Ань Дже стояв на місці, а вечірній вітерець роздмухував його волосся.

Срібна машина з логотипом Едемського саду вилетіла з-за повороту, скриплячи шинами по дорозі, і зупинилася поруч із ними. З неї вибіг чоловік у білому спецодязі й забрав дівчинку з рук Лу Фена.

— Дякую за допомогу.

— Будьте обережніше наступного разу, — вираз обличчя Лу Фена залишився незмінним.

— Це була лише випадковість, — кинув чоловік, повертаючись у машину. Не кажучи нічого більше, він захлопнув двері, та машина попрямувала до Едемського саду.

Лу Фен обернувся назад.

Ань Дже почувався трохи розлючено.

Лу Фен знову подивився на нього своїм нечитабельним поглядом, а потім запитав:

— Я — хороша людина?

Ань Дже раптом зрозумів, як описати свій стан. Він почувався, наче Лу Фен знецінив його почуття, якщо гриб взагалі їх мав. Ань Дже більше не хотів продовжувати розмову, тож просто розвернувся та пройшов повз нього.

Але він не встиг відійти й на пару кроків, як Лу Фен раптом поклав руку йому на плече.

— Веди, — сказав він. — Я не знаю як повернутися до житлового району.

— Хіба ти не знаєш Головне місто? — недовірливо перепитав Ань Дже.

— Я не повертався сюди вже багато років, — відповів Лу Фен.

Ань Дже задумався на хвильку. Слова Лу Фена звучали логічно: якщо той був не у Безодні, то патрулював міські ворота, тож, можливо, він не залишався у Головному місті вже сім років. Проте він сам пробув тут лише місяць і вже непогано орієнтувався. Тож, Ань Дже запитав:

— Де ти живеш?

Лу Фен, схоже, на секунду завагався, але в результаті дістав свою синю ID-картку та передав її Ань Дже. Той узяв її, запримітивши, що навіть візерунок на картці полковника відрізнявся від його. Він перевернув картку в руках, і подивився на номер, що був надрукований золотими символами на звороті.

3124043701.

Пригадавши власний ID-номер, Ань Дже навмисно стримано сказав:

— Я проведу тебе туди.

— Ти не хочеш цього робити? — запитав Лу Фен, ймовірно помітивши його вираз обличчя.

— Я не проти.

Таким чином, він сів на безоплатній шатл Головного міста в компанії Лу Фена. Місця були розташовані парами одні навпроти інших. Ань Дже обрав місце біля вікна, а Лу Фен сів поруч з ним. Лу Фен був привабливим, і в комплекті з показною та охайною уніформою Суду першої інстанції, він дуже виділявся з натовпу. Через що, зайшовши в шатл, вони привернули до себе багато уваги.

— Тобі треба буде зійти на кінцевій, — сказав Ань Дже.

— Добре, — сказав Лу Фен. — А ти де живеш?

— Неподалік від тебе.

— Зрозуміло.

Звичайні працівники Едемського саду жили недалеко від свого місця роботи, проте Ань Дже вскочив у останній вагон, тож його розподілили до житлового району військових, що знаходився далеченько звідси. Шатл їхав, час від часу зупиняючись, і пройшло аж сорок хвилин, поки вони дісталися кінцевої зупинки, на якій мали виходити.

Діти в Едемському саду складали враження дуже слухняних, проте насправді такими не були, особливо коли закидували його питаннями про все на світі. У кінці робочого дня Ань Дже часто почувався мляво — прямо як зараз.

Зазвичай він прихилився б до вікна, щоб подрімати, але сьогодні разом із ним був Лу Фен, тож йому здавалося, що краще залишатися при свідомості. Тому Ань Дже сперся підборіддям на свою долоню та дивився у вікно, де проминали вежі-близнюки, Едемський сад та багато інших різноманітних будівель та споруд.

Пройшло вже два місяці, відколи він став жити серед людей, а це все досі відчувалося наче сон. Розглядаючи краєвид, Ань Дже і не помітив, як його вії повільно опустилися.

І після цього він провалився у сон.

***

Приємний механічний голос мовив: «Ми прибули на кінцеву зупинку. Будь ласка, зійдіть з шатла та не забудьте особисті речі».

Лу Фен поглянув на Ань Дже, який схилився на його плече.

Промені західного сонця, що проходили скрізь вікно, освітлювали золотим сяйвом кінчики вій Ань Дже. Уві сні той виглядав дуже умиротворено, лише його грудна клітина ледь помітно підіймалася та опускалася. На вигляд здавалося, що той не мав в собі ні краплі агресії, і жодної остороги до усього навколо, наче дитина, що ще не подорослішала. Лу Фен подумав, що було б непогано, якби він так і залишився спати.

Проте за мить шатл почав сповільнюватися і плавно зупинився. Люди всередині повставали, і їх вихід супроводжувало тупотіння ніг.

Ань Дже розплющив очі.

Він здивувався, усвідомивши, що спав значно комфортніше, ніж будь-коли раніше. Він повільно обернув свій погляд убік та побачив чорну тканину та срібну емблему. Ань Дже ледве не підскочив на місці, проте погляд Лу Фена, спрямований на нього, ніяк не можна було назвати холодним. Схоже той зовсім не злився через те, що відбулося.

— Пішли, — просто сказав Лу Фен.

Ань Дже потер очі. Він швидко засинав і так само швидко прокидався. Вони з Лу Феном зійшли з шатла, і його обвіяло прохолодним вечірнім вітерцем.

— Он там двадцять четвертий будинок, — сказав Ань Дже, показуючи на будівлю попереду.

Лу Фен стисло подякував та пішов у вказаному напрямку.

Ань Дже пішов за ним.

На половині шляху Лу Фен сказав йому:

— Довести мене сюди було досить.

Ань Дже нічого не відповів і лише продовжив йти за ним.

Зайшовши у четвертий під’їзд, Лу Фен натиснув у ліфті кнопку тридцять сьомого поверху, і Ань Дже поїхав на тридцять сьомий разом із ним. Очевидно, що для простого вибору між дверима під номерами один та два, допомога була не потрібна.

Ань Дже подивився на залишки від наліпки, що мала бути відірвана з дверей під номером один лише вчора ввечері, та подумав, що Лу Фен досі не зрозумів, що він бачить його мерзенну поведінку наскрізь.

Печать на дверях №1, що знаходилися напроти його, була відірвана ще місяць тому — він сам це бачив. Це означало, що Лу Фен тоді зупинявся тут на одну ніч, тож він ніяк не міг не знати дороги сюди.

Лу Фен збрехав йому, що не знав дороги, лише для того, щоб змусити Ань Дже провести його. Виходить, що Лу Фен просто знущався з нього, змушуючи виконувати нікому не потрібну роботу.

На превеликий жаль для полковника, Ань Дже розкусив його, як тільки побачив його ID-картку.

— Ти такий доброчесний, — сказав йому Лу Фен.

Усвідомлюючи, що Лу Фен і справді думав, що він сумлінно виконує його прохання, Ань Дже не втримав безжальний вираз обличчя. Він подивився на Лу Фена, а той — на нього у відповідь.

Повторюючи за Лу Феном, Ань Дже з кам’яним обличчям повернувся та підійшов до других дверей, і потім приклав свою синю ID-картку до сенсора.

Сенсор гучно пікнув та засяяв зеленим. Клацнувши, двері автоматично відчинилися.

Ань Дже обернувся та подивився в очі Лу Фену.

— Який збіг, — після короткої паузи здивовано сказав Лу Фен.

З обличчя Ань Дже зникли всі емоції.

— Що таке?

В очах Лу Фена можна було помітити запитання, проте за секунду він, схоже, все зрозумів. На його обличчі одразу з’явилася усмішка, що доходила до його очей.

— Я не збрехав тобі, — сказав він. — Місяць тому я мав одну нічну передвоєнну зустріч тут, в Головному місті, після якої одразу повернувся у Зовнішнє.

— Наліпка, — сказав Ань Дже.

— Військові знали, що я повертатимуся, тож скоріше за все надіслали людей прибратись тут, — відповів Лу Фен.

— А…

Проте Ань Дже не збирався вірити йому цього разу.

Він розвернувся і зайшов до себе, коли раптом двері Лу Фена видали різкий та неприємний «бі-і-іп».

Ань Дже знову обернувся і побачив, як Лу Фен проводив своєю карткою по сенсору. Хоча була прикладена правильна ID-картка, сенсор горів червоним.

Лу Фен нахмурився.

Ань Дже подивився на нього з підозрою.

Лу Фен набрав когось та коротко описав ситуацію. З перемовника прийшла відповідь з поясненням.

— Три роки тому ID-картки Головного міста були оновлені, проте моя — ні, — пояснив Лу Фен одразу, як кинув слухавку.

Ань Дже визнав, що може цього разу хибно звинуватив Лу Фена.

Але, але…

Дороги в Головному місті були зовсім не заплутані, а всі будівлі систематично пронумеровані. Сівши на шатл, навіть такий грибочок як він, знав як дістатися потрібного місця.

На секунду він завагався, проте врешті-решт, заради своєї спори, він все ж сказав:

— Тоді, чи не хочеш ти… переночувати в мене?

Лу Фен радісно згодився.

Всадивши Суддю на дивані, та увімкнувши йому телевізор, Ань Дже пішов на кухню.

— Ти вечеряв? — запитав він, спинившись на порозі кухні.

Лу Фен відповів заперечно.

Взагалі-то своїми словами Ань Дже хотів натякнути Лу Фену, щоб той йшов вниз їсти у загальній їдальні, проте відповідь Лу Фена натякала на інше: Ань Дже сьогодні доведеться готувати на двох.

Ань Дже нарізав на дві картоплини більше, ніж зазвичай. У їдальні можна було купити як готову їжу, так і сирі продукти. Тож за останній місяць Ань Дже призвичаївся готувати собі суп самотужки — так він виходив більш наваристим та смачнішим, ніж у їдальні.

Додавши у каструлю воду, нарізану картоплю, шматочки копченої свинини та трохи молока, він поставив її на вогонь та повернувся у вітальню.

У новинах оголосили, що роботи з відновлення Дисперсійного центру йдуть без перешкод.

Лу Фен сидів на дивані та дивився у книгу. Схоже, він був у гарному гуморі.

От тільки, коли в полковника був гарний настрій, він починав знущатися з інших. А коли в нього був поганий настрій, то він ігнорував людей довкола, як от місяць тому на потязі, коли він не висловлював жодного бажання розмовляти з Ань Дже.

Коли емоції від думки, що його обманюють, пройшли, Ань Дже заспокоївся. Нарізавши картоплю, він серйозно роздумував над своїми стосунками з Лу Феном.

Ключ для знаходження спори був у налагодженні стосунків з Лу Феном. Найважливіше для встановлення гарних стосунків з людиною було знати їхні вподобання. Таким чином, Ань Дже сів біля Лу Фена та побачив, що той читає в підручнику поему, що описувала осінній краєвид.

— Ти викладаєш це? — запитав він.

— Ще вчуся, — відповів Ань Дже.

Таке питання від Лу Фена ще більше переконало Ань Дже в тому, що той мав чудовий настрій.

— Полковнику, — звернувся він.

Лу Фен відклав книгу та подивився на нього.

— Що?

— Раніше, на потязі… — пробурмотів Ань Дже, опускаючи погляд. — Ти неначе ігнорував мене. Я зробив щось не так?

Лу Фен вдумливо подивився на нього.

— Ні, — відповів він. — Справа у мені.

— Он як.

— Тебе це дуже турбувало?

— Мгм…

Після короткої паузи Лу Фен простягнув до нього свою руку. Його пальці на мить затрималися на шиї Ань Дже, а потім спустилися вниз та витягнули гільзу від кулі, що звисала з його шиї.

Ань Дже підійняв погляд на Лу Фена, трохи стурбований. Він не знав, коли Лу Фен дізнався про гільзу.

— Я вбив пані з чорного ринку. Ти тоді був поряд із нею. Ти працював на неї?

— Ні, тільки на пана Шао, — похитав головою Ань Дже.

— 3260563209, на міських воротах, — продовжив Лу Фен, — він був твоїм напарником чи хлопцем?

— Другом.

— Тоді хто це? — запитав Лу Фен, не відпускаючи гільзи.

Ань Дже нічого не відповів — не міг відповісти, але мовчання теж могло бути відповіддю.

Після цього Лу Фен більше не запитував і закинув гільзу назад Ань Дже за комір.

— Я вбив багато людей. І ти був присутній на всіх останніх масових вбивствах, — сказав він. — За таких умов, те, що ти досі можеш назвати мене хорошою людиною, справді дивує мене.

Ань Дже пригадав ті події та подумав, що той був таки правий.

На їх першій зустрічі Лу Фен вбив Венса. На другій — Дуссе. Тої ж ночі через вторгнення ксеногенного було вбито ще сімдесят три людини.

Місяць потому Ань Дже стояв під ізоляційною стіною, поки перед ним розгортався Судний день з незліченною кількістю пострілів.

І на кінець, в потязі, що покидав зовнішнє місто, Лу Фен віддав наказ бомбардувати Шостий район.

Лу Фен вбив багато людей, з якими він був пов’язаний. Проте це зовсім не перешкоджало йому вважати його хорошою людиною. По-перше, він знав, що Лу Фен був надзвичайно точний у визначенні ксеногенних. По-друге, навіть якби Лу Фен упізнав у ньому ксеногенного та вбив його, чи якби він залишився в місті під час бомбардування Шостого району, йому все одно було нічого сказати, бо ж він таки був одним із них. У чужий храм зі своїм уставом не ходять — прийшовши на людську базу, він має жити це людськими правилами.

Проте саме Лу Фен був тим, хто виносив смертні вироки.

— Тобі… тобі сумно через це? — запитав Ань Дже.

— Ні, — відповів Лу Фен, не відводячи він нього погляду. — Я знаю що роблю.

— Тоді… — Ань Дже не зміг сказати щось далі одного слова.

Чи було це через якісь емоційні коливання?

Схоже, Лу Фен і так зрозумів його хід думок.

— Я не порушував своїх принципів, — сказав він, — проте немає нікого, хто міг би судити мою правоту.

Ань Дже пригадав те, що йому сказав молодий суддя Серан.

— Ти не певний, чи правильних людей ти вбив?

— Ні, в цьому я впевнений, — Лу Фен перевів погляд за вікно. Його зелені очі нагадували крижані озера, що містити порожню та далеку нерухомість. — Просто іноді я думаю про… вибори, які я роблю. Кого суджу я, і хто судитиме мене наприкінці?

Ань Дже не міг повністю охопити значення його слів. Мабуть, коли люди сходили з розуму, то починали казати маячню, незрозумілу всім іншим.

Але водночас йому здавалося, що він розумів.

— Я не ненавиджу тебе через це все, — сказав він, дивлячись Лу Фенові в очі. Після паузи, він додав: — Ти не зробив нічого неправильного.

Лу Фен дивився на нього у відповідь, і на деякий час запала тиша. Вона була настільки довгою, що Ань Дже почало здаватися, що крижані озера насправді були лагідною холодною водою.

Сутінки плавно опустилися на кімнату. Лу Фен простягнув руку та потріпав Ань Дже по голові.