— Не говори смиренно прощавай…

Ань Дже та Колін йшли по довгому й вузькому білому коридору. Десь поруч було чути синхронне читання вголос — гурт ще дуже юних голосів створював ледве помітне відлуння в коридорі.

Це був шостий поверх Едемського саду, і привів їх сюди чоловік років тридцяти, на ім’я Лінь Дзво. У білій сорочці та окулярах в золотій оправі він мав дуже приємний та культурний вигляд.

Лінь Дзво привів їх обох до свого кабінету.

— Тут гарно, чи не так?

— Справді гарно, — відгукнувся Колін.

— Умови в Головному місті будуть покраще, ніж у Зовнішньому, — сказав Лінь Дзво.

Ань Дже помітив. Щонайменше, коли він жив у Зовнішньому місті, то ніколи не думав що у світі можуть існувати настільки великі будівлі, як Едемський сад.

У цьому коридорі, окрім кабінету, було ще десять приміщень. П’ять із них були класними кімнатами, а інші п’ять — дитячим гуртожитком. Гуртожиток містив маленькі низькі ліжка, і кожна кімната могла вмістити до сотні дітей.

За словами Лінь Дзво, на цьому поверсі Едемського саду було десять таких коридорів, і на кожному поверсі були діти одного віку. Іншими словами, тут було чотири тисячі людських дітлахів приблизно шести років.

— Коли діти досягали шести років, зазвичай їх надсилали до Зовнішнього міста на усиновлення. Але Зовнішнього міста більше немає, і тепер Головне місто має також займатися освітою дітей старше шести років, і в нас просто не вистачає рук. Це добре, що ви прийшли, — пояснював Лінь Дзво. — Ми не даватимемо новачкам малюків, тож цю групу направлять до вас, як тільки їм виповниться по шість років.

— Гаразд, — сказав Ань Дже.

— Наразі плани щодо їх подальшої освіти ще не визначені. Ви двоє, давайте за мною. Спершу ознайомитеся з самим процесом, зрозуміли?

Колін видав звук згоди.

Лінь Дзво ледве помітно усміхнувся і дістав з полиці декілька книжок.

— Це підручники та розклад змін. Ознайомтеся та скажіть чи є у вас запитання.

Ань Дже взяв те, що простягнули йому.

Було два освітніх курси: один складався з мови та літератури, а другий — математики та логіки. Він отримав підручник з першого. Шестирічні діти вже мали базове розуміння піньїню та граматики, тож в підручнику були короткі байки та вірші. Ань Дзе дуже добре знався на такому, тож там не було складів чи слів, яких він не впізнав би.

Він встиг разок прогортати книгу, перш ніж настав часу уроку. Ань Дже посунув одну парту зі стільцем в куток класу і сів там, тримаючи в руках схему розсадки дітей. Його завданням від Лінь Дзво було спостерігати за уроком та занотовувати поведінку дітей. Якщо дитина підіймає руку, щоб відповісти чи поставити питання, їй додають бали, а якщо говорить та відволікається — бали знімають.

Коли Ань Дже сів, всі діти обернулися, щоб подивитись на нього. Діти мали ніжну шкіру, а їх погляди були світлі та наївні. Всі вони були одягнені в білі футболки та чорні шорти і мали схожі короткі зачіски, тож важко було з першого погляду відрізнити хлопців від дівчат. Вони шепотілися, продовжуючи розглядати його, і Ань Дже усміхнувся до них.

Кілька дітлахів усміхнулися йому у відповідь. Один із них, блимаючи очима з пухнастими віями, запитав його:

— Ви наш новий учитель?

— Так, — відповів Ань Дже.

— Вау, — тихо сказала інша дитина. — Ви такий гарний.

— Дякую.

— Будь ласка, — відповіла йому ця дитина.

— А як вас звати? — запитав хтось інший.

Ань Дже представився.

Не перестаючи балакати, діти також представилися.

— Мене звати Бай Нань.

— Мене звати Дзі Ша.

— А мене Ду Чен.

Звісно, були й незацікавлені дітлахи. Як от той в кутку, що кинув на нього лише один погляд і відвернувся. Проте ажіотаж навколо Ань Дже швидко закінчився, коли зайшов Лінь Дзво.

Діти миттєво перемістилися від Ань Дже до своїх місць. Лінь Дзво оглянув клас, щоб перевірити, що немає відсутніх, та почав урок.

Він розповідав про вірш, що його раніше у коридорі почув Ань Дже. Він був останнім в підручнику, тож був трохи складнішим за інші. Схоже, діти читали його на пам’ять в іншому класі, коли він проходив повз.

Спершу діти зачитали його в голос повністю.

Не говори смиренно прощавай,

Літам слід сяяти на схилі днів,

Лютуй, ярися, тільки не згасай.

Мудрець провидів неминучий край,

Пітьму не нищать блискавиці слів,

Не говори смиренно прощавай…

Коли діти дочитали, Лінь Дзво став біля дошки та запитав:

— Чи є в цьому вірші щось, що ви не зрозуміли?

Одна дитина підняла руку, і Ань Дже звірився з планом сидінь: це була^[1] Бай Нань.

^[1]стань Бай Нань у творі не вказується, але оскільки українська граматика не дозволяє мені говорити про неї гендерно-нейтрально, щоб воно не звучало дивно, я охрестила Бай Нань дівчиною з її поведінки.

— Я нічого не зрозуміла, — сказала вона.

Інші діти засміялися.

— Зроби своє питання більш конкретним, — попросив її Лінь Дзво.

— Тоді… — Бай Нань почухала потилицю. Вона невпевнено запитала: — Чому ми не маємо говорити смиренно прощавай?

Ань Дже додав бал Бай Нань у своїх записах, потім повернувся до Лінь Дзво, теж очікуючи на його відповідь. Сам він не знав її. Що у Безодні, що на людській базі, він нечисленну кількість разів бачив, як сутінки заміняють денне світло. Щодня ніч лагідно опускалася на землю — їй неможливо було протистояти^[2].

^[2]в оригіналі «не говори смиренно прощавай» дослівно звучить як «не йди спокійно в тиху ніч», тож Ань Дже наводить порівняння зі зміною дня і ночі в природі.

Лінь Дзво обвів їх поглядом і трохи стиснув губи, утворюючи слабку серйозну усмішку.

— Це останній твір в програмі цього року, — сказав він. — Його сенс відрізняється від усіх попередніх, тож для вас він може бути трошки складним.

Він обернувся та написав рядок «Не говори смиренно прощавай» на дошці, а потім повернувся назад до дітей.

— Цей вірш містить багато метафор та символіки. Слова «не говори смиренно прощавай» закликають не приймати спокійно свого знищення.

Очі Ань Дже повільно розширилися, і він записав ці слова у свій блокнот. Коли Лінь Дзво продовжив пояснювати дітям по рядках, він старанно конспектував усе.

Коли пояснення були закінчені, діти ще раз зачитали вірш від початку до кінця в голос.

…Мій батьку, на сумній межі ридай,

Благословляй, прокляття шли і гнів -

Не говори смиренно прощавай,

Лютуй, ярися, тільки не згасай.

Кінчик ручки Ань Дже завис у повітрі. Він підійняв голову, щоб подивився на яскравий краєвид за вікном. Неподалік вежі-близнюки велично сяяли під сонячним світлом, і широке місто розкинулося довкола, що його кінці заходили за блакитний горизонт. Він знав, що це місто ще не сказало і бореться, щоб не сказати, смиренно прощавай.

Коли ранкові уроки закінчилися, робочий день Лінь Дзво теж закінчився, і він передав дітей в руки Ань Дже та Коліна. Вони з вихователем гуртожитку мали відвести дітей на обід, а потім — до гуртожитку дивитися денні новини. Щоб покращити стосунки з дітьми, Ань Дже мав пояснювати дітям усе, що вони не розуміли в новинах, і йому буде дозволено піти з роботи тільки після закінчення випуску новин.

Нагодовані діти були дуже активними, гомоніли та сперечались у коридорі. В Ань Дже було відчуття, що йому на вухо дзижчать десять тисяч комарів, але він терпів цю людську малечу. Навіть у Безодні істоти з турботою ставилися до дітей — але тільки своїх.

Коли настав час для новин, вихователь гуртожитку дістав аркуш з рейтингом балів, і діти миттєво затихли, побачивши його, і сформували півколо навколо великого екрана проектора так, що Ань Дже опинився посередині.

Поки він дивився на екран, то раптом відчув, як щось торкнулося його пальців. Подивившись униз, він побачив, що це дитинча, на ім'я Бай Нань, взяло його за руку, здатне обхопити лише пальці.

В Ань Дже було небагато фізичного контакту з людьми в минулому. Найкраще йому запам’ятався випадок, коли він врізався в Лу Фена та боляче вдарився головою о емблему в того на грудях. Проте тіло цієї дитини дуже відрізнялося від Лу Фенового — воно було м’яке.

Людська дитина тихо сиділа біля нього, прямо як його спора раніше тихо сиділа в його тілі. Погладивши Бай Нань по голові, Ань Дже відчув штучне відчуття умиротворення всередині, хоча воно було лише фальшивкою.

Бай Нань посунулася ще ближче, щоб зручно лягти на нього, обіймаючи його руку. Водночас із нею ще одна дитина — Дзі Ша — прилягла на нього. Вона була трохи схожою на дівчинку. Після цього ціла група дітей почала пробиратися до нього. Колін збоку теж отримав прихильність кількох дітлахів. Схоже, що незалежно від виду, всі діти тягнуться до дорослих.

Проте серед дітей був одинак, який так і не зрушив з місця, продовжуючи сидіти зі схрещеними ногами. Ань Дже пригадав, що його звали Сі Нань. Той ніколи не ставив питань на уроках. Він зустрівся поглядом з Сі Нанем та усміхнувся йому, проте хлопчик відвернув свої чорні очі до екрана, уникаючи зорового контакту з ним.

Почався випуск новин.

«Після бомбардування Шостого району, кількість монстрів у Зовнішньому місті значно зменшилася. Сьогодні о шостій ранку друга повітряна формація військових приземлилася в Першому районі, щоб провести операцію. Полковник Лу Фен Суду першої інстанції наказав усім військам підготуватися до місії з повернення Дисперсійного центру…»

Ань Дже був здивований почути знайоме ім’я. Після прибуття в Головне місто він більше не бачив його. Виявляється, Лу Фен вже повернувся у Зовнішнє.

— Це Суддя, — раптово пробурмотіла Бай Нань.

— Мені страшно, ­­— сказала Дзі Ша.

— Чому? — запитав у них Ань Дже.

— В новинах часто говорять скільки людей він стратив, — відповіла Бай Нань.

— А ще він часто ходить у Безодню. Безодня дуже страшна, — додала Дзі Ша.

Ань Дже потріпав її по голові.

— Вам немає чого боятися.

Дзі Ша зморщила ніс.

— Ви люди, тож Суддя захищатиме вас.

Дзі Ша продовжила морщити ніс.

— Учителю, а ви бачили колись Суддю? — запитала Бай Нань.

Паралельно із цим в новинах було сказано: «Наступним ми зв’яжемося з нашим воєнним кореспондентом».

Після спалаху камера була спрямована на репортера, що брав інтерв’ю в офіцера в чорній уніформі. Коли останній тільки з’явився на екрані, Ань Дже на секунду подумав, що це Лу Фен, проте швидко зрозумів, що це не так. Це був молодий суддя, що завжди ходив за ним. На екрані висвічувалося його ім’я: Серан.

— Так, бачив, — тихо відповів він Бай Нань.

— І який він? Його обличчя ніколи не показують в новинах.

— Він дуже злий? — приєдналася Дзі Ша.

Інші діти почали дивитися на них, очевидно, теж зацікавлені цим питанням.

— Він… — Ань Дже уявив Лу Фена, і спробував оцінити його з точки зору людської атлетичності. — Трохи грізний, проте дуже вродливий.

— Як він виглядає?

Кожне запитання від цих дітей було складніше за попереднє. Ань Дже не мав жодної гадки, яке порівняння йому зробити. Глибоко задумавшись, він раптом згадав колір очей Лу Фена. Цей глибокий зелений… як північне сяйво, що переливалося в нічному небі.

— Як… північне сяйво, я б сказав.

Діти подивилися на нього з сумнівом. Проте вихователь гуртожитку показав йому великі пальці з кута кімнати.

— Як і очікувалося від учителя мови та літератури.

Ань Дже не був певний, його похвалили чи розкритикували, тож лише ввічливо усміхнувся у відповідь.

Якось так і проходили його дні в Головному місті, і Ань Дже навіть не помітив, як пройшов майже місяць.

Життя в Едемському саду було дуже мирне, лиш зрідка відбувалися суперечки чи бійки між дітьми. Кілька разів Ань Дже підходив до основ веж-близнюків, але, щоб зайти в будь-яку з них, треба було мати спеціальний допуск, якого в Ань Дже, очевидно, не було. Якщо він хотів побачити свою спору, то спершу мав дізнатися де конкретно вона знаходиться в Маяку, а також отримати можливість зайти на його територію. Наразі обидві мети були ще дуже далеко від нього.

Проте, поки він знаходився тут, інформація, що надходила з новин, була дуже обнадійливою. Десять днів тому полковник Лу розробив детальний план дій та повів команду в серце Дисперсійного центру. Новини наголошували на тому, що завдяки періодичним тренуванням в Безодні, члени Суду першої інстанції мали надзвичайно великий досвід у роботі з монстрами.

П’ять днів тому війська офіційно повернули Дисперсійний центр, вичистили його від монстрів та провести масштабне прибирання та дезінфекцію. Потім увійшла команда, надіслана Маяком, та почала аварійний ремонт.

Сьогодні Ань Дже планував продовжити слухати новини, проте так сталося, що Лінь Дзво довелося взяти нічну зміну, тож він мав піти з роботи раніше звичайного.

Влітку о шостій вечора небо було ще дуже світле, і лише західний горизонт починало затягувати сіро-синім. Ань Дже приклав свою картку та скляні двері Едемського саду плавно роз'їхалися перед ним. Він вийшов назовні, і Колін, якого теж відпустили рано, вийшов за ним.

Це не був загальноприйнятий час для кінця робочого дня, тож на дорозі можна було побачити лише рідких пішоходів. Ань Дже трохи прогулявся вулицями, а потім попрямував коротким шляхом до зупинки шатлів. Вони з Коліном втомилися один від одного. Тож хоча їх доводилося йти одним шляхом, вони тримали дистанцію між собою.

На вулиці було дуже тихо, проте коли Ань Дже збирався перейти маленьку вуличку, щоб вийти на велику дорогу, то раптом почув за собою спішні кроки, і білий силует промайнув на периферії його зору. Білий силует був низьким — Ань Дже нахмурився, силкуючись роздивитися — це була маленька дівчинка, він був певний у цьому.

Всі діти в його класі — і дівчата, і хлопці — одягалися та виглядали дуже схоже, але їм усім було лише по п’ять-шість років. Дитина перед ним однозначно була дівчинкою. Вона була надзвичайно стрункою та одягнута в білосніжну легку сукню, а також мала розпущене чорне волосся до плечей.

Перед ними була дорога, по якій їхали машини.

— Обережно! — вигукнув Ань Дже.

За збігом, машина з ревом пронеслася повз них, і дівчинка заклякла на місці, наче шокована нею. Хапаючи ротом повітря, вона обернулася до Ань Дже з переляканим, проте дуже кмітливим обличчям.

— Тобі допомогти? Ти з Едемського саду? — запитав Ань Дже.

Неочікувано, від його слів дівчинка лише ще більш напружилася, замість того, щоб розслабитись. Вона помахала головою, а потім знову кинулася до дороги!

Ань Дже погнався за нею.

Тієї ж миті з-за кута вулиці з’явився темний силует, і чітким та впевненим рухом перекрив дівчинці шлях. Дівчинка загальмувала, і він нахилився та підхопив її на руки, а потім зробив пару кроків назад. Дівчинка агресивно пручалася, проте ніяк не могла вибратися.

Ань Дже, який тільки підбіг до них, не знав що сказати. Він зустрівся поглядом з чоловіком.

— …Привіт, — сказав Ань Дже.

— Привіт, — відповів Лу Фен.

Ань Дже хотів запитати його, чи вони повернули Дисперсійний центр, проте зараз у нього були важливіші слова, які треба було сказати, і над якими він думав цілий місяць.

Того дня в потязі Лу Фен був у поганому настрої. По правді сказати, у нього і раніше ніколи не було особливо гарного настрою, і Ань Дже зробив висновок, що причина в тому, що дуже мало людей в цьому світі могли дивитися на полковника без упереджень.

Враховуючи те, як тільки що Лу Фен ризикнув собою на небезпечній дорозі, щоб врятувати дівчинку, його слова матимуть ще краще підґрунтя.

— Полковнику, — сказав він.

— Що? — виглядало, наче Лу Фен припідняв брову.

Дівчинка продовжувала пручатися. Через порожній погляд та розпатлане волосся, з’являлося враження, що з нею було щось не так. Лу Фен недбало погладив її по спині, і хоча виконання було не дуже, хоча б його наміри були добрі.

Таким чином, його слова були підтверджені ще раз. Ань Дже подивився на дівчинку, потім знову на Лу Фена і від щирого серця сказав:

— Ти хороша людина.

Цього разу полковник таки підійняв брову, і в куточках його вуст можна було помітити слабку усмішку, хоча вона не була щирою. Вона виглядала, наче Ань Дже сказав йому в обличчя відверту брехню.

Лу Фен перехопив дівчинку однією рукою та дістав перемовник іншою.

— Сьоме перехрестя, ціль захоплено.

Із цими словами він кинув на Ань Дже багатослівний погляд.

Ань Дже нічого не зрозумів.
 

Прим. перекладачки:

Весь розділ сміялася з того, що Ань Дже називає дітей “younglings”, що дослівно звучить як “молодняк”. А ще я думаю, що Ань Дже подобається дітям, бо вони відчувають, що він на їх рівні. Будьмо чесні, я певна, що іноді Лу Фен дивиться на нього і думає: «як ти дожив до цього віку?».

Щодо вірша. Особисто в захваті від того, як він передає сучасні (для книги) ідеали людства, їхнє прагнення до виживання. Вірш написаний британським письменником Томасом Діланом у 1947. Переклад українською зроблений не мною, а знайдений в інтернеті, проте, на жаль, я не знайшла хто перекладач. Ось повна версія українською:

Не говори смиренно прощавай,

Літам слід сяяти на схилі днів,

Лютуй, ярися, тільки не згасай.

 

Мудрець провидів неминучий край,

Пітьму не нищать блискавиці слів,

Не говори смиренно прощавай.

 

Благий заплакав, створений ним рай

Лиш відблиск хвилі в безміру морів.

Лютуй, ярися, тільки не згасай.

 

Дикун восславив сонце й небокрай,

Вночі дізнався - марний його спів.

Не говори смиренно прощавай.

 

Сліпий зустріне смерть близьку нехай

Веселим сяйвом зоряним з-під брів,

Лютуй, ярися, тільки не згасай.

 

Мій батьку, на сумній межі ридай,

Благословляй, прокляття шли і гнів -

Не говори смиренно прощавай,

Лютуй, ярися, тільки не згасай.

А ось оригінал. За цим посиланням можна прослухати як автор зачитує власний вірш (дуже раджу!!)

Do not go gentle into that good night, 
Old age should burn and rave at close of day; 
Rage, rage against the dying of the light. 
 
Though wise men at their end know dark is right, 
Because their words had forked no lightning they 
Do not go gentle into that good night. 
 
Good men, the last wave by, crying how bright 
Their frail deeds might have danced in a green bay, 
Rage, rage against the dying of the light. 
 
Wild men who caught and sang the sun in flight, 
And learn, too late, they grieved it on its way, 
Do not go gentle into that good night. 
 
Grave men, near death, who see with blinding sight 
Blind eyes could blaze like meteors and be gay, 
Rage, rage against the dying of the light. 
 
And you, my father, there on that sad height, 
Curse, bless, me now with your fierce tears, I pray. 
Do not go gentle into that good night. 
Rage, rage against the dying of the light.