Гучномовець на вершині ліхтарного стовпа циклічно повторював оголошення механічним жіночим голосом:

«На разі у Шостому районі вдосталь ресурсів. Вода та електрика постачатимуться за нормальним режимом. Бюро оборони міста ввели безперервну всебічну охорону ультразвукового дисперсора».

«За даними обсерваторії очікується погіршення погоди та є висока ймовірність опадів. Будь ласка, зачиніть усі двері та вікна та скоротіть переміщення вулицями до мінімуму».

«Відбір нового персоналу до Бюро оборони міста вже почався. Усіх мешканців, що відповідають умовам відбору, просимо якнайшвидше прийти до Міської адміністрації. До вимог відбору входять…»

Окрім кроків Ань Дже та цього голосу, на вулиці не було ні звуку. Після інциденту на базі, міські ворота заблокували: більше нікого не впускали й не випускали, через що більшість районів були паралізовані. Атмосфера в Шостому районі була так само напруженою. Дорога до Міської адміністрації була безлюдною, і лише листівки з написом «опирайтесь тиранії Судді», що раніше були недбало приклеєні до стін, валялися розкидані по землі, здуті вітром. Ань Дже пройшов ще трохи уперед, як повз нього пронеслися військові автомобілі, женучи в напрямку адміністрації.

Загалом база була розділена на вісім районів. Дисперсійний центр, Бюро оборони міста та Суд першої інстанції забезпечували безпеку всередині міста, коли Міська адміністрація та Пункти постачання регулювали функціонування міста. Суд першої інстанції знаходився у міських воріт, центральний офіс Бюро оборони міста був у П’ятому Районі, а Дисперсійний центр — першому. Проте Міській адміністрації пощастило знаходитися в Шостому районі, завдяки чому та не зазнала втрат. Вони продовжували працювати в нормальному режимі й навіть наймали нових працівників.

Міська адміністрація знаходилася в самому центрі району, поруч із залізничною станцією та сигнальною вежею. Головна будівля мала сім поверхів простору залу всередині. Хоча зараз була середина дня, небо було затягнуто хмарами, що створювало похмуру атмосферу, як о п’ятій чи шостій вечора. Хмари були темні, за крок від того, щоб залити все місто.

Тільки дійшовши до великої зали, Ань Дже нарешті відчув подих живих людей. Близько п’яти-шести сотень людей вишикувалося у дві довгі черги, всі молоді обличчям.

Вимоги відбору постійно повторювалися по гучномовцю, через що пропустити їх було неможливо: людина має бути віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років, повністю здорова та не мати інвалідностей, без судимостей чи відомостей про невідповідні політичні погляди. Ань Дже довго думав над останнім пунктом. Хоча до цього він був заарештований, він отримав лише вербальне звинувачення від Лу Фена, тож можливо його ще не встигли занести в систему.

Окрім базових, були й додаткові вимоги: цивільні кандидати мали закінчити хоча б три базові освітні курси від бази, а найманці мали бути нагороджені щонайменше п’ятьма тисячами базової валюти.

Ці дві вимоги вже могли відфільтрувати більшість молодого населення бази, наприклад, таких як Джош. Бувши підлітком, він вирішив не проходити жодних освітніх курсів, а пішов тренувати з найманцями. Проте його досягнення в ролі найманця ніяк не можна було назвати видатними: він досі не заробив і п’яти тисяч R.

Ань Дже приєднався до кінця черги для цивільних. Чи то він пізно прийшов, чи то справа була в жахливій погоді, але за ним більше нікого не було.

Юнак, що був останній в черзі перед ним, зачув його кроки та обернувся, щоб поглянути.

Їхні погляди зустрілися.

Ань Дже відчув, як дискомфорт просочувався в повітря. Він відвів погляд до найближчої стіни, а юнак перед ним так само різко відвернувся.

І все через те, що їх можна було вважати знайомими. Цей юнак був ніким іншим, як тим хлопцем, що потягнув Ань Дже на демонстрацію на самому початку і охрестив його «товаришем». Ще вчора він був серед людей на демонстрації проти Судді по той бік міських воріт і навіть помахав рукою Ань Дже.

Проте, того ж вечора Ань Дже пішов разом з Суддею, закутаний в плащ останнього.

Хлопець не хотів визнавати Ань Дже, та й Ань Дже не бажав визнавати його у відповідь. Таким чином вони мовчки стояли в черзі.

Рекрутером був чоловіком з окулярами в срібній оправі й витонченим та холодним обличчям. На перший погляд, здавалося, що спілкування з ним було б складне, проте черга просувалася на диво швидко. Кожну людину запитували лише пару питань, перед тим як пропустити в наступний коридор. Дуже рідко когось просили піти геть.

Менш ніж за півтори години залишилося лише кілька людей, і черга дійшла до хлопця перед Ань Дже.

Проте рекрутер жестом попросив почекати та узяв перемовник.

— Будь ласка, передайте полковнику, щоб він прийшов сюди якнайшвидше. У нас не більше п’яти хвилин, — сказав він у слухавку. — Надсилати цих людей до Головного міста вже проти правил. Безпека головного міста в пріоритеті, ми не можемо допуститися помилки. Суддя має бути присутній.

— Головне місто? — здивовано перепитав юнак перед Ань Дже. — Ми поїдемо до Головного міста? Хіба адміністрація не набирала працівників?

— Сталося те, чого ми боялися. Різка зміна погоди не була передбачена, а відновлення Дисперсійного центру займе багато часу. Для забезпечення безпеки Головного міста Суддя має евакуюватися разом із нами. Не забувайте: «інтереси людства понад усе».

На цьому чоловік закінчив розмову, відклав перемовник та перевів погляд на юнака.

Хлопець приклав свою ID-картку до сенсора, і його особиста інформація висвітилася на екрані.

Ім’я: Колін

Вік: 21

ID: 3260070412

У рекрутера був власний монітор, і Ань Дже припустив, що там має бути більш детальна інформація.

— Я пройшов базові курси з математики, фізики та біології, — оголосив Колін.

Рекрутер злегка кивнув, повернув йому ID-картку та дав короткі вказівки:

— Праворуч і на вихід.

Тепер була черга Ань Дже. Він теж приклав картку, а потім оголосив:

— Я пройшов курси з літератури, мови та економіки, — сказав він відповідно до досвіду Ань Дзе, після того як приклав картку.

— Маєш гарні бали.

Тієї ж миті гучний стукіт дощу донісся з вулиці.

— Швидше, йди! — кинув йому рекрутер, пхаючи ID-картку йому назад в руку.

Ань Джен хутко наздогнав Коліна та увійшов у коридор праворуч. За коридором був засклений міст, що вже був густо забризканий величезними концентрованими дощовими краплинами, від чого видимість була нульова. Вони поспіхом просувалися вперед і скоро побачили, що міст веде до залізничної станції. На платформі стояв регулювальник в чорному.

— Але мій батько ще не знає! — вигукнув Колін. — Ми реально поїдемо до Головного міста?!

Рекрутер схопив його за руку та запхнув у вагон зі словами:

— Сраку в руки і пішов!

Ань Дже оперативно запхнули одразу за ним. Всі місця в потязі були зайняті. Колін несамовито намагався набрати когось по перемовнику, але не міг додзвонитися.

Вони дійшли до останнього вагону, де було порожньо. Ань Дже сів у самому кутку, і за ним було заднє вікно потяга, через яке було чітко видно усе, що відбувалося позаду. Дороги затоплював непроглядний туманний дощ.

Колін сів якнайдалі він нього, продовжуючи свої спроби додзвонитися до когось, паралельно бурмочучи собі під ніс.

— Щось не так, тут точно щось сталося. Я маю поверну-

Він фактично підскочив зі свого місця, але усі двері в потязі водночас зачинилися із гучним грюком.

Колін кілька разів вдарив по вхідних дверях вагона — безрезультатно. Проте він зумів привернути увагу персоналу.

— Сядь спокійно! — прикрикнув на нього провідник міцної статури. — Ми від’їжджаємо до Головного міста. Чого ти підіймаєш галас?

— Мій батько ще не знає про це, — сказав Колін. — Я не можу отак раптово поїхати. Ви щось приховуєте від нас?

Кілька секунд провідник мовчки дивився на нього і врешті-решт сказав:

— Твій батько буде радий за тебе.

Здавалося, Коліну перебило подих.

— Тут щось не так, точно щось не так…

Він повторював і повторював це, проте не міг знайти жодної причини цьому. Йому залишалося лише возитися зі своїм перемовником.

Ань Дже тихо чекав собі в кутку. За п’ять хвилин до нього здалеку донеслися звуки грюкотіння міжвагонних дверей та голосів, а десь за десяток хвилин після того весь вагон раптово накрила тиша.

— Суддя прийшов провести перевірку, — прошепотів хтось попереду нього.

Після того долинули кроки двох людей — характерний тупіт важких військових чобіт. Важко не впізнати.

Коли кроки наблизились, він підійняв голову.

І зустрівся поглядом з Лу Феном.

— Боже, — сказав молодий суддя позаду Лу Фена, помітивши Ань Дже. — Ми вже думали, що ти не встиг.

— Я… встиг. — Ань Дже відчув тривогу, дивлячись в очі Лу Фенові. — Щось трапилося?

Вперше він побачив такий вираз у Лу Фена. Він не був холодним, проте здавався дуже… важким.

— Все нормально, — відмовив Лу Фен.

З перемовника запитали: «Як ситуація?».

— Перевірка закінчена; безпечно, — відповів Лу Фен.

«Прийнято».

Занепокоєння Ань Дже тільки зростало, і він підняв голову, щоб подивитись на Лу Фена. Той дивився на нього у відповідь, але нічого не казав.

І як раз тієї миті Колін раптово хрипким та тремтячим голосом сказав:

— Я зрозумів… я зрозумів.

Він повернув голову в бік до найближчого провідника.

— Врешті решт дисперсор виявився несправним, так? Я вивчав фізику. Ультразвук… ультразвук — це звукова хвиля, і на передачу хвиль впливає середовище в якому вони проходять. Сильна злива змінила температуру, густину та тиск повітря. Середовище змінилося і частота хвиль має бути відкалібрована наново, але… але… — Колін подався вперед всім тілом, хапаючись за руку провідника. Його очі почервоніли, й він увесь тремтів. — Але Дисперсійного центру більше немає, тож нікому відкалібрувати частоту, правильно? А оригінальна частота втратила свою ефективність через зливу, так?

Його тремтячий голос стих, проте з іншого вагону долинув скрик.

Бах! Щось з силою врізалося у вікно біля Ань Дже.

Серед дощу чорна крилата комаха билася в скло потяга. Ань Дже виглянув у вікно й шість криваво-червоних комашиних фасеткових очей дивилися прямо на нього. Він не міг відвести погляду від цієї комахи, що була шириною з людську голову та довжиною з людську руку, і спостерігав як вона злетіла в дощове небо, а потім продовжила битися у скло з іншого боку.

Гупання від зіткнень по той бік стін потяга лунало безперервною чередою. Коли пролунав пронизливий свист, Ань Дже побачив, як на землі регулювальник у флуоресцентній уніформі подав різкий сигнал «уперед».

Вібрація та гуркіт почати наростати, та після кількох гудків потяг рушив уперед, поступово набираючи швидкість.

Колін голосно скрикнув, а потім знепритомнів, продовжуючи стискати перемовник у руці.

Регулювальника на платформі оточив рій комах, малих і великих, що за завісою дощу виглядали як розмиті тіні. Лише за п’ять чи шість секунд він звалився на землю під цими тінями, підіймаючи бризки закривавленої води.

Потяг поступово пришвидшувався, і коли він пройшов поворот, то тіла контролера вже не було видно.

Ань Дже спостерігав за цим всім великими очима. Він встав, не зводячи погляду з картини за вікном.

Чорні тіні.

Чорні тіні, що заплямовували все небо, круглі, довгасті, викривлені, величезні черви, що звивалися на землі, комахи з серпоподібними кінцівками, що могли швидко пересуватися й стрибати. Коли вони встигли дістатися сюди? Ймовірно це сталося, як тільки розпочалася злива.

Дах вагона брязкотів, а зовнішнє скло вікна пішло тріщинами, проте внутрішнє трималося. Потяг продовжував набирати швидкість, і Ань Дже підняв погляд, щоб оглянути усе місто.

З неба падав не тільки дощ: червоні та зелені краплини в перемішку з кров’ю та монстрами, шматки тварин, людські кінцівки й нутрощі. Хоча вікна відмежовували більшість звуків, Ань Дже все одно чув нескінченні крики людей назовні та як люди всередині потяга мали спазми сухої блювоти чи тремтіли. Перші десять хвилин від початку дощу він провів у вагоні й тому не знав, яка різанина відбувалася назовні. Тепер він міг уявити, що там відбувалося.

Скільки людей ще живі, а скільки з них помре?

Він не міг осягнути цього, йому не було видно все місто.

— Вчора база розробила план для крайнього випадку, — тихо мовив молодий суддя. — Перевезення усього молодого та здібного персоналу було екстреними мірами. Але ми навіть не уявляли що час для них настане так швидко. — Його голос був хрипкуватим. — Мені шкода. Якби ми мали б хоча б ще пару днів, можливо військовим вдалося б відновити контроль над Дисперсійним центром, але…

Але в них не було цього часу, і ніхто не міг передбачити, що трапиться наступним. Ань Дже знав, що той хотів сказати — у Безодні все було так само, і ніхто не знав що буде далі. Ань Дже приклав долоню до віконного скла. Воно було забризкане шаром крові в перемішку зі шматочками плоті. Він дивився назовні, і йому наче не вистачало повітря.

Так вони стрімко покинули Шостий район. Закривавлена вода потроху розбавлялася, і скоро все було змите з вікон — вони знову стали чисті й прозорі.

В Безодні Ань Дже бачив як нескінченні монстри билися, страждали, отримували поранення та вмирали. Але він ніколи не бачив нічого подібного, такої односторонньої різні та миттєвого знищення.

— Так просто… і всьому… кінець? — запитав хтось попереду Ань Дже, не перестаючи тремтіти.

Це кінець.

І все що було потрібне — це дощ.

Краєм ока Ань Дже побачив, як численні чорні птахи летіли в бік Шостого району. А через кілька секунд він помітив, що їхні крила була пласкі, й летіли вони неприродно прямо. Це були не птахи, а людські винищувачі, що прямували до Шостого району з Головного міста. Менш ніж за хвилину вони вже були над сигнальною вежею району.

Мабуть, це була допомога від Головного міста до Зовнішнього, подумав Ань Дже і запитав:

— Вони рятуватимуть людей?

— Ми не можемо дозволити монстрам отримати людські гени, — відповів Лу Фен.

Лу Фен говорив рівно, з холодом. За кілька кроків він підійшов до вікна та став за Ань Дже. Ань Дже міг відчути його дихання. Якщо він відхилиться назад хоча б трошки, то його плече торкнеться грудей Лу Фена.

— Приготуйтеся, — наказав Лу Фен через перемовник.

І справді, монстри не мають отримати людські гени. З кожним загиблим у світі стає на одного, або навіть на декілька, більше ксеногенних з високим інтелектом. Саме тому, коли людина стає заражена — назовні чи на базі — її мають миттєво вбити, а тіло спалити у крематорії. Тому, думав Ань Дже, Головне місто надіслало війська, щоб врятувати якнайбільше людей із Зовнішнього міста і попередити ще більше масове зараження.

— …Гаразд.

Поет та бос Шао досі були там. Він сподівався, що з ними буде все гаразд.

Раптом до його вух донісся шурхіт тканини — Лу Фен простягнув руку. Ань Дже, не маючи жодної гадки, що той збирався зробити, продовжував дивитися перед собою. Потяг вже покинув жилу зону та заходив у широчезну буферну зону між Головним та Зовнішнім містами. Забудова Шостого, Сьомого та Восьмого районів ставала все меншою та віддаленішою, перетворюючись на сірий ліс серед дощу й туману.

Аж раптом там загорілося сліпуче біле світло!

Ань Дже інстинктивно зажмурився, але яскраве світло все одно пробивалося скрізь його повіки, і все що він міг бачити було яскраво червоним. Аж раптом стало темно — долоня Лу Фена накрила його очі.

В темряві й тиші всі інші чуття Ань Дже безмежно примножилися. Через три секунди підлога потяга — та ні, вся земля — раптом затремтіли.

Срібно-білий потяг прудко їхав по фіксованих рейках. У ту ж мить, як останній вагон покинув територію зовнішнього міста, з Шостого району піднялася масивна хмара у формі гриба.
 

Прим. перекладачки:

Пані редактор не оцінила мого жарту про великий грибочок (┬┬﹏┬┬)