— Трясця твоїй матері! — закричав Єнсен. — Воно прямо піді мною!

Він мав рацію. Наступної миті Ань Дже відчув, як під його ногами затряслася земля. Це відчуття було дуже близьким і дуже реальним, наче кувалда била по підлозі з іншого боку.

З коридору знов пролунав гучний гуркіт і бряжчання заліза, що супроводжувалися криками в’язнів з того напрямку.

— Воно і тут також, — поет раптом заговорив швидше. — Підземні істоти... Це можуть бути гризуни?! Вони живуть групами, і Південно-Східна база була... — Він не закінчив говорити, коли виправив самого себе. — Ні, гризуни не настільки сильні. Під землею...

Безладний стукіт кроків було чули від групи солдатів в чорному, що поспішали до них з коридору, світячи ліхтариками по сторонах. Залунав голос з гучномовця, від якого різало вуха: «Не панікуйте. Фундамент Бюро оборони міста дуже міцний, зроблений з бетону та спеціальних металевих пластин. Наразі ми з’ясовуємо обставини. Не панікуйте».

Якби вони зараз не кричали, прудко відчиняючи камери в’язнів, то їх слова звучали б більш переконливо.

Водночас ззовні почувся пронизливий дзвін. Гудіння тривоги то наростало, то згасало, наче хвилі.

— Це сигнал евакуації! — Єнсен вгамлесив по дверях камери. — Друже! Поквапся і випусти мене!

Солдат поспішно відчинив три тюремні двері вдалині, а потім поквапився до них. Бос Шао був найближче до виходу з в’язниці. Солдат незабаром знайшов правильний ключ і швидко вставив його в замок. Двері відчинилися з клацом. Бос Шао прямо-таки вилетів з камери, і солдат кинув йому навздогін:

— Вихід праворуч і нагору!

Бос Шао трохи спіткнувся, і побіг праворуч. Зі стелі сипався пил, і солдат витер обличчя, наближаючись до дверей Поета.

— Він довічно ув'язнений! — раптом вигукнув Єнсен. — Він небезпечний! Відпустіть мене першим! Я хороший громадянин!

Солдат завагався на секунду. Але коли земля затряслася ще сильніше, він повернувся, щоб відкрити двері камери Єнсена. Єнсен схопився обома руками за залізні двері, приговорюючи тремтячим голосом:

— Швидше, друже, поквапся.

Ань Дже помітив, що руки солдата теж тремтіли. Лише після декількох спроб тому вдалося вставити ключ у замкову щілину.

— Ти мій рятівник... — сказав йому Єнсен, але його голос різко обірвався.

Підлога заскрипіла, і все його тіло піднялося без попередження. Величезний чорний об’єкт, що пробивався скрізь побиту підлогу та пил, раптово постав перед ними!

=== CW: у наступному абзаці детальні описи смертельних фізичних поранень ===

З глухим звуком тіло Єнсена було притиснуте монстром до стелі. Його очі вискочили з очниць, а щось гостре розрізало його живіт, від чого кров, змішана з нутрощами, бризками полилася вниз. Пролунав страшний крик. Зіниці Ань Дже розширилися і він повільно повернув голову. У солдата, який відчинив двері, було поранене стегно, груди були розчавлені залізними дверима, і він катався по землі у конвульсіях, тримаючись за ногу і сильно кашляючи. З його рота безперервним потоком виходила кривава піна, ймовірно його легені були проколоті.

Пролунав вибух, і чорний об’єкт важко впав назад. Це створило дірку в землі, де не було видно дна. Тіло Єнсена впало в неї і його вже не було видно.

— Витягуй! — долинули крики інших солдатів з глибини коридору.

Наступної секунди пролунав страшенний рев із землі, що ламалася і там також. Залізні двері падали на землю, гучно брязкаючи, стеля також тріснула і впала. Два нажахані крики пролунали, перш ніж різко обірвалися.

Ань Дже почув звук, наче хтось жує.

Спочатку був шум води, потім — глухий звук тертя, наче тіла були стиснуті, і в кінці — тріск та хрускіт кісток.

Звуки доносилися як з протилежного кінця коридору, так і з отвору в землі перед Ань Дже.

Поки солдат катався по підлозі в конвульсіях, його ліхтарик випав і відкотився. Тепер його тьмяні промені світили у непроглядно-чорну прогалину.

Водночас одненький гіф його міцелію простягнулася з тріщини у дверях, а за нею ще одна. Вони об’єдналися та підхопили зв’язку ключів з підлоги та повільно пронесли її скрізь залізні двері. Ключі дряпали підлогу, видаючи неприємні звуки. Ань Дже помітив нажаханий погляд солдата, спрямований на нього, але він був не в тій ситуації, щоб хвилюватися через це, як і солдат, що робив свої останні подихи.

— Який в мене номер дверей? — запитав Ань Дже свого сусіда по камерах.

— Сімнадцять. З тобою там все гаразд? — голос Поета тремтів.

— Я в нормі, — відповів Ань Дже. Він задумався на секунду. Його двері були прямо поруч з дверима Поета, тож поле зору Поета було обмежене і той не міг бачити, як він брав ключі.

Міцелій повернувся до нього. Ань Дже хутко схопив ключі, знайшов потрібний з номером 17 і відчепив його від зв’язки.

Звуки жування прискорилися.

Тримаючи ключ №17, міцелій знов виліз за залізні двері. Частина міцелію причепилася до дверей, шукаючи замочку щілину, а інша піднесла та встромила ключа. Міцелій був дуже ламким і мав небагато сили. Коли багато гіфів зібралося докупи, ключ нарешті провернувся. І з клацом замок відкрився.

Ань Дже міцно схопив решту ключів, штовхнув свої двері й попрямував до дверей поруч. Його руки трохи тремтіли, поки він шукав ключ №18. Потім, підсвічуючи ліхтариком отвір, він вставив ключа й із зусиллям провернув його ліворуч. Водночас жування повністю припинилося.

— О господи...

Молодий чоловік вивалився з-за дверей, спотикаючись. Ань Дже навіть не встиг розгледіти його обличчя, як перетягнув його через солдата і вони вдвох побігли до правого коридору — єдиного безпечного. Підлога все ще тремтіла, що свідчило про те, що під землею було більше цих штук, аніж дві.

Якраз тоді попереду кілька разів блиснуло аварійне світло, перш ніж повністю згаснути. Все впало в повну темряву.

— Не озирайся назад. — Поет важко дихав.

Проте Ань Дже не міг не повернути голову назад.

Помилка.

Там був чорний черв'як завширшки з половину коридору.

Його тіло нагадувало змію, але воно було розділене на окремі сегменти. Прямо зараз він виринав з величезної діри в землі, піднявши голову і спрямувавши погляд в бік Ань Дже і Поета — мабуть, це можна було назвати головою, хоча вона не мала ні очей, ні інших структур, притаманних голові. Лише передній кінець тіла мав круглий рот, заповнений зубами.

За ним наближався ще один ідентичний черв'як. Два роти, із зубами, що терлися один об одного, синхронно дивились в їх сторону. Вони наближалися, і робили це швидко. Між ними було менше двадцяти метрів і Ань Дже міг відчути сморід їх тіл.

Поет зціпив зуби й крикнув:

— Біжи! — крикнув Поет скрізь зціплені зуби.

Однак земля знову різко струснулась і Ань Дже кинуло в стіну. Різкий біль пронизав його ліву руку, схоже, він врізався у деформовані залізні двері. Він відштовхнувся руками, і Поет допоміг йому, підтягнувши. Вони знову побігли у непроглядній темряві по коридору в тому напрямку, у якому, якщо вони не помилилися, мав бути вихід. У темряві могло статися що завгодно. Можливо, через секунду перед ними з'явиться третій черв'як або вони вріжуться у стіну, бо нічого не бачать.

Ань Дже таки справді врізався у стіну.

Його голова вдарилась о шматок металу, і йому було боляче. Все його тіло влетіло в щось. А потім щось обвило його талію, намагаючись підняти його вгору і поставити назад на ноги.

А ще ця стіна мала руки.

— Чи є за тобою ще живі люди? — голос Лу Фена пролунав надзвичайно близько, прям біля вуха і швидше, ніж зазвичай.

Серце Ань Дже ледве не зупинилося, перш ніж він відповів:

— Нікого.

Всі, хто був всередині, були вже мертві.

— Підготуйте уранові бомби, максимальний еквівалент.

Тільки-но Лу Фен договорив, як з-за їх спин хлинуло сліпуче-біле світло й полетіло вглиб коридору. Перш ніж Ань Дже зміг зреагувати, Лу Фен знов притиснув його до себе й вниз. Вони покотилися по землі, й Ань Дже опинився притиснутий під Лу Феном.

Одразу після цього пролунав приглушений вибух, і блискавичне біле світло зникло. Фігура Лу Фена була сліпучою тінню на сітківці Ань Дже. Він заплющив очі, вхопившись правою рукою за манжети Лу Фена і хапаючи ротом повітря — перед цим він біг надто швидко.

Земля все ще люто дрижала. Через якісь три секунди Лу Фен знов підняв його з землі. Поруч були й інші люди, і світло осяяло місце, де вони знаходились.

— Пішли, — сказав Лу Фен.

Ань Дже пішов за ними й піднявся сходами. У нього не залишилося багато енергії, але магічним чином рука Лу Фена, яка допомагала йому, здавалося, мала особливу здібність. Щоразу, коли він відставав, чоловік тягнув його вперед.

Було невідомо, як довго Ань Дже слідував за ним наосліп, перш ніж крижане вуличне повітря нарешті заповнило його легені. Він частково сперся на Лу Фена, важко дихаючи.

— Тепер все добре, — сказав йому Лу Фен.

— Помічнику! Помічнику! — до них підійшов чоловік і схопив його за руку, відтягуючи від Лу Фена. Це був бос Шао.

Зір Ань Дже нарешті відновився і він почував себе трошечки краще.

— Поет... — вимовив він.

— Я тут, — почувся голос ззаду.

Ань Дже обернувся, щоб побачити молодого і красивого чоловіка, що притулився до стіни зі схрещеними руками. Через сильне фізичне навантаження він також важко дихав. Як тільки він нарешті вирівняв дихання, то швидко заговорив:

— Вмієш же ти врізатися в правильних людей.

У Ань Дже забракло слів.

Перш ніж він зміг би що-небудь сказати, пролунав голос Лу Фена.

— Директоре Говарде, — сказав Лу Фен, — ви запізнилися.

Ань Дже подивився вперед і побачив ряд солдатів. На чолі був високий чоловік в мундирі Бюро оборони міста із сивим волоссям і величним гачкуватим носом. Емблема на його плечі була такою ж, як і в Лу Фена. Він також мав чин полковника і, схоже, він був головою Бюро оборони міста.

— Початково ми готувалися до невибіркового бомбардування. — Голос Говарда був спокійний і холодний, як і він сам. — Тому полковник Лу поставив нас у дуже незручне становище, виходячи за рамки своїх повноважень та заходячи на територію.

— Все ж таки всередині були мої в’язні, — тон Лу Фена був крижаний. — Також тут знаходиться ультразвуковий дисперсор. Ви смієте робити бомбардувати тут без розбору?

— Суд першої інстанції не має турбуватися про обладнання Бюро оборони міста, — заявив Говард. — Краще перевірте, чи заражені люди, що приходять з підземелля.

— Ви не маєте турбуватися про роботу Суду першої інстанції.

Говард уважно дивився на Ань Дже. Вони на мить зустрілися поглядами й Ань Дже зрозумів, що ця людина дивиться на його ліву руку — вона кровоточила від його травми в підземному коридорі.

Лу Фен поплескав правою рукою по плечу Ань Дже.

— Я заберу його і стежитиму впродовж буферного періоду.

— Дякую за вашу працю, — сказав йому Говард, а тоді звернувся до солдатів Бюро оборони міста: — Готуйтеся до бомбардування.

Таким чином, Лу Фен забрав Ань Дже на очах у боса Шао.

Офіс Лу Фена в Бюро оборони міста знаходився в прибудові до головного корпусу. Це була кімната без будь-якого декору. Лу Фен замкнув двері одразу за Ань Дже.

Ань Дже думав, що це може бути запобіжним заходом. Якби він і справді був зараженим і перетворився на монстра, він не зміг би втекти з цієї кімнати.

Він спостерігав, як Лу Фен підійшов до сірого офісного столу, відкрив шухляду і витягнув якусь білу річ і кинув її в Ань Дже. Він підсвідомо зловив її та зрозумів, що це був рулон бинтів. Схоже Суддя натякав йому, щоб він перев’язав свою рану. Ань Дже сів за іншим столом на стілець біля вікна і почав мучитись з бинтами. Він думав, що хоча Суддя і виносить вироки на власний розсуд, його все ще можна назвати хорошою людиною.

Він пошкодив ліву руку. Рана була мала, лише подряпина від залізної пластини. Вона майже не боліла, але кров так і текла. Ань Дже відірвав пов'язку довжиною близько пів метра і почав правою рукою обертати її навколо лівої руки. Але йому не вдавалося.

Із надзвичайними зусиллями він слабо обмотав її однією рукою, але ніяк не міг зав’язати вузлик. Людські пальці не такі моторні, як гіфи міцелію, крім того, він міг використовувати лише одну руку, і до того ж був мало ознайомлений з людськими кінцівками. Однак Ань Дже відчував, що як той, хто виглядає як людина, йому було б занадто соромно, якби він не міг навіть зав'язати бинт. Таким чином, він насупився і продовжив свої намагання зав'язати вузол.

Він відчув погляд на собі. Лу Фен спостерігав за ним.

Він продовжував намагатися. Однак думка про те, що Суддя стежить за кожним його рухом, робила цей процес ще складнішим. Після трьох хвилин напруженої роботи йому не тільки нічого не вдалося, але і його рука здригнулась, і бинт, обмотаний навколо його руки, розв’язався також. У цей момент Ань Дже так розлютився, що захотів випустити свій міцелій.

М’який сміх пролунав навпроти нього.

Насправді це не можна було назвати сміхом. Це був лише короткий видих, але Ань Дже зміг розчути — це був глузливий, іронічний сміх.

Ань Дже втратив мову.

Суддя насміхався з нього.