Прогулянка в саду

Том 1. Розділ 4. Прогулянка в саду

 

– І так, молодий пане, у нас ще залишилось трохи часу, тому ми можемо прогулятися в саду, – сказала Ліанна своїм спокійним голосом. Потім вона додала: – Здається, ваші сестри Еліза й Емілія, а також ваша матінка, пані Акіко, зараз там.

Я, звісно, не міг відмовитися. Від однієї лише думки побачити матір і сестер у мене на душі стало тепло. Ми спустилися на перший поверх і через бічні двері вийшли у сад.

Сад був справжньою перлиною нашого маєтку.
Під ногами шурхотіла доріжка, викладена дрібним білим гравієм, який блищав на сонці, немов дорогоцінні камінці. З обох боків доріжки розкинулися густі кущі троянд, їхній аромат огортав простір, наче ніжна ковдра. Сонце грало в кронах дерев, переливаючись золотими промінцями. На деревах сиділи пташки, які весело щебетали, додаючи саду ще більше життя.

Слуги займалися роботою: хтось підстригав кущі, хтось поливав клумби з фіалками й нарцисами. Сад був доглянутий до найменших деталей, і це надавало йому витонченості, немов кожна квітка й кущ були частиною великої картини.

Ми йшли вперед, аж поки не дійшли до розгалуження доріжок.

– Звідси доріжка веде до альтанки, – сказала Ліанна, вказуючи праворуч. – Там, мабуть, ваша матінка й сестри. А інша доріжка ліворуч веде до фруктового саду.

Я без вагань пішов до альтанки. Вже здалеку я побачив її: легка конструкція зі світлого дерева, оповита плющем і квітами, які звисали ніжними гронами. Біля альтанки стояв маленький столик, укритий витонченою скатертиною, а навколо нього були плетені крісла з м’якими подушками.

Сестрички першими помітили мене. Вони миттєво підскочили з місць і побігли назустріч.

– Братикууу, Артель! Ми тебе чекали! – вигукнули вони в один голос, махаючи мені руками.

Еліза схопила мене за праву руку, а Емілія – за ліву. Їхні очі блищали від радості, а на обличчях сяяли усмішки.

– Давай, братику, не соромся, – сказала Еліза, потягнувши мене за собою. – Пішли швидше до матусі.

– Вона так зрадіє, що ти вирішив прогулятися! – додала Емілія, поспішаючи за сестрою.

Я не чинив опору, хоча був трохи розгублений від такого ентузіазму. На мить я подивився на Ліанну. Вона залишалася стояти на доріжці, спостерігаючи за нами. Її очі сяяли тихим веселим вогником, і вона подарувала мені легку, майже невловиму посмішку, перш ніж махнути рукою.

Сестрички потягнули мене до альтанки, де на них чекала наша матір.

Матінка виглядала чудово.
Вона сиділа за столиком у зручному кріслі. Її довге блакитне волосся спадало на плечі, а витончені риси обличчя підкреслювали теплу й лагідну усмішку. Вона тримала в руках чашку з чаєм, а на столі перед нею лежали тарілочки з фруктами й печивом.

Побачивши мене, матінка підняла голову й усміхнулася ще ширше.

– Добрий ранок, матінка Акіко, – промовив я, уклонившись.

Матінка засміялася тихим мелодійним сміхом.

– О, Артель, не потрібно так формально! – сказала вона, поставивши чашку на столик. – Ти можеш просто називати мене "матінка", а ще краще – "мила матуся" або "матуся".

Її слова збили мене з пантелику. Я відчув, як на моїх щоках з’являється легкий рум’янець.

– Гаразд, матінка... – відповів я, ніяково сідаючи поруч за столик.

– Ну що ти, синочку, не переживай, – сказала вона м’яким голосом, простягаючи руку, щоб легенько доторкнутися до моєї. – Ти такий милий і ввічливий.

Я відчув, як моє обличчя знову почервоніло.

– Оооо ні... – подумав я, відчуваючи, як тепло розливається по моїх щоках.

Сестрички, які сиділи поряд, хихотіли, прикриваючи ротик руками. Їхні усмішки були такими безтурботними, що я мимоволі розслабився.

Матінка подивилася на мене теплим поглядом і лагідно запитала:
– Синку, як ти сьогодні себе почуваєш?

Я трохи замислився, не знаючи, як краще відповісти, але вирішив, що простота буде найкращим рішенням.
– Так, матінка, я себе почуваю добре. У мене сьогодні пройшов чудовий день, – сказав я з легкою посмішкою.

Матінка уважно подивилася на мене й сказала:
– Я рада це чути. Але ти останнім часом виглядав трохи сонним.

Я не знав, як відповісти, тому намагався заспокоїти її:
– Усе гаразд, тобі не потрібно переживати.

Її обличчя освітилося лагідною посмішкою.
– Це дуже добре. Якщо хочеш, ти можеш трохи прогулятися зі своїми сестрами по саду.

Я кивнув і відповів:
– Дякую, матінка. Я пішов.

Вона легко махнула рукою, ніби благословляючи мене, і додала:
– Насолоджуйся, синочку.

Сестрички, які стояли неподалік, одразу підхопили мене під руки.

– Ну що, братику, куди сьогодні підемо гуляти? – запитала Еліза, лукаво посміхаючись.

Емілія підхопила:
– Так, так, куди ти хочеш? Ми тобі все покажемо.

Я трохи подумав і відповів:
– Що ви скажете, якщо ми підемо до фруктового саду?

Їхні очі загорілися, і вони в один голос відповіли:
– Добре! Якщо братик хоче, значить, ми теж хочемо!

Ми пішли тією самою доріжкою, що й раніше.
Доріжка, вистелена дрібним білим гравієм, шурхотіла під ногами. Навколо розкинулися кущі троянд, квітучі й запашні, а між ними виблискували невеликі статуї міфічних істот, покриті тонким шаром моху. Вітерець ніжно колихав пелюстки, а сонячні промені пробивалися крізь листя дерев, граючи на землі золотими плямами.

Ми дійшли до розгалуження, звідки доріжка вела до фруктового саду.

Фруктовий сад був чарівним місцем.
Величезні дерева з широкими кронами стояли рядами, ніби величні вартові. Їхні гілки важко схилялися донизу під вагою яскравих плодів: золотих яблук, насичено-червоних слив і персиків із ніжним рожевим рум’янцем. Повітря було наповнене солодким ароматом, який змішувався із запахом свіжої трави.

Як тільки ми ступили у сад, нас помітив один із слуг. Він був чоловіком середнього віку, міцної статури, з коротким зеленим волоссям і доброзичливою усмішкою. Його одяг був акуратним і простим, але його манери й погляд свідчили про повагу до господарів.

– Добрий ранок, молоді пані Еліза й Емілія, добрий ранок, пане Артель, – привітався він, злегка вклоняючись. – Що привело вас до фруктового саду?

Еліза радісно відповіла:
– Добрий ранок, пане Томасе! Ми вирішили прогулятися разом із братиком і подумали, що було б чудово відвідати сад.

Томас розсміявся й відповів теплим голосом:
– Чудовий вибір! Якщо хочете, я можу показати вам деякі дерева й навіть зірвати кілька плодів.

Я відповів із вдячністю:
– Так, звичайно. Якщо це не завадить вашій роботі, ми були б раді невеликій екскурсії.

Томас посміхнувся й сказав:
– Звичайно, це для мене честь. Ходімо, я вам усе покажу.

Ми рушили вглиб саду, слухаючи розповіді Томаса.
– Ці яблука, – сказав він, зупинившись біля дерева із золотими плодами, – це особливий сорт, який вирощується лише тут. Вони дуже солодкі й мають ніжний медовий смак. Хочете спробувати?

Сестрички одразу захоплено закивали. Томас зірвав по яблуку для кожної з нас.

– Вони такі соковиті! – сказала Емілія, відкусивши шматочок.

– Це найкраще яблуко, яке я куштувала! – підтримала її Еліза.

Томас із задоволенням спостерігав за нами й продовжив:
– А ці сливи... Вони не тільки смачні, але й дуже корисні. Їх використовують для приготування варення, яке ви, мабуть, куштували за сніданком.

Еліза з цікавістю запитала:
– Томасе, а є тут якесь дерево, яке ти найбільше любиш?

Слуга задумався на хвилину й сказав:
– Мабуть, ось це, – він показав на персикове дерево з пухнастими золотисто-рожевими плодами. – Його виростив ваш дідусь власноруч. Він дуже любив цей сад і проводив тут багато часу.

Я зупинився, подивившись на дерево, і подумав над його словами.

Емілія торкнула мене за плече:
– Братик, тобі теж хочеться дізнатися більше про сад?

Я кивнув, відчуваючи тепло цього місця. Томас продовжував розповідати, а ми слухали, насолоджуючись атмосферою.

Проте мене не покидали думки про дідуся. Тому я спитав у Томаса про нього:
– Вибачте мене, Томасе, а що ви пам’ятаєте про дідуся?

Томас трохи замислився, обернувшись до дерева, яке він щойно показав:
– Якщо чесно, я не так багато про нього знаю. Я ще був юнаком, коли вперше почав працювати тут. Але пам’ятаю, як ми разом доглядали за цим садом. Він був дуже строгим, але справедливим. Постійно повчав мене за мої помилки.

– Наприклад? – запитала Емілія, захоплено дивлячись на Томаса.

Томас усміхнувся:
– Одного разу я випадково зрізав кілька молодих гілок замість сухих. Ваш дідусь тоді мовчки взяв секатор і показав, як треба правильно обрізати. Але перед тим змусив мене слухати цілу годину про важливість кожної гілки.

Еліза засміялася:
– Це так схоже на те, що мама розповідала! Він завжди вмів знайти спосіб навчити, навіть якщо це займало багато часу.

– Так, – продовжив Томас. – Але, знаєте, він мав особливу любов до цього місця. Часто казав, що сад – це душа маєтку. Він вірив, що, доглядаючи за садом, ми підтримуємо гармонію в домі.

Я відчув, як у грудях потеплішало від цих слів.

– А він був суворим тільки до вас, чи до всіх? – поцікавився я.

Томас засміявся:
– О, він був суворим до всіх, хто не виконував свої обов’язки. Але водночас він мав добре серце. Пам’ятаю, одного разу одна зі служниць розлила чай, коли подавала його вашій бабусі. Дівчина була новенька й дуже злякалася. Але ваш дідусь не став її сварити. Натомість він заспокоїв її й сказав: "Якщо хочеш працювати тут, навчись не боятися помилок. Тільки той, хто помиляється, може навчитися чогось нового".

Еліза й Емілія переглянулися, їхні очі світилися цікавістю.

– Він справді був мудрим, – сказала Емілія.

– І любив родину, – додала Еліза. – Мама казала, що він завжди знаходив час для неї та її братів, навіть коли був дуже зайнятий.

Томас кивнув:
– Так, ваша матінка не раз згадувала, як він брав її сюди, в сад, і розповідав історії про різні дерева. Наприклад, про це персикове дерево.

Я подивився на дерево, відчуваючи зв’язок із минулим.
– А чому саме це дерево було особливим для нього?

Томас посміхнувся:
– Тому що він посадив його разом із вашою бабусею у день їхнього весілля. Він казав, що це символ їхнього кохання.

Ці слова зачепили мене за душу. Дідусь здавався мені тепер ще більш живим у своїх вчинках і словах.

– Я б хотів знати більше про нього, – прошепотів я, дивлячись на дерево.

Томас трохи нахилив голову:
– Якщо хочете, пане Артель, я можу показати вам записи, які він залишав у садовому домику. Там багато його нотаток і порад про догляд за деревами.

– Це було б чудово, Томасе. Дякую вам, – сказав я з вдячністю.

Сестрички, почувши це, одразу підскочили:
– Ми теж хочемо подивитися! – вигукнули вони в один голос.

– Добре, ходімо, – сказав Томас, усміхаючись. – Я покажу вам усе, що збереглося від нього.

Ми рушили далі садом, слухаючи історії Томаса про дідуся, відчуваючи його присутність у кожному куточку цього чарівного місця.