Особняк

Том 1. Розділ 3. Особняк

 

Я вийшов із кімнати разом із покоївкою Ліанною, а покоївка Міло залишилася прибирати. Ми повільно йшли широкими коридорами особняка. Розмови про родинний сніданок привели мене до спогадів про мою власну сім'ю.

Чомусь, коли я почав згадувати, у моїй пам’яті залишилися лише відчуття — ні імен, ні облич, ні навіть чітких спогадів. Єдине, що я пам’ятав, це те, якими вони були.

Мені стало цікаво: як там зараз мій батько? Чи знає він, що зі мною сталося? Я не міг цього знати, але вірив, що він справиться. Батько завжди був сильною людиною — з добрим серцем і веселим характером. Його жарти і розповіді про своє дитинство завжди давали мені відчуття спокою.

А мати… Вона була ніжною. Уміння вислухати, дати пораду — її сильні сторони. Ми іноді сперечалися через дрібниці, але її слова часто залишали слід у моєму серці.

Я задумався, чи могла моя мати мати якесь відношення до того, що я опинився тут. Її японське походження завжди виділялося у нашій родині. Навіть моє ім’я — дивне поєднання слов’янського та японського стилів — було компромісом між батьками. Воно завжди викликало цікавість і запитання в інших людей.

 

Під час нашої прогулянки коридорами я помітив, як увага охоронців і слуг зосереджувалася на мені. Хтось кидав зацікавлені погляди, інші шепотілися між собою.

– Так, стійте тут, мій молодий пане Артель, – сказала Ліанна, зупиняючись біля перехрестя коридорів. – Мені потрібно ненадовго відійти і дати вказівки покоївкам.

Я кивнув.

Ліанна швидко зникла за поворотом. І тут я випадково почув голоси, що долинали з кімнати неподалік. Дві нові молоді покоївки розмовляли, не підозрюючи, що я їх чую.

– Цей хлопчик зовсім не схожий на пана Вільгейма Еліона, – сказала одна з них. – Його волосся чисто біле, наче сніг. Я такого кольору в житті не бачила!

– Так, так, – відповіла інша. – Але подивись на його очі. Блакитні, як аквамарин, чи… наче Лагідний Океан. Такі точно могли бути лише у пані Акіко.

– До речі, ти знала, що поєднання білого з блакитним приносить спокій і мир у родину?

– Так. А ще це символізує чистоту, мудрість і ясність думок.

Я почув достатньо. Повернувшись на своє місце, я почав міркувати над почутим. Тепер я знав, що мого батька звати Вільгейм, а матір – Акіко. Її ім’я звучало по японському. Значить, це означає, що вона з Японії? А чи існує в цьому світі Азія? І що це за Лагідний Океан? І яка зараз епоха?

"Цікаво, – думав я, – що це за світ, у який я потрапив? Чи популярна тут мова кольорів? А мова квітів? "

Я знову зітхнув, усвідомлюючи, що блокнот, у якому я звик занотовувати свої думки, залишився десь у моїй поклажі. Машинально я почав оглядатися довкола, ніби сподіваючись, що він раптом з'явиться десь поруч. Руки потягнулися до кишень камзола, потім до поясу, хоча я добре знав, що нічого там немає.

Занурений у свої думки, я зовсім не помітив, як позаду знову з'явилася Ліанна.

Раптом почувся знайомий, але м'який голос:

– Молодий пане, ви щось хотіли? – теплим тоном запитала вона, непомітно підійшовши ближче.

Я здригнувся від несподіванки, повернув голову і зустрів її доброзичливий погляд. Ліанна ледь нахилила голову, а в її очах читалася легка цікавість.

– Ви, здається, щось шукаєте? – додала вона з ноткою турботи в голосі.

Я швидко зібрався з думками. Зараз мені потрібно було зорієнтуватися в цьому просторі. Я не знав, що мене тут чекає, але зрозумів: для того, щоб почуватися впевненіше, спершу потрібно розібратися в розташуванні кімнат і загальній структурі особняка. Особливо важливо було знайти бібліотеку — місце, яке могло стати ключем до розуміння цього світу.

Але як сказати про це, щоб не виглядати надто прямолінійним?

– Насправді, у мене є невеличке прохання, – почав я, трохи сором’язливо посміхнувшись. – Особняк справляє враження чогось грандіозного, і я подумав, що було б чудово трохи оглянути його… Звісно, якщо це не завадить вашим справам.

Ліанна посміхнулася у відповідь, її очі засвітилися добротою.

– Ну що ви, молодий пане, це зовсім не проблема. Особняк дійсно великий, і не дивно, що вам цікаво його дослідити. Я з радістю вам усе покажу.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – подякував я, намагаючись не виглядати надто нетерплячим. – Мені здається, це допоможе краще зрозуміти місце, яке тепер називаю домом.

Я сказав це з легким натяком на задумливість, а сам уже почав подумки формувати запитання, які міг поставити під час прогулянки. Ми повільно рушили коридором.

– А родинний сніданок зазвичай проходить в одному й тому ж місці, чи місця змінюються? – запитав я ніби між іншим, намагаючись, щоб це звучало як проста цікавість.

– У нас є окрема їдальня для таких випадків. Я покажу вам і її, – відповіла покоївка.

Я кивнув, удаючи вдячність за її турботу.

– І ще одне, – додав я трохи невимушено, ніби це було лише побіжне запитання. – У такому великому домі, напевно, є чудова бібліотека?

Ліанна знову усміхнулася.

– Є, молодий пане. Це одне з найкрасивіших місць у особняку. Якщо хочете, я проведу вас і туди.

– О, це було б чудово, – відповів я, і мої очі мимоволі засвітилися від цікавості.

Ліанна лише кивнула і, здавалося, щиро раділа, що може бути корисною.

Ми неквапливо йшли широкими коридорами особняка. Ліанна час від часу зупинялася біля кожних дверей, пояснюючи їх призначення, і робила це з дивовижною обізнаністю. Її голос був рівним, але водночас у ньому звучали нотки гордості за дім, яким вона опікувалася.

 

Перший поверх

На першому поверсі панувала атмосфера активної роботи. Ми почали з центрального холу – просторе приміщення з високими стелями й великим люстром, що переливалася світлом.

Центральний хол
– Це центральний хол, пане Артель, – сказала Ліанна, зупинившись посеред просторого приміщення.

Я озирнувся. Високі стелі прикрашали великі кришталеві люстри, які переливалися світлом. Підлога була вимощена полірованим мармуром, а стіни прикрашали картини в золотих рамах.

– Тут родина зазвичай зустрічає гостей. Центральна частина дому є найбільш публічною.

– А ліве і праве крила? – запитав я.

– Ліве крило переважно відведене для роботи: їдальня, кухня, пральня. Праве крило – це зони для бенкетів і прийомів, зокрема великий зал.

Їдальня
У лівому крилі знаходилася їдальня. Простора кімната з довгим столом, який, здавалося, міг легко вмістити дванадцять осіб.

– Родина зазвичай збирається тут тричі на день, – пояснила Ліанна. – А в особливі випадки, наприклад, під час свят, тут накривають святковий стіл.

На стінах висіли картини із зображенням сільських пейзажів, а біля каміна стояв великий годинник із маятником.

Кухня
Поряд із їдальнею знаходилася кухня. Хоча ми не заходили всередину, через прочинені двері я відчув аромат свіжого хліба й прянощів.

– Кухня завжди жива, – зауважила Ліанна. – Тут працює кілька покоївок одночасно, особливо перед прийомами.

Великий зал
У правому крилі ми зупинилися у великому залі.

– Тут проходять бали й прийоми, – сказала Ліанна. – Ця кімната може вмістити десятки гостей. Подивіться на стелю – вона прикрашена фресками, що зображають історію роду Еліон.

Я підняв голову й побачив сцени битв, полювання й будівництва цього самого особняка.

Гостьова кімната (для прийомів)

Кімната була затишною, але водночас елегантною. Важкі оксамитові штори спадали до підлоги, камін із різьбленим обрамленням додавав тепла, а два великі дивани із вишитими подушками запрошували до відпочинку.

– Гостьова кімната призначена для прийому близьких друзів родини, – продовжила Ліанна. – Тут часто проходять приватні бесіди.

Я зауважив у кутку невеликий столик із шаховою дошкою.

– Ви також граєте в шахи, пане Артель? – поцікавилася вона, помітивши мій погляд.

– Ще ні, але, думаю, доведеться навчитися, – відповів я з посмішкою.

Гостьові кімнати (для відпочинку)
На першому поверсі також розташувалися дві гостьові кімнати.

– Ми рідко їх використовуємо, – сказала Ліанна. – Але іноді вони стають у пригоді, коли родина приймає гостей на кілька днів.

Кімнати були оформлені зі смаком: витончені ліжка, столики для письма й м’які крісла біля вікон.

У цьому ж крилі розташовані кімнати для слуг і покоївок, які знаходяться в дальній частині правого крила.

 

Другий поверх

Піднявшись широкими сходами, ми опинилися на другому поверсі, де панувала зовсім інша атмосфера – тиша й затишок, притаманні житловим приміщенням.

Моя кімната
– Це ваша кімната, – сказала Ліанна, відкриваючи двері.

Кімната була світлою й просторою, із великим вікном, яке виходило в сад. На стінах висіли тонкі портьєри, а в центрі стояло ліжко з різьбленим узголів’ям. Біля вікна розташувався письмовий стіл із лампою.

– А це двері, які ведуть у сад, – додала Ліанна, показуючи на невеликий балкончик із вузькими сходами вниз.

Я вийшов на балкон. Переді мною простягалася алея, оточена кущами троянд, а вдалині виднівся фонтан.

– Ваші сестри часто користуються цим виходом, – сказала Ліанна. – Вони люблять гуляти садом після обіду.

Кімнати сестер-близнюків
Далі ми пройшли до кімнати моїх сестер. Їхні кімнати розташовувалися поруч, об’єднані спільним передпокоєм.

– Сестри обожнюють прикрашати свої кімнати квітами з саду, – сказала Ліанна.

У кімнатах було багато текстилю: яскраві штори, подушки й килими, які додавали затишку.

Робочий кабінет батька
У центральній частині другого поверху знаходився робочий кабінет мого батька, Вільгейма.

– Це кабінет вашого батька, – сказала Ліанна. – Тут він проводить більшість часу, займаючись справами родини.

Кабінет був оформлений у строгому стилі: темне дерево, полиці з книгами й карти на стінах.

Бібліотека
Поруч із кабінетом була бібліотека.

– Це одне з найважливіших місць у домі, – сказала Ліанна з усмішкою. – Пан Вільгейм часто працює тут, але будь-хто з родини може користуватися книгами.

 

Кімната старшого брата й тренувальний майданчик

У правому крилі знаходилася кімната мого старшого брата.

– Це кімната вашого брата, Даміана Еліона, – сказала Ліанна, відкриваючи двері.

Кімната була стриманою й функціональною. На стінах висіли мечі й щити, а біля столу лежали книги про бойові мистецтва.

– Він дуже відповідальний і дотримується суворого розкладу, – додала Ліанна.

Поруч із його кімнатою знаходився вихід на тренувальний майданчик.

– Цей майданчик використовують для тренувань із фехтування, стрільби з лука й фізичної підготовки, – пояснила вона.

Я вийшов і побачив просторий двір із огородженою територією. Посередині стояли манекени для фехтування, а збоку – стійки з різними видами зброї.

– Ваш брат проводить тут більшість часу, – сказала Ліанна. – А сходи, що ведуть униз, ведуть у внутрішній двір.

Головна спальня батьків
– А це головна спальня ваших батьків, – сказала Ліанна, зупинившись перед великими подвійними дверима.

Кімната була розкішною: темні штори, витончені меблі з червоного дерева, величезне ліжко з балдахіном і камін із різьбленим обрамленням.