Добрий ранок, молодий пане

Том 1. Розділ 2. Добрий ранок, молодий пане.

 

Я зненацька розплющив очі, і моє тіло здригнулося від раптового напливу страху, змішаного з миттєвим болем. Серце шалено калатало, а свідомість повільно пробуджувалася, неначе виринала з глибокої темної прірви. Перший рух був інстинктивним — я торкнувся голови, потім провів руками по тілу. Відчуття було реальним. Я живий. Але щось було не так.

Невідоме почуття незручності проникло в кожен мій нерв. Що тут відбувається? Оглянувшись навколо, я побачив, що знаходжуся в абсолютно незнайомому місці. Високі стелі, вкриті витонченим розписом, який відбивався в теплих променях ранкового світла, широкі вікна, завішані важкими шторами з вишивкою золотими нитками. Стіни, вкриті тонкою штукатуркою кольору слонової кістки, були прикрашені картинами в майстерно вирізьблених дерев'яних рамах. Це місце було розкішним, немов з казки.

Я опустив погляд і завмер. Мої руки. Вони виглядали... малими. Крихітними й незграбними. Руки дитини. Відчуття загострилося, коли я спробував встати. Мої ноги теж були незвично короткими й слабкими. Невже це тіло четири- чи п'ятирічного хлопчика? Паніка підступала хвилею, але я змусив себе заспокоїтися.

— Що тут коїться? — запитав я себе подумки, хоча голос у голові здався дивно тихим.

Відчайдушно шукаючи відповіді, я сів на м’який, обтягнутий оксамитом край ліжка. Подушка, до якої я притулився, була неймовірно м’якою, наче наповнена пухом екзотичних птахів. «Це ж якась сцена з манги чи аніме, правда? Ага, ще й з тих банальних історій про переродження!» — саркастично подумав я. Це не сон. Все було надто реальним.

Я заплющив очі, намагаючись пригадати, що сталося. Мої спогади були туманними, наче загорнуті в густий туман. Але раптом я згадав... той момент. Вулиця. Вантажівка. Яскраве світло фар, що осліпило мене. А потім усе обірвалося.

Мій внутрішній монолог перервав шурхіт. Двері повільно відчинилися, й до кімнати зайшла молода дівчина. Її вигляд був наче з минулих століть: акуратно зібране волосся, строгий чепець, білосніжний фартух поверх темної сукні. Вона несла невеликий піднос із посудом із тонкої порцеляни.

— Добрий ранок, молодий пане Артель, — мовила вона мелодійним голосом, її уклін був плавним і граційним. — Я принесла вам легкий сніданок.

Її слова збили мене з пантелику. Молодий пане? Артель? Сніданок? Я лише мовчки дивився на неї, немов побачив привида. Її обличчя здавалося дивно знайомим, але я не міг зрозуміти, чому.

— Якщо вам щось потрібно, будь ласка, дайте знати, — додала вона, поставивши піднос на столик біля ліжка.

 

Їжа на підносі була акуратно розкладена: м’які скибочки білого хліба, замочені в теплому молоці, ароматна вівсяна каша з фруктовим пюре з яблук і груш, а поруч — келих із розбавленим яблучним соком. Керамічні тарілочки були прикрашені тонким блакитним орнаментом, а ложка та виделка виглядали майстерно виготовленими із срібла.

Молодша покоївка підійшла до мене, її обличчя випромінювало теплу посмішку.

— Прошу, сідайте, молодий пане, — мовила вона, ніжно взявши мене за руку й допомігши сісти за столик.

Столик, що стояв біля вікна, був справжнім витвором мистецтва. Його ніжки, викарбувані у формі драконів, нагадували щось східне, а поверхня була інкрустована візерунками, які неначе світилися легким магічним сяйвом.

Я обережно подякував покоївці, нахиливши голову в знак поваги, як мені здалося, личило аристократу.

— Немає за що, мій юний господарю, — ніжно відповіла вона.

Після сніданку мене почали одягати. Дві покоївки працювали настільки злагоджено, що їх рухи нагадували витончену симфонію. Одна з них — старша, на ім’я Ліанна, з попелясто-синім волоссям — обережно підбирала вбрання, яке нагадувало старовинний костюм із легкою домішкою магічної естетики. Інша, молодша покоївка Міла з яскраво-зеленим волоссям, допомагала одягати мене, час від часу захоплено посміхаючись.

— Мій молодий пане, ви такий милий і ввічливий, навіть для свого віку це рідкість, — зауважила Міла, підправляючи бант на моїй сорочці.

— Як же нам пощастило, що ви наш юний господар, — підхопила Ліанна, м’яко посміхаючись. — Ваше волосся білосніжне, наче сніг, а очі… вони нагадують аквамарин, глибокий і сяючий.

Міла кивнула, уважно розглядаючи мене.

— Біле волосся — це справжній дар. Воно зустрічається так рідко, що вас можна вважати благословенним. Хоча... — вона трохи замовкла, ніби вагаючись, чи варто продовжувати.

— Хоча шкода, що наш юний господар, скоріше за все, не зможе користуватися звичайною магією, як інші, — обережно додала Ліанна, поглянувши на мене з сумом, змішаним із ніжністю.

Її слова змусили мене замислитися. Вони бачили мене як когось особливого, але я відчував лише розгубленість.

На якийсь час у кімнаті запанувала тиша, лише чути було шурхіт тканин, коли Ліанна дбайливо складала моє вбрання. Я вагався. Чомусь запитати про магію здавалося чимось… дивним. Що, якщо це буде виглядати підозріло? Чи не проявлю я себе якось занадто цікавленим? Але цікавість, що бурхливо нуртувала в мені, пересилила страх.

Я нервово прокашлявся, намагаючись надати голосу хоча б видимої невимушеності, але це вдалося не надто добре.

— Ліанно, — почав я обережно і одразу ж відчув, як мої щоки почали горіти. Відчуття було таке, ніби я запитую про щось надто очевидне або навіть наївне. — М-мм… Як це... магія працює?

Вона завмерла на мить, піднявши голову від роботи. Її брови ледь піднялися від несподіванки, але за мить обличчя освітилося лагідною усмішкою. Ліанна відклала вбрання на ліжко, склавши його так дбайливо, ніби це був якийсь ритуал, і обернулася до мене.

— Магія, пане Артель? — її голос звучав так, ніби вона стримувала легкий сміх. Вона нахилила голову набік, спостерігаючи за мною. — Ви справді хочете про це дізнатися?

Я відчув, як червонію ще сильніше. У її тоні не було насмішки, але мені здалося, що вона сприймає це як дитяче, навіть трохи кумедне питання. Не хотілося виглядати нерозумно, тому я кивнув трохи різкіше, ніж планував, намагаючись зобразити на обличчі невинну, але щиру цікавість.

— Так, будь ласка, — майже прошепотів я, але, зібравшись із силами, додав більш упевнено: — Я б дуже хотів зрозуміти.

Ліанна кивнула, трохи випрямившись. Її очі спалахнули тим самим виразом, що я часто бачив у неї, коли вона пояснювала щось складне, але цікаве.

— Як вам буде завгодно, пане, — сказала вона з теплом і грацією. Вона зробила кілька кроків до вікна, звідки було видно, як дрібний дощ стукає по склу. — У цьому світі існує чотири основні стихії: вода, повітря, вогонь і земля. Вони — основа всього, що нас оточує, — почала вона, жестом вказавши прозору вазу з водою.

Вона повернулася до мене, злегка склавши руки перед собою.

— Ці стихії є самодостатніми. Вони існують самі по собі, і їм не потрібно бути частиною чогось більшого, — пояснила вона, змінюючи тон на серйозний. — Вода, наприклад, вимагає рідини поблизу, щоб проявити себе. Вона зцілює, очищує, охолоджує. Маги води часто працюють із природою, змінюючи русла річок чи створюючи дощ у потрібний момент.

Вона замислилася на мить, потім повела рукою в бік невеликого камінця на підлозі, який, очевидно, забувся там після попередньої прогулянки.

— Земля — це стабільність і сила. Маги землі здатні формувати гори, створювати тверді укріплення. Але без зв’язку із землею їхня сила слабшає.

Потім вона жестом підняла палець, ніби відчувала легкий подих повітря.

— Повітря... Це легкість і свобода. Його маги створюють потужні вітри або ледь відчутний бриз. Вони можуть навіть літати, якщо їхня майстерність достатня.

І нарешті вона посміхнулася трохи лукаво:

— Вогонь — це сила змін. Він руйнує, але також очищає. Вогонь — це пристрасна стихія, але він потребує іскри, щоб проявити себе.

Я слухав уважно, навіть затамувавши подих. Усі ці описані сили здавалися такими реальними, такими чарівними, що я не міг стримати захоплення.

— А що з іншими стихіями? — мимоволі вирвалося у мене.

Ліанна знову посміхнулася.

— Інші стихії, як-от рослини чи метал, менш поширені. Рослини, наприклад, дозволяють магам із зеленим волоссям прискорювати ріст дерев чи трав. Це більше корисна, ніж бойова магія. А метал, яким володіють маги із сірим або сріблястим волоссям, дозволяє змінювати форму металу або створювати непорушну броню.

Вона замовкла, але я ще не міг відірватися від її слів. Зібравшись із духом, я поставив запитання, яке давно крутилося в голові:

— А я? — тихо запитав я, відчуваючи, як моє серце стискається від тривоги. — У мене є магія?

Ліанна подивилася на мене з м’якою усмішкою, її очі стали теплими, майже ніжними.

— У вас, пане Артель, біле волосся. Це ознака відсутності зв’язку з основними стихіями. Але ваші очі… глибокий блакитний відтінок вказує на схильність до магії води.

Я на мить затамував подих. Це було і радісно, і тривожно водночас.

— Але пам’ятайте, пане, — додала вона, її голос став серйознішим. — Очі дають лише можливість володіти магією. Решта залежить від вас.

Її слова залишили мене в роздумах. Але довго зосереджуватися на цьому не вдалося — Ліанна вже перейшла до своїх обов’язків.

— Пане, настав час для вашої прогулянки, а згодом — головного сніданку з вашою родиною, — м’яко нагадала вона, повертаючись до складання мого вбрання.