Останній день

Том 1. Розділ 1. Останній день.

 

Молодий студент із біло-блідною зовнішністю та темними колами під очима сидів за невеликим столиком у кафе. Перед ним на лакованій поверхні стояла чашка капучіно, з якої підіймалася легка пара, нагадуючи серпанок над осіннім полем. Він робив неспішні ковтки, ніби прагнув зберегти цю мить спокою якнайдовше.

За вікном місто залишалося нерухомим. Осіннє сонце пробивалося крізь хмари, його промені торкалися бруківки, відкидаючи довгі тіні від дерев. Листя на гілках ледь тріпотіло під дотиком вітру, а кілька пожовклих листочків уже кружляли в повітрі, немов танцювали свій останній танець.

Допивши каву, молодий чоловік повільно поставив чашку на блюдце. Її звук розтанув у ранковій тиші. Він поглянув на телефон, а його пальці мимоволі зупинилися на краю екрана.
— Дев’ята тридцять, — пробурмотів він, ніби комусь невидимому. Його голос звучав спокійно, майже відсторонено. — Якось дивно, що все ще так тихо…

Студент озирнувся на порожню вулицю. Його втомлені очі злегка спалахнули теплом.
— Але, мабуть, це добре. Інколи тиша потрібна більше, ніж слова, — додав він, витримавши паузу.

Рухаючись неспішно, він потягнувся до ручної поклажі для ноутбука, що лежала на сусідньому стільці. У лівій кишені він намацав тонкий блокнот із потертою коричневою обкладинкою. Ручка, що лежала поруч, мала трохи подряпаний корпус, але здавалася йому такою ж надійною, як і завжди.

Відкривши блокнот, студент вдумливо вивів кілька рядків:

 

"2 жовтня 2022 року.
Ранок дивовижно тихий. Я насолоджуюсь рідкісним спокоєм і намагаюсь зрозуміти, що саме робить цей ранок таким особливим…"

 

Закривши блокнот, він на мить затримав пальці на його обкладинці, ніби намагаючись відчути щось важливе. Потім сховав його назад і, залишивши кілька монет біля чашки, вийшов із кафе.

Його шлях привів до парку. Сонячне світло, яке пробивалося крізь гілки дерев, утворювало на землі мереживо тіней. Листя, розкидане по землі, шелестіло під ногами, додаючи прогулянці мелодії осені.

У центрі парку височів пам’ятник. Гранітна постать Тараса Шевченка здавалася водночас величною й задумливою. Погляд поета був спрямований у далечінь, ніби шукав відповіді на запитання, які задають собі люди вже не одне покоління.

На постаменті золотими літерами було викарбувано:

"І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом".

Ці слова студент знав напам’ять. Вони здавалися особливо значущими зараз, коли він намагався знайти себе у великому світі.

Він уважно вдивлявся в рядки, ніби шукаючи натхнення. Потім перевів погляд на будівлю навпроти — центральний корпус університету, де він навчався. Його високі вікна відбивали сонячне світло, а двері здавалися важкими, майже непривітними.

Студент зробив кілька кроків до пам’ятника, затримавшись біля його основи. Його пальці торкнулися холодного граніту, і в ту ж мить він відчув щось незбагненне. Знову діставши блокнот, він сів на лавку під старим дубом і записав:

 

"Пам’ятник, що стоїть тут, здається, говорить не словами, а своєю присутністю. Його тиша змушує замислитись. Свобода, про яку він нагадує, — це не лише право, але й важка відповідальність. І, можливо, у цій тиші я зможу знайти відповідь на свої запитання".

 

Студент на хвилину завмер, вдивляючись у далечінь. Сонячне світло ковзнуло по його обличчю, а вітер підняв кілька листочків, які закружляли у повітрі.

"Можливо, в цій тиші є відповідь на всі мої запитання?" — подумав він і вкотре подивився на пам’ятник, який мовчки, але переконливо розповідав свою історію.

Студент іще трохи постояв біля пам’ятника, вдивляючись у його величну постать, а потім повільно попрямував до шахового майданчика, що ховався у глибині парку. Його кроки були неспішними, майже розміреними, і шарудіння листя під ногами звучало ніби мелодія, створена самим ранком. Вітерець ворушив верхівки дерев, граючись із жовтогарячими листками, які, мов птахи, злітали й знову опадали на землю.

Майданчик був пустим. Зазвичай тут завжди збиралися кілька гравців: хтось зі старшого покоління, хто любив мірятися досвідом, і кілька молодших, котрі прагнули довести свою перевагу. Але сьогодні все виглядало інакше — лавки були порожні, шахові дошки стояли мовчазно, ніби чекали на своїх власників.

Студент сів на одну з лавок. Він обтрусив з неї кілька пожовклих листків і на мить задумався, вдивляючись у порожній стіл перед собою. Його погляд ковзнув по шаховій дошці з фігурами, що стояла на іншому боці майданчика. Вітер трохи хитнув чорного коня, який нестійко стояв на краю поля.

У пам’яті виринули події кількарічної давнини. Це був осінній день, схожий на цей. Він тоді випадково опинився на цьому ж майданчику, спостерігаючи за грою кількох чоловіків. Один із них, старий із густою сивою бородою, помітив його і, вказавши на вільне місце біля шахової дошки, запитав:
— Новачок чи професіонал?

— Новачок, — відповів студент, трохи ніяковіючи.

— Добре, тоді сідай, зіграємо.

Старий був одягнений у світло-сірий плащ і носив старомодний капелюх, який підкреслював його поважний вигляд. Його очі, хоч і втомлені роками, випромінювали якусь особливу доброту й мудрість. Вони розставили фігури, і гра почалася.

Спершу студент відчував себе незграбно. Його ходи були хаотичними, і він швидко зрозумів, що опонент набагато сильніший. Старий рухав фігури спокійно й упевнено, ніби знав наперед, чим закінчиться кожен крок.

Через тридцять хвилин чоловік поставив останній хід.
— Шах і мат, — сказав він спокійно й тепло усміхнувся.

Студент засмутився, але не надовго. Його невдача швидко перетворилася на цікавість, коли старий почав розповідати:
— У шахах, як і в житті, головне не лише перемога. Головне — навчитися бачити кілька ходів наперед.

Ті слова закарбувалися в пам’яті студента назавжди. Вони стали для нього не просто порадою, а уроком, до якого він не раз повертався у складні моменти свого життя.

Він відкрив очі й подивився на порожню шахову дошку перед собою. Чорно-білі квадрати ніби випромінювали особливий спокій. Його пальці торкнулися краю лавки, і він ледве помітно посміхнувся, згадуючи той день.

— Декілька ходів наперед… — тихо повторив він собі під ніс.

Вітер підняв кілька листків, і вони закружляли у повітрі, нагадуючи про те, як швидкоплинно летить час. Осіння тиша, яка огортала весь парк, видавалася йому одночасно чужою і близькою.

Студент глянув на годинник у телефоні. Було 12:56. Він злегка позіхнув, випростався і, взявши свою ручну поклажу, повільно рушив у бік головної вулиці Києва — Хрещатика. Його кроки були неспішними, ніби він намагався запам'ятати кожну деталь цього дня.

Спустившись у підземний перехід, він одразу відчув зміну атмосфери. Тихе дзижчання нечисленних перехожих і мелодія на гітарі, яку грала молода дівчина, створювали затишну гармонію. На стінах — вицвілі оголошення й свіжі графіті, які додавали цьому місцю особливого настрою. Освітлення було м’яким, і повітря наповнював тонкий запах кави з невеликих кіосків.

Вийшовши на головну сторону Хрещатика, студент зупинився на мить, вдихаючи прохолодне осіннє повітря. Центральна вулиця Києва виглядала величною, але зараз була напрочуд тихою. Лише кілька перехожих неспішно прогулювалися широкими тротуарами. Каштани вздовж вулиці кидали довгі тіні, додаючи цьому місцю відчуття спокою.

Історичні будівлі з їхніми витонченими фасадами та величезними арками, здавалося, спостерігали за подіями з минулого. Сучасні заклади та бутіки з відображенням осіннього сонця у скляних вітринах гармонійно впліталися в цей пейзаж, створюючи мікс історії та сучасності.

Попри малолюдність, енергія Хрещатика відчувалася навіть у цьому затишному спокої. Удалині тихо лунала мелодія акордеона, а неподалік, біля лавки, літній чоловік читав газету, занурений у власні думки. На одному з балконів хтось доглядав вазони, додаючи руху в цей, здавалося б, застиглий момент.

Студент піднявся кам’яними сходами, які вели до лавок, розташованих уздовж центральної алеї. Він присів на одну з них і трохи затримався, вдивляючись у каштани, які повільно скидали своє листя, покриваючи тротуар золотим килимом.

Його погляд невдовзі ковзнув у напрямку Майдану Незалежності. Він підвівся й рушив далі, насолоджуючись м’якими звуками, що долинали віддалено — шумом фонтанів і поодинокими голосами. Площа поступово відкривалася перед ним, ніби запрошуючи у свій простір.

Місто, хоч і було малолюдним, все ж зберігало свою унікальну енергію. Студент відчував її в кожному подиху осіннього вітру, у кожному промені сонця, що пробивалося крізь листя. І хоч довкола було тихо, у самому повітрі відчувалося життя, ніби Київ говорив із ним на своїй особливій мові.

У цьому місці відчувалася величезна історична і культурна спадщина, яка ніби пронизувала кожен камінь і кожну вуличку. Студент, трохи пройшовшись, звернув увагу на старовинну кам'яну плиту, що стояла на межі площі. Вона була майже непомітною серед сучасних лавок та нових фонтанів, але все одно привертала увагу своєю нерухомістю, ніби щось важливе зберігала в собі. Він підійшов до неї і сів, намагаючись увібрати енергію цього місця.

Плита була гладка, трохи зітрита часом, її поверхня залишалася холодною, але студент відчував, як через її прохолоду передається тиша, яка, здається, приховує століття історії. Він витягнув блокнот із коричневою обкладинкою й почав записувати:

 

"Це місце має глибокі корені в історії Києва, адже саме тут, на Майдані Незалежності, розпочалася одна з найважливіших етапів становлення міста як центру культури і політики. Тут, на цьому місці, збиралися люди, тут народжувалися ідеї, які впливали на хід історії країни. Київ був свідком численних подій, які формували не тільки столицю, а й всю націю.

Майдан Незалежності не просто географічна точка, це символ величезної культурної спадщини, що бере початок від часів Київської Русі, через всі історичні періоди до сучасності. Саме тут народжувалися революції, саме тут відбувались важливі зміни, що рухали суспільство вперед.

Це не лише серце міста, це серце нації. І кожен камінь на цьому майдані пам’ятає ці моменти, ці кроки, ці подихи людей, які приходили сюди, щоб бути частиною великої історії."

 

Він зробив паузу, підняв погляд на площу, де нещодавно ще була кілька осіб, але зараз лише тіні від дерев і відголоски старих часів залишались у повітрі. Скільки всього пережив цей простір!

Коли годинник показував 14:52, студент піднявся. "Час пообідати," — подумав він. Поблизу знаходився торговий центр. Спустившись вниз, студент окинув поглядом магазинчики, але його погляд зупинився на затишному ресторанчику, що завжди приваблював своєю атмосферою.

"Сьогодні я дозволю собі трохи більше," — із ледь помітною посмішкою подумав він і зайшов усередину. Він обрав свій улюблений столик у дальньому кутку залу, де було тихо й спокійно. У повітрі витав тонкий аромат кави й свіжих булочок, а з динаміків лунала знайома музика. Starlit Streets, Twilight Alleys, City Nightfall, Echoes of the Unknown — улюблені мелодії з його плейлиста робили атмосферу ще теплішою.

Офіціант підійшов із ввічливою посмішкою:

— Що будете замовляти?

— Будь ласка, один із сьогоднішніх обідів і чорний чай, — відповів студент тихим, трохи сонливим голосом.

Чай принесли швидко, а за 15 хвилин з’явився і обід. Студент швидко поїв, розрахувався й вийшов.

Дорогою до гуртожитку він відчував, як місто поступово оживає. Хоч людей було небагато, проте вуличні ліхтарі, м'яке світло вітрин і музика, що лунала з кав’ярень, створювали атмосферу романтичного вечора. Асфальт блищав після дощу, а небо набуло глибокого темно-синього відтінку. Місто здавалося живим, його ритм змінювався від спокійного денного до насиченого вечірнього.

Дійшовши до гуртожитку, студент пройшов повз вахтера, який навіть не звернув на нього уваги. Піднявшись на третій поверх, він відчинив двері своєї кімнати. У приміщенні було порожньо, як і очікувалося — його сусіди попередили, що проведуть вечір поза гуртожитком.

Студент акуратно зняв куртку, повісив її в шафу й ліг на ліжко, відчуваючи, як тіло огортає приємна м’якість постелі. За вікном продовжувався дощ. Він заснув під його ритмічний шум.

Коли студент прокинувся, кімната була наповнена тихою темрявою. Він почув гуркіт зверху й, протерши очі, подивився на телефон. Було 21:47. Дощ уже закінчився, і на вулиці панувала спокійна тиша.

Підійшовши до вікна, він побачив, як мокрі тротуари відбивають світло вуличних ліхтарів, а повітря стало неймовірно свіжим. "Треба щось перекусити," — подумав він.

Заглянувши в холодильник і зрозумівши, що там нічого немає, студент почав одягатися. На годиннику було 22:01, коли він вийшов із кімнати.

Нічне місто виблискувало й вражало красою: вітрини, вуличні ліхтарі, навіть тіні дерев на асфальті здавалися частиною якогось казкового полотна. Студент поспішав до магазину, коли на пішохідному переході його увагу привернула дівчина.

Раптом він почув звук гальмів вантажівки. Дівчина не встигала зреагувати. Усе сталося занадто швидко: студент кинувся вперед і встиг лише відштовхнути її вбік, перш ніж опинитися під колесами.

Світло вуличних ліхтарів, голоси людей і звуки машин змішалися в одну нерозбірливу мить. Його останній погляд впав на небо, яке ніби світилося крізь гілки каштанів.