Сімейний сніданок

Том 1. Розділ 5. Сімейний сніданок

Час минав швидко, і до нас підійшла покоївка Ліанна. Вона лагідно посміхнулася і сказала:
– Добрий ранок, пане Томасе. Якщо ви закінчили вашу екскурсію, то я заберу дітей до сніданку.

Томас кивнув і відповів:
– Так, звісно, пані Ліанно, ми вже завершили.

Він повернувся до нас із легкою посмішкою:
– Ну що, дітки? Пора нам прощатися. Якщо вам було цікаво сьогодні, то приходьте ще до мене в сад.

– Дякуємо, пане Томасе! – вигукнули Еліза й Емілія в один голос, а я лише додав:
– Дякую вам за цікаву розповідь, Томасе.

Ми попрощалися й разом із Ліанною рушили до особняка. На вході нас уже чекала матушка. Вона виглядала спокійною, але з легким запитанням у погляді.

– Ну що, дітки, як вам було в саду? – запитала вона.

Дівчата радісно вигукнули:
– Ми зустріли пана Томаса! Він нам зробив екскурсію...

Але матушка, злегка сміючись, зупинила їх:
– Добре, добре, ви зможете розповісти мені все пізніше. А зараз нам потрібно поспішати на сніданок.

Ми всі разом рушили до їдальні. Біля входу вже зібралося кілька покоївок і слуг, які завершували останні приготування. Коли ми зайшли, я побачив великий стіл, накритий розкішною білою скатертиною. На ньому стояли кришталеві глечики зі свіжим соком, тарілки з випічкою, кошики з хлібом, а також різноманітні страви – від ніжних омлетів до фруктових тарілок. Усе виглядало так апетитно, що у мене одразу прокинувся апетит.

За столом уже сиділи батько й мій старший брат. Батько, у своєму бездоганному костюмі, виглядав велично й спокійно. Його постава була прямою, а рухи – виваженими. Він тримав у руках газету з гербом нашої родини, перегортаючи сторінки із грацією, яка видавала звичку до подібного ритуалу. На столі перед ним стояла порцелянова чашка з кавою, від якої піднімалася тонка, ароматна пара. Час від часу він робив неквапливий ковток, ніби підкреслюючи свій контроль над кожною миттю.

Покоївки ніжно взяли нас за руки й допомогли сісти на свої місця. Усі сиділи за столом у чітко визначеному порядку: батько – на чолі столу, матушка – праворуч від нього, я сидів поряд із матушкою, а сестрички – навпроти мене. Старший брат сидів по ліву руку від батька, мовчазний і стриманий. Його поза випромінювала спокійну впевненість, а пронизливий погляд видавав звичку уважно стежити за всім, що відбувається довкола. Побачивши нас, він лише ледве помітно кивнув, не промовивши ані слова, але цього жесту було достатньо, щоб відчути його приховану зверхність чи, можливо, просту формальність.

Матушка звернулася до батька:
— Коханий, ми трохи затрималися. Ви нас довго чекали?

Батько, посміхаючись, відклав газету:
— Та ні, звісно, Акіко. Я завжди встигаю дочитати новини, поки чекаю вас. Хоча з такою компанією я б і цілий день провів за столом.

— А ви, Даміане? — матушка обернулася до старшого сина.

Даміан подивився на неї, його погляд був спокійним, але трохи стриманим:
— Матінко, я звик до дисципліни. Чекати — це теж частина навчання терпінню.

— Ох, Даміане, ти завжди такий серйозний, — легенько пожартувала матушка, після чого звернулася до слуг. — Подайте страви, будь ласка.

Слуги обережно підносили страви до столу: запечену курку з розмарином, овочевий тарт, свіжоспечений хліб із хрусткою скоринкою, соковиті сири та фрукти, нарізані акуратними шматочками. А ще на маленьких срібних тарелях були солодощі: кремові тарталетки, бісквіти з ягідною начинкою та цукрові пряники.

— Хмм, — промовила Еліза, дивлячись на десерти. — Братик, що тобі більше подобається? Ось ці тарталетки чи бісквіти?

— Мабуть, тарталетки, — відповів я, трохи усміхнувшись.

Емілія, грайливо посміхнувшись, додала:
— А якщо я з’їм всі тарталетки, ти будеш сердитись?

— Ой, Еміліє, ти ж знаєш, що наш брат Артель ніколи не сердиться, — пожартувала Еліза.

— Досить дражнити брата, — втрутилася матушка з доброю посмішкою. — Артеле, бери собі, що хочеш, поки твої сестри все не з’їли.

Батько, спостерігаючи за нами, відставив свою чашку кави:
— Артеле, ти справжній джентльмен, але ти мусиш відстоювати свої інтереси навіть у таких дрібницях. Діти, це гарне тренування перед справжнім життям.

— Ми не сперечаємося, батьку, — серйозно мовила Емілія, але її очі блищали від прихованого сміху. — Просто перевіряємо, як наш братик реагує.

Батько кивнув і перевів розмову:
— Даміане, як проходять твої тренування?

Даміан відповів із впевненістю в голосі:
— Сер Раймонд продовжує моє навчання. Його уроки допомагають мені вдосконалювати техніку, і я вже бачу результати.

— Це чудово, — відповів батько, злегка посміхнувшись. — Він справжній професіонал. Сподіваюся, ти не лише береш знання, а й застосовуєш їх на практиці.

— Безумовно, батьку, — відповів Даміан.

Матушка додала:
— А як твій учитель, Артеле? Тобі подобаються його уроки?

Я відповів трохи невпевнено, намагаючись не виглядати ніяково:
— Так, матушко. Він терплячий і багато чому мене вчить.

— Це добре, — схвалив батько. — Сьогодні у тебе чергове заняття. І пам’ятай, що знання — це ключ до успіху.

Після цього батько повідомив:
— Сьогодні я їду до міста на декілька тижднів. Якщо щось станеться, звертайтесь до Моріса. Він завжди знає, що робити.

Слуги акуратно й тихо почали прибирати посуд. Кожен рух був відточений до досконалості, а дзвін столового срібла додавав свої нотки до загальної мелодії ранку. Батько підвівся, спокійно поправив свій піджак і подивився на нас із доброзичливим, але владним поглядом.

— Ну що, діти, час мені вирушати. Ви знаєте, що я довіряю вам і розраховую на вашу дисципліну.

Еліза підбігла до нього першою й, обійнявши за руку, підняла очі:
— Татусю, ти точно повернешся через кілька тижднів?

— Звісно, моя маленька принцесо, — відповів батько, нахилившись до неї. — Але обіцяй мені, що будеш слухати матусю й не надто дратувати Моріса своїми витівками.

Емілія, яка стояла поруч і трохи підстрибувала на місці, втрутилася:
— А я теж обіцяю слухатись! Але якщо Еліза знову щось вигадає, я тут ні до чого!

— Гаразд, і ти обіцяй, — усміхнувся батько, погладивши її по голові.

Даміан підійшов до батька останнім. Його постава залишалася стриманою, а голос — впевненим:
— Батьку, якщо в місті з’являться важливі новини, повідомте мене, щоб я міг врахувати їх у наших майбутніх планах.

— Як завжди, відповідальний і далекоглядний, — похвалив батько, поклавши руку йому на плече. — Не забувай, синку, що вміння вести діалог — це також мистецтво, а не лише стратегія.

— Я це розумію, — коротко відповів Даміан, киваючи.

Після цього батько обійняв нас усіх. Його теплі руки й спокійний голос завжди приносили відчуття захищеності:
— Пам’ятайте, я завжди думаю про вас, навіть коли мене немає поруч.

Коли ми вийшли на двір, біля головного входу вже стояла карета. Кучер перевіряв колеса, а двоє коней терпляче чекали на відправлення, переступаючи копитами. Батько ще раз озирнувся до нас, трохи посміхнувся й піднявся в карету.

Еліза махала рукою, поки карета не зникла за поворотом, а Емілія стояла поруч, схрестивши руки:
— От якби я могла поїхати з татом у місто! Це ж так цікаво!

— Тобі було б там нудно, — зауважив Даміан, дивлячись у її бік. — У місті більше формальностей, ніж веселощів.

— Тобі просто не подобаються пригоди, — буркнула Емілія, повернувшись до брата.

— Не кожен вважає пригоди найважливішим у житті, Еміліє, — спокійно відповів Даміан, його голос залишався рівним, хоч і з нотками суворості.

В цей момент до нас підійшла покоївка Ліанна. Її стримана усмішка та акуратно зібране волосся підкреслювали її серйозний підхід до роботи.
— Пане Артель, вас чекають у бібліотеці.

Я підняв голову й кивнув. Ліанна обережно взяла мене за руку й додала:
— Ваш учитель уже прибув і підготував кілька цікавих книг для сьогоднішнього уроку.

Еліза, скориставшись моментом, швидко нахилилася до мене й пошепки запитала:
— Артелю, ти ж пам'ятаєш, що ми хотіли піти на озеро після сніданку?

В її очах блищала надія, а голос звучав лагідно, але наполегливо. Емілія, стоячи поруч, теж закинула голову, додаючи:
— Так, це була чудова ідея. Ти ж не змусиш нас чекати до завтра, правда?

Я злегка посміхнувся, відчуваючи, як ці дві пустунки майстерно намагаються вплинути на мене. Але я розумів, що сьогодні заняття важливі, і тому, зробивши короткий вдих, спокійно відповів:
— Я пам’ятаю, але сьогодні, боюся, не вийде. У мене багато роботи. Ми підемо на озеро завтра, обіцяю.

Еліза спершу трохи надула губи, але швидко змінила вираз обличчя й сказала з усмішкою:
— Гаразд, але завтра ти нам цього не забудеш, добре?

Емілія хмикнула й додала:
— І без відмовок!

Я легенько посміхнувся, кивнувши:
— Обіцяю, завтра все виправлю. Ми проведемо цілий день разом, і на озері, і в саду.

Сестри переглянулися, і Емілія нарешті мовила:
— Гаразд, але завтра ти точно нікуди не дінешся.

Їхні невдоволені погляди трохи викликали у мене сміх, але я стримався. Це був один із тих моментів, коли відчувалася їхня щира дитяча прив’язаність.

Покоївка Ліанна трохи постояла осторонь, терпляче чекаючи, поки ми закінчимо розмову. Її погляд був м’яким і спокійним, але в ньому читалося нагадування про важливість розпорядку.

— Паничу Артелю, нам уже час вирушати до бібліотеки, — мовила вона, лагідно посміхаючись.

Я кивнув і звернувся до сестер:
— Тоді побачимося трохи пізніше.

Емілія підняла руку і хитро посміхнулася:
— Гаразд, але не забувай, що ми чекаємо на твою обіцянку завтра.

Еліза, злегка підвівши брову, додала:
— І не думай про щось забути!

Я лише посміхнувся і, зробивши легкий уклін у бік сестер, повернувся до Ліанни. Вона обережно взяла мене за руку і повела до дверей.

— Схоже, ваші сестри завжди знають, як отримати те, чого хочуть, — тихо зауважила вона, ніби більше до себе, ніж до мене.

— Вони завжди такі, — з усмішкою відповів я.

У мене склалося відчуття, ніби я завжди був частиною цієї сім’ї. Це було дивно й водночас природно. Час, проведений у цьому домі, наповнював мене спокоєм, а кожен день лише зміцнював відчуття, що я тут на своєму місці. Здається, я дуже сильно звик до цього місця.

Я зловив себе на думці, що це місце… воно більше не здається мені чужим. Я почувався тут, наче вдома. Ці стіни, ці люди — усе поступово ставало частиною мене. Навіть якщо в глибині душі я пам’ятав про своє минуле, теперішнє вже міцно тримало мене в своїх обіймах.

Ми вийшли з їдальні, і Ліанна впевнено повела мене довгими коридорами особняка. Її кроки були чіткими й розміреними, а голос м’яким, коли вона промовила:
— Бібліотека вже готова до вашого приходу. Я підготувала все, що може знадобитися для занять. Сподіваюся, книги, які ми обрали, вам сподобаються.

— Дякую, Ліанно, — відповів я, кидаючи короткий погляд на вікна, за якими сяяло сонце. — Сподіваюся, цей день буде таким же цікавим, як і ранок.

Вона коротко кивнула:
— У цьому я навіть не сумніваюся, паничу Артелю.

Я йшов поруч із нею, а в голові вже будував плани. Цей світ і моя родина залишалися для мене чимось загадковим. Я ще не знав усіх деталей нашої історії, звичаїв, які тут існують, і навіть основних правил, якими керуються ці люди. Але бажання дізнатися більше стало моїм новим мотиватором.

Нарешті ми зупинилися перед дверима бібліотеки. Ліанна обережно відчинила їх, і мене зустрів знайомий аромат старих книг і запах свіжих чорнил. Простора кімната, наповнена світлом, що лилося крізь високі вікна, виглядала велично й затишно.

— Якщо вам щось знадобиться, я буду поруч, — сказала Ліанна, легенько вклонившись, перш ніж залишити мене наодинці з книгами.

Я вдихнув аромат паперу і деревини, відчуваючи, як мене огортає спокій і зосередження. Невеликий стіл біля вікна вже був підготований: на ньому акуратно лежали кілька відкритих книг і невеликий набір для письма. Занурившись у цілий світ знань, я відчув, як день поступово набирає нових барв.