Від слів Рендольфа Тео навіть змінився в обличчі.

"Після п'ятирічної відсутності я стикаюся з тим, що в моїй особистості хочуть впевнитися".

Тео не міг сердитися на таке прохання, але й веселого в ньому теж нічого не знаходив.

Рендольф хмикнув і почухав голову, по-своєму інтерпретувавши вираз обличчя Тео. Він зрозумів, що його слова могли здатися доволі грубими, особливо з огляду на той факт, що ці люди щойно допомогли йому.

- Я не хочу здатися неввічливим, але, з огляду на обставини, що склалися, ми не можемо пропустити людину, не переконавшись в її особистості. Це буде просто невелика перевірка.

- Все зрозуміло.

Вони билися з нежиттю на околиці настільки віддаленої провінції, як володіння Міллерів. Тео не знав, звідки тут взялися найманці, але зараз був далеко не найкращий час для розпитувань. Для початку Теодору потрібно було заручитися довірою Рендольфа і потрапити в село.

Тео витягнув значок інспектора і сертифікат, який він отримав на церемонії нагородження.

- О, значок інспектора. Давненько такі не бачив. А це... Власник цього сертифіката - почесний барон Теодор Міллер. Тут стоїть королівська печатка, тож я більш ніж впевнений... А-а? - уважно розглядаючи сертифікат, Рендольф спантеличено підняв підборіддя.

Імена, які носили дворяни, відрізнялися від тих, які були в простолюдинів. Навіть якщо самі імена й могли перетинатися, не було жодної сім'ї, яка використовувала б те саме прізвище, що й інша. Для дворян їхнє прізвище слугувало доказом честі, якої вони удостоїлися від короля, і свідченням того, що в їхніх жилах текла шляхетна кров. Який ідіот захотів би ділитися цим з іншими?

Однак це прізвище було таким самим, як і в правителя Баронства Міллерів.

- ... Я чув, що в місцевого лорда є син.

- Це мій батько.

- Чорт, та ти ж син мого роботодавця.

Теодор розсміявся, і Рендольф посміхнувся, зрозумівши, чому в цієї молодої людини був такий дивний вираз на обличчі. Син лорда повернувся, але його змусили довести свою особистість. Це була вельми кумедна ситуація.

На обличчя Рендольфа повернувся доброзичливий вираз, і він простягнув Теодору руку.

- Ласкаво просимо додому, молодий пане. Як бачиш, тут був невеличкий переполох, проте досі ніяких особливих проблем не було.

- Нежиті було досить багато...

- Що ж... Давай повернемося в поселення й обговоримо це.

Нежить не атакувала при світлі сонця, а тому Рендольф запропонував повернутися. Здавалося, що історія, яку він збирався розповісти, була досить довгою. Тео і Сільвія пішли слідом за ним.

В якомусь сенсі це було по-справжньому дивовижне повернення додому.

***

На той час, як двоє людей і Рендольф повернулися в село, найманці вже розійшлися по відведених їм будинках. Після нічної битви вони добряче втомилися, тож місцеві жителі вручили їм миски з теплою кашею і перев'язали рани.

Один із них визнав Тео найпершим за інших.

- Э...? Хіба це не Теодор?

- Що? Звідки тут молодий пан, якщо він має бути на навчанні?

- Ні, ну ти сам подивися!

- Ну, він, звісно, дуже схожий на молодого пана...

Минуло вже п'ять років, і Тео був одягнений за останньою модою, а тому люди не були впевнені, що це саме він. На перший погляд він виглядав як дворянин, а тому вони просто не могли повірити, що їхній молодий пан повернувся.

Щойно мешканці почали перешіптуватися між собою, на вулицю вийшов старий.

- М-молодий пане Тео...?

Почувши цей слабкий голос, Тео відчув, що на його очі навертаються сльози.

- Дідусь Альберт...!

Скільки шматків хліба він отримав із цих рук ще з самого раннього дитинства? Руки старого виявилися набагато слабшими, ніж він їх пам'ятав, проте Тео без вагань схопив їх.

Через зморшкуваті руки старого передалося давно забуте ніжне почуття, і Тео обійняв його, намагаючись приховати свої сльози.

Лише зараз він зрозумів вагу минулих років.

Для старого, який не мав родичів, Тео справді був як онук.

- Ах, наш молодий пане! Ти маєш такий респектабельний вигляд...

- Дідусь...! - Тео не міг говорити і лише міцніше його обійняв.

- Молодий пане!

- Молодий пан Тео повернувся!

Після цього з всіх боків почали стікатися жителі. Хтось вийшов на вулицю прямо з клубком ниток, вочевидь, зайнятий до цього в'язанням, а хтось вибіг прямо зі шматком хліба в роті. Незабаром Тео був оточений цілим натовпом людей.

- ...!?

Сільвія стояла поруч із Тео. З її сріблястим волоссям, яке сяяло, немов у казкової феї, вона привертала до себе увагу, куди б не пішла. Однак вона не знала всіх цих людей, а тому вона притулилася ближче до Теодора, що викликало в жителів ще більш бурхливу реакцію.

- А хто ця молода леді? Молодий Пан... Чи може...?

- Ах, ну перестаньте. А навіщо б іще він привозив сюди таку прекрасну дівчину?

- Молодий пане! В нашому лляному магазині є шовк! Цього буде достатньо, щоб зробити фату!

- Ну все, не змушуй мене сміятися! В твоїй крамниці добре, якщо ганчірки не висять.

- Це в кого ще ганчірки!

Ні з того, ні з сього шум, що здійнявся, змусив найманців прокинутися або піднятися з місць, де вони спокійно снідали кашею. Під час битви з нежиттю над округою висіла похмура атмосфера, але тепер навіть саме повітря стало набагато теплішим. Це було зайвим доказом того, наскільки цінним був для них Тео.

Незабаром ця метушня перекинулася і на садибу Міллерів.

- Тео, де наш Тео?

Через натовп почав пробиратися чоловік середніх років, з ріденьким волоссям і одягнений в простеньку туніку. Проте всі, хто його впізнав, розступилися. Кожен хотів привітати Теодора, але цей чоловік мав на це більше прав, ніж будь-хто інший.

- Тео! - вигукнув Денніс Міллер, діставшись до центру натовпу.

- ... Тату.

Тео ніколи б не зміг забути цей голос.

Коли батько затягнув Тео в свої обійми, йому в ніс вдарив знайомий запах землі та хліба. Його батько пахнув його рідним домом.

Ніяких слів більше не було потрібно. Деякий час вони обіймалися, поки Денніс першим не зробив крок назад.

Міцно взявши свого сина за плечі, він сказав:

- Ласкаво просимо додому.

- Так, батьку, я повернувся.

- Думаю, нам багато про що варто поговорити. Так довго повертатися додому... Мені шкода, що так сталося.

- Не кажи так, - похитав головою Тео. Про що його батько мав шкодувати?

Денніс був задоволений зовнішнім виглядом сина, проте невдовзі запримітив на його одязі пил. А ще він побачив сором'язливу Сільвію.

- Хіба ви не втомилися з дороги? Давайте поговоримо про все вдома.

Двоє втомлених людей одночасно кивнули.

***

Минуло вже досить багато часу відтоді, як Тео востаннє був в себе вдома, проте нічого не змінилося.

Камін і сходи були такими самими потертими, а підлога так само скрипіла від кожного його кроку. З кухні долинав звук води, що ллється. Нікуди не поділася й пляма на стелі. Дивлячись на свою сім'ю, що сиділа перед ним, Тео побачив, що кількість плям лише збільшилася.

Вуса батька порідшали, а його мати трохи схудла. А ще поруч із нею стояв його трирічний брат.

"О, це перший раз, коли я бачу його особисто".

Одним із втрачених Теодором моментів було народження його брата.

Однак, незважаючи на розставання, турботливі обличчя інших були все тими ж.

Проте Теодор вирішив віддати пріоритет питанню нежиті. Коли найнагальнішу проблему буде вирішено, тоді він вже зможе дати волю своїм почуттям.

- ... Отже, нежить почала з'являтися близько місяця тому?

- Так, лісоруб першим натрапив на мерців.

За словами його батька, нежить з'явилася близько місяця тому, але лише тиждень тому почала активно атакувати село.

Тео не зовсім розумів таку затримку в часі. Чим же тоді була зайнята нежить протягом цих 20 днів? Можливо, зниклий чарівник піддався спокусі чорної магії, але навіть за такого варіанту йому знадобилося б понад два місяці на те, щоб навчитися створенню зомбі-перевертнів. Навіть такому вправному мечникові, як Рендольф, було б важко впоратися одразу з двома такими монстрами.

Ба більше, в Тео було ще одне запитання.

- А як щодо найманців? В нашому бюджеті немає грошей, щоб заплатити їм...

- Уф, я занадто багато чим зобов'язаний їм.

- Зобов'язаний? - запитально подивився на свого батька Тео.

- Ці найманці відловлювали деяких бандитів в околицях наших володінь. Вони не мали жодного стосунку до Баронства Міллерів. Але так вийшло, що коли вони вирішили зупинитися на ніч в нашому селі, сталося вторгнення монстрів.

- ... І вони цілий тиждень захищали це місце?

- Так. Коли вони підуть, я не відчуватиму жалю... Я можу лише сказати їм "дякую".

В це важко було повірити. Найманці - це люди, які за гроші готові були зробити що завгодно. Лише одиниці з них були щирими і праведними.

Більшість людей ставала на цей шлях, бо хотіли отримати можливість на законних підставах вбивати інших людей. Найманців ніколи не можна було зарахувати до тієї категорії людей, які б стали виконувати якусь роботу на добровільних засадах.

"Поки в цьому селі не знайдуть який-небудь прихований скарб, то... Така поведінка буде просто неможливою".

Очевидно, він мав безпосередньо поговорити з Рендольфом.

Теодор вирішив більше не розвивати цю тему і просто спокійно почав їсти суп, приготований його матір'ю. Ріденький суп, що складався всього з кількох інгредієнтів, грів його зсередини. В Академії Бергена було багато смачних супів, не кажучи вже про Столицю Мана-віль. Однак він хотів з'їсти саме цей суп.

Сільвія, здавалося, не була вибагливою до їжі й мовчки жувала сухуватий хліб. Тео зробив вигляд, що не помічає радісного обличчя матері, і знову підняв ложку.

Проте, все ще залишалася проблема, про яку потрібно було потурбуватися. В їдальні запанувала тимчасова тиша, яку порушували лише звуки руху столових приборів.

- Що ж, тоді побачимося пізніше.

- ...Так.

Покінчивши з їжею, Сільвія і Тео розійшлися по своїх кімнатах. Вони вже звикли одне до одного за час подорожі в одній кареті впродовж цілих п'яти днів, але залишатися в одній кімнаті на ніч чоловікові й жінці було абсолютно неприпустимо. Таким чином, трохи знервована Сільвія пішла за матір'ю Тео.

Тео ж ввійшов у таку знайому йому кімнату.

Трр-тррр.

Його кімната, в яку Тео повернувся через п'ять років відсутності, нічим не відрізнялася від того стану, в якому він її залишив. Навіть книги на полицях залишилися стояти в тому ж самому порядку. Ліжко, на яке він впав, все ще було м'яким, а на подертих шпалерах не було ані найменших ознак проведення ремонту.

- Фу-у-у-у-у-уф.

Тео зробив кілька глибоких вдихів, а потім вимовив:

- Гей, ти можеш зараз прокинутися?

Він звертався до Глаттоні, яка тихо спала.

Це невелике нововведення Тео зафіксував після того, як востаннє поставив запитання. Не так давно він почав розуміти стан істоти, що живе в його лівій руці. Він відчував, коли вона голодна, коли почувалася добре, а коли погано. Завдяки цьому він міг годувати її книжками, не турбуючись про Сільвію.

Тепер же він зрозумів, що може, фактично, викликати Глаттоні на свій власний розсуд.

Не дивно, що гримуар одразу ж відповів на його заклик.

- ... Ти зрозумів це. Ти більш чутливий, ніж я думав, - пролунав похмурий голос із його лівої руки. У ньому виразно чулася сонливість, а це означало, що Тео його розбудив. Тео зачекав, доки Глаттоні до кінця прийде до тями, і промовив:

- Довго затримувати я тебе не буду. Скільки книжок тобі сьогодні потрібно?

- Дві або три.

- Добре. Тоді я дам тобі дві книжки.

Тео вклав в ліву руку дві заготовлені ним книжки.

Хлюп!

Мить, і обидві книжки зникли в долоні Теодора.

Ви поглинули "Чарівну Стіну".

Ваше розуміння книги дуже високе.

Ефективність заклинання 4-го Кола "Кам'яна Стіна" збільшилася.

Ви поглинули "Вибух - це Мистецтво".

Ваше розуміння книги дуже високе.

Ви вивчили заклинання 4-го Кола - Вибух.

На щастя, він уже володів одним із заклинань 4-го Кола, які були описані в книгах. Завдяки цьому головний біль, що не змусив себе чекати, був вдвічі меншим.

Кам'яна Стіна була більш посиленим варіантом Земляної Стіни. Це заклинання давало постійний ефект, викликаючи стіну з міцного каменю. Що стосується магії Вибуху, Теодор використав свої знання і зумів швидко організувати ново-набуті знання.

Це було заклинання, яке поза всякими сумнівами чудово працювало проти великої кількості нежиті.

- ... Добре, з цим закінчили.

Після того, як крізь нього пройшли хвилі мудрості, Тео уважно подивився на свою ліву руку. Він міг би згодувати гримуару три книги, але вибрав дві, щоб поставити запитання. Зараз куди важливіше було отримати інформацію, ніж навчитися нового заклинання.

Тео мав зрозуміти, як зупинити цю катастрофу.

- Що ж, тоді я запитаю.

Гримуар цілком міг знати правильну відповідь.

Далі

Розділ 45 - Я питаю тебе (частина 2).

Але для того, щоб почути відповідь, Теодору знадобився певний час. Виявилося, що Глаттоні ніяк не фіксувало те, що відбувається під час свого сну. Тео був змушений коротко змалювати ситуацію, що склалася. Він розповів про зниклого дослідника, про велику кількість нежиті в цьому районі і про присутність чорнокнижника, який її контролював. Питань був цілий список, але поставити він повинен був тільки одне. - ... Так, тепер мені зрозуміло, - вимовила Глаттоні, щойно Теодор зупинився, - Згідно з твоїм поясненням, це незвичайний випадок. Але я здогадуюся, що стало його джерелом. - І що ж сталося? - приголомшено перепитав Тео. Подія, подібна до цієї, потрапляла в категорію допустимих "запитань і відповідей"? Це було досить несподівано. Глаттоні, гримуар, що поглинав мудрість, одразу приготував відповідь, яку не змогли б осягнути навіть два генії. - Цілком імовірно, що в тій печері було знайдено гримуар. Від слова "гримуар" очі Тео полізли на лоб. Безліч магів називали ці предмети "загадкою". Як пояснив йому Вінс Гайдель, гримуари мали величезну силу. Це були істоти, що володіли силою і мудрістю, джерело і походження яких були невідомі. Виявлення гримуара могло струсити весь світ. З деякими оцінками Тео, звісно, погодитися не міг, але, будучи власником гримуара, він знав, наскільки його існування суперечило здоровому глузду. Саме гримуар перетворив безперспективного невдаху 2-го Кола на того, хто зміг перемогти Сільвію. Таким чином, людина, яка знайшла його, цілком могла б збільшити свої пізнання в чорній магії за максимально короткий проміжок часу. - Є й інші гримуари, подібні до тебе? - Я - гримуар, що належить до комплекту Семи Гріхів. Коли справа доходить до гримуарів... Ні, я точно не знаю. Краще визначити це напевно, а не будувати гіпотезу, - пробурмотіла Глаттоні, наче розмовляла сама з собою, а потім зробило пропозицію, - Користувач. Якщо ти погодишся, то я скористаюся твоєю силою, щоб виявити, чи є поблизу якісь гримуари. На додаток я спробую знайти те місце, де ховається чорнокнижник. - Це дуже люб'язна пропозиція, але... Тео з недовірою подивився на свою долоню. - Чому ти така доброзичлива? Це не схоже на тебе, тож скажи мені, чого ти хочеш натомість. - Хо-хо-хо, але ж тобі це тільки на руку, - пролунав сміх, при цьому язик облизав долоню, немов сама думка про це була апетитною, - Крім всього іншого, я також можу їсти гримуари. Це надасть можливість поглинати їхні знання і функції або навіть зняти печатку. Якщо це так, то твої досягнення, як мага, зростатимуть в кілька разів швидше, ніж зараз. - ... Як зазвичай, ти думаєш тільки про їжу. - Така моя сутність. Тео ще кілька секунд вагався над цією пропозицією, але іншого вибору в нього не було. Навіть якщо жодних гримуарів в околицях не існувало, то йому все одно необхідно було знайти місце розташування чорнокнижника. Зрештою він кивнув, і Глаттоні активувала цю функцію. Ду-дук. Пролунав гучний звук, схожий на удари серця, після чого пройшла хвиля вібрації, що резонує поза досяжністю людського вуха. Цю техніку сучасне співтовариство скоріше б зарахувало до розряду науки, ніж до магії. Щоправда, замість звуку або радіохвиль, ця функція відтворювалася за допомогою магічної сили. І ось, чарівна сила розкинулася на кілька кілометрів на всі боки, після чого повернулася до свого епіцентру. Виявлення завершено. По закінченню пошуків, Тео почув знайомий голос. - Я знайшла його, - оголосила Глаттоні, яка замовкла на якийсь час, - І він досить могутній. Поки що він тільки на другій стадії, але йому вдалося частково заблокувати моє виявлення. Схоже, що він з'їв свого власника. - З'їв? - Не всі гримуари вступають в симбіоз зі своїм користувачем, як я. Більшість із них живуть, стаючи паразитом в відповідному тілі, маніпулюючи ним і його розумом. Гримуар, який напав на вас, належить до категорії Зелених. Фактично, гримуари були потужними магічними істотами. Вони були монстрами, що володіли гуманоїдним інтелектом, а також функціями, еквівалентними артефактам національного рівня. Тео нічого не знав про те, хто їх створив, але знав, що гримуари належали до тієї категорії предметів, якими не могли володіти нормальні маги. Радше навіть навпаки, для таких гримуарів, як Глаттоні, звичніше було домінувати над своїм власником. Від думки про це по спині Тео пробігли мурашки. - Я з'ясувала їхнє місце розташування. Я думаю, що печера, до якої вони вирушили на дослідження, є лігвом як для гримуара, так і для його володаря. Закінчивши говорити, Глаттоні протяжно позіхнула. - Я відповіла на твоє запитання і йду спати. - Ох, почекай хвилинку. - Ну, що? Відповідь вже була дана, але загалом Глаттоні була доволі гнучкою, коли справа доходила до питань його функціональності. Знаючи це, Тео запитав: - Ти... Ти можеш їсти нежить? Вона теж зроблена з магії. - ... Твоя ідея не позбавлена сенсу. Але якби це було можливо, то я б могла їсти навіть каміння, викликане магічними заклинаннями. Проте нежить лише рухається завдяки магії. Вона не складається з мани і не є вмістилищем мудрості. Є деякі винятки, але... - Але? - Я не можу відповісти на це запитання, поки ти не поставиш його. Потім Глаттоні лягла спати, більше не ставши нічого слухати. Тео кілька разів грюкнув долонею по своїй лівій руці, але жодної відповіді не було. Здавалося, гримуар занурився в глибокий сон. Однак скаржитися на таке ставлення було ніколи. Топ... Топ... Топ... Тео почув звук кроків, що наближаються. *** Кроки були однаковими й тихими. Більшість людей, які так йшли, були майстрами бойових мистецтв. Так відбувалося тому, що їхні тіла несвідомо підтримували центр ваги, зводячи до мінімуму відтворюваний шум. Використовуючи досвід Альфреда Беллонтеса, Тео проаналізував ці кроки та швидко усвідомив особистість людини, що наближалася. "Рендольф". Не дивно, що за кілька секунд з-за дверей пролунав голос Рендольфа. - Молодий пане, Ви ще не спите? - Ні. - Ми можемо поговорити? Це звучало дещо дивно. Однак Тео очікував чогось подібного. Що ж, тепер йому не потрібно було пробиратися в село, щоб поговорити з лідером найманців. - Увійдіть. Отримавши дозвіл Тео, Рендольф увійшов до кімнати. - Вибачте. Мабуть, ви втомилися з дороги. - Не хвилюйтеся. Я припускав, що Ви прийдете. - Хм-м? Від слів Тео Рендольф трохи змінився в обличчі. Тим не менш, Тео був магом, який знав, як битися, а тому Рендольф вирішив ставитися до нього як до рівного. Без подальших церемоній Рендольф сів на ліжко навпроти Тео. - Ви скоро досягнете своєї межі, вірно? - першим заговорив Тео. - ... Як і очікувалося, Ви вельми незвичайний молодий чоловік. Звідки Ви знаєте? - У Вас не було іншого вибору, окрім як битися в кровопролитних сутичках протягом тижня, маючи в наявності лише 100 осіб. Той факт, що Ви так довго змогли тримати оборону, вселяє повагу. Це була не перебільшена похвала. Якби не бойова міць Бродячих Вовків, володіння Міллерів уже перетворилися б на володіння мерців. Навіть якби тут перебували регулярні війська, вони не змогли б продемонструвати подібну майстерність. Тео справді був вражений здатністю найманців долати велику різницю в чисельності, використовуючи правильну стратегію і навички. Однак вираз обличчя Рендольфа потемнів. - Я вдячний за Ваші слова. - Можу я поставити одне запитання? - запитав Тео. - Яке? В якомусь сенсі це було питання, яке могло призвести до падіння дружелюбності Рендольфа. Однак краще так, ніж наявність союзника, що викликає сумніви. І ось, Тео запитав про те, що мучило його протягом вже кількох годин: - Чому ви залишаєтеся в цьому селі? Адже ви можете без найменших проблем прорватися крізь блокаду нежиті. - Просто... Думаю, Ви не повірите, якщо я все спишу на нашу добру волю. Чорт... Рендольф почухав потилицю і пошепки додав: - Але я не можу розповісти Вам абсолютно все. Вас влаштує такий варіант? - Якщо тільки він буде достатньо переконливий. - ... Що ж, гаразд. Рендольф деякий час продовжував вагатися, після чого акуратно щось витягнув. Воно сяяло золотим кольором і виглядало вельми цінно. Цей предмет виявився позолоченим кишеньковим годинником. На ньому було вигравірувано кілька вовків, що виють, однак, що дивно, на самому годиннику не було ні секундної, ні хвилинної стрілки. Лише годинникова стрілка вказувала в якомусь дивному напрямку. А потім Рендольф почав пояснювати, що це за предмет, який був чи то годинником, чи то компасом. - Давним-давно, один із предків, що стояли на чолі мого клану, в гонитві за чорнокнижником вирушив в іншу країну. Він пішов, взявши з собою два фамільні мечі, і більше ніколи не повертався. Цей годинник - артефакт, створений для виявлення тих самих фамільних реліквій. - Отже, напрямок, у якому вказує артефакт... - Так, це ці прокляті гори. Минуло вже 100 років, але я ніяк не очікував, що місце, в яке приведе мене артефакт, буде суцільно всіяне нежиттю! - від чистого серця вилаявся Рендольф. Цього було достатньо, щоб змусити Тео захопитися приголомшливим рівнем невезіння Рендольфа. Він відшукав давно загублені родинні реліквії, які опинилися посеред справжнісінького лиха. Тео не міг не поспівчувати найманцеві. Проте, залишалося ще дещо, від чого Тео було не по собі. - Я розумію, що сімейні реліквії - дорогоцінні... Але, врешті-решт, Ви залишалися тут весь цей час всього лише через два мечі? - Це не просто мечі. Техніки, які вивчив мій предок, так і залишилися в цих реліквіях. Якщо я зможу правильно їх контролювати, то стану майстром меча вже через 20, а може, й через 10 років. - ... Справді, - кивнув Тео, почувши це пояснення. Він міг зрозуміти цю причину. Будь-який маг втратив би голову, дізнавшись про книгу, яка дозволила б йому перетнути "стіну". Рендольф мав шанс стати майстром меча, а тому не міг відмовитися від своєї мрії через якусь нежить. Для мага це було еквівалентно перетину стіни 7-го Кола. Тим не менш, прагнення Рендольфа ніяк не вирішували проблему. Нехай він тричі б міг стати майстром меча завдяки знайденим реліквіям, всі його пошуки виявилися б марними, якби він тут втратив своє життя. Ось чому Рендольф із похмурим виразом обличчя пробурмотів: - Але я застряг в цьому селі. Я не думаю, що зможу знайти мечі. Швидше за все, мої люди просто загинуть даремно... Що ж, так чи інакше, про нежиті потурбуються люди, надіслані королем, а тобі, молодий пане, слід готуватися до евакуації разом із жителями села. Від таких несподіваних слів брови Тео поповзли вгору. Це було й справді несподівано. Насправді найманці не дбали ні про що, крім своїх власних шкур. У них не було причин захищати мешканців, окрім голосу совісті, який, утім, кожен із них вмів добре ігнорувати. Проте, Рендольф пропонував йому допомогти втекти...? Рендольф і Бродячі Вовки були хорошими людьми, однак Теодор не міг прийняти його пропозицію. - Дякую, але я відмовлюся. - ... Чому? - втупився на нього Рендольф. Це був найкращий вихід із ситуації. - Я визнаю ваші навички, але в цьому процесі все одно загине половина жителів. - Ні, ти повинен говорити правильно. Половина виживе. - Результат буде тим самим, як його не назви. Вони сперечалися один з одним, не бажаючи поступатися! Вжух! Коли погляди двох людей зустрілися, спотворилося навіть повітря, що їх оточувало. Якщо бути точнішим, гнів Рендольфа тягнувся до Тео. Якби він не засвоїв досвід Альфреда Беллонтеса, то просто був би паралізований цією жахливою енергією. Ледве підтримуючи свій спокійний вираз обличчя, Тео вирішив дещо сказати. - В мене є інша пропозиція. - Пропозиція? В тебе? - Якщо бути точнішим, це пропозиція найму. Дослідник Магічної Спільноти Теодор Міллер хоче найняти Бродячих Вовків. Коли похмуру атмосферу, що оточувала Рендольфа, було порушено якимось незрозумілим звуком, який пролунав з його вуст, Теодор витягнув зі своєї глибокої кишені три товстих мішечки і поклав їх на стіл. Динь! Динь! Динь! Кожен із мішечків видав гучний і досить важкий звук. Але справа була не тільки в цьому. Чуйний слух Рендольфа почув щось всередині цих мішечків. Це був звук, більш ніж знайомий торговцям і найманцям. Нарешті, Тео схопив один із мішечків і висипав його вміст поруч із Рендольфом на ліжко. Дзинь-дзинь-дзинь-дзинь...! Золоті монети, золоті монети і ще раз золоті монети! З мішечка висипалося 100 золотих монет. Дивлячись на монети, що розкотилися по пошарпаному покривалу і надавали ліжку дивного золотого відблиску, можна було з впевненістю сказати, що цих грошей цілком достатньо, щоб на деякий час найняти кого завгодно. - Е-е-е...? Рендольф втупився на гроші з порожнім виразом обличчя, після чого перевів погляд на два мішечки, що залишилися. "Невже там теж?" - читалося на його обличчі. Тео кивнув на це невисловлене запитання і вимовив: - 100 золота - це аванс, і ще 200 ви отримаєте після завершення роботи. Таким чином, я хочу найняти Бродячих Вовків за 300 золотих на два дні. Це було необхідно для того, щоб зробити пропозицію прийнятною. Далі мають відбутися переговори й уточнення. Таким чином, Тео поміркував, що найкраще насамперед купити душу Рендольфа.

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!