Я питаю тебе (частина 1).

Від слів Рендольфа Тео навіть змінився в обличчі.

"Після п'ятирічної відсутності я стикаюся з тим, що в моїй особистості хочуть впевнитися".

Тео не міг сердитися на таке прохання, але й веселого в ньому теж нічого не знаходив.

Рендольф хмикнув і почухав голову, по-своєму інтерпретувавши вираз обличчя Тео. Він зрозумів, що його слова могли здатися доволі грубими, особливо з огляду на той факт, що ці люди щойно допомогли йому.

- Я не хочу здатися неввічливим, але, з огляду на обставини, що склалися, ми не можемо пропустити людину, не переконавшись в її особистості. Це буде просто невелика перевірка.

- Все зрозуміло.

Вони билися з нежиттю на околиці настільки віддаленої провінції, як володіння Міллерів. Тео не знав, звідки тут взялися найманці, але зараз був далеко не найкращий час для розпитувань. Для початку Теодору потрібно було заручитися довірою Рендольфа і потрапити в село.

Тео витягнув значок інспектора і сертифікат, який він отримав на церемонії нагородження.

- О, значок інспектора. Давненько такі не бачив. А це... Власник цього сертифіката - почесний барон Теодор Міллер. Тут стоїть королівська печатка, тож я більш ніж впевнений... А-а? - уважно розглядаючи сертифікат, Рендольф спантеличено підняв підборіддя.

Імена, які носили дворяни, відрізнялися від тих, які були в простолюдинів. Навіть якщо самі імена й могли перетинатися, не було жодної сім'ї, яка використовувала б те саме прізвище, що й інша. Для дворян їхнє прізвище слугувало доказом честі, якої вони удостоїлися від короля, і свідченням того, що в їхніх жилах текла шляхетна кров. Який ідіот захотів би ділитися цим з іншими?

Однак це прізвище було таким самим, як і в правителя Баронства Міллерів.

- ... Я чув, що в місцевого лорда є син.

- Це мій батько.

- Чорт, та ти ж син мого роботодавця.

Теодор розсміявся, і Рендольф посміхнувся, зрозумівши, чому в цієї молодої людини був такий дивний вираз на обличчі. Син лорда повернувся, але його змусили довести свою особистість. Це була вельми кумедна ситуація.

На обличчя Рендольфа повернувся доброзичливий вираз, і він простягнув Теодору руку.

- Ласкаво просимо додому, молодий пане. Як бачиш, тут був невеличкий переполох, проте досі ніяких особливих проблем не було.

- Нежиті було досить багато...

- Що ж... Давай повернемося в поселення й обговоримо це.

Нежить не атакувала при світлі сонця, а тому Рендольф запропонував повернутися. Здавалося, що історія, яку він збирався розповісти, була досить довгою. Тео і Сільвія пішли слідом за ним.

В якомусь сенсі це було по-справжньому дивовижне повернення додому.

***

На той час, як двоє людей і Рендольф повернулися в село, найманці вже розійшлися по відведених їм будинках. Після нічної битви вони добряче втомилися, тож місцеві жителі вручили їм миски з теплою кашею і перев'язали рани.

Один із них визнав Тео найпершим за інших.

- Э...? Хіба це не Теодор?

- Що? Звідки тут молодий пан, якщо він має бути на навчанні?

- Ні, ну ти сам подивися!

- Ну, він, звісно, дуже схожий на молодого пана...

Минуло вже п'ять років, і Тео був одягнений за останньою модою, а тому люди не були впевнені, що це саме він. На перший погляд він виглядав як дворянин, а тому вони просто не могли повірити, що їхній молодий пан повернувся.

Щойно мешканці почали перешіптуватися між собою, на вулицю вийшов старий.

- М-молодий пане Тео...?

Почувши цей слабкий голос, Тео відчув, що на його очі навертаються сльози.

- Дідусь Альберт...!

Скільки шматків хліба він отримав із цих рук ще з самого раннього дитинства? Руки старого виявилися набагато слабшими, ніж він їх пам'ятав, проте Тео без вагань схопив їх.

Через зморшкуваті руки старого передалося давно забуте ніжне почуття, і Тео обійняв його, намагаючись приховати свої сльози.

Лише зараз він зрозумів вагу минулих років.

Для старого, який не мав родичів, Тео справді був як онук.

- Ах, наш молодий пане! Ти маєш такий респектабельний вигляд...

- Дідусь...! - Тео не міг говорити і лише міцніше його обійняв.

- Молодий пане!

- Молодий пан Тео повернувся!

Після цього з всіх боків почали стікатися жителі. Хтось вийшов на вулицю прямо з клубком ниток, вочевидь, зайнятий до цього в'язанням, а хтось вибіг прямо зі шматком хліба в роті. Незабаром Тео був оточений цілим натовпом людей.

- ...!?

Сільвія стояла поруч із Тео. З її сріблястим волоссям, яке сяяло, немов у казкової феї, вона привертала до себе увагу, куди б не пішла. Однак вона не знала всіх цих людей, а тому вона притулилася ближче до Теодора, що викликало в жителів ще більш бурхливу реакцію.

- А хто ця молода леді? Молодий Пан... Чи може...?

- Ах, ну перестаньте. А навіщо б іще він привозив сюди таку прекрасну дівчину?

- Молодий пане! В нашому лляному магазині є шовк! Цього буде достатньо, щоб зробити фату!

- Ну все, не змушуй мене сміятися! В твоїй крамниці добре, якщо ганчірки не висять.

- Це в кого ще ганчірки!

Ні з того, ні з сього шум, що здійнявся, змусив найманців прокинутися або піднятися з місць, де вони спокійно снідали кашею. Під час битви з нежиттю над округою висіла похмура атмосфера, але тепер навіть саме повітря стало набагато теплішим. Це було зайвим доказом того, наскільки цінним був для них Тео.

Незабаром ця метушня перекинулася і на садибу Міллерів.

- Тео, де наш Тео?

Через натовп почав пробиратися чоловік середніх років, з ріденьким волоссям і одягнений в простеньку туніку. Проте всі, хто його впізнав, розступилися. Кожен хотів привітати Теодора, але цей чоловік мав на це більше прав, ніж будь-хто інший.

- Тео! - вигукнув Денніс Міллер, діставшись до центру натовпу.

- ... Тату.

Тео ніколи б не зміг забути цей голос.

Коли батько затягнув Тео в свої обійми, йому в ніс вдарив знайомий запах землі та хліба. Його батько пахнув його рідним домом.

Ніяких слів більше не було потрібно. Деякий час вони обіймалися, поки Денніс першим не зробив крок назад.

Міцно взявши свого сина за плечі, він сказав:

- Ласкаво просимо додому.

- Так, батьку, я повернувся.

- Думаю, нам багато про що варто поговорити. Так довго повертатися додому... Мені шкода, що так сталося.

- Не кажи так, - похитав головою Тео. Про що його батько мав шкодувати?

Денніс був задоволений зовнішнім виглядом сина, проте невдовзі запримітив на його одязі пил. А ще він побачив сором'язливу Сільвію.

- Хіба ви не втомилися з дороги? Давайте поговоримо про все вдома.

Двоє втомлених людей одночасно кивнули.

***

Минуло вже досить багато часу відтоді, як Тео востаннє був в себе вдома, проте нічого не змінилося.

Камін і сходи були такими самими потертими, а підлога так само скрипіла від кожного його кроку. З кухні долинав звук води, що ллється. Нікуди не поділася й пляма на стелі. Дивлячись на свою сім'ю, що сиділа перед ним, Тео побачив, що кількість плям лише збільшилася.

Вуса батька порідшали, а його мати трохи схудла. А ще поруч із нею стояв його трирічний брат.

"О, це перший раз, коли я бачу його особисто".

Одним із втрачених Теодором моментів було народження його брата.

Однак, незважаючи на розставання, турботливі обличчя інших були все тими ж.

Проте Теодор вирішив віддати пріоритет питанню нежиті. Коли найнагальнішу проблему буде вирішено, тоді він вже зможе дати волю своїм почуттям.

- ... Отже, нежить почала з'являтися близько місяця тому?

- Так, лісоруб першим натрапив на мерців.

За словами його батька, нежить з'явилася близько місяця тому, але лише тиждень тому почала активно атакувати село.

Тео не зовсім розумів таку затримку в часі. Чим же тоді була зайнята нежить протягом цих 20 днів? Можливо, зниклий чарівник піддався спокусі чорної магії, але навіть за такого варіанту йому знадобилося б понад два місяці на те, щоб навчитися створенню зомбі-перевертнів. Навіть такому вправному мечникові, як Рендольф, було б важко впоратися одразу з двома такими монстрами.

Ба більше, в Тео було ще одне запитання.

- А як щодо найманців? В нашому бюджеті немає грошей, щоб заплатити їм...

- Уф, я занадто багато чим зобов'язаний їм.

- Зобов'язаний? - запитально подивився на свого батька Тео.

- Ці найманці відловлювали деяких бандитів в околицях наших володінь. Вони не мали жодного стосунку до Баронства Міллерів. Але так вийшло, що коли вони вирішили зупинитися на ніч в нашому селі, сталося вторгнення монстрів.

- ... І вони цілий тиждень захищали це місце?

- Так. Коли вони підуть, я не відчуватиму жалю... Я можу лише сказати їм "дякую".

В це важко було повірити. Найманці - це люди, які за гроші готові були зробити що завгодно. Лише одиниці з них були щирими і праведними.

Більшість людей ставала на цей шлях, бо хотіли отримати можливість на законних підставах вбивати інших людей. Найманців ніколи не можна було зарахувати до тієї категорії людей, які б стали виконувати якусь роботу на добровільних засадах.

"Поки в цьому селі не знайдуть який-небудь прихований скарб, то... Така поведінка буде просто неможливою".

Очевидно, він мав безпосередньо поговорити з Рендольфом.

Теодор вирішив більше не розвивати цю тему і просто спокійно почав їсти суп, приготований його матір'ю. Ріденький суп, що складався всього з кількох інгредієнтів, грів його зсередини. В Академії Бергена було багато смачних супів, не кажучи вже про Столицю Мана-віль. Однак він хотів з'їсти саме цей суп.

Сільвія, здавалося, не була вибагливою до їжі й мовчки жувала сухуватий хліб. Тео зробив вигляд, що не помічає радісного обличчя матері, і знову підняв ложку.

Проте, все ще залишалася проблема, про яку потрібно було потурбуватися. В їдальні запанувала тимчасова тиша, яку порушували лише звуки руху столових приборів.

- Що ж, тоді побачимося пізніше.

- ...Так.

Покінчивши з їжею, Сільвія і Тео розійшлися по своїх кімнатах. Вони вже звикли одне до одного за час подорожі в одній кареті впродовж цілих п'яти днів, але залишатися в одній кімнаті на ніч чоловікові й жінці було абсолютно неприпустимо. Таким чином, трохи знервована Сільвія пішла за матір'ю Тео.

Тео ж ввійшов у таку знайому йому кімнату.

Трр-тррр.

Його кімната, в яку Тео повернувся через п'ять років відсутності, нічим не відрізнялася від того стану, в якому він її залишив. Навіть книги на полицях залишилися стояти в тому ж самому порядку. Ліжко, на яке він впав, все ще було м'яким, а на подертих шпалерах не було ані найменших ознак проведення ремонту.

- Фу-у-у-у-у-уф.

Тео зробив кілька глибоких вдихів, а потім вимовив:

- Гей, ти можеш зараз прокинутися?

Він звертався до Глаттоні, яка тихо спала.

Це невелике нововведення Тео зафіксував після того, як востаннє поставив запитання. Не так давно він почав розуміти стан істоти, що живе в його лівій руці. Він відчував, коли вона голодна, коли почувалася добре, а коли погано. Завдяки цьому він міг годувати її книжками, не турбуючись про Сільвію.

Тепер же він зрозумів, що може, фактично, викликати Глаттоні на свій власний розсуд.

Не дивно, що гримуар одразу ж відповів на його заклик.

- ... Ти зрозумів це. Ти більш чутливий, ніж я думав, - пролунав похмурий голос із його лівої руки. У ньому виразно чулася сонливість, а це означало, що Тео його розбудив. Тео зачекав, доки Глаттоні до кінця прийде до тями, і промовив:

- Довго затримувати я тебе не буду. Скільки книжок тобі сьогодні потрібно?

- Дві або три.

- Добре. Тоді я дам тобі дві книжки.

Тео вклав в ліву руку дві заготовлені ним книжки.

Хлюп!

Мить, і обидві книжки зникли в долоні Теодора.

Ви поглинули "Чарівну Стіну".

Ваше розуміння книги дуже високе.

Ефективність заклинання 4-го Кола "Кам'яна Стіна" збільшилася.

Ви поглинули "Вибух - це Мистецтво".

Ваше розуміння книги дуже високе.

Ви вивчили заклинання 4-го Кола - Вибух.

На щастя, він уже володів одним із заклинань 4-го Кола, які були описані в книгах. Завдяки цьому головний біль, що не змусив себе чекати, був вдвічі меншим.

Кам'яна Стіна була більш посиленим варіантом Земляної Стіни. Це заклинання давало постійний ефект, викликаючи стіну з міцного каменю. Що стосується магії Вибуху, Теодор використав свої знання і зумів швидко організувати ново-набуті знання.

Це було заклинання, яке поза всякими сумнівами чудово працювало проти великої кількості нежиті.

- ... Добре, з цим закінчили.

Після того, як крізь нього пройшли хвилі мудрості, Тео уважно подивився на свою ліву руку. Він міг би згодувати гримуару три книги, але вибрав дві, щоб поставити запитання. Зараз куди важливіше було отримати інформацію, ніж навчитися нового заклинання.

Тео мав зрозуміти, як зупинити цю катастрофу.

- Що ж, тоді я запитаю.

Гримуар цілком міг знати правильну відповідь.