Пізня ніч...
Місто, яке зазвичай сяяло яскравими вогнями, чомусь здавалося безмовним серед крижаного вітру.
В апартаментах Мо Фань втомлено відчинив двері та кинув погляд на розкидані по підлозі речі — одяг, пакунки зі снеками, шкарпетки...
Не маючи сил на прибирання, він просто повалився на ліжко й миттєво заснув.
Завдання, яке доручили продавці трав, виявилося надзвичайно важким. Якби не його Чорна Зміїна Броня, то, цілком ймовірно, це був би його кінець.
Та все ж він не підвів Агентство Мисливців "Чисте Небо" і зміг виконати завдання.
Мо Фань повністю вичерпав свої сили, тож одразу завалився спати, навіть не помітивши, що вікно лишалося відчиненим.
Він проспав цілу ніч, а прокинувся лише тоді, коли яскраве сонячне світло почало немов ляпати його по обличчю.
Маленька Полум’яна Белль прокинулася раніше за нього. Вона бігала по ліжку, час від часу наступаючи на Мо Фаневе обличчя. Її вогняні ступні лишали обпалену шкіру, і це швидко вивело його з напівсонного стану.
Мо Фань підхопив бешкетницю й легенько клацнув її по голові. Маленька істота одразу ж розплакалася й почала нестримно махати ручками й ніжками в повітрі.
Заспокоїв він її лише після того, як пригостив фрагментом Есенції Душі, після чого знову завалився на ліжко, відчувши, як у нього болить усе тіло.
Через кілька секунд Мо Фань відкинув ковдру й здивовано втупився в кімнату.
Він був виснажений, але не настільки, щоб забути, що бачив напередодні: у кімнаті панував повний безлад. Але зараз... усе було ідеально чисто. І в повітрі ще залишався слабкий, приємний аромат.
Мо Фань кинув підозрілий погляд на маленьку Полум’яну Белль, яка жувала своє "шоколадне" частування, й похитав головою. Було б уже щастям, якби вона не підпалила квартиру, яке там прибирання... Із від’їздом Є Сінсі він взагалі не прибирав, і за останні два місяці тут накопичилося чимало жахливого мотлоху...
— Лю Жу?.. — раптом згадав він і поглянув на зачинене вікно.
Мо Фань торкнувся шиї й відчув легке поколювання. Глянувши у дзеркало він побачив лише крихітний поцілунок на шкірі. Жодної дірки...
Схоже, Лю Жу знала, що Мо Фань пройшов через важкі бої й був надзвичайно виснажений. Вона не пила його кров.
За останні два місяці Мо Фань помічав, що на шиї час від часу з’являлися маленькі проколи.
Він підозрював, що це була Лю Жу. Схоже, вона могла вижити лише завдяки його крові, але не хотіла з’являтися перед ним, тож приходила лише тоді, коли він спав...
Вона ніколи не перегинала межу, ніколи не виявляла жадібності, властивої вампірам. Для здорової людини трохи втраченої крові навіть корисно — це стимулює кровообіг, як під час донорства. Лю Жу завжди стримувала своє бажання, не завдаючи Мо Фаню жодної шкоди.
Поглянувши на зачинене вікно й залишений слід на шиї, Мо Фань лише криво всміхнувся.
Він знав, що вона все ще в місті й таємно наглядає за ним. Але він і подумати не міг, що вона обере саме такий шлях.
Навіть якщо для виживання їй була потрібна його кров — вона все одно не хотіла вторгатися в його життя, не хотіла заважати...
Гори Наньлін...
Навіть піднявшись високо в небо, не можна було побачити кінця цим горам.
Дві пари Вітряних Крил розкрилися й планерували під шаром хмар. Крила прорізали білі хмари, залишаючи чіткий слід за собою.
Власником крил був довговолосий чоловік із небритим обличчям. На ньому був порваний військовий кітель, на якому вже засохли бурі плями крові.
Нижче під ним розкидався безкрайній гірський хребет, а з-поміж дерев визирали сяючі очі — вони невідривно стежили за людиною, яка насмілилася вторгнутися на їхню територію. Однак, незважаючи на те, що зібралося чимало демонічних вовків, жоден із них не наважився напасти...
Бо в правій руці ця людина тримала величезну вовчу голову!
У вовка було два роги, а на чолі проступали візерунки, що свідчили про шляхетне походження. Його ікла були виставлені назовні, мов у застиглому оскалі.
Шию йому було перерізано десь посередині, і з місця зрізу досі витікала кров, крапля за краплею падаючи на гірську землю. Людина летіла вперед, лишаючи червону стежку — від однієї гори до іншої!
Демонічні вовки, що жили на цій території, не сміли навіть на мить подумати про атаку, адже голова, яку він ніс у руці, належала їхньому правителю — Темнокрилому Вовкові!
Цей чоловік увірвався на землі демонічних вовків — і повернувся в місто Бо з головою Темнокрилого Вовка...
Коли герой Джанкун прибув до міста Бо, мешканці не могли стримати сліз — їхні серця наповнювались повагою до бойового мага.
— Джанкун, ти порушив наказ. Я ж сказав тобі, що ми знайдемо спосіб знищити Орду Демонічних Вовків, але ти знову вчинив по-своєму. Якби ти загинув, місто Бо опинилося б у смертельній небезпеці… — гнівно дорікнув новий командувач оборони міста Бо, Цзян Юй.
Джанкун кинув голову Темнокрилого Вовка на землю й холодно мовив:
— Якби я далі чекав, поки такий боягуз, як ти, нарешті щось зробить — скільки ще душ із міста Бо не змогли б знайти спокою?
— Що ти сказав?! — зірвався Цзян Юй.
— Карайте мене як хочете, я прийму це, коли настане час, — відрізав Джанкун. Його Вітряні Крила вже були розгорнуті — він збирався знову злетіти в небо.
— Куди ти зібрався?! — гримнув Цзян Юй, побачивши, що Джанкун його ігнорує.
— Я йду шукати Салана, — відповів Джанкун.
— Червоного Кардинала Чорної Церкви? — ошелешено перепитав Цзян Юй.
Салан! Це ім’я змушувало тремтіти багатьох високопоставлених членів Магічних Асоціацій!
Та Джанкун більше нічого не пояснив. Незважаючи на численні поранення, він зник у небі...
Найбільша загроза для міста Бо була знищена, і решту Джанкун залишав Цзян Юю.
Очі Джанкуна були звернені на північний захід, і в них палахкотіла вбивча рішучість.
Він не лише вбив Темнокрилого Вовка в горах Наньлін, але й виявив шокуючу змову!
Місто Бо ніколи не було справжньою метою Салана!
— Ю'ер, якщо я виживу… я знайду тебе серед розщелин на Тяньшань...
— Якщо ж ні — пробач мені, що не зміг виконати обіцянки.
— Ти ж знаєш, я, Джанкун, нікого не боюсь. Але цей Салан… його зло — це щось, чого ще ніколи не бачив світ. Страх, який він сіє, проникає аж до самих кісток...
На обличчі Джанкуна застигла темна, рішуча маска. У руці він стискав розірване намисто.
Небо й земля зливалися в єдину лінію. Шлях уперед був повен невизначеності.
Він знав: чим ближче буде до цієї людини — тим ближче він буде до смерті. Але в нього не було іншого вибору.
Його постать повільно зменшувалася вдалині, коли він вирушив на своє полювання…
