Мо Фань ішов навмання в одному напрямку — і випадково натрапив на ще один труп.
Як і попередній, він був залитий свіжою кров’ю. Тіло чоловіка було розірване навпіл якоюсь істотою, проте його не з’їли. Судячи з перекошеного від жаху обличчя, чоловік зазнав страшних мук перед смертю.
Скільки магів загинуло в диких землях у пошуках скарбів, важко було навіть уявити. Але якби вони не ризикували життям заради ресурсів на території демонічних звірів, людство було б значно слабшим. Мо Фань і сам був Мисливцем, тож чудово розумів цю гірку правду.
Він розвів вогонь і спалив тіло, щоби воно не стало поживою для демонічних звірів.
— Магічна Лоза: Сплутай!
Жіночий, холодний голос несподівано пролунав із лісу. Щойно Мо Фань завершив обряд спалення, на нього влаштували засідку. Та він був не новачком у справжніх боях. Ще до того, як чари остаточно активувались, він уже завершив малювання Зоряного Візерунка Тіней.
Синюваті магічні лози стрімко виросли з-під землі — вони, ніби живі істоти, рвонули вгору, намагаючись обплутати Мо Фаня.
Однак постать Мо Фаня повільно розчинилася в тіні дерев поблизу. Здавалося, ніби він щез у повітрі, залишивши на стовбурі лише чорну тінь.
— Хто тут? Негайно виходь! Мо Фан з’явився біля дерева, його долоню огорнуло потріскування блискавки.
— Це я маю питати, хто тут! На деякій відстані з’явилась висока жінка з коротким жовтим волоссям до плечей. Вона холодно дивилась на Мо Фаня. На її грудях виблискував військовий значок.
Мо Фань посміхнувся, глянувши на неї — різкі риси обличчя й орлиний ніс одразу впадали у вічі.
— Що, армія вже до такого дійшла, що копає золото на диких землях?
— Нам не потрібні оцінки від нікчемного Мисливця, — холодно відказала Нанью. Вона не стала більше атакувати. Хоч Мо Фань і не носив мисливського значка, його поведінка виразно вказувала на його професію.
— Багато ваших уже загинуло. Мені здається, вас усіх тут винищать раніше, ніж ви щось знайдете, — сказав Мо Фань.
Нанью нічого не відповіла, лише м’яко прикусила губу.
Його слова були правдою. Їхній загін втратив забагато людей. Ліс Вогняної Хмари виявився значно небезпечнішим, ніж вони уявляли. Їм залишалося тільки ховатися у відносно безпечних місцях, аби не бути вирізаними до останнього...
— А ти як взагалі тут досі живий? Сам бродиш, і не видно, щоб у тебе було достатньо сил, щоб боротися з істотами цього регіону, — з підозрою сказала Нанью.
Мо Фань прижмурився, пильно розглядаючи цю «вкрай вродливу» жінку-командира. Його погляд ковзнув від її волосся до широких армійських штанів...
Її ноги були неймовірно довгими. Широкі армійські штани не могли приховати підтягнуті м’язи, хоча литки залишались досить стрункими. Навіть без підборів її ноги виглядали довгими й прямими — справжня красуня!
Жінка була напрочуд високою. Мо Фань не був низьким серед чоловіків, та вона поступалась йому лише на сантиметр-два. У поєднанні з її холодною, мужньо-вродливою зовнішністю, вона мала ту типову велич, що змушує низьких хлопців підкорятись, а дівчат — розгублено блимати, ставлячи під сумнів власну орієнтацію.
Її ніс мав рідкісну орлину форму, а очі — блискучі, з одинарними повіками*. Мо Фань не захоплювався ні надто жіночними чоловіками, ні пацанками, та нейтральна врода жінки-командира здавалася йому надзвичайно привабливою — водночас вродливою і захопливою!
Що ж, не важливо, хто ким є — ніжним хлопцем чи пацанкою — головне, щоб виглядали добре. Бо зрештою, саме краса керує цим світом!
Очі Нанью стали ще холоднішими, щойно вона помітила, як Мо Фань безсоромно оглядає її. У її свідомості миттєво з’явився ярлик похотливого чоловіка, тож вона одразу ж стала обережнішою в спілкуванні з ним.
— Якщо готова відмовитись від місії, можеш зібрати своїх людей і піти за мною. Я виведу вас у безпечне місце, — сказав Мо Фань.
— Але ми ще не знайшли Плід Вогняного Лиха…
Не встигла Нанью договорити, як Мо Фань вибухнув сміхом. Він махнув рукою:
— Забудь про нього. Ви й через Ліс Вогняної Хмари не можете пройти, про який ще Плід Вогняного Лиха ти мрієш? Я знаю, де він — але той, хто його охороняє, не та істота, з якою ми можемо впоратись. Убити нас для неї — все одно, що розчавити мураху. Не марнуй життя своїх людей. Послухай мене: йди, поки ще маєш шанс. Або йди вглиб, назбирай трохи Есенцій Душі чи їхніх уламків і відзвітуй керівництву.
Нанью насупилась. Їй не сподобався тон Мо Фаня, але вона змушена була визнати — її загін справді потрапив під приціл смертельно небезпечної істоти. Їхні ряди рідшали з кожним днем, а вона досі не розуміла, хто саме їх винищує...
Мо Фань продовжив, помітивши її нерішучість:
— Ту істоту, що нападає на ваш загін, звуть Триголовий Демонічний Пітон. Він — вершина харчового ланцюга в цьому Лісі Вогняної Хмари.
Мо Фань оглядав тіла дорогою, і за ознаками смерті — отрута, опіки, зламані кістки — безпомилково визначив винного. Це міг бути лише той самий Триголовий Демонічний Пітон, який раніше й на нього намагався напасти.
— Звідки ти це знаєш? — спитала Нанью тим же настороженим тоном.
— Я спитаю ще раз: ти зав'язуєш з пошуком чи залишишся тут чекати власної смерті? — Мо Фань не хотів витрачати час на довгі балачки. Якби вона не була з армії, або не мала такої розкішної зовнішності, яка збуджувала жаль при думці, що її вб'є демон, — він би й пальцем не поворухнув, щоб допомогти.
Йому пощастило: Вогняна Чаклунка, певно, попередила Пітона не чіпати його, тож той не наважився нападати навіть тоді, коли він сам гуляв по лісу. Іншим пощастило менше...
Нанью довго вагалась. Вона не зводила погляду з Мо Фана, намагаючись зрозуміти, чи не заманює він їх у пастку.
Та згадка про те, що ще трохи — й вона поставить своїх людей під смертельну загрозу, змусила її нарешті прийняти рішення.
— Ти точно зможеш вивести нас у безпечне місце? — спитала вона.
— Скоріш за все. Але спершу я маю знайти своїх друзів. Підемо разом, — відповів Мо Фань.
Він не був з тих, хто діє необдумано. Після того, як побачив силу Вогняної Чаклунки, то одразу викинув з голови ідею добути Плід Вогняного Лиха.
— Тоді… добре. Але якщо ти мені брешеш... — мовила Нанью.
— Я просто намагаюся бути добрим. І, якщо чесно, ще й тому, що ти гарна, — підморгнув їй Мо Фань.
До речі, здається, в армії красунь значно більше, ніж у школі чи місті. І Лі Ман, і ця жінка — найвищий клас! Їхня імператорська аура, їхня харизма... Вони могли звести з розуму будь-якого хлопця. Дівчата, що весь день тільки й думають про нові помади, сумки й брендовані шмотки, просто не мали шансів із такими суперницями.
— Покидьок! — кинула Нанью розлюченим поглядом. У війську ніхто не наважувався розмовляти з нею в такому тоні!
*ПП: одинарні повіки - мається на увазі що верхня повіка не має складки, як це зазвичай буває.
