Фігура з вогню за зростом і розмірами була схожа на людину, а точніше — її статура нагадувала жіночу, досить витончену…
Вона разюче відрізнялася від Мо Фаня, коли той вмикав свій вогняний режим, наприклад, під час застосування “Вогняного Кулака”. Тоді полум’я лише вкривало тіло зовні, наче він переходив у режим Супер Саяна. Але ця постать була вогнем. Усе її тіло складалося з полум’я, навіть обличчя палахкотіло. У неї проглядалися ледь помітні риси, однак вони не були такими чіткими, як у людини.
— Ти розумієш людську мову? — вигукнув Мо Фань, пильно дивлячись на Вогняну Чаклунку.
Та лише тихо ширяла поряд, на обличчі — вираз, який Мо Фань не міг до кінця розтлумачити.
— Як би там не було, дякую… за те, що врятувала моє життя, — з полегшенням усміхнувся Мо Фань.
Кажуть, хто вцілів після великого лиха — тому й доля усміхнеться. Мо Фань і подумати не міг, що та сама Вогняна Чаклунка, яка колись урятувала матір Чень Ї, сьогодні врятує і його… та ще й принесе аж на вершину пагорба.
Вогняна Чаклунка дивилась йому в очі. Її губи злегка розійшлися — здавалося, вона посміхається...
Ця посмішка видалась Мо Фаню напрочуд лагідною. Він чомусь відчув, що перед ним добра істота. Навіть якщо вона складалася з вогню.
— Точно! — Мо Фань раптом щось згадав. — Мої друзі! Вони ще в тій печері!
Та Вогняна Чаклунка заперечно похитала головою. За допомогою жестів вона пояснила, що лава вже давно зійшла нанівець, і, найімовірніше, його друзі вже вибрались. Зараз там нікого немає. А ще — у нього майже всі кістки зламані, і йому треба відпочити й відновити сили за допомогою Плоду Вогняної Хмари.
Мо Фань розумів, що в такому стані нічого не вдіє. Залишалося тільки змиритися… і поговорити з Вогняною Чаклункою, яка, як виявилося, добре розуміла людську мову.
Він уже мав досвід спілкування з незвичайними істотами — Тотемний Змій також розумів людську мову. Тож коли перед ним постала таємнича Вогняна Чаклунка Північної Палаючої Долини, він був до цього готовий.
— Скажи… ти — Вогняна Фея? — прямо запитав Мо Фань, уважно роздивляючись її.
У книжках писалося, що Вогняна Фея має жіночу подобу, і з далеку виглядає, наче вродлива жінка, що стоїть у палаючому полум’ї. Від неї віє сакральністю й владністю.
Попри те, що ця Вогняна Чаклунка не цілком відповідала описам, Мо Фань відчував — це саме вона.
Очевидці, яким колись пощастило побачити Вогняну Фею, описували її як грізну істоту. Вона ніколи не переслідувала людей просто так, але кожен, хто потривожив її або перетнув межу дозволеного, неминуче стикався з її люттю.
Але якщо ця істота справді була Вогняною Феєю… то вона аж ніяк не була жорстокою. Вона врятувала матір Чень Ї понад десять років тому, а зараз врятувала і його.
Проте Вогняна Чаклунка похитала головою — ні, вона не Вогняна Фея.
— А, ти питаєш, що я тут роблю? — Мо Фань зрозумів її запитання за жестами й чесно відповів: — Я шукаю Вогняну Фею. Я — викликач. Хочу укласти з нею угоду і зробити своїм контрактним звіром.
Але вона знову похитала головою — це не дуже хороша ідея.
— Та я просто пробую. Якщо не знайду — нічого страшного, — знизав плечима Мо Фань.
Ніч опустилася на землю, мов чорна завіса, а зорі засяяли, мов самоцвіти на небесному полотні. Лежачи на вершині пагорба, Мо Фань почувався так, ніби опинився посеред цього зоряного неба. Куди б він не дивився — над ним була лиш ніч і зорі…
Він ще ніколи не переживав нічого подібного. Лежати на вершині гори, просто неба, й розмовляти з істотою, зробленою з полум’я — це було надзвичайно.
Проте здавалося, що у Вогняної Чаклунки були власні справи. Вона дозволила Мо Фаню відпочити, а сама незабаром покинула вершину гори…
Мо Фань відчув легкий жаль, адже одразу зрозумів — ця істота була зовсім не звичайною. Йому залишалося лише чекати наступної нагоди, щоб поставити їй усі запитання.
Раптом повіяв крижаний вітер, за яким пролунав зловісний, пронизливий рев.
Мо Фань ще не оговтався після травм, тому ледве тримався на ногах. Швидко обвівши поглядом околиці він шукав хоч якийсь рух чи загрозу поруч.
Та Вогняна Чаклунка відчула небезпеку раніше за нього. В її погляді з’явилась тривожна настороженість — вона уважно оглядала вершину пагорба...
Раптом червоне листя здійнялося в повітря — щось стрімко просувалося крізь нього.
Коли в повітря здійнялось опале листя, Мо Фань побачив істоту, що швидко наближалась — змієподібне створіння з вогняними візерунками на лусці. Хоча воно було набагато менше за Тотемного Змія, та все ж мало не менше п’ятнадцяти метрів у довжину.
Найстрашніше було те, що в цієї істоти було три голови. Місце, де тіло переходило в голови, було товстим і розгалужувалося на три масивні відгалуження!
Коли всі три голови піднялися вгору, стало видно — вони були різного кольору!
Ліва голова була темно-коричневою, з твердою, мов броня, шкірою — справжня кам’яна голова!
Середня — палаюче-червона, з лускою, вкритою вогняними візерунками настільки чіткими, що можна було розрізнити кожну лінію. Її очі палали яскраво-червоним полум’ям, погляд цих очей пронизував здобич до самих кісток!
Права ж голова мала синьо-зелений відтінок, тьмяний колір явно натякав на отруйність. Ікла були повністю відкриті, випромінюючи смертельну загрозу.
Мо Фань застиг в приголомшенні, вперше побачивши змія з трьома головами.
Попри те, що ця істота не була такою гігантською, як демонічні звірі командирського рівня, її три голови, кожна з окремим Елементом, недвозначно говорили — це був не звичайний звір!
Мо Фань не був настільки обізнаний, щоб відразу визначити рівень істоти за кам’яною чи отруйною головою, але він пригадав слова учня Хо То, Лі Цзюньнаня: чим вищого походження змій — тим чіткіші візерунки на їхній лусці. А у вогняної голови в центрі візерунки були просто зразкові — це яскравий доказ високого рівня!
Триголовий змій вловив запах людини. Істоти цього типу становили найбільшу загрозу для людей — їх вважали найкровожернішими.
Член Ради Чжу Мен добре знав, наскільки небезпечними бувають змієподібні створіння, тому й оцінив Тотемного Змія як надзвичайно небезпечного.
Але Мо Фань не думав, що його зв’язок із Тотемним Змієм здатен налякати настільки потужну істоту. Коли всі три голови звернули на нього свій погляд — у нього холодок пробіг по спині.
І до того ж — він не міг захистити себе магією через тяжкі поранення. Та навіть якби він був у найкращій формі, все одно розумів — ця істота значно переважала його. Її присутність сама по собі вселяла жах!
І в ту ж мить неподалік пролунав крик — гнівний, але дивовижно красивий…
