Біле Містечко колись було всього лиш перевалочною станцією, та з часом, коли воно перетворилось на транспортний вузол для кількох безпечних зон, почало розростатися і стало повноцінним містом.
Подібні містечка, що розташовувались поблизу меж безпечних зон і військових фортець, були мішаниною з добрих і поганих людей. Торговці, мисливці, бойові маги, члени Магічних Асоціацій, студенти на практиці, представники відомих родин... і навіть злочинці, що перебувають у розшуку, або люди із Союзу Примусу!
Зазвичай Біле Містечко не відзначалось підвищеною пильністю. Насправді, його можна було назвати чорною зоною, не підконтрольною жодній фракції. Мисливці й військові часто продавали тут свої трофеї...
— Що відбувається? Вони перевіряють усіх? — вигукнув Мо Фань, коли побачив чергу на вході до містечка.
— Молодий чоловіче, ви, мабуть, не чули. Останнім часом тут спалахнула страшна чума. Багато людей у містечку — на карантині. Тепер вони перевіряють усіх, хто хоче зайти, щоб не впустити хворобу, — пояснив чоловік з темною шкірою, схожий на мисливця.
— Оу, оу... я подумав, що щось серйозніше сталось, — з полегшенням видихнув Мо Фань.
Вони протистояли члену ради Чжу Мену, намагаючись утекти разом із Чорним Тотемним Змієм, але навіть це не було злочином настільки серйозним, щоб оголошувати загальнонаціональний розшук. Було б божевіллям, якби ця перевірка була через них. До того ж Біле Містечко взагалі не підкорялось жодному урядовому контролю, тож Союзу Примусу довелося б особисто відправити людей охороняти вхід. Вони б ніколи не довірили б свою стратегію "знищення загрози" мешканцям цього міста.
Після короткої перевірки Мо Фань і Тан'юе отримали дозвіл на вхід. Їхні особи навіть не перевіряли.
Прибувши в Біле Містечко, Мо Фань і Тан'юе одразу помітили щось дивне.
Зазвичай вулиці тут були переповнені продавцями, лавками, крамницями — мов ринок. Людей теж мало бути багато. Врешті-решт, це було зручне місце для відпочинку й торгівлі для магів, які постійно мали справу з демонічними звірами.
Та сьогодні вулиці були порожні. Жодної ятки. Крамниці хоч і були відкриті, але майже ніхто до них не заходив і не виходив. Аукціонні зали хоч і були трохи "живіші", але загальна картина сильно відрізнялась від звичного виду.
Мо Фань і Тан'юе були виснажені після дороги. Вони швидко знайшли місце для відпочинку, де не вимагали жодного посвідчення особи.
Місце здавалося доволі звичайним. Поки Мо Фань чекав на ключ на рецепції, він помітив, що дівчина за стійкою була в білій масці, й невимушено кинув:
— Схоже, чума тут справді серйозна.
Дівчина з тривогою подивилась на Мо Фаня, немов боялась сторонніх.
Їй знадобилося чимало часу, щоб знайти ключ. Протягом усього процесу вона не сказала ані слова.
Жінка, яка, схоже, була власницею закладу, з усмішкою сказала:
— Саме так. Чума повсюди, відколи з’явився той гігантський змій. Я впевнена, що він справжній, а не якась там ілюзія. Як завжди, уряд не бажає казати нам правду.
— А з чого ви взяли, що саме змій винен у чумі? — здивовано запитав Мо Фань.
— Чума з’явилась приблизно тиждень тому. Я не маг, але навіть я знаю, що змії часто отруйні. Подумайте самі: такий велетенський змій... Якщо його отрута розповсюдиться — хіба це не перетворюється на чуму? Думаю, ми маємо якнайшвидше його знайти й зупинити, інакше незабаром почнуть помирати люди! — пояснила власниця.
— Мамо, хіба ти не чула це ще від когось? — нарешті озвалась дівчина в масці.
— Це, скоріш за все, правда. Це дуже підозріле співпадіння, — відповіла жінка.
Мо Фань ще трохи поспілкувався з ними, після чого піднявся нагору з ключем. Тан'юе залишалася в тіні, її особа зараз була надто помітною, тому вона швидко пішла нагору, ніби їй терміново потрібно було до вбиральні.
Мо Фань приєднався до Тан'юе й сказав:
— Ти чула, що вони говорили?
Тан'юе мовчки кивнула, злегка прикусивши губу.
— Ти щось приховуєш? — Мо Фань запитав інстинктивно, помітивши її неспокій.
Тан'юе не відповіла. Але Мо Фань легко прочитав тривогу в її очах.
— Забудь, ходімо всередину. Ти, мабуть, теж втомилася, — сказав Мо Фань.
Він відкрив двері ключем, і Тан’юе ввійшла до кімнати з важким серцем. Вона обернулася до Мо Фаня:
— Іди до своєї кімнати. Мені потрібно побути наодинці.
— Ну... власниця сказала, що це єдина кімната, що залишилася, — Мо Фань почухав потилицю з винуватим виглядом.
Тан’юе підвела голову і кинула на нього погляд — і роздратований, і ледь стримано веселий:
— І ти думаєш, я в це повірю, коли містечко майже порожнє?
— Так нам буде легше пильнувати одне одного, — спробував знайти виправдання Мо Фань.
— Іди, знайди собі іншу кімнату. Думаєш, я не знаю, про що ти мрієш!
— Пані Тан’юе...
Двері грюкнули з силою. Мо Фань ще й почув, як клацнув замок. Схоже, спроба розіграти сцену зі старого телевізійного серіалу провалилася.
Він зітхнув і таки пішов шукати іншу кімнату. Щойно діставшись до неї, завалився на ліжко і миттєво заснув, навіть не подумавши про гігієну.
У сусідній кімнаті Тан’юе посунула стілець на балкон.
Цей заклад колись був звичайною квартирною будівлею, яку переобладнали під готель, тож у кожному номері був власний балкон.
Небо вже світлішало. Зазвичай гамірне містечко тепер пронизувала атмосфера страху. На вулицях іноді з’являлися постаті — всі в масках, усі кудись поспішали.
Санітарні пункти, Червоний Хрест, медики в герметичних костюмах, швидкі, що вили на повну...
Тан’юе останнім часом була повністю поглинута справою з Небесним Змієм, і не знала, що у Ханчжоу почалася епідемія...
— Мо Фань, ти не спиш? — нарешті, після довгих вагань, звернулася вона до сусіднього балкона.
— Ні, ні! — Мо Фань миттєво підскочив із ліжка.
— Що ти витворяєш, навіщо стрибаєш сюди?! — вигукнула Тан’юе, побачивши, як він переліз через балкон.
— А що, якщо хтось підслухає нашу розмову? — відказав Мо Фань.
— Я не хочу брехати тобі.
— То у цієї чуми щось спільне з твоїм богом? — запитав Мо Фань.
— Я... я не знаю, — відповіла Тан’юе.
— Але ж ти казала, що під час линьки він не отруйний...
— Це правда. У цей період він дійсно не має отрути.
— Тобто він не отруйний, але міг рознести чуму. Ваш старійшина наказав тобі його вивезти не лише для того, щоб утекти від Чжу Меня, а й щоб не дати заразі поширитися містом? — Мо Фань промовив це з сумною усмішкою, зробивши свій висновок.
Тан’юе ще сильніше стиснула губи. Минуло кілька секунд, і вона нарешті підвела голову, промовивши рішуче:
— Я вірю, що він не винен у цій чумі.
— Але це тільки ти, пані Тан’юе... — Мо Фань тяжко зітхнув, не знаючи, що сказати.
— Мо Фань, я... я не знаю, що мені робити, — зізналася Тан’юе, цілковито розгублена.
— Подумай раціонально. Можливо, краще віддати його члену Ради. Як сказала та власниця, незабаром можуть почати помирати люди. Ти сама бачила, що відбувається в місті. Якщо ця чума справді смертельна, загинуть сотні, можливо, тисячі людей. Пані Тан’юе, не думаю, що ти зможеш витримати таку відповідальність.
