Том 1. Розділ 4. Спробуймо дуель
Взято з: novelbin.com
Translated with DeepL.com
Редактор: Вадим Коляда
Весна 1276 року за ЦЕ.
Минуло два роки відтоді, як Ернесті та інші вступили до Академії Пілотів Лайгіалу. Їхній ритм життя залишився незмінним. Перш за все — Ернесті Ешевальє…
«Гаразд, цього року ми займатимемося темою «Проєктування та застосування Силует Лицарів»… А, ти вже тут…»
У цей період, коли академія приймає новачків і розпочинається новий навчальний рік, викладач, що увійшов до класу, кинув погляд на низького на зріст учня, який сидів у центральному ряду першої парти. Як учень третього року початкової школи, Еру вже здобув славу за те, що відвідує заняття факультету ремісників, попри належність до факультету Лицарства.
Викладачі з факультету Лицарства капітулювали.
«Так, я дуже радий, що маю справу з такими розуміючими вчителями», злегка нахиливши голову, відповів Еру з усмішкою.
Він справді виглядав мило, але з огляду на його «послужний список» у вигляді залякування викладачів, аби ті підлаштовували розклад під нього, ця сцена зовсім не виглядала зворушливо. Після переходу на наступний навчальний рік Еру використав свої здібності, аби повністю скасувати всі заняття, що заважали йому відвідувати інші заняття, які його цікавили. Вчителі з факультету Лицарства були цим глибоко пригнічені, а викладачі з факультету ремісників просто здалися. Вчитель важко зітхнув і зосередився на занятті. Якщо не зважати на його вибрики, Еру був розумним і палким студентом, тому викладачі дозволяли йому трохи більше, ніж іншим.
Далі були близнюки Аркід та Адельтруд.
Це були тренувальні поля факультету Лицарства. Наразі тривало заняття, тож тут не мало б бути нікого. Хлопець і дівчина, які тренувалися на майданчику — це Аркід і Адельтруд. Вони пішли за прикладом Еру, вирішивши вийти за межі шкільної програми й проводили власні тренування. Останні два роки вони не відвідували заняття з магії, а натомість займалися цією спеціальною підготовкою. Еру цього разу не було поруч — він мав бути на іншому занятті.
«Гаразд, зараз я битимуся на повну!»
«Що таке? Удари якісь сильніші, ніж зазвичай.»
Кід помахав руками перед підозрілою Аді, мовляв, усе гаразд, і міцніше стиснув зброю. Його статура була відмінною як на його вік, а меч, який він тримав у руках, був на розмір більшим за стандартний. І хоча це був лише дерев’яний тренувальний меч, виглядав він доволі загрозливо.
На противагу йому, Аді тримала два тонких мечі, а її стиль бою був подібний до Еру — більше покладався на спритність, а не на силу.
Окрім цього, до їхньої зброї було прикріплено щось незвичне. Зроблені з білотуманного дерева, магічні жезли нового зразка, створені на основі звичайних — модель «Гандіва». Натхнений цікавістю, Еру, спираючись на знання зі свого попереднього життя, розробив власний варіант під назвою «Вінчестер», однак близнюкам не було потреби користуватися тим самим озброєнням. Їхні Гандіви були досконаліші, вдосконалені настільки, що їх можна було прикріпити до будь-якого меча. Цей дизайн належав Еру, а виготовленням займалася їхня чудова сусідська майстерня — Майстерня Термонена.
Обидва прийняли бойову стійку і зустрілися поглядами, активуючи магію перед тим, як підняти мечі. Вони плавно переходили від атак мечем до заклинань, демонструючи силу зброї, що поєднує клинок і жезл… Здатність гвинтівкового жезла. Вони використовували обмежене фізичне підсилення. Після того як Ернесті допрацював магічний скрипт, це заклинання стало легшим у використанні, ніж попередня версія, а головне — покращилась його тривалість. Вони залишалися вірними настановам Еру: тренували тіло й магію одночасно, ефективно розширюючи свої резерви мани. І кристалізація їхньої наполегливої праці була очевидною для кожного.
З початком спарингу Кід рішуче ступив уперед. Його підсилені м’язи з легкістю винесли його вперед, і супротивник опинився в радіусі досяжності його меча. Це був улюблений стиль бою Кіда… Практичне використання довжини його великого клинка. Завдяки тренуванням із Матіасом, його стиль, який зосереджувався на відчутті дистанції та техніці, становив реальну загрозу.
Аді ж відповідала швидкістю своїх клинків. Завдяки обмеженому фізичному підсиленню її удари перетворювались на справжній вихор, що обходив меч Кіда й летів просто в тіло. Але навіть попри розміри зброї, Кід встигав зменшити ефективну дистанцію атаки, відбиваючи її випади. Аді не здавалася, безперервно змінювала позицію, шукаючи бодай найменшу шпарину в обороні.
Їхній запеклий обмін ударами змушував засумніватися, чи справді це лише тренувальний бій. Вони продовжували дуель, доки не вичерпали запас мани й сил.
Оскільки ці двоє навчались магії в Еру, який мислив зовсім інакше, подібне тренування для них було цілком нормальним. Але те, що здавалося їм буденним — як-от поєднання магії й фехтування під час занять, — у початковій школі не викладали. Якби поблизу був сторонній спостерігач, він би напевно засумнівався в їхньому здоровому глузді.
«Справді… Я вас не витримую. Чого вас Еру навчив узагалі…» Так і думала Стефанія, яка спостерігала за ними з боку.
«Гм… ну, магії й фехтуванню, ніби?» відповіли близнюки майже синхронно, схиливши голови. Стефанія лише гірко усміхнулася. Це була явно не та майстерність, яку можна здобути, просто "вивчаючи магію".
«З вашими вміннями… Навіть я не впевнена, що переможу.»
«Та невже? Перемогти найкращу студентку лицарського факультету, ще й президента Студентської Ради, — не така вже й проста справа, правда ж?»
Стефанія мала підстави для занепокоєння. Звичайні студенти, лише на других курсах починали засвоювати вміння застосовувати магію під час фехтування. Якщо ж хтось починав це ще на перших, то яких вершин він міг досягти? Відповідь стояла просто перед нею.
Вона була першою за результатами на своєму факультеті, донькою маркіза, і завдяки своїй благородній поставі отримала посаду президента учнівської ради. Але навіть при всьому цьому, побачивши, на що здатні її зведені брат і сестра, вона відчула справжній шок. Близнюки були надто звиклі до стандартів Еру, тож їхнє уявлення про норму разюче відрізнялося від загальноприйнятого.
Стефанія замислилась: можливо, варто хоча б трохи скоригувати їхній світогляд, аби уникнути неприємностей у майбутньому.
На тренувальному майданчику було лише троє. Вони були зосереджені на тренуваннях, перемовлялись між собою, не звертаючи уваги на оточення і тому не помітили тіні, що ховалася за тонкою стіною біля входу на майданчик.
У той самий час, коли тривало заняття, у порожньому гуртожитку лунали кроки — студенти були відсутні.
Людина, що йшла, виглядала знервованою, кроки її були швидкими і вона швидко дісталась потрібної кімнати — власної кімнати в гуртожитку. Відкривши двері тремтячими руками, він увірвався всередину, ніби за ним гналися. Як для гуртожитку, ця особиста кімната була досить просторою — школа подбала про комфорт і безпеку. Усім аристократам, що проживали в гуртожитку, надавалися окремі кімнати.
Юнак якийсь час стояв біля дверей, не рухаючись. Але далі не витримав — із вибухом люті вдарив по меблях і гучний гуркіт рознісся кімнатою.
«Що це... що це було... чорт, чорт, чорт!»
Студент, Бальцар Серраті, лаявся від розчарування. Він був засмучений, тому що став свідком тренування своєї сестри й зведених брата з сестрою.
Бальцар навчався на першому році другого курсу факультету лицарства і щойно почав вивчати одночасне використання магії та меча. Йому давалося це важко, але його молодші брати й сестра виконували це з неймовірною легкістю. Було очевидно, що їхні здібності значно перевершували його власні. Для гордого Бальцара нестерпним було усвідомлення того, що діти від наложниці перевершують його. Ця думка палала в ньому люттю і він зрозумів: Кід та Аді — це загроза для його цілей.
Метою Бальцара було — родина.
Його родина… Рід Маркізів Серраті — один із найвідоміших аристократичних домів у Королівстві Фреммевіра. Їхні володіння були невеликими, розташованими у рівнинному регіоні, багатому на сільськогосподарські угіддя. Ця територія знаходилася на сході королівства, поблизу Моря Лісів Бокузе і постійно потерпала від нападів демонічних звірів. Щоб відбивати ці напади, маркіз командував одним із найкращих лицарських загонів у країні — Червоними Носорогами. Це був критично важливий прикордонний регіон, що лежав на передовій, тому земля процвітала економічно: торговці постійно рухались через головну торговельну артерію королівства.
Маркіз Серраті, правитель цих земель, мав трьох дітей. Старший син, Артос, був спадкоємцем титулу, отримував освіту, гідну аристократа і вже починав допомагати батькові з управлінням територією. Старша донька, Стефанія, навчалася на другому році третього курсу в Академії Пілотів Лайгіалу, а молодший син, Балцар, був на першому році навчання, другого курсу.
«Якщо так піде і далі… Якщо той виродок з’явиться в головній родині…»
Звання аристократа зазвичай передається старшому синові. Інші діти не отримують ані земель, ані спадку — їм доводиться самостійно прокладати собі шлях. Більшість із них стає лицарями або чиновниками. Бальцар без вагань обрав шлях лицаря, адже рід Маркізів Серраті командував знаними Червоними Носорогами. У Королівстві Лицарів захист людей від демонічних звірів був прямим обов’язком знаті. Для Бальцара, це було природним покликанням.
«Якщо ці виродки наблизяться до Червоних Носорогів… Може статися…», гнівно подумав він.
У всьому Королівстві, включно з графствами Серраті, була внутрішня конкуренція між лицарями. Від лицарів очікували, що вони в будь-яку мить зможуть виступити проти демонічних звірів, тому вимоги до кандидатів на командирські посади були надзвичайно високі. Бути вправним у бою не означало автоматичне право стати ватажком загону, але чим сильнішою була людина, тим більше поваги вона здобувала у військовій ієрархії.
Бальцар уявляв, як одного дня стоятиме пліч-о-пліч зі старшим братом, керуючи лицарським орденом. Він ніколи не сумнівався в цьому — до появи близнюків. Їхня поява кинула тінь у його серце. Навіть якщо вони діти наложниці, їхня виняткова сила та кровна спорідненість із родом маркіза, могли дати їм перевагу. Якщо ці виродки досягнуть своєї мети раніше за нього… Якщо його законне право буде відібране його ж позашлюбними братом і сестрою… Це був справжній нічний кошмар.
«Правильно… Я маю позбутися їх.»
Він замислився, чому взагалі допустив, щоб усе зайшло так далеко. Висновок був очевидний: він був надто самовпевненим, вважаючи їх просто нікчемними виродками, які ніколи не зможуть дорівнятись до нього. Через свою дурну зарозумілість він навіть не надав значення інциденту першого шкільного дня. Але тепер усе змінилося. Ситуація стала надзвичайно тривожною і кожна секунда мала значення. Потрібно діяти швидко — позбутися їх якнайшвидше. Та близнюки були надто сильними, щоб просто кинути їм виклик напряму. Йому потрібно було подавити їхню силу — безпечно й ефективно.
Бальцар підняв голову — всі його сумніви зникли.
Він не був дурнем. Його готовність жертвувати іншими допомагала вигадувати брудні, але ефективні методи. Його звичайна холодна посмішка розтягнулася ще ширше, а бридкі почуття всередині — стали ще міцнішими, ніж раніше.
Наступного дня після занять Батсон Термонен ішов коридором важкими кроками, прямуючи до наступного класу. Він мляво озирнувся — і помітив знайому постать. Його увагу привернула вона, бо була його подругою дитинства.
«Це Аді? А хто це з нею?»
Коли Батсон замислився, чим займається Аді, в нього з’явилася підозра. Не тому, що вона була з кимось — а тому, що була з незнайомим студентом. Здалеку її обличчя здавалося напруженим.
«Повідомити про це?»
Батсон не драматизував просто через те, що Аді була з незнайомцем — але її вираз обличчя був дивним і це його насторожило. Здавалося, вона в біді, тож Батсон вирішив проявити турботу.
Прийнявши рішення, він розвернувся й рушив на пошуки свого мініатюрного подруга, що ймовірно, був десь у сусідньому класі.
«Бальцаре, старший брате, що сталося?»
Адельтруд стиснула кулаки, її очі метали погляди навколо, а в поведінці проступила стримана, але вже відчутна рішучість.
Перед нею стояв Бальцар з тією ж самою звичною посмішкою. Це ще можна було стерпіти. Хоча така посмішка дратувала всіх, хто її бачив, Аді вже звикла. Проблема була не в ньому, а в тих, хто стояв позаду нього. Позаду Бальцара стояло троє хлопців, а ще четверо — за спиною в Аді. Невідомі їй студенти перекрили шлях, щойно Бальцар подав сигнал. Ймовірно, це були його поплічники.
Бальцар зупинив Аді в коридорі й завів її до безлюдного місця. Хоч вона й не була з ним близькою, та все ж вони були родичами, тому вона трохи втратила пильність. Аді подумала, що він просто хоче посварити її наодинці, щоб ніхто не почув. Але не встигла вона озирнутись, як опинилася в кільці. За настроєм у повітрі та ворожими поглядами вона зрозуміла — це точно не буде «приємна розмова».
«Це мої друзі. Та нічого особливого — просто допомагають навчити неслухняних виродків хорошим манерам. Еге ж?»
Спільники Бальцара мовчки посміхнулися.
«Мене вже навчили манерам у класі. Не варто турбувати всіх вас...»
«Вчителі не здатні виховати дітей наложниці. Тож нехай старший брат візьметься за справу особисто. Ти мала б вже схилити голову і благати про свій урок.»
З-за спини Бальцара простяглася чиясь рука.
«Ось так, будь слухняною дівчинкою і…»
Цей безіменний прислужник був надто самовпевнений… Він вважав, що чисельна перевага забезпечує їм контроль, та ще й ціль — молодша дівчина. Аді вирішила, що сперечатися вже немає сенсу — вона миттєво витягла свій магічний посох ще до того, як той встиг договорити. Вона одразу активувала обмежене фізичне підсилення і вгатила ліктем у живіт нахабі, який навіть не встиг зреагувати.
«Занадто галасливий!»
Вона мала вирватися з оточення й утекти. Одного противника вже було знешкоджено, тому вона скористалася моментом — кинулася вперед, підсилюючи стрибок магією в ногах. Її раптова контратака спантеличила супротивників, і в кільці виникла прогалина. Вона майже вибралася…
«Іскрова стріла.»
Стріла блискавки влучила в спину Аді — закляття було вимовлено холодним, беземоційним голосом. Вона навіть не встигла скрикнути: з її вуст вирвався лише хрип, коли удар вибив повітря з легень. Це не було смертельно, але розряд блискавки повністю паралізував тіло — вона перечепилася і впала.
«Уґу… облажалась… ні, не можна… свідомість…»
І попри все, в останній момент вона запам’ятала зловісну усмішку Бальцара. Це вже була не його звична пихата посмішка — в ній проглядалось щось куди страшніше.
Через деякий час після того, як Аді знепритомніла.
Кід нічого про це не знав. Він лише помітив, що Аді досі не повернулася, коли заняття вже почалось, тому почав хвилюватися. Він навіть подумував прогуляти заняття, щоб вирушити на пошуки. І в той момент йому трапився хтось несподіваний.
«О? Ти на заняттях… Це навіть зручно — менше метушні для мене.»
Бальцар з’явився перед ним. Кід був приголомшений — він завжди тримався осторонь від Бальцара під час перебування в головному маєтку, а той, своєю чергою, обирав непомітні місця для розмов. Але зараз вони розмовляли просто посеред класу і Кід не знав, як на це реагувати.
«Старший, ви щось хотіли?» не приховуючи розгубленості, запитав він.
Бальцар, як завжди, усміхався, і раптом гучно заявив:
«Я викликаю тебе на дуель!»
Галасливий клас миттєво стих, а за мить вибухнув гомоном. Учні почали збуджено перешіптуватися — тема, що викликала захват, була очевидною: «Дуель!»
«Що ти таке мелеш?»
«Не зрозумів? Ха! Я так і думав. Я надто довго терпів, поки такий виразний чиряк, як ти, ходив собі безкарно. Досить! Твої витівки більше не залишаться без відповіді.»
Кід був дезорієнтований — усе вже було вирішено без його відома. Вчинок Бальцара здався йому абсолютно безглуздим. Проте в одному він був певен.
«Я не розумію, що в тебе в голові… Але дуель? Добре, приймаю!»
Йому теж було гидко від Бальцара. Бойовий дух Кіда миттєво заглушив всі сумніви, і він без вагань прийняв виклик. Якби Бальцар просто знову виливав словесну жовч — Кід, можливо, проігнорував би це. Але раз вже йому кинули виклик відкрито — він не мав наміру приховувати своє обурення.
«Яке дикунство… Ніяких манер. Подивимося, чи надовго вистачить твоєї зарозумілості.»
Заняття були покинуті напризволяще — цілий натовп попрямував за ними, за межі корпусу.
Академія пілотів Лайгіалу, забороняє учням з’ясовувати стосунки кулаками. Для лицарів, які мають захищати людей, битися між собою — це абсурд. Порушників чекає суворе покарання. Однак є одне виключення — дуель.
Поєдинки мають власний набір правил: вони мають бути один на один; обидві сторони повинні дати згоду; третя особа має виступати арбітром; арбітр має абсолютну владу; поєдинок завершується, коли одна зі сторін втрачає свідомість або здається; дозволено використовувати лише дерев’яні тренувальні мечі, а закляття, що випускають снаряди, заборонені, аби уникнути побічних ушкоджень. У підсумку, головна ідея — «розвʼяжіть це самі».
Через свою природу факультет Лицарства зібрав чимало запальних учнів, тож вирішення конфліктів через поєдинки є звичним явищем. В Академії навіть є спеціально відведене місце, відоме як «арена поєдинків».
Звістка про дуель між Бальцаром і Кідом миттєво поширилася академією. На це вже давно чекали, а тепер виклик було оголошено офіційно, що спричинило скупчення великого натовпу охочих побачити бій.
Один зі студентів, що не мав стосунку до жодної зі сторін, добровільно зголосився бути арбітром. Він гучно зачитав правила дуелі й підтвердив згоду обох учасників. Коли вони стали один навпроти одного, Бальцар витяг щось із нагрудної кишені. Кід закляк, щойно побачив це.
Хіба це не... Шпилька, яку Аді носила сьогодні вранці!? Чому... Як він...!?
Приголомшений Кід подивився на Бальцара і їхні погляди зустрілися. Бальцар сьогодні посміхався ще ширше, ніж зазвичай і Кід нарешті зрозумів його справжню мету — навіщо той викликав його на дуель і чому зробив це публічно.
«Ти... Що ти зробив з Аді?»
«Хмм? Я не розумію, про що ти.»
Обличчя Балбцара скривилося, наче він ледь стримував сміх, що лише підтвердило підозри Кіда.
«До речі, я чув нещодавно чутку. Кажуть, ти здатен використовувати просунуті закляття ще в початковій школі — вражаюче досягнення! Покажеш нам?»
Кід видав злісний стогін. Було очевидно, навіщо Бальцар порушив цю тему — він хотів змусити Кіда публічно зізнатись, що той не може цього зробити, щоб його принизити. І те, як він демонстративно тримав шпильку, не залишало сумнівів у справжніх намірах Бальцара.
«Я все одно не можу їх використовувати…»
Відповів Кід, ніби вичавлюючи слова разом із подихом. Цим він збентежив усіх присутніх. Адже він був одним із відомого тріо початкової школи, якому навіть дозволяли пропускати заняття через надзвичайні здібності. Натовп почав гомоніти, намагаючись зрозуміти — невже чутки були неправдою?
«Га? Та це ж смішно! Ха-ха! То чутки — брехня? І їх так легко розвінчати? Куди ж поділася твоя впевненість, а? Ха!»
Якби погляди могли вбивати, Кід уже знищив би Бальцара на місці. Але той лише розсміявся і продовжив:
«Ой-ой-ой, хотів виділитися, навіть якщо доведеться брехати? Оце пустун! Виправляти помилки молодших — обов’язок старших, правда ж? Ну що ж, настав час почати.»
Бальцар підняв свій меч і жезл, а Кід мовчки прикріпив Ґандів до свого дерев’яного меча. Те, що відбувалося далі, вже важко було назвати дуеллю — це більше нагадувало страту.
«Що з тобою таке? От уже й псуєш настрій! Магії не вмієш і з мечем — геть ніякий!?»
Бальцар глузував, поки тривав поєдинок. Кід палав від гніву і хотів відповісти, але Бальцар раз по раз демонстративно показував шпильку, погрозливо натякаючи, що краще не варто.
Минуло близько тридцяти хвилин і навіть недосвідченому глядачу було зрозуміло — бій був односторонній. Кід повільно рухався і лише приймав удари. Він кілька разів намагався контратакувати, але йому не вистачало сили. Його жалюгідний стан розчарував публіку. «Чутки — це просто чутки», «Коли ж ця помилка взагалі з’явилась?», «У кінці-кінців пихатий малюк повернеться до реальності», «Який нудний бій»... Деякі навіть не витримали й пішли.
Але частина учнів відчувала неспокій. Кід зазнав чимало прямих ударів, але вперто тримав стійку. Він що, не зазнав ушкоджень? Бальцар, насолоджуючись своєю перевагою, помітив це і вирішив ще більше познущатися з Кіда.
Оскільки Чід не міг перемогти Бальцара, йому залишалося лише витримувати удари. Він не знав, скільки ще зможе витерпіти. Попри це, він продовжував чекати на шанс контратакувати. Він не був упевнений, чи такий шанс узагалі існує, але відчайдушно тримався за цю надію. Його найнадійніший друг не був поряд, але після такого розголосу він точно вже про все дізнався — отже, його відсутність означає, що він уже щось робить.
«Я покладаюся на тебе, друже… Ти — моя єдина надія!»
Стиснувши зуби, Чід прийняв черговий удар від Бальцара, хитаючись на ногах.
У цей час Ернесті спокійно йшов коридором. Вислухавши пояснення свого друга дитинства Батсона, Еру вирушив на пошуки Аді. Але найбільшою проблемою було те, що він не мав жодних зачіпок. Раптом хтось обійняв його ззаду. Еру здригнувся й підвів очі — перед ним стояла Стефанія з блаженною усмішкою, погладжуючи його волосся.
«Ах, таке м’яке й шовковисте… що не хочеться відпускати.»
«Ееее… Старша, Стефаніє?»
«У всьому винне це шовковисте волоссячко… Ти. Маленький. Дияволе.»
Стефанія потерлася об волосся Еру і легенько тикнула йому в щоку. Як завжди, Еру був збентежений її поведінкою, але раптом його осяяла думка — можливо, Стефанія знає щось корисне.
«Старша Стефаніє, ви якраз вчасно. Ви не знаєте, де Аді?»
Обличчя Стефанії, яке щойно світилася посмішкою, раптом посерйознішало і сповнилося тривоги. Вона уважно подивилася Еру прямо у вічі.
«Думаю, Аді була з Бальцаром.»
«Баль… Твоїм братом? Він, Кід і Аді…»
Еру, що було нетипово для нього, вагався. Він чув про Бальцара і про деякі речі, пов’язані з ним. Якщо Аді потрапила до нього в руки, важко передбачити, що могло статися. Але все ж Еру не поспішав втручатися — зрештою, це ж родинна справа. Він не був певен, наскільки глибоко може втручатися… Проте, Стефанія розвіяла всі його вагання лише однією фразою.
«І ще, Бальт привів із собою купу підручних…»
«Мені не подобається коментувати справи інших сімей, але це звучить… Тривожно.»
У серці Еру вже не було тієї спокійності, що звучала в його голосі. Було б ще нічого, якби це була звичайна «сімейна сварка». Але якщо він прийшов із натовпом — це вже зовсім інше. Це означає, що Аді справді в небезпеці.
«Я не можу прямо просити вас допомагати мені, але сподіваюся, що ви допоможете знайти Аді.»
«Це точно буде доречно? Скажу наперед: якщо він хоч пальцем зачепив Аді — я цього не пробачу, навіть якщо він твій брат.»
Очі Еру зазвичай виглядали зрілими, як для дитини, але зараз у них блиснув небезпечний вогник. Кід і Аді — його найближчі друзі в цьому світі. Якщо хтось прийшов із групою, щоб завдати їм шкоди — стримуватись він не збирався. Стефанія поглянула на нього, охопленого гнівом, і ледь помітно насупила гарні брови.
«Прошу, утримайся від того, щоб його вбити.»
«Ти, доволі спокійно до цього ставишся.»
«Було б не так страшно, якби Бальцар діяв сам. Ну… це все одно погано. Я могла б його зупинити. Але цього разу все інакше. Я не можу закрити на це очі — ані як президентка Студентської ради, ані як його сестра», м’яко промовила Стефанія, ще міцніше обіймаючи Еру.
Еру не міг уявити виразу її обличчя і просто запитав:
«Ти можеш сказати, куди він відвів Аді?»
Корпус Академії пілотів Лайгіалу був величезним і більшістю його частин не використовувалися. Швидше за все, Аді й прислужники Бальцара, перебували в одному з покинутих класів.
Там група посадила Аді на стілець, зв’язала їй ноги та руки за спиною. Минуло вже близько години з моменту, як Бальцар вивів її з ладу і вона досі не прийшла до тями. Четверо його поплічників, що стояли довкола, про щось сперечалися.
«Тьфу! Ота малеча мене вдарила!»
«Гей, вона ще не прийшла до тями. Заспокойся.»
Таку велику кількість людей залишили стерегти непритомну Аді, щоб вона не здійняла галасу, коли прокинеться. Галасливий хлопець — той самий, якого Аді вдарила ліктем — щойно отямився.
«Навіщо? Вона без свідомості й зв’язана, боятися нічого.»
«Каже той, кого звалили з ніг.»
«Уггуу! Я просто був неуважний!»
Він схопив Аді за волосся, підняв її голову і стис кулак, зловісно усміхаючись.
«Подивіться на цю нахабу! Уявила себе крутою, тільки тому, що я не бився серйозно. Зараз вона в мене отримає!»
Інші прислужники вважали, що він перегинає. Його звалили не тому, що він стримувався, а тому що був надто необережним — і миттєво отримав удар. До того ж, якщо він її вдарить і Аді прокинеться, все може вийти з-під контролю. Їхньою метою було просто втримати її деякий час — усе буде значно легше, якщо вона залишиться непритомною. І саме в ту мить, коли один з них уже збирався його зупинити…
«Гей… Тут хтось є?... Оооо, є.»
У цей момент з тіней у задній частині класу з’явилася постать. Вони наївно вважали, що ніхто сюди не прийде, тож відреагували повільніше за непроханого гостя. Коли вони нарешті усвідомили ситуацію, то побачили, як срібляста куля вилітає їм просто в обличчя з дивного магічного посоха.
Цим незнайомцем, був Ернесті. Він зрозумів, що «його передчуття було вірним», щойно побачив громил та Адельтруд, прив’язану до стільця позаду них. Залишалося лише знешкодити ворогів. Не вагаючись, він вихопив «Вінчестера» й одразу ж наклав проміжне закляття вітру вліво і вправо… Повітряний Удар. Снаряди влучили прямо в двох, що стояли у глибині кімнати, й ті відлетіли ще до того, як встигли закричати. Еру не став чекати, доки вони приземляться — він активував фізичне посилення, щоби підвищити свою спритність, і зробив ривок до хлопця, який збирався вдарити Аді.
Той запанікував і спробував блокувати удар, але не міг зрівнятися зі швидкістю Еру, який перебував під дією посилення. Під час бігу Еру випустив Звуковий Вибух, зі свого посоху, відкинувши хлопця ударом.
Побачивши, як троє товаришів за мить полетіли геть, останній громила відмовився від спроби усвідомити ситуацію. На жаль для нього, суперник не був настільки милосердним, аби втратити цю нагоду. Хлопець машинально підняв посох — але той одразу ж розламався навпіл. Наступний удар «Вінчестера» — горизонтальний — прийшовся просто в нього… І це було останнє, що він запам’ятав.
Мов буревій, миттєво вивівши з ладу всіх чотирьох, Еру підбіг до Аді. Він перерізав мотузки та перевірив її на наявність поранень. Аді, здається, була неушкоджена, дихала рівномірно, тож, ймовірно, просто була непритомна. Переконавшись, що з Аді все гаразд, Еру з полегшенням перевів подих і взявся зв’язувати знепритомнілих громил. На щастя, вони самі підготували мотузки… Хоча, явно не для того щоб бути зв’язаними. Перевіривши, що ті не зможуть втекти, Еру поглянув у бік арени.
«Можливо, часу залишилось зовсім мало».
Із хаосу, який він бачив по дорозі сюди, Еру міг уявити, що відбувається там. Аді викрали, а потім перед Кідом з’явився Бальцар — його наміри неважко було вгадати. Саме тому він хвилювався за Кіда, який опинився в епіцентрі цього всього. Та він вірив, що Кід так просто не здасться. Еру був упевнений: якщо поквапиться, то встигне. Саме тому він хотів негайно вирушити туди, але...
Еру поглянув на Аді, яка лежала на підлозі, й засумнівався. Йому варто було б засмутитися? Тягти Аді із собою було б клопітно — вона ж вища за нього. Але й залишати її тут просто так він не міг. «Угуу», — застогнав він, але здався, намагаючись підхопити її на руки. Утримати рівновагу було непросто, але Еру компенсував це за допомогою магії, в якій мав вправність.
«Я мушу встигнути…»
Щоб якнайшвидше дістатися до Кіда, Еру побіг, роблячи довгі кроки.
У місці, знаному як «арена дуелей» в Академії Пілотів Лайгіалу, двоє учнів билися вже понад годину. Хоча бій був одностороннім, здавалося, що кінця йому ще не видно.
Після такої затяжної сутички Бальцар нарешті відчув, що щось не так. Як і очікувалося, через його підступність рухи Кіда були млявим, і удари Бальцара щоразу влучали в ціль. Навіть попри те, що меч був дерев’яний, звичайна людина вже б давно отримала серйозні травми й вибула б із бою. Рухи Кіда ставали все повільнішими, але жодних ознак серйозного ушкодження він не демонстрував. Можливо, він не атакував через заручницю, та очі його залишалися впевненими. Було очевидно, що він чекає на свій шанс.
«Чому цей шмаркач витримує стільки ударів? Чому він досі стоїть!?» Чи він просто тягне час, щоб Адельтруд утекла сама? Адельтруд і справді дуже спритна, але вона ж не зможе втекти… Чи це…
Бальцар засміявся. Кід не знав, що Аді не просто зв’язали — її ще й охороняли. Це означало, що його план приречений з самого початку.
Кід здригнувся, коли Бальцар припинив атаку. Його сміх звучав неприродно і він спробував розтоптати останню надію Кіда.
«Аркіде, ти тягнеш час?»
«…!»
«Так і думав. Думаєш, якщо почекаєш, то «вона» прийде? Можу сказати лише одне: усе це марно. «Її» добре зв’язано.»
Бальцар почув, як Кід скрегоче зубами і це пробудило в ньому темне, хворобливе задоволення.
«Ну що ж, мені вже набридло. Шкода, звісно, але давай завершимо це, добре?»
Бальцар блиснув шпилькою Аді й підняв дерев’яний меч. Кід напружив обличчя. Якщо чесно, його стан був далекий від доброго, попри зовнішню стійкість. Хоч він і використовував «певний метод» для зменшення шкоди, ушкодження все одно поступово накопичувались. Важко сказати, чи витримає він справжню атаку на повну силу. Та Бальцар весь час подавав чіткий сигнал — «не ухиляйся». Схоже, він справді зібрався закінчити це серйозно — наступний удар буде на повну міць. Кід не був упевнений, що вийде пережити його неушкодженим.
Обидва зайняли позиції, вклавши більше сили, ніж будь-коли раніше. Глядачі, що ще залишились, відчули, що наближається вирішальний момент і завмерли в напрузі. Коли Бальцар уже збирався кинутися вперед із вирішальним ударом — на арену раптово вдерся хтось інший.
Фігура перестрибнула через голови натовпу й приземлилася в першому ряду. Її дуга в повітрі була надзвичайною, а рухи — стрімкими, навіть попри те, що вона несла на руках дівчину. Кроки були безшумними, наче він ступав по м’якій поверхні. Усі погляди мимоволі впали на цю мініатюрну постать.
Це був Еру, який ніс Аді. Бальцар кинув убік косий погляд і скривився, коли впізнав їх. Аді мала бути зв’язана, та ще й під охороною. Невже цей хлопець зміг подолати всі перешкоди й визволити її? Що там робить охорона? А головне — хто цей срібноволосий хлопчак? Голова Бальцара роїлася від запитань, але відповіді не було.
Еру обережно поставив Аді на ноги. Та отямилася ще дорогою сюди й уже могла стояти самостійно. Перше, що вона зробила — це метнула гнівний погляд у бік Бальцара. Потім вона повернулася до Кіда й провела великим пальцем по горлу, з лукавою, майже хижою усмішкою. Побачивши, що з Аді все гаразд, Кід розслабив тіло й навіть відчув порив усміхнутись. Він кивнув і звертаючись до Еру, що стояв позаду Аді, буркнув:
«Так повільно.»
«Вибач, кімнат було надто багато.»
«Он як? Та нічого.»
Кід усміхнувся й підняв дерев’яний меч. Його більше нічого не стримувало. Нарешті настав час контратакувати.
Бальцар ледь стримував крик. Він чудово розумів — це найгірший сценарій. Але якщо подумати, ушкодження, яких він завдав Кіду, нікуди не зникли, навіть якщо козир у вигляді Аді більше не в його руках. Потрібно діяти швидко та вдарити на повну силу, поки ще є шанс. Перетворивши думки в дію, Бальцар замахнувся на Кіда.
Та Кід раптово продемонстрував блискучу спритність. Його мляві рухи до цього моменту, схоже, були лише грою. Легко зробивши крок уперед, він відбив атаку й відштовхнув Бальцара плечем, збиваючи дистанцію між ними.
Кід уже витратив чимало мани, затягнувши бій настільки довго. Але він проходив важкі тренування під керівництвом Еру ще з дитинства — і в його резерві залишалося достатньо сил для фінального удару.
«Я заберу все, що ти мені винен, одним ударом!»
Кід голосно вигукнув та активував посилення тіла, яке вивчив від Еру. Шалена хвиля енергії пройшла крізь його тіло і він кинувся вперед з такою силою, що ледь не розтрощив підлогу. Поки Бальцар ще намагався звестися на ноги, меч Кіда вже влучив йому в живіт. Удар вибив з легенів усе повітря і з хриплим «х'яяа» Бальцара підкинуло в повітря. Кід не зупинився — одразу ж провів серію ударів в повітрі, перш ніж Бальцар упав додолу. Його тіло викрутило в неприродній позі. І ще до того, як він втратив швидкість і почав котитися, Кід завершив комбо круговим ударом ногою. Тіло Бальцара згорнулося в клубок і пролетіло кілька метрів, поки не зупинилося безладно.
Суддя отямився лише тоді, коли Кід глибоко зітхнув. Він кинувся до Бальцара і знайшов того розкинутим, наче стару ганчірку, з закоченими під лоб очима та піною на вустах. Результат був очевидний і суддя підняв руку, щоб оголосити перемогу Кіда перед усім натовпом.
Неочікувана розв’язка змусила попередній бій здаватися лише ілюзією. Глядачі не встигли й зрозуміти, що трапилось — усе сталося надто стрімко.
Кід, як виявилося, був насправді настільки сильним, як про нього й говорили. Сили Бальцара зовсім не вистачало, щоб йому протистояти. Але чому ж тоді він годину поспіль програвав?
Погляди присутніх звернулися до молодої дівчини, що бігла до Кіда. Вони були не дурні. Зв’язати її появу зі стрімкою зміною в поведінці Кіда було нескладно. Відповідь була очевидною.
Погляди, спрямовані на Бальцара, стали крижаними. Для курсантів лицарського факультету, хоч поєдинки і є засобом вирішення конфліктів, слава переможця є священною. Той, хто зганьбить поєдинок підлими хитрощами, зраджує шлях лицаря. Натовп був невблаганним, коли поплічники Бальцара понесли його до медпункту.
А Кід, отримавши чимало ушкоджень, після переможного вигуку впав на сідниці.
«Кід! Гей, Кід, ти як?», вигукнула Аді.
«Та не дуже... Добряче мене пошматував», з натугою відповів він.
«Увесь твій одяг подертий… Чому ж ти не ухилявся, дурнику!»
«Та він весь час це переді мною розмахував… Не міг навіть, якби захотів.»
«Вибач! Це я... Була надто необережна...»
Побачивши сльози й пригнічений вираз на обличчі Аді, Кід погладив її по голові й усміхнувся:
«Не переймайся, це все провина того ідіота. А тобі, Еру — дякую. Ти встиг у найпотрібніший момент.»
«Добре, що встиг. Але досить про це...»
Непомітно для всіх, Еру забрав у Бальцара шпильку для волосся і простягнув її Аді зі словами:
«Ти весь побитий, але, здається, серйозних поранень немає.»
«Та, він бив без розбору тільки тому, що я не міг ухилятись, і ще хизувався своїми навичками», зніяковіло сказав Кід.
«Я використовував посилення тіла і зміцнення шкіри перед ударами, щоб зменшити шкоду.»
«Розумію. Небезпечна техніка, але ти впорався.»
«Вийшло, бо не треба було думати ні про що інше… І ще й тому, що він був таким дурнем. Якби він цілився в слабкі місця, я б не витримав стільки.»
«Іншими словами, цей тип програв через свою самовпевненість.»
Еру кивнув, а натовп почав поступово розходитись.
«Я завершу всі справи тут. Аді, можеш, будь ласка, провести Кіда до медпункту?»
«Зрозуміло. Кід, зможеш підвестись?»
«Та все нормально, у мене здебільшого синці, просто треба повільно йти.»
Еру провів їх поглядом, спостерігаючи, як Кід, ледве тримаючись на ногах, іде разом із Аді до медпункту. На арені залишилася лише Стефанія.
«Це нормально? Твій брат серйозно постраждав.»
«Так… Але, він це заслужив.»
Стефанія виглядала спокійно і злегка похитала головою.
«Ця дитина... Він у цьому схожий на матір... Вже час йому вже засвоїти урок», мовила вона.
«Тобі, мабуть, важко...»
Еру відчував суперечливі емоції, думаючи про сімейні проблеми Кіда та Аді. Але він похитав головою і змінив настрій.
«Можна залишити прибирання на тебе?»
«Гаразд, все одно доведеться пояснювати все родині.»
Еру вклонився Стефанії, яка мовчки кивнула і пішла. У підсумку дехто з глядачів, зацікавлений усім цим переполохом, почав обговорювати стосунки між Кідом і родиною Серраті.
Через кілька днів після дуелі.
Скандального Бальцара суворо попередили як у школі, так і в родині, після чого, порадившись, вирішили посадити його під домашній арешт. Щоб перевиховати його, Бальцара відправили на тренування до лицарів "Червоного Носорога" — до загону його мрії. Важко сказати, добре це чи погано. Але для Еру та компанії це точно було добре — турбот стало на одну менше.
Одного дня, після того як шкільні заняття мирно завершились, Аді помітила Еру, який читав книжку у саду на території академії. Він не надто видатна постать і помітити його невеличку фігуру було непросто. Але його срібне волосся слугувало чудовим орієнтиром, особливо коли людей навколо було небагато. Він сидів у затінку дерева й як завжди, читав товсту книгу. Навіть питати не треба було — це точно був підручник про Сілует Лицарі.
Аді підійшла до нього, та Еру, здається, цього не помітив. Коли він занурювався в читання, то повністю відгороджувався від зовнішнього світу. Аді сіла поряд і почала пильно дивитися на його профіль. Його блакитні очі з довгими віями були зосереджені на сторінках. Волосся спадало на обличчя й блищало під сонцем. Губи були стиснуті в серйозному виразі, що свідчив про його глибоку пристрасність до теми.
Еру, як завжди, такий милий...
Аді захихотіла «хе-хе» й уже готувалася накинутись на нього з обіймами, але її зупинило яскраве видіння в пам’яті — спогади про інцидент із дуеллю.
Коли Еру врятував її від викрадення Бальцаром, він ніс її «у стилі принцеси» прямо до арени, повз усіх глядачів. Тоді вона навіть не звернула на це уваги — гнів повністю захопив її думки. Але зараз, коли вона згадувала цей момент, розуміла, наскільки це було соромно. І не лише соромно — в пам’яті знову виринуло відчуття радості від порятунку, тепло його рук, коли він її ніс... Аді почервоніла просто сидячи поряд із ним.
«Хяя... я знову про це подумала...»
Аді була рада, що Еру не помітив її почуттів. Її суперечливі емоції змушували її вагатися — вона більше не могла просто так обійняти Еру, як раніше. Її дратувала власна поведінка, тому вона насильно обійняла Еру.
Еру спокійно привітав Аді, яка раптово накинулась на нього і закрив книжку.
Це могло виглядати дивно, але Еру ще з дитинства був «м’якою іграшкою» для багатьох — його постійно обіймали, тож він звик до цього. До того ж, саме Аді започаткувала цю «моду на обійми», тож Еру не був здивований, хоча й помітив, що цього разу вона поводиться не так, як завжди, й трохи здивовано нахилив голову.
Аді ж почувалася розгублено через власну раптову дію. Зазвичай вона обіймала Еру, розчісувала йому волосся пальцями й весело з ним говорила. Але цього разу, коли вона його обійняла, її серце шалено закалатало — вона не могла більше нічого зробити. Щоб сховати своє палаюче обличчя, вона занурила голову в волосся Еру.
«Ааа... Чому все так обернулося!? Ні, я не можу підняти голову...»
Аді так рознервувалась, що навіть забула — вона просто може його відпустити. Еру був трохи здивований її реакцією, але оскільки вона не рухалась, вирішив знову відкрити книжку й продовжити читання.
«Відчуваю себе ідіоткою... Ну хоч якусь реакцію дай!»
У певному сенсі, ця безглузда злість навіть заспокоїла її. Аді роздратовано тицяла Еру в щоку.
«Гей! Іди тицькай комусь іншому в щоку.»
«Такий милий!»
Аді повернула собі звичний настрій. Еру здавалося навіть був тепер зручнішим для обіймів, ніж зазвичай і вона почала лагідно погладжувати його голову. Вони й не помітили, як кілька студентів у саду милувалися цією сценою — симпатичною дівчиною з чорним волоссям і «срібноволосою дівчиною» (як вони хибно думали), що бавляться разом.
Так і тривало їхнє повсякденне життя — кожен день проходив у спокої.
