Частина перша
На столі тихо загудів телефон. Я кинув на нього погляд та побачив, що на екрані висвітилося «У вас нове повідомлення». Напевно з якогось чату або додатку соціальної мережі. Я натиснув на значок і повідомлення відразу відкрилося.
Ейна: 4-те вересня. Погода чудова. Я розлила трохи соку на килим, через що там залишалася пляма. Трясця, треба хутчіш її прикрити…
Повідомлення було відправлено якоюсь «Ейною». Цього імені я не знав. В додатку можна вписувати будь-який нікнейм, який захочеться, але я не мав ніяких знайомих, які б придумали щось таке вишукане.
— Спам, га? — я тихо пробурмотів. Але трохи дивно, як для спаму, бо зазвичай у такому повідомленні було б щось на кшталт: «Ви виграли десять мільярдів йен! Отримати виграш ви можете за цим посиланням —>», зі стрибаючими грошима на екрані. Чи повідомлення б надійшло від якогось профілю з жіночим іменем з приблизно таким текстом: «Я вчора добре повеселилася в караоке», приваблюючи відповісти, а потім почнеться обережне переконування зареєструватися на сайті знайомств та заплатити смішну до абсурду плату за цю саму реєстрацію.
Але що значило «4-те вересня» і «погода чудова»? Хіба подібне не пишуть в особистих щоденниках?
Бз-з-з.
Поки я дивився на телефон, обмірковуючи, надійшло друге повідомлення.
Ейна: Прикриття пройшло успішно! Старша сестричка не помітила, ура!
І знову наче запис у щоденнику. Що ця людина взагалі хотіла від мене?
Ейна: Знайшла в Інтернеті спосіб, щоб позбутися плями! Спробувати завтра? А зараз час спати, хр-р-р.
За другим прийшло і третє повідомлення, знаменуючи кінець чийогось дня.
Я вирішив, що і мені вже час спати, бо, зрештою, завтра в мене школа.
***
Наступного дня після школи я, як зазвичай, знаходився у кімнаті літературного клубу. Двері були широко розчинені, тож будь-які кандидати на вступ чи ті, хто просто захотів розвідати обстановку, могли вільно зайти всередину. Однак, не схоже, що хтось взагалі сюди загляне.
Тож мені нічого було робити.
А потім я раптово згадав про вчорашній спам. Перевіривши телефон, я побачив, що з того ж профілю надійшло ще більше повідомлень. В сумі їх було три і всі вони прийшли ввечері.
Ейна: Японська, мала тест з канджі, легка оцінка?
Ейна: На фізкультурі ми бігали. Не розумію, чому вони так причепилися до цього рейтингу. Вони не можуть просто дати людям, які нарешті фінішували, відчути полегшення, що все скінчилося?
Ейна: Бачила біля входу сварку між групами дівчат. Я не є частиною ніякої групи, тому просто швидко пройшла повз. Не хочу в це вв’язуватися і потрапляти під роздачу.
Я наче зрозумів, хто відправляв мені ці повідомлення. По-перше, це дівчина. На її аватарці стояв кришталевий черевичок як у Попелюшки, а ім’я Ейна також видавалося жіночим. Судячи з контексту, навчалася вона або в середній, або в старшій школі. Японська давалася їй легко, а ось фізкультура ні. Вона не була частиною ніякої групи, тож, можливо, просто не любила подібного.
В голові потроху почав формуватися розпливчастий образ дівчини на ім’я Ейна.
У той же час я почав замислюватися над тим, чого не знав. Наскільки вона висока? Чи довге в неї волосся? Вона мала монолідну чи подвійну форму повік?
Захотілося побачити її реакцію на мою відповідь, але якась частина мене спокійно нагадала, що цього робити не слід. Я не знав, чи справді вона була дівчиною. Це міг бути якийсь стариган, який тільки прикидався школяркою. Знаєте, оце доволі розповсюджене шахрайство, коли чолов’яги в Інтернеті поводяться як жінки, намагаючись розвести інших чоловіків.
Однак я ніколи не чув про спам такого роду, тож не міг нічого зробити зі своєю цікавістю. Якщо я відповім, то як все повернеться…
— Літературний клуб, я заходжу.
Почувши се, я підняв погляд. В кімнату заходила дівчина з мого класу, яку тут я точно не очікував побачити.
Вона мала світлу шкіру, акуратний носик та довге, блискуче волосся, а ще чудову фігуру. Її зовнішність була настільки чарівною, що вона затьмарила нею саме слово «гарна». Її звали Мінекава Юкіно — це президентка студентської ради нашої школи.
— Президентко? Яка рідкість, може у нас з’явився кандидат на вступ? — мій голос прозвучав якось схвильовано. Не тільки через її вроду, а ще й тому, що я очікував почути «так» на своє питання. Літературний клуб наразі набирав нових членів, хоч зараз і був вересень — не час для подібного — але так як з квітня до нас ніхто не приєднався, то набір досі тривав.
Зараз я був єдиним членом серед другокласників, тож майбутнє цього клуба висіло на волосинці. Невдовзі я почну готуватися до екзаменів на вступ в університет, тож і мені потрібно буде піти.
Я звісно вирішив, що якщо ми не отримаємо нікого новенького в цьому році, то я спробую залучити більше людей наступного, але якщо вдасться отримати нових членів раніше, то буду тільки вдячний.
— Звісно, ні, ніхто з другокласників не приєднається до клубу в середині року. А якщо навіть і приєднаються, то точно невдовзі відразу підуть, — різко заперечила мені президентка, вмить насуплюючи тонкі брови.
Варто було відкрити їй рота, як вона відразу показала свою справжню сутність — лякаючого демона. Вона мала прямолінійну манеру мовлення, через що здавалося, що говориш з учителем або з кимось старшим.
— Я і цьому не був би проти, знаєш? Зараз я би прийняв будь-кого, — я спробував наполягти, страждально посміхаючись. Вона не вдавалася до образ чи чогось подібного, а просто навпростець рубала правду. Провівши з нею половину року в якості однокласника, я чітко це засвоїв. — Ти ж теж полюбляєш книги, вірно? Наша діяльність ідеа…
— В мене немає часу на пусті балачки, тож перейду відразу до справи, — холодно перервала мене президентка. А потім мовила щось зовсім немислиме й неосяжне: — Пакуй речі й забирайся звідси.
— Га?
— В результаті нещодавнього зібрання студентської ради ми вирішили позбавити літературний клуб цієї кімнати.
— Яке свавілля!
— Є багато інших занять, якими можна займатися в клубних кімнатах. Якщо ми будемо роздавати їх направо й наліво таким клубам, як ваш, котрі тільки дурня валяють, то це буде лише марна витрата простору. Тож ми вирішили, що буде краще віддати кімнати тим клубам, які мають багато членів і справді будуть чимось в них займатися. Ваш керівник також дав на це згоду.
— Гей, почекай хвилиночку, ми не валяємо дурня. Я як раз набираю нових членів.
— Ти просто сидиш тут.
— Ну, ніхто просто не прийшов сьогодні, — я спробував зробити вигляд, що ось так сталося, що ніхто сюди не заглянув. Чесно кажучи, до клубу ніхто не заходив вже з кінця літніх канікул, але я подумав, що блеф буде найкращим вибором у цій ситуації. Якщо ми зараз втратимо нашу клубну кімнату, враховуючи як не везло з набором, то це означатиме кінець літературному клубу.
— Гм-м. Однак, я не бачу щось на столі антологію, яку б ти пропонував новим кандидатам?
— Ах, це…
Про це й згадувати тяжко. Кожного року літературний клуб публікував антологію — тобто збірку творів, які ми писали — під назвою «Привітання нового члена», але цього року ми сього не зробили, тому що не мали ніяких рукописів.
Причина цьому дуже проста.
Я не міг писати.
Третьокласники пішли, а первачки не приєдналися, тож наразі єдиним членом у клубі насправді був я. А так як я не міг написати рукопис, то що вже казати про публікацію?
— Ти нічого не опублікував і до початку канікул, тож, чи можна це досі називати виконанням клубних обов’язків? — я не відповів. Значить, президентка прийшла, тому що вже знала, що відбувається. Діватися нікуди. — А тепер мерщій збирай речі. Якщо залишиш щось тобі непотрібне, то студентська рада потім цього позбудеться, — оголосила вона, не повівши бровою.
Переді мною постала дилема. Але і я був не ликом шитий.
Ця клубна кімната багато для мене значила. Я приходив сюди кожного дня з квітня першого року старшої школи. До того ж, мої старші та ті, хто випустилися зі школи, теж мали багато спогадів, пов’язаних з сим місцем… Я просто не міг дозволити, щоб нас звідси вигнали.
— Нерозумно так квапити, — спробував я хоч якось відстрочити цю мить. — Тут залишилися речі, які належали третьокласникам та минулим членам, тож ми не знаємо, чого можна позбутися, дай трохи більше часу.
— Ну, гадаю це правда, — вона кивнула.
Я подумки в тріумфі підняв кулаки.
Ось яку я мав стратегію. На початку жовтня почнеться культурний фестиваль, до якого по традиції ми публікували випуск — саме там я зможу отримати записи на вступ у клуб. А так як сам я написати нічого не міг, то планував попросити третьокласників, які пішли з клубу, надати мені щось як на кінець їхнього шкільного життя. Якщо я зможу опублікувати історію, то тоді ніхто більше не підніме тему, що наш клуб нічого не робить.
— Що ж, тоді зможеш зробити це за два тижні? Якщо зможемо прибрати в кімнаті до початку культурного фестивалю, то проблем ніяких не виникне.
— Е… — мені забракло слів. Це ж найгірший розклад подій для мене. Може вона робила це навмисно?..
Однак, на її обличчі не було ніякої злісної посмішки, вона спокійно й уважно на мене дивилася. Так, президентка сувора, але не з тих людей, які знущаються над іншими.
— Хіба два тижні трохи не замало?
— Справді? Я подумала, що якщо ти почнеш зв’язуватися з ними прямо зараз, то з легкістю зможеш встигнути до призначеного часу. А речі можеш відправити поштою.
— А, але, м-м…
— А, не хвилюйся за кошти на пересилку, ми виділимо з бюджету. У вашого клубу вилучають кімнату без згоди його членів, тому це найменше, що ми можемо зробити в якості компенсації.
Почувши її красномовну промову, я не зміг нічого вдіяти, окрім як закрити рота. Вона сказала це з повністю доброї волі. Гадаю, в цьому плані президентка була щирою людиною.
— Що ж, ось так все і є, тому прошу співпрацювати, — закінчивши говорити всі важливі тонкощі, задоволена президентка розвернулася та пішла з кімнати легким кроком із прямою спиною.
Я безсильно впав на стіл.
Частина друга
Я пробував самостійно писати твори. По цій причині я й вступив до клубу, тому що стільки часу провів читаючи та насолоджуючись романами інших, що захотів написати і свій.
Однак, кожного разу, як я вирішував пописати та сідав перед пустим аркушем або екраном комп’ютера, то не міг написати і єдиної літери.
Тоді я почав читати десятки книг на тему «Як написати роман!», але вони не допомагали. Я намагався слідувати вказівкам та порадам, описаним у книгах, але жодна не зрушила мене з мертвої точки.
Напевно, знайдуться люди, які б спитали, що тоді такий, як я, не здатний писати, взагалі робить у цьому клубі. Деякі з моїх однокласників насправді се запитували.
Грубо кажучи, я б займався тоді чимось іншим, окрім писання. Наприклад, я читав надані рукописи, вказував на проблеми з описами та сюжетом, а залежно від обставин, також допомагав автору з покращенням слабких сторін та пошуком матеріалів. Таким чином, моє завдання полягало у створенні місця, де творці могли проявити себе якнайкраще, де змогли б яскраво засяяти.
Якщо подати все так, то звучить значно крутіше, але без заявок я нічого не міг з цього робити.
В кінці кінців, день завершився так само, як і завжди: ніхто вступати не прийшов, я не написав ні слова. Я відкривав нотатник, щоб накидати ідеї, але толку з цього ніякого не вийшло.
Поки я повертався додому, погрузнувши у відчаї, в кармані раптово завібрував телефон.
Ейна: Заволоділа зброєю проти плям. Тепер я її переможу!
— Схоже, що їй весело, — я зітхнув. Але потім я побачив наступне повідомлення, від якого стиснулося серце.
Ейна: Все скінчено. Хочу померти.
Я був шокований тим, як раптом зник весь захват та щастя, які випромінювало попереднє повідомлення.
Померти? Чому?
Більше повідомлень не було. Я встиг дістатися дому, повечеряти та відправитися до кімнати, але більше вона мені не писала.
Це не повинно бути дивним, що дівчина, схоже підліток, писала повідомлення в такий період часу.
Може вона здалася, оскільки я їй не відповідав? Чи вона справді померла? Чи може… вона готувалася до…
Шю: Не помирай.
Я не збирався цього робити.
Вже після того, як я надіслав відповідь, то зрозумів, що подібний метод точно б використав який-небудь шахрай: відправити декілька життєрадісних повідомлень, а потім ні з того ні з сього заговорити про щось гнітюче душу… Наївна людина б замислилася, що ж сталося і спокійно відповіла…
Але вже запізно.
Тому я просто прийняв свою долю.
Після цього я спробував надіслати ще одне повідомлення.
Шю: Ти не можеш померти. Щось сталося? Я дам пораду.
Оскільки я вже відповів, то тепер не міг зупинитися. Як там в приказці мовиться? «Взявся за гуж, не кажи, що не дуж»?
До того ж, мені насправді цікаво, що це за такий вид спаму, тож все буде добре.
Ейна: Е, хто це?
Вона відповіла негайно. От тепер все починається по-справжньому.
Ейна: В цьому додатку щоденника не повинно ж бути коментарів.
Поняття не маю, про що вона.
Шю: Щоденника? Це ж соціальна мережа, хіба ні?
Ейна: Але я використовувала його як щоденник… Значить, це не такий додаток? Ем-м-м, ви отримували від мене повідомлення весь цей час?
Шю: Ну, так.
Ейна: П-п-пробачте, що потурбувала!
В голові майнула картинка, як дівчина шалено швидко трясе головою, вибачаючись. Схоже, що вона гарна акторка.
Шю: Е, все добре. Тож, чому ти хотіла померти?
Я вирішив продовжувати розмовляти з цією дівчиною, яка хотіла себе вбити — ну, чи з цією акторкою, яка відігравала подібну роль — вичікуючи відповіді. Точно зараз напише щось дівоче, по типу зізнання.
Але потім…
Ейна: Я не можу знайти причини, щоб продовжувати жити.
Причини… жити?..
Який надзвичайно філософський спам.
Ейна: Жити боляче, для цього немає ніяких гарних причин, тож я подумала, що краще вже просто померти.
Шю: Але ж повинно бути щось, що приносить задоволення, хіба ні?
Ейна: Дещо є. Гадаю, читати трохи весело… але це не перекриє увесь той біль.
Шю: Але якщо ти помреш, люди навколо, як, наприклад, твої друзі та родина, засмутяться…
Ейна: Ні, не засмутяться. Ані краплі ні.
Від сих слів перехопило дихання. Я відчув у них самотність.
Я певно надавив на болюче, так необачно розмовляючи. Не слід було так робити, я ж не знав насправді цю дівчину, яка звала себе Ейною, чи її ситуацію.
Подумавши про це, я напружено всміхнувся. Гадаю, я вже попався під вплив сих повідомлень, вважаючи її за дівчину.
Послухай, Шю, це один з методів шахраїв — наголосила раціональна частина мене. Але, якщо просто припустити, що це листування — хоч такий шанс і може бути одним на мільйон — насправді правдиве, і десь є дівчина, яка замислюється над самогубством? Чи треба щось зробити?
Вже не важливо, чи дурили мене. Якщо це не правда, то нехай. Якщо це лише жарт, тоді я дійсно наївний. Можете сміятися, якщо бажаєте.
Але я вже остаточно вирішив не зупинятися, наче Ейна справді була звичайною дівчиною, яка може скоїти самогубство.
Шю: Якщо помреш, а потім раптово передумаєш, то не зможеш вже повернутися. Ти впевнена?
Боже, що за жалюгідність. Я трохи з’їхав по стільцю, сумніваючись, що ці поверхневі слова зупинили б когось від думки про суїцид.
Ейна: Я не зможу передумати, якщо буду мертва. Я ж буду вже просто тілом.
Як я і думав, у відповідь вона підтримала мої слова.
Я схрестив руки на грудях і замислився.
Як зупинити когось, хто хоче себе вбити? Вона не мала ніякої причини жити, ніхто б її не оплакував і вона сама б не жалкувала про скоєне…
Вона любила читати, але це не вщухало біль, який завдало їй життя…
Якби вона змогла знайти причину жити, цього б було достатньо, але знайти бодай одну за такий короткий проміжок часу…
— Стривайте…
Вона любить читати?
Якщо вона не має причини жити, тоді я створю для неї одну.
Шю: Зміна теми. Ти колись хотіла написати книгу?
Ейна: Хіба це не надто раптова зміна?
Шю: Це важливо. В моєму літературному клубі не вистачає письменників, тож ми не можемо нічого опублікувати. Я шукаю когось, хто б міг для нас написати історію. Як тобі? Ти ж любиш читати, вірно?
Ейна: Е, цікаво, але я ніколи раніше не писала.
Чудово, вона в справі. Я швидко відправив нове повідомлення.
Шю: Ти добре писала, коли вважала це своїм щоденником, тож я впевнений, що ти впораєшся. І нічого страшного, якщо ти спробуєш і в тебе не вийде.
Ейна: Але чи все буде добре, якщо я напишу історію? Я ж не член твого клубу, я навіть не ходжу до твоєї школи.
Шю: Технічно, це може викликати проблему, але я щось придумаю. І, думаю, що використання псевдоніма не є забороненим. Я просто скажу, що один з членів захотів написати її анонімно чи щось таке. До того ж, для мене це теж справа життя та смерті. Якщо за два тижні я не зможу нічого опублікувати, студентська рада відбере в нас клубну кімнату.
Ейна: Це жахливо! Добре! Я спробую!
Схоже, вона повністю загорілася цією ідеєю. Це так подіяли на неї слова про втрату кімнати? Вона виявилася, на диво, добросердечною. Ну, схоже вона забула про те, що хотіла себе вбити, тож добре. А якщо я ще зможу отримати від неї рукопис та опублікувати його, тоді можливо зможу захистити клубну кімнату.
Таким чином, я вб’ю двох зайців одним пострілом.
Ейна: Ем-м, чи є якісь вимоги?
Шю: Та ні, просто пиши про що хочеться. Чи завдяки вимогам тобі буде легше?
Ейна: Звісно буде! Все ж таки, я вперше буду писати!
Шю: Тоді щось з дівчиною-школяркою в головній ролі. А зміст вже повністю на тобі.
Ейна: Зрозуміла!
Частина третя
Наступного дня на мене вже чекало повідомлення від Ейни з прикладеним текстовим файлом. Я подумав, що вона надіслала опис сюжету чи загальних героїв, місця події і все в такому дусі, але коли я відкрив файл, то не зміг стримати здивування.
Це був рукопис.
— Воу, серйозно? — я збентежено пробурмотів.
Файл містив десь п’ять тисяч слів, ідеальна кількість для невеличкої історії.
Шю: Дякую за рукопис! Це неймовірно, ти писала його всю минулу ніч?
Я відразу відписав Ейні, все ще знаходячись у піжамі. З відповіддю вона не забарилася.
Ейна: Ага, всю ніч.
Шю: Ти точно раніше ніколи не писала? Це вражаюче.
Ейна: Хе-хе.
Шю: Я прочитаю його якомога швидше і скажу потім, що думаю. Також перевірю на помилки та якісь упущення, перегляну сюжет та подібне.
Ейна: Буду вдячна!
Поки я йшов до школи, то не переставав думати про те, хто ж вона така? Стільки всього написати за одну єдину ніч… Раніше я припускав, що вона в середній чи старшій школі, але, може, вона вже вчиться в університеті? Можливо, навіть працює? Напевно, краще просто спитати, а не видумувати…
Коли я знову очікував на кандидатів у клубній кімнаті, то почав читати рукопис Ейни з телефону. Це була підліткова новела. Якщо коротко, то вона звучала так:
Школярка зустрічає на шкільному даху привид дівчинки, яка померла в нещасному випадку. Привид просить головну героїню позичити їй своє тіло на день, щоб вона могла з деким зустрітися та розповісти про свої почуття. А цим деким виявляється хлопець, якого любила й головна героїня…
Головна героїня переживає позатілесний досвід, вона наче дух ширяла в повітрі, слідкуючи за тим, як проходить побачення привида у її тілі та того хлопця. Бачачи, якими щасливим вони були, вона добровільно вирішує зникнути, щоб тим самим виконати мрію привида про кохання.
Її історія виявилася доволі сумною, а ще так добре написаною, що зворушила моє серце.
Це куди краще, ніж я міг сподіватися.
— Так, все це трохи тяжко зрозуміти, тож треба допомогти дещо позмінювати… Я хочу більше дізнатися про її мотивацію, а також є абзаци, в яких не ясно, про що вона думає… — бубонів я сам собі, виписуючи думки.
Можливо, це видасться, як гучні слова на її честь, але я справді думав, що ця історія вийшла дивовижною. Ви запитаєте: чому я тоді зараз писав способи, як її можна покращити? Тому що я впевнений: так вона стане в рази неймовірнішою.
Важко написати готовий рукопис одним махом — так кажуть усі письменники. Наприклад, якщо те, що автор написав, видається йому цілком логічним, то читачам це може бути незрозумілим зовсім, або вони просто неправильно витлумачать. Тому, щоб привести роботу до ладу, потрібно, щоб хтось інший теж на неї поглянув.
Але, в той же час, потрібно піднести всі правки дуже обережно. Коли письменник надсилає свій рукопис, то вкладає в нього все найкраще, що може написати, тому від вказівок про покращення чогось може з’явитися неприємне відчуття. Крім того, я не професіональний редактор, а лише фанат романів, який був членом шкільного літературного клубу. Я й сам можу робити помилки.
Чи зможу я висловити свою думку так, щоб це не зачепило її, щоб вона прислухалася та уважно все переглянула?.. До тепер я спілкувався з авторами прямо в цій клубній кімнаті, але… З Ейною я ніколи не зустрічався особисто.
Я все ще не був певен у тому, чи була вона частиною якогось шахрайського плану чи ні, я не знав її вік і чи «вона» насправді є «нею». Вона навіть може бути кимось небезпечним. До того ж, я не знав, де вона жила. Я мешкав у Чібі, а якщо вона знаходилася в Хоккайдо чи Окінаві, то зустрітися так легко ми не зможемо.
Подумавши про це, я знову подивився на рукопис у телефоні.
Сиджу тут і думаю, що ми не можемо зустрітися, але водночас, десь в глибині серця, я сього хотів. Я просто хотів зустрітися та поговорити з тією, яка написала щось таке дивовижне.
— Ні, цього не станеться, — пробурмотів я самому собі, відганяючи се бажання. Спокійно наново обміркувавши все, я прийшов висновку, що зустрітися з нею я точно не мав можливості. Але якщо ні, то як мені висловити свої враження…
Я внесу якомога більше коментарів у файл.
Я дістав один з клубних ноутбуків і підключив до нього телефон, щоб перекинути туди файл.
— Гм-м, оцей?
Не знаю, чому, але мені раптом стало не по собі, а невдовзі я помітив, що щось було не так з датою.
На файлі, який відправила мені Ейна, стояла дата «хх/09/2013».
Проте зараз був 2018 рік, а файл значився датою п’ятирічної давнини. Невже вона збрехала про те, що писала цю історію всю ніч, і просто відправила мені вже колись написане? Значить, вона справді просто намагалася мене обдурити? Але чого вона цим досягне? До того ж, результат листування вийшов надто чудовим… Чи можливо в неї просто збилися налаштування? Хоча, я не знав, як взагалі можна припуститися такої помилки.
Відкинувши ці думки, я почав писати коментарі в файлі.
***
Після того, як я повернувся додому та повечеряв, я відправив Ейні повідомлення.
Шю: Я прочитав рукопис. Це було прекрасно.
Відповідь надійшла тієї ж секунди.
Ейна: Справді?
Шю: Так. Мені було так сумно, коли я закінчив його читати. Тобто, не в поганому сенсі, я думаю, що це дійсно чудова новела.
Ейна: Ти надто мене хвалиш.
Вочевидь, вона зніяковіла.
Шю: Я виділив деякі помилки та упущення, а ще…
Ейна: Ох, добре.
Шю: Я також додав коментарі у файл, проглянеш їх?
Я прикріпив файл та надіслав його Ейні.
Ейна: Отримала.
Шю: Можеш відкрити його?
Ейна: Так, я відкрила. Ох-х-х-х-х.
Шю: Щось не так?
Ейна: Пробач! Мені справді дуже шкода!
Ейна не переставала вибачатися.
Чорт, може я вніс надто багато правок. Я намагався висловлювати їх якомога обережніше, але, гадаю, отримати таку кількість на свою першу роботу надто вплинуло на неї.
Шю: Не треба вибачатися. Це цілком нормально.
Ейна: Але, але… Я відняла в тебе стільки часу, і…
Не добре, я не зможу достукатися до неї через повідомлення. Так це не вирішити.
— Що ж робити? Гм-м?.. — я раптом дещо помітив на екрані. В додатку можна було безкоштовно дзвонити. Я відразу натиснув на кнопку виклику, не сильно задумуючись, що роблю.
Приклавши телефон до вуха, я слухав гудки.
А потім — вона зняла слухавку.
— Привіт?
Від сопрано, яке пролунало з телефону, в мене перехопило дух. Її голос такий мелодійний. Він трохи вищий, ніж я уявляв, поки ми спілкувалися, але дуже чистий.
— Привіт, це Шю. Ем… Приємно познайомитися.
— Мені теж приємно.
Все відчувалося так, наче вона сидить просто поруч, я навіть чув її дихання.
— …
— ...
— Тож. — Ем-м.
Ми одночасно почали говорити, а потім так само разом замовкли.
— Ти перший…
— Вибач. Я щодо рукопису.
— Т-так…
Навіть по телефону я міг сказати, наскільки вона нервувала. Може вона думала, що я серджусь на неї?
Через цю думку я знову заговорив якомога добріше.
— Він справді дуже чудовий.
— Е? Але там стільки правок…
— Їх стільки, тому що рукопис гарний. Я впевнений, що його можна зробити навіть ще кращим. Вибач, може я прозвучав трохи різко, але я не мав нічого поганого на увазі.
— Це мені слід вибачатися. Я просто… трохи збентежена.
— Це лише твій перший раз. Якщо не хочеш повністю переглядати, то можеш просто продивитися орфографічні помилки та виправити їх. Ніяких значущих я не знайшов.
— Ні! Ти вклав так багато зусиль в редакцію, тож я дуже уважно все продивлюся! — вона вигукнула це куди більш енергійно, ніж до сього, тож я розслабився. Все ж таки особисте спілкування дійсно важливе. — Ем-м, кхм, чи можу я дещо спитати?
— Звісно!
— Що ти мав на увазі в своєму першому коментарії… ти тут пишеш, що хочеш більше дізнатися про психологічний стан головної героїні?..
— Ах, це. Я подумав, що буде краще, якщо ти більше розкриєш причину, чому вона вирішила дозволити привиду оволодіти її тілом. Тоді я буду більше їй співчувати, розумієш?
— Зрозуміла! Тоді, на наступній сторінці…
І ось так мирно протікала наша розмова, допоки ми не закінчили обговорювати правки та коментарі.
— Чи все добре? Більше запитань немає?
— Так, все добре!
— Я можливо й сам припустив помилки, тож, будь ласка, скажи про це теж.
— Не думаю, що вони є!
Таким чином, ми за вихідні проглянули її рукопис ще декілька разів, і новела Ейни була закінчена.
Частина четверта
— Шю-кун, що це за рукопис? — запитала Ру́ка-сенпай, коли закінчила читати роздрукований текст.
Зараз був понеділок, а ми знаходилися в клубній кімнаті.
Ру́ка-сенпай була третьокласницею та минулим членом літературного клуба. Вона мала пишне хвилясте волосся та чарівну добру посмішку, а за характером була лагідною та завжди тихо говорила, тож поруч з нею я відчував спокій.
— Я отримав його від знайомого, — відповів я, на що здобув повний питань погляд дівчини.
— Знайомого? І ко-ого-о ж?
— Це таємниця. Вони захотіли залишити свою особистість в секреті.
— Мг.
Вона явно хотіла більше дізнатися про автора, але не міг ж я сказати «я отримав його від випадкової знайомої в соціальній мережі». Я не хотів, щоб вона переживала за те, що мене, можливо, надурили.
— Розумію, що раптово, але чи можеш ти зробити для цього твору обкладинку та продумати внутрішній дизайн?
Ру́ка-сенпай теж не писала, а натомість малювала ілюстрації та розробляла дизайн обкладинок. Очевидно, що їй подобалося читати, але написанню книг вона віддавала перевагу їх оздобленню. Як там кажуть, «потрібна людина в потрібному місці».
Окрім неї в клубі донедавна були ще два третьокласники, переважно які як раз і писали, проте вони полишили клуб, щоб зосередитися на своїх вступних екзаменах.
— Так, я все зроблю до п’ятниці, добре? — кивнула Ру́ка-сенпай, усміхаючись.
— Звісно. Красно дякую за поміч, хоча ти так зайнята навчанням.
— Не переймайся. Мені теж буде сумно, якщо ми втратимо кімнату, тож я хочу підтримати тебе.
Її доброта мене зворушила.
Значить, з обкладинкою розібралися. Я отримаю її в п’ятницю, потім роздрукую все разом у суботу, а в наступний понеділок опублікую готовий твір.
Однак, ще треба попрохати студентську раду скористатися друкарнею. Від цього стало трохи не по собі. Президентка Мінекава точно там буде, а бачити її мені не хотілося зовсім.
Але діватися нікуди, тож я попрощався з Ру́кою-сенпай та попрямував до кімнати ради.
— Вибачте, — я постукав у двері, а потім зайшов всередину.
В кімнаті знаходилися всі члени студентської ради, старанно працюючи над чимось за своїми столами. Вони виглядали заклопотаними, тому ніхто не звернув уваги на мою появу. Я нікуди не поспішав, тому спокійно чекав біля дверей.
— Зрозуміла. Тоді я піду та поговорю з бейсбольним клубом і…
За одним зі столів працювала президентка. Я не зміг утриматися від чіпкого погляду на цей вигляд. Схоже, вона наразі розбиралася зі спортивними клубами, витончено посміхаючись та виглядаючи наче якась свята з картин західних країн.
Вона справді була фотогенічною.
— Літературний клуб? — помітивши мою присутність, президентка перевела на мене погляд, насупивши брови.
Вона завжди не рада мене бачити.
Я натягнув напружену посмішку на лице.
— Тобі щось потрібно? Ми зараз доволі зайняті, — мовила вона, піднімаючись з-за столу та направляючись до мене.
— Я б хотів скористатися друкарнею в суботу, вона вільна?
— Так, — вона крутнулася на підборах та зняла нотатник з найближчих полиць. — Впиши сюди свій клас, ім’я та коли ти будеш нею користуватися.
Я вписав усе, що вона назвала.
— Однак, що ти збираєшся друкувати?
— Нову книгу.
— Ти щось написав?
— Ні, — оскільки я вже розмовляв з нею, то вирішив запитати і щодо клубної кімнати. — Гей, президентко, якщо ми справді займаємося клубною діяльністю, то тоді нас не виженуть з кімнати, так?
— Я не можу таке самостійно вирішувати, але якщо ти продовжиш публікувати твори, то я винесу це рішення на порядок денний.
— Я обіцяю, що ми продовжимо.
— Добре. Тоді ми обговоримо це питання на завтрашньому зібранні. Але є ще одна умова.
— Умова?
— Дай і мені один примірник.
— Але ж ми і так їх за безкоштовно роздаємо?
Наш клуб завжди залишав примірники книг наших членів у коробках з написом «Будь ласка, візьміть одну» на кожному поверсі біля дошок оголошень.
— Принеси і мені один.
— Чому?
— З тобою ж нічого не станеться, якщо докладеш ці зусилля, вірно? Зрештою, я ж вже сказала, що винесу рішення щодо вашого клубу на повторний розсуд.
Я подумав, що така умова накладає деякий тягар, але якщо дотримування неї допоможе захистити клубну кімнату, то я згоден на все.
Закінчивши розмову, вона повернулася до свого столу, навіть не попрощавшись, а через це я навіть не зміг їй подякувати.
Вона завжди була такою. Знаю-знаю, що практичність є невід’ємною частиною її особистості, але ж вона принаймні посміхалася іншим, а на мене дивилася так, наче щойно з’їла лимон.
— Гадаю, вона і справді мене ненавидить… — пробурмотів я, йдучи коридорами. А думки вже уводили мене в перший день нашої зустрічі.
Це був перший день старшої школи. Так як я полюбляв книжки, то мені стало цікаво, які ж знаходилися у школі, в яку я поступив, тому, дочекавшись завершення шкільного дня, я попрямував відразу в бібліотеку. Мені подобалися читальні та бібліотеки, вся ця купа книг завжди здійснювала на мене приємне враження. Запилений аромат старих книжок змушував відчувати, наче я знаходжуся в них самих, в них був якийсь інший шарм, ніж у новеньких, що продавалися в книгарнях.
Розпочавши з кутка, я почав продивлятися полиці з книгами.
— О! — я знайшов одну з моїх улюблених науково-фантастичних книжок і несвідомо потягнувся до неї. Книга під назвою «Двері в літо» розповідала про подорож крізь час. Але тут я помітив, що до неї тягнулася ще одна рука, тож зупинився. — Прошу, — мовив я, опускаючи руку.
— Впевнений?
— Так, я вже читав її ра… ніше, — побачивши, хто стояв біля мене, я раптом забув усі існуючі слова. Вона була настільки прекрасною, що я несвідомо ковтнув. Президентка-демон, Мінекава Юкіно.
— Ти Яґі Шю-кун з класу А, вірно?
— Так, — вдалося мені вичавити з себе. Звідки вона знала моє ім’я? Я ж тільки поступив у цю школу…
— Я Мінекава Юкіно з класу Б. Приємно познайомитися.
— Т-так, приємно познайомитися.
— Тобі… подобаються книги?
— Так, а тобі?
— Теж. Тоді ти приєднаєшся до літературного клубу?
— Ні, я ще не знаю, який клуб обрати. Є стільки всього, що я хочу зробити…
— Зрозуміло. Я приєднаюся до них, тож давай разом станемо учасниками, якщо захочеш.
— Я подумаю про це…
Я досі не забув ту м’яку та добру посмішку. В кінці-кінців, вона не приєдналася до літературного клубу, тож я втратив з нею зв’язок. Та розмова на першому році старшої школи стала нашою першою та останньою.
А потім, коли ми знову зустрілися в одному класі на другому році, вона вже ставилася до мене жорстоко. Ми ледве говорили, тож я не розумів, чому вона так зненацька почала мене ненавидіти. Життя і справді повно таємниць.
Частина п'ята
Я надрукував сотню примірників. Хоч ми і роздавали їх безкоштовно, не всі учні полюбляли читати, тож така кількість буде як раз. Але так як над друком я працював один, то вона видавалася мені значущою.
На дворі стояла субота, я чув з вулиці вигуки членів спортивних клубів.
Закінчивши в друкарні, я переніс все надруковане до клубної кімнати та почав скріплювати листи у невеличкі книги.
Сама робота була простою: скласти кожен аркуш В4 навпіл, потім скласти їх разом та скріпити степлером. Однак через те, що я не виспався, то дуже заморився, поки переносив все сюди сам.
Ру́ка-сенпай надіслала ілюстрацію вранці п’ятниці, тож я займався версткою потім після школи аж до сьогоднішнього ранку. Хоч сам текст і був готовий, це все одно зайняло от стільки часу. Рано-вранці подрімавши в клубній кімнаті, я потім знову пішов до друкарні та провозився там до полудня.
Зараз же я нарешті з’їв обід, який заздалегідь купив у магазині, а потім почав серйозніше працювати. З телефону линула музика, я мовчки складав аркуші.
Найновіші принтери самостійно зчитували дані та зшивали книжки, але в моїй школі не було чогось такого дорогого. Через це ми вимушені були робити все вручну… але зараз я єдиний був активним учасником.
— Я мушу це зробити, — навмисно помпезно мовив я, щоб якось себе замотивувати. Такий собі трагічний герой. Це нагадувало хвилювання, коли я засиджувався допізна.
А потім мій телефон раптово завібрував. Бз-з-з-з.
Ейна: Привіт, як ти?
Шю: Нормально.
Ейна: Що робиш сьогодні?
Шю: Зшиваю книжки.
Ейна: В тебе сьогодні клубне заняття?
Шю: Ну, я сам по собі.
Ейна: Тобі ніхто не допомагає?! Це жахливо!
Шю: Всі третьокласники вже пішли з клубу, тож я єдиний його член.
Ейна: Зрозуміла… Значить, ти сам їх зшиваєш? І скільки?
Шю: Сто штук.
Ейна: Овва, це багато. Я… не можу тобі допомогти, пробач.
Шю: Все добре. Від нашої розмови мені вже стало легше.
Ейна: Тоді я подзвоню, якщо не буду заважати.
Тільки я закінчив читати останнє повідомлення, як пролунав дзвінок. Я відповів, натиснувши на гучний режим.
— Привіт, Шю-сане?
— Гей.
— Зроби все можливе, я вболіваю за тебе.
— Дякую.
— …
— …
— Не можу насправді придумати, про що поговорити.
— Ми нічого про одне одного не знаємо. Давай поговорімо про це може. Які жанри книжок тобі подобаються, Ейно?
— Гм-м… Мені подобається фентезі, казки. Романтика теж. А тобі?
— Насправді всі жанри, але здебільшого все ж наукова фантастика.
— Що тобі подобається їсти?
Тепер питання задала Ейна.
— Рамен, кацудон*, щось таке.
— Характерна відповідь хлопця.
— А тобі, Ейно?
— Я полюбляю солодке! Торти, заварний крем, дораякі**, анміцу***…
Як характерно для дівчини говорити про солодке.
— Наступне питання! В тебе є дівчина?
— Ні.
— Тоді, чи є хтось, хто тобі подобається?
Раптом перед очима виникло лице президентки, я відразу криво всміхнувся. Вона дійсно була дуже гарною, але не мого рівня. Я міг спостерігати за нею лише здалеку. До того ж, розмовляти з нею бажання в мене не було. Тому що складно дивитися на те, як вона поводиться так, наче ненавидить мене, коли ми розмовляємо.
— Гадаю, дехто є.
— О, о. І яка це людина?
— Яка? Гм-м, насправді не знаю… Я мало що про неї знаю.
— Ох, то це одностороннє…
— Думаю, так. А як щодо тебе? В тебе є хлопець?
— Справді думаєш, що є?
Я подумав, що напевно ні, а потім задав інше питання.
— Тоді тобі хтось подобається?
— Ем-м-м. Дехто є, — вона явно хотіла уникнути відповіді на це питання, — але це, можливо, теж одностороннє.
Вона прозвучала такою одинокою, що в мене кольнуло серце. Одностороннє кохання… складне.
— Якщо тобі потрібна порада, то, може, я допоможу?
— Дякую, але поки все гаразд. Проте, буду рада, якщо допоможеш, коли мені вона стане дійсно потрібна.
Так ми продовжували розмовляти, перескакуючи з теми на тему, і час непомітно пролетів. Коли я нарешті закінчив скріплювати всі книжки, сонце вже сіло.
*страва, що являє собою котлету зі свинини у яйці, поданій у чаші з вареним рисом.
**два бісквіти, між якими начинкою є паста з бобів адзукі.
***десерт, виготовлений з маленьких кубиків агару, білого напівпрозорого желе, зробленого з водоростей. Зазвичай подається в мисці разом із солодкою квасолевою пастою, вареною квасолею та різноманітними фруктами.
Частина шоста
Настав понеділок, книги вже були розташовані біля дошок оголошень. Закінчивши з цим, я відправився відразу до кімнати студентської ради.
Там знаходилася лише президентка, вона сиділа за столом та працювала.
— Президентко, я приніс тобі примірник, як і обіцяв.
— Дякую, і, як обіцяла я, ми не будемо відбирати вашу клубну кімнату.
— Так! Я твій боржник.
— Взамін, хоч це і може видаватися нудним, але займайся вашою діяльністю належним чином, добре?
— Зрозумів.
Я вийшов з кімнати, повний тріумфу.
***
Нова історія викликала невеличкий бум у школі. Наш літературний клуб мав традицію публікуватися під справжніми іменами, але очевидно, що «Ейна» — псевдонім. До того ж, небагато людей писали такі історії, як вона.
Всі хотіли знати, хто ж написав це, і, схоже, історію навіть прочитало більше людей, ніж зазвичай. Наприклад, коли у середу я обідав, до мене заявився Сакай Кейсуке — туз клуба шкільної газети. Він був в одному зі мною класі, починаючи з першого року старшої школи, ми багато чого робили разом, але раніше він ніколи не приходив до кімнати літературного клуба.
— Хто це Ейна? Новий член? Чи псевдонім одного з третьокласників? Чи може це навіть ти? — Сакі, навіть не помітивши, що його окуляри трохи сповзли, почав осипати мене питаннями.
— Я не скажу, — до того ж, навіть якби хотів, то не зміг, тому що я і сам ледве щось про неї знав.
— Ну будь ласка, ми ж друзі, так? Наш президент клубу погрожував мені, щоб я прийшов і запитав у тебе, хто написав це! — він навіть на коліна став, благаючи мене розповісти. Трохи жалюгідно, але якщо я не міг поділитися, значить не міг.
— Вибач, не можу.
— У тебе серця немає.
— В мене власні на то причини, як і у Ейни.
— А-а-а-а-а, мене виже-е-ену-у-ть!
Зупинити Сакая плакати було складно, але я не міг не радіти, що історія виявилася такою популярною. Захотілося відразу про все розповісти Ейні. Я відправив Сакая назад ні з чим і тут же написав їй повідомлення.
Шю: Всім подобається твоя історія!
Відповідь я отримав тільки тоді, коли прийшов додому.
Ейна: Справді?!
Зазвичай я не отримував повідомлення від Ейни під час школи, тож, можливо, вона відправляла їх, коли діставалася дому. Може, вона ходила до тієї школи, в якій заборонялося користуватися телефонами.
Шю: Справді! До мене навіть прийшли зі шкільної газети, хотіли дізнатися, хто написав її! Але мені вдалося уникнути відповіді.
Ейна: Все аж настільки серйозно?!
Навіть через екран я міг відчути її радість.
Потім я згадав дещо важливе.
Шю: Ох, так, я забув. Що мені робити з закінченою книгою? Хочеш відправлю тобі поштою примірник?
Ейна: Поштою… буде трохи проблематично.
Шю: Гадаю, ти не хочеш ділитися своєю адресою.
Ну звісно, що не захоче. Я розумію її стурбованість — зрештою, я всього лише випадковий незнайомець.
Ейна: Та ні, я не проти… Але моїй родині може не сподобатися, що мені щось надсилає той, кого вони не знають…
Шю: Зрозумів.
Ейна: Е-ем… Може ти… якщо це можливо… віддаси її мені особисто?
Серце стрибнуло аж до горла, коли я побачив це повідомлення. Зустрітися з Ейною…
Ейна: Ах! Вибач! Я ж не запитала, де ти живеш.
Поки я не міг вирішити, що відповісти, Ейна вже надіслала ще одне повідомлення.
Ейна: Я живу в Чібі, тож, гадаю, можемо зустрітися десь біля Канто.
— Е-е-е?! — я не зміг стриматися від здивованого вигуку. Ейна теж живе в Чібі?! Невже такі випадковості дійсно трапляються? З якоїсь причини в мене сильно билося серце.
Ейна: Шю-сане, а де ти живеш?
Шю: Я теж живу в Чібі, в районі С.
Відійшовши від здивування, я швидко відповів їй, бо вона вже встигла надіслати багацько повідомлень.
Ейна: Тоді, може зустрінемося біля станції С?
Шю: Так, давай.
Ейна: Добре, дякую. Тоді до суботи!
Частина сьома
На станції знаходилася купа людей, можливо через те, що сьогодні субота. Два роки тому це місце переобладнали, тож зараз всюди сяяла чистота та охайність, а також можна спокійно було спостерігати за людьми.
Я прибув до каси за десять хвилин до обумовленого часу.
Шю: Я прийшов трохи раніше. Я перед стовпом. Коли побачиш підлітка в чорному пальті та джинсах, знай, що це я.
Ейна: Я теж вже тут. Стовп?.. Ем-м-м, який саме?
Шю: Перед касою. Тобі треба повернути праворуч.
Ейна: Праворуч… можеш підняти руку?
Я зробив так, як вона попросила.
Шю: Підняв.
Ейна: Га, де ти?
Шю: У що ти вдягнена?
Ейна: На мені легка трикотажна сорочка, кюлоти* та босоніжки. Волосся розпущене, і я теж підліток.
Я озирнувся та побачив багато підлітків-дівчат, але жодна з них не озиралася в пошуках мене.
Шю: Дивно. Ти ж вийшла не на приватній станції?
Ейна: Ні~
Шю: Так і думав. Тоді йди до каси, я підійду теж.
Ейна: Ага, я вже тут.
Але її там не було.
Ейна: Важко знайти людей під час ремонту.
Я насупився.
Шю: Ремонту? Його ж вже закінчили?
Ейна: Е? Казали, що він займе ще три роки, хіба ні?
Шю: …
Ейна: …
Вона або глузує з мене, або просто вийшла на іншій станції зі схожою назвою.
Але в Чібі була лише одна станція С.
Тоді я раптом згадав дату на її файлі: «хх/09/2013». Зараз був 2018, тож файл датувався п’ятирічною давниною. Ремонт станції закінчили два роки тому, а якщо вірити словам Ейни про те, що «він займе ще три роки», то пазл починав складуватися.
Шю: Можеш скинути фото передньої частини станції?
Ейна: Зараз.
Телефон завібрував, коли вона скинула фото. Передня частина була закрита будівельними бар’єрами, прямо як під час ремонту.
Ясно, мене точно розводять.
Таке легко провернути. Якщо людина, наприклад, сама сприйняла, що з нею спілкується «дівчина, яка живе в 2013 році», то відштовхуючись від цього — і з деякими маніпуляціями в зміні дати чи знайденому в Інтернеті фото — можна розвивати цю тему далі.
Але з якоїсь причини я не міг сумніватися в чесності Ейни. Чи справді вона була тією, хто б видумав щось подібне?
Тож…
Шю: Ейно, який зараз рік?
Ейна: Е? Чому так раптово?
Відповіла вона очевидним питанням.
Шю: Поясню пізніше, тож, який?
Ейна: 2013…
Я знову і знову продивлявся останнє повідомлення, але помилки бути не могло.
Можливо, вона і брехала зараз. Але я хотів їй повірити, тому… Вирішив відповісти чесно.
Шю: Не дивуйся надто сильно, але в мене зараз 2018.
Якийсь час вона не відповідала.
Ейна: Це… Я не можу в це повірити.
Шю: Як і я.
*широкі, вкорочені штани.
Частина восьма
Пройшовши до найближчого парку, я присів на лавку та подзвонив Ейні. Починало дратувати спілкуватися лише текстово.
— Привіт, це Ейна, — тут же відповіла вона.
— Це Шю. В тебе справді зараз 2013? Ти ж не дуриш мене, так? — в лоб запитав я.
— І навіщо мені тебе дурити, яка користь? — сумно відгукнулася вона. Я відразу уявив, як учениця старших класів надулася.
— А може ти моя однокласниця, яка програла в якійсь грі і в покарання тобі сказали мене розіграти.
— Ти надто багато думаєш. До того ж, я б вже звідкись вистрибнула з криком «попався», та і інші б вийшли теж, вірно? Навіщо мені продовжувати прикидатися? — ну, вона права. — Я взагалі думала, що може це ти захотів наді мною пожартувати, але не можу придумати причини для подібного, тож просто вирішила, що краще сприйняти це за правду.
— Але хіба можливо спілкуватися з кимось з минулого п’ятилітньої давності?
— Можливо чи ні, але ми й справді не змогли зустрітися.
Я витягнув з рюкзака книгу та почав оглядати. Значить, я не зможу віддати її Ейні. Яка прикрість… Може, тоді перетворити її на пдф-файл і так відправити їй? Хоч це і буде відрізнятися від фізичного примірника, але вже краще, ніж нічого.
Поки я думав про це, то дещо усвідомив.
— Ні, ми можемо зустрітися.
— Е-е, але ми живемо в різних роках?
— Я можу зустріти тебе тут, у 2018. Звісно, для цього тобі прийдеться почекати, вибач.
Але різниця була не в сто чи двісті років, а всього п’ять. Звісно, через п’ять років вона вже була не школяркою, а дорослою, тож це все одно дужий відрізок часу, але не настільки довгий, щоб ми не спробували зустрітися. Чи так воно повинно було бути, проте з якоїсь причини Ейна мовчала.
— Ейно?
Згодом вона нарешті тихо вимовила.
— Якщо я скажу тобі зупинитися, ти зненавидиш мене?..
— Е, звісно ні…
— Вибач, я поводжуся, як егоїстка, — вона прозвучала трохи глухо, наче опустилася навпочіпки.
Я запанікував через таку раптову зміну, бо думав, що вона, як зазвичай, радісно погодиться.
— Ти нічого поганого не зробила, вибач, що підняв цю тему.
— Ні, зробила. Я справді хочу зустрітися з тобою, — серце забилося швидше від цих слів. — Але я налякана. Мені лячно дізнатися своє майбутнє. Тобто… — наступні слова вона вимовила ледве чутно. — А якщо через п’ять років я вже мертва?
Її тихі слова наче пронизали мене наскрізь. Ейна… помирає?
— Ти… хвора?
— Е? Ні, звісно ні. Я просто гіпотетично питаю. Якщо я померла, то так тому і бути. А може мене спіткає нещасна доля. Є багато чого, що жахливіше за смерть.
Гіпотетично.
Вона не була неправа, адже життя будь-кого могло кардинально змінитися одного дня. Але більшість жили з розпливчастим відчуттям, що вони все ще будуть тут і наступного дня, і післязавтра… і навіть через п’ять чи десять років. Люди могли жити нормальним життям, тому що вони в цьому не сумнівалися.
Але Ейна сказала, що вона може померти.
Чому? Що змусило її сказати подібне?..
— Я впевнена, що якщо зі мною в майбутньому сталося щось погане, то ти це приховаєш. Але я можливо зможу здогадатися по тону твого голосу, тож я налякана через це. Вибач.
Я не спитав, що у неї відбувається чи чому вона так песимістично мислить про своє життя. Значить тоді, коли ми вперше заговорили, вона справді думала про самогубство. Її слова зараз можливо якось з цим пов’язані. Але я не міг просто так про це спитати, між нами досі була велика дистанція. Я не знав, чи можу задати таке питання тій, яку ніколи раніше не зустрічав.
— Добре, тоді давай просто продовжимо спілкуватися, Ейно.
— Так! Давай!
Я вимовив настільки бадьоро, наскільки зміг, і, може саме через це, але голос Ейни знову був повним енергії.
Я зітхнув.
Частина дев'ята
Коли вночі того ж дня я вже лежав у ліжку в своїй кімнаті, мені написала Ейна.
Ейна: Я можу тобі зараз подзвонити?
Шю: Звісно.
Невдовзі пролунав дзвінок.
— Привіт.
— Привіт, Шю-сане? Це Ейна, вибач, що так пізно дзвоню.
Ці слова не видавалися заученими на пам’ять — якщо вона все ж була шахрайкою — а тими, які б сказала звичайна Ейна.
— Не переймайся, завтра все одно вихідний. Тож, що таке?
— Я просто тут думала. Нам слід встановити правила, оскільки я знаходжуся в п’ятирічному минулому.
— Правила? — я нахмурився.
— Так, щоб випадково не вплинути на минуле. Я гадаю, що краще не змінювати його настільки, наскільки це можливо. Про це часто пишуть в науковій фантастиці, вірно?
— Вірно. Але хіба розмова зі мною не рахується?
— Це я і мала на увазі під «настільки, наскільки можливо». Невеликий вплив не завдасть значної шкоди, але через величезний може вибухнути всесвіт чи щось таке.
Я чув про таке раніше.
— По-перше, постарайся не розповідати мені нічого про майбутнє.
Ну, це зрозуміло.
Гм-м? Заждіть.
— Але якщо я скажу, які винаходи стали успішними, то ти зможеш розбагатіти, вірно? А потім зможеш поділитися цим зі мною…
— Шю-сане! Це найгірше, що ти міг сказати!
— Просто жартую.
— Пф!
Я засміявся, тому що, схоже, вона знову надулася по той бік слухавки.
— Вибач.
— Це не те, з чим можна жартувати. Ми повинні бути обережними з тим, що може принести гроші. Також, я б хотіла, щоб ти навіть ні єдиним словом не обмовлявся про те, що популярно через п’ять років.
— Зрозумів.
— Також… нам не слід багато розмовляти про мене.
— Чому?
— Якщо ти дізнаєшся більше про мене, то зможеш якось випадково змінити майбутню мене, правильно?
— Ти права. Тоді не буду надто допитливим.
— Щось тільки я тут кажу тобі бути обережним, вибач.
— Цього не уникнути, зрештою, саме я з майбутнього.
— Але я натомість можу розповісти тобі про минуле, тож, якщо ти хочеш знати щось, скажи про це.
— Що, наприклад?
— Ем-м, може, якою була Чіба п’ять років тому?
— Сумніваюся, що вона якось змінилася за п’ять років.
— І то вірно, — вона прозвучала якось розчаровано.
— Не хвилюйся за це. Я з майбутнього, тож ти не можеш його змінити.
— Ти добрий, дяк…
Бі-і-і-і-іп.
Раптом дзвінок перервався.
— Ейна?
Я спробував знову подзвонити, але навіть гудки не пішли.
Через десять хвилин вона сама мені набрала.
— Вибач, Шю-сане.
— Все добре, щось сталося?
— Схоже, щось не так з моїм телефоном… — незграбно мовила вона так, наче проблема була не в ньому, а в дещо іншому. Але якщо вона не хотіла розповідати, тоді я допитуватися не буду. — Я вже піду тоді.
— Добре, добраніч.
І знову дзвінок раптом перервався. Щось дійсно сталося?
Але думаючи про це, я дещо зрозумів.
Я не хочу знати про минуле, бо воно для мене неважливе.
Більше дізнатися я хочу про саму Ейну.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!