(1)

 

Коли вони вперше зустрілися, Дзі Юнь був ще дитиною, йому ледь виповнилося шість років. Оскільки він не був добре знайомий з цим місцем, він міг лише міцно триматися за клаптик одягу свого вчителя, дивлячися на Сє Дзюньсіна, який прийшов відвідати старого друга.

 

— Ти прийняв учня? – Сє Дзюньсін насупився. Він деякий час дивився на малюка, перш ніж перевів погляд на свого доброго друга.

 

— Так, – усміхнувся Дзі Фан. Він торкнувся голови учня широкою долонею й підштовхнув Дзі Юня до місця Сє Дзюньсіна. — Юнь-ере, підійди. Це дядько Сє, добрий друг шифу. Він дуже сильна людина. Називай його дядьком Сє.

 

— Дядько Сє, – хлопчик слухняно виконував указівки вчителя. Його очі заблищали, сповнені цікавості. Він запитав: — А дядько Сє могутніша людина, ніж шифу?

 

Вираз його обличчя пом'якшав. Сє Дзюньсін також торкнувся голови маленького Дзі Юня. 

 

— Звичайно.

 

— …Гей! – Лоб Дзі Фана зморщився, коли він подивився на свого ненадійного доброго друга. — Хоч я і не можу тебе перемогти, але не забувай, що я все ще тут!

 

Сє Дзюньсін розсміявся й нічого не відповів.

 

(2)

 

Цього разу Сє Дзюньсін мав іще одну мету, окрім як побачити доброго друга.

 

— Що? Ти хочеш покинути Дзянху, щоб усамітнитися? – Дзі Фан з недовірою витріщився на Сє Дзюньсіна. Дзі Юнь, який був на руках у Дзі Фана, розгублено подивився на шифу, який раптово змінив свій тон. Потім його погляд перевівся на дядька Сє, з яким він щойно познайомився.

 

Сє Дзюньсін кивнув, підтверджуючи, що те, що він щойно сказав, не було неправильно почуто Дзі Фанем.

 

— Але ж ти лише кілька років у Дзянху, а вже хочеш піти, – Дзі Фан не розумів наміру свого доброго друга. Цього року Сє Дзюньсіну виповнилося лише 25 років, але він був загальновизнаним майстром з дивовижними навичками бойових мистецтв, які шокували світ. Не кажучи вже про лідера секти демонів, який був на десять років старший за нього. В бою з ним навіть майстри Дзянху програвали. Цей чоловік був у розквіті сил, тож як він міг так просто піти?

 

— Я вже вирішив. – Сє Дзюньсін нічого не пояснював, лише заявив про своє рішення.

 

— Ах, – Дзі Фан безпорадно зітхнув. Він знав, що не може змінити рішення Сє Дзюньсіна, тому міг лише запитати: — Тоді ти вирішив, де усамітнишся? Я не хочу бути не в змозі знайти тебе, якщо захочу це зробити в майбутньому.

 

Сє Дзюньсін простягнув руку й указав за спину Дзі Фана. 

 

— Як щодо того, щоб тут, у серці секти демонів? Ти ж не відмовиш мені в гостинності, правда?

 

— Ти! – Дзі Фан був водночас здивований і щасливий. Він не міг вимовити вголос усе те, що було в його серці, тому лишень жартома вилаявся: — Ти! Це тому, що я заможний, з будинками й землею?

 

— Правильно, – Сє Дзюньсін розсміявся.

 

(3)

 

У цей же день Сє Дзюньсін розчистив ділянку землі за сектою демонів і приготувався до усамітнення.

 

— Дзюньсіне, ти ж казав, що в моїй спілці не бракує будинку, в якому ти міг би проживати, тож чому ж ти хочеш побудувати окремий у бамбуковому лісі?

 

Дзі Фан стояв у глибині бамбукового лісу за горою секти демонів, усе ще тримаючи на руках теплого маленького учня. Навколо панував відкритий простір, який щойно розчистили, а Сє Дзюньсін, використовуючи свої численні бойові навички, будував будинок.

 

Навички володіння мечем використали для різання бамбука, польоту – для побудови даху, а вроджену ці, що містилася в його тілі – для формування купи бамбукових матеріалів.

 

— Це дійсно... унікально, – куточки очей Дзі Фана сіпнулись.

 

Роботи з будівництва будинку закінчилися. Лише тоді Сє Дзюньсін відповів на запитання Дзі Фана. 

 

— Природно усамітнюватися в бамбуковому лісі.

 

Узявши шматок бамбука, він швидко розрізав його на довгі й тонкі смужки. Спритно рухаючи руками, він сплів коника, від якого йшов слабкий аромат бамбука, і простягнув його Дзі Юню.

 

— Про що думаєш? – Дзі Фан утратив дар мови, вислухавши зауваження Сє Дзюньсіна про усамітнення. — Гей! Не спокушай мого учня.

 

Схопивши коника, якого Сє Дзюньсін збирався віддати маленькому Дзі Юню, Дзі Фан люто подивився на Сє Дзюньсіна.

 

Простягнута рука промайнула повз коника. Дзі Юнь утупився в іграшку, яку йому подарував дядько Сє на руці шифу. Його губи стислися від образи.

 

— Юнь-ере, не плач! Цей коник для тебе, не плач, не плач. 

 

Дзі Юнь, помітивши засмучене обличчя учня, почав несамовито втішати його. Він дивився на свого доброго друга, який радів його нещастю, і вогонь у його серці розгорявся ще дужче.

 

[Учень фактично плакав через іншу людину, це розбивало йому серце QAQ]