Перший крок до монстра

Арден і його армія маріонеток просувалися темними коридорами підземелля. Трупи гоблінів валялися на кожному кроці, а чорні нитки, що тягнулися з його пальців, звивалися немов змії.

Він уже майже не відчував втоми — тільки холодний голод до нової сили.

 «Доступне тіло для створення маріонетки: Людина (Жриця). Прийняти?»

Арден зупинився. Попереду, притулившись до стіни, сиділа поранена дівчина. Її біла ряса була вкрита кров’ю, а очі дивилися на нього з надією.

— Будь ласка… допоможи… — прошепотіла вона.

На її грудях світився священний символ — знак богині світла.

 «Сильна магічна структура виявлена. Її тіло можна використати для створення маріонетки класу “Примарний Лікар”. Підвищення регенерації та захисту. Прийняти?»

Арден застиг. Його пальці тремтіли, а чорні нитки вже ковзали по підлозі, повільно наближаючись до її ніг.

— Ти… можеш зцілити мене, правда? — запитав він холодно.

— Так… — дівчина простягнула до нього руку. — Я можу вилікувати тебе. Я можу вивести тебе звідси… Тільки… тільки допоможи мені…

 «Прийняти?»

Арден поглянув на її слабке тіло. Її обличчя нагадувало Лінду — його загиблу подругу.

Він зупинився… але лише на секунду.

— Вибач… Але ти принесеш мені більше користі по-іншому.

Нитки раптово метнулися вперед і пронизали її тіло. Дівчина скрикнула, намагаючись утекти, але чорні нитки скували її кінцівки.

— Н-ні… будь ласка… не треба…

Арден не слухав. Він встав на коліно, поклав долоню на її голову та прошепотів:

— Служи мені.

Нитки прошили її хребет, змушуючи тіло сіпатися у конвульсіях. Дівчина ще кілька секунд судомно хапала ротом повітря, перш ніж затихла. Її очі вкрилися чорною плівкою.

 «Маріонетка класу “Примарний Лікар” створена.»

— Ідеально… — буркнув Арден, відчуваючи, як тепло магії наповнює його тіло.

Маріонетка повільно підняла руки, і на кінчиках її пальців з’явилися слабкі, світлі вогники.

Функція: Лікування. 
Функція: Посилення тіла.

— Тепер… ти справді корисна.

Арден повів свою армію далі, навіть не озирнувшись. Його серце билося рівно, без докорів сумління.

 «Мертві служать краще за живих…» — подумав він, не помічаючи, як ця ідея глибоко вкорінювалася у його свідомості.

Після кількох годин Арден опинився перед великою залою. Свіже повітря нагадувало, що вихід близько. Але всередині хтось був.

П’ятеро вцілілих авантюристів — поранені, але ще здатні битися. Вони тримали зброю і нервово дивилися на Ардена та його моторошну армію.

— Що це за тварюка… — прошепотів один із них.

Інший підняв меч і крикнув:

— Він некромант! Спаліть його разом із його тварюками!

— Почнемо… — Арден розвів руки в сторони, і його нитки рвонули вперед.

Маріонетка Кейла кинувся на групу, розмахуючи мечем. Його клинок розпанахав груди одного з авантюристів, залишивши його корчитися в агонії.

— Не… не чіпай його! — закричала одна з жінок у групі.

— О, не хвилюйся… — Арден посміхнувся. — Він ще згодиться мені…

Коли труп охолов, чорні нитки вже пронизали його тіло. Через кілька секунд нова лялька піднялася з підлоги, а жінка закричала від жаху.

— Ти… ти монстр!

— Можливо… — Арден повів своїх маріонеток уперед. — Але мені це підходить.

Залунали крики, що швидко перетворилися на зловісну тишу.

Арден стояв посеред кімнати, а навколо нього — тіла, які вже починали обплітати його чорні нитки.

 «Армія збільшена на п’ять юнітів.»

Арден вийшов із підземелля без жодного сумніву в очах. Людяність залишилася в темряві разом із тілами його жертв.

 «Я стану сильнішим… і якщо для цього доведеться втопити цей світ у крові — так тому й бути.»