*Хай М’є Хов Бі "嗨咩猴比" (Hāi Miè Hóu Bǐ) - фраза не має буквального перекладу
嗨 (Hāi) – "Привіт"
咩 (Miè) – в цьому контексті не має буквального значення, скоріше за все просто додає грайливості
猴 (Hóu) – "Мавпа".
比 (Bǐ) – "Порівнювати" або іноді використовується як суфікс у грайливих фразах, але тут, схоже, просто додає ритм або звучання.
– інформація не з достовірних джерел, а з перекладача китайської мови та ґуґла
Коли настала ніч, район був доволі тихим; час від часу десь гавкали пси, лише в небагатьох будинках досі горіло світло. Короп яо йшов позаду, невпинно бурмочучи:
– Я ж казав тобі прийти раніше, а ти не послухав, і тепер всі люди вже розійшлися. У цій темряві без світла чи вогню навіть табличок на дверях не видно, то як ми маємо щось знайти?
Хондзюнь постояв деякий час, поки не стихли три тисячі ударів барабана, і місто не поринуло у справжню ніч. Йому лишалося лише вперто стукати у двері й питати дорогу. Постукавши у кілька будинків, він нарешті зустрів німого старого, який підняв свій ліхтар і посвітив йому в обличчя. Хондзюнь лише подякував йому за гостинність і повернувся назад.
Провулок здавався майже частиною старого занедбаного маєтку, який, мабуть, уже багато років ніхто не ремонтував, бо всередині все заросло бур’янами. Хондзюнь ліг просто на землю, не зважаючи на бруд; він настільки втомився, що заснув відразу ж, як тільки ліг.
Тієї ночі темні хмари вкрили місяць. У глибині Палацу Сінцін подув темний вітер, завіси затріпотіли, а свічки миготіли, створюючи хаотичні плями світла й тіні.
Багата дама в чорному вбранні, вишитим візерунком таот’є* сиділа прямо в залі разом із трьома чоловіками в плащах, що приховували їхні обличчя. Один із них простягнув тацю, на якій лежав метальний ніж, забруднений кров’ю.
*Таот’є (饕餮) — це міфічна істота з китайської міфології, символ ненаситності та жадібності. Вона часто зображується у вигляді грізного обличчя з великими виряченими очима, без чітко окресленого тіла, з величезною пащею, яка ніби поглинає все навколо.
– Що це таке? – запитала багата жінка.
– Коли Фей Ао був за містом на полюванні, він отримав удар цим ножем, – тихо сказав чоловік. – Я наказав йому сховатися у Палаці Дамін, щоб вилікувати рани.
Струнка рука багатої дами підняла метальний ніж. Її брови глибоко зсунулися. Вона пильно дивилася на Безсмертний Метальний ніж, той відбивав її обличчя, сповнене нищівної краси та гідності.
– Ніколи раніше такого не бачила, – вона кинула ніж назад на тацю, і той приземлився з легким дзвоном.
– Хтось наближається, – сказав інший чоловік.
– Минуло стільки років, – холодно сказала жінка, – і тільки зараз вони вирішили прийти. Завтра я віднесу цей метальний ніж перед Його Величністю, подивимося, що він скаже. А що з тим, хто метнув цього ножа?
– За ним погнався Лі Дзіньлон, і вони встигли навіть побитися, – доповів третій чоловік. – Але під час погоні він зник, тому, можливо…
– Хахаха, – жінка щиро засміялася, від її сміху навіть гілки з квітами затремтіли. – Це починає ставати все цікавішим. Цей божевільний дурень Лі Дзіньлон усе ще захоплений своїми величними мареннями про вбивства яо та винищення мо?
– Після подій минулої ночі Фей Ао необачно показав себе в місті, і вже почали ширитися чутки, – сказав чоловік. – Кажуть, у Чан’яні є яоґвай…
– Оу? – усміхнулася жінка. – У Чан’яні є яо? Вперше про це чую. Син Неба сидить на своєму троні, чотири моря спокійні, земля процвітає – звідки взялися ці яо? Завтра я сяду з ним і проведу належну розмову. А зараз ви всі можете йти. Накажіть Фей Ао більше не показуватися. Знайдіть власника цього метального ножа, а коли знайдете, відправте його Фей Ао на обід.
Вранці на початку осені повітря було трохи задушливим. Після кількох пташиних криків з парасолькового дерева біля занедбаного будинку зненацька долинув шум пташиних крил, перш ніж всі вони здійнялися в небо і полетіли геть.
З переднього двору долинув гучний тріск, і Хондзюнь різко прокинувся зі своїх снів.
Короп яо також підскочив, наляканий до смерті. Коли він намагався вилізти з мішка його слизьке риб’яче тіло з плеском плюхнулось на землю:
– Що сталося?! Що сталося?!
Одразу ж він виконав «стрибок коропа з води», перекинувшись у повітрі, і твердо встав на дві ноги. Оглянувши ліворуч і праворуч, він запитав:
– Де це ми?
– Тут хтось є? – пролунав голос чоловіка, який відчинивши двері до передньої зали, увійшов всередину.
Хондзюнь миттєво підняв руку, щоб затулити очі від яскравого сонячного світла. На його фоні він побачив стрункого юнака близько дев'яти чі на зріст, одягненого у дивний одяг; той дивився на нього з подивом.
Вони кілька секунд витріщалися один на одного, поки Хондзюнь нарешті не розгледів обличчя чоловіка. Риси його обличчя були чіткими й гармонійними, високі вилиці, брови чорні, наче пір'я яструба, а вигин губ був чітко окресленим. Його шкіра, засмагла від сонця, мала здоровий бронзовий відтінок, а в густому чорному волоссі були заплетені численні маленькі косички.
За спиною в нього були лук і сагайдак, а ще він мав плащ із овечої шкіри, на одному плечі, його бронзове, м’язисте праве плече було оголеним. На ньому були чорні мисливські чоботи, а на поясі висіла дорожня сумка. Він виглядав як мисливець.
Чоловік мав широкі плечі й стрункий стан, і хоча був одягнений у цей мисливський плащ, це не применшувало його винятковості.
– Налякав цього яо до смерті, – сказав короп яо.
Юнак побачив коропа яо й різко здригнувся. Він потягнувся назад, вихопив стрілу із сагайдака й миттєво натягнув тятиву лука.
Хондзюнь відразу ж закрив собою коропа яо:
– Цей яоґвай не шкодить людям! Я екзорцист! – І водночас, побоюючись, що короп яо скаже щось зайве, вигукнув:
– Джао Дзилоне, не кажи більше жодних дурниць!
Почувши це, юнак нарешті прибрав лук, все ще наполовину не вірячи, і поглянув на Хондзюня з недовірою, запитавши:
– Ти екзорцист? Чому тоді з тобою яо? І взагалі… до кого мені тепер звернутися, щоб доповісти про прибуття?
Хондзюнь здивовано перепитав:
– Доповісти про прибуття?
Юнак підняв руку та вказав над головою Хондзюня, жестом показуючи, щоб той подивився у тому напрямку.
Хондзюнь підняв голову й побачив табличку, прибиту над дверима до передньої зали. На ній було написано чотири великих ієрогліфів: “Відділ Екзорцизму Великої Тан”.
У садах палацу Сінцін небо за стінами було затягнуте похмурими хмарами, і стояла задушлива спека. Лі Лондзі обіймав Ян Юхвань, не зважаючи на спеку, і щойно вони роз'єднувалися, він знову притискався до неї. Після тривалих обіймів обидва з них були покриті потом. Вони пили охолоджений напій із кислих слив,взявшись за руки. Поруч сиділа пані Ґвоґво, яка чистила фрукти лічі. Щойно вона знімала шкірку, та клала фрукти у п'ятиколірну скляну миску з льодом, Ян Ґводжон що, сидів поруч, вибирав очищені лічі, щоб з'їсти їх.
– Цей капітан армії Лонву Лі Дзіньлон тільки й робив, що патрулював місто ночами, а тоді користувався нагодою, щоб піти до борделю, – радісно говорив Ян Ґводжон. – Його підлеглі напилися, почали битися й здіймати шум. А наступного дня, коли протверезіли, зрозуміли, що не можуть це виправити, тому придумали цей безглуздий жарт.
– Цю людину слід усунути, – сказала пані Ґвоґво. – Безвідповідальний, забуває про свої обов'язки, обманює імператора та поширює хибні чутки – як можна таке залишити без покарання?
Ян Юхвань раптом згадала дещо й запитала:
– Хіба Лі Дзіньлон не є кузеном генерала Фена?
– Саме так, – підтвердив Ян Ґводжон. – Нещодавно Чанцін повернувся до двору й подав документа на свого молодшого кузена: він хотів узяти його з собою в похід, щоб той міг заробити військові заслуги. Як на мене, він зараз просто нудьгує. Відправимо його воювати на кілька років – і проблем більше не буде.
Лі Лондзі тихо зітхнув і вже збирався щось сказати, коли Ян Юхвань поглянула на вирази облич інших. Зрештою совість не дозволила їй мовчати, і вона сказала:
– Генерал Фен щойно зробив великий внесок у справи країни. Відправляти його кузена просто так… ну, молоді люди гарячі, це не така вже велика провина.
– ... Колись, коли герцог Ді постарів і втратив ясність розуму, він усе казав про яо, – пригадав Лі Лондзі і продовжив: – Тоді він навіть створив відомство під назвою “Відділ Екзорцизму”. Воно підпорядковувалося Відділу миру й порядку, і після того, як столицю перенесли, його теж перемістили сюди.
– Здається, я щось пам’ятаю з дитинства… – відповіла Ян Юхуань.
– Я так і знала, що ти захочеш знову згадати ту білу лисицю, – легко посміхнулася пані Ґвоґво.
– До речі, коли я був малим, – сказав Лі Лондзі, – під час жертвоприношень богам я бачив у річці Лво силует чорного дракона.
– Це було благословенне знамення! – усміхнулася Ян Юхвань. – Просто звичайні люди не зрозуміли, що це було диво, тому й назвали це яо. Щасливий знак — і хіба це не стало чудовим підтвердженням долі Вашої Величності?
– Саме так, – погодився Лі Лондзі. – Хм... Джень щойно подумав: якщо Лі Дзіньлон має такі дивні думки та дивовижні здібності, чому б не призначити його керувати Відділом Екзорцизму? Як вам така ідея?
Ян Ґводжон, Ян Юхвань та пані Ґвоґво застигли на мить, а тоді Ян Юхвань усміхнулася. Куточок рота пані Ґвоґво легенько смикнувся, і на якийсь час вона не знала, що сказати.
Лі Лондззі, зберігаючи абсолютно серйозний вираз обличчя, додав:
– Нехай буде так. Хоч невідомо, де зараз знаходиться цей Відділ Екзорцизму, він має ще й досі існувати. Зрештою, Лі Дзіньлон явно не може залишатися в армії Лонву. Нехай попильнує цей Відділ деякий час і поширить серед жителів Чан’яню новину про це “щасливе знамення”. Заодно це задовольнить бажання Фен Чанціна. Це питання доручаю тобі, Ґводжоне.
Ян Ґводжон:
– …
На занедбаній садибі Хондзюнь та той красивий юнак продовжували дивитися один на одного; жоден із них не міг подумати, що потрапить саме сюди! Але це місце явно було покинуте багато років тому – передню залу заполонило павутиння, хоча кімнати всередині все ще здавалися просторими. Після того як вони пройшли через передню залу, перед ними відкрився великий внутрішній двір із кількома гнилими скринями, які були порожні всередині.
Юнака звали Мо Жиґень, і він був із племені Шивей; він також прибув, щоб стати екзорцистом. Він попросив у Хондзюня його листа й тепер уважно вивчав його на подвір'ї. У двох листах було зазначено приблизно одне й те саме: чудовиська заполонили Чан’янь, тому нащадки родин екзорцистів з усіх куточків країни повинні прибути до Відділу Екзорцизму Великої Тан для служби.
Поки Мо Жиґень розглядав листи, Хондзюнь прогулювався покинутим Відділом Екзорцизму. У дворі він побачив парасолькове дерево, яке виросло вище за стріхи даху, а навколо основи дерева лежало кілька насінин. Дивлячись на дерево, Хондзюнь відчув теплоту чогось рідного. Двір з'єднувався зі східним та західним крилами двома коридорами, на яких висіли дзвіночки, що ніжно дзвеніли на вітрі. Наприкінці була фальшива стіна, а двері та вікна в дванадцяти кімнатах згнили, крізь них бігали миші, тихо попискуючи.
У найглибшій частині знаходилася простора головна зала. Всередині були кілька великих зручних бамбукових кушеток, а посередині стояв центральний журнальний столик. Минуло багато днів і все це вже було трухлявим та розваленим, навіть під дерев’яним столом було кілька осколків керамічного посуду.
У задньому дворі були стайні для коней, а також задні двері, які були наглухо запечатані.
– Кон Хондзюнь, – Мо Жиґень дочитав листа у передній залі, швидко підійшов, ледь не вдарившись головою об дверний отвір, і сказав: – Наші листи однакові.
– Це дивно… – відповів Хондзюнь.
В його уяві Відділ Екзорцизму Великої Тан мав би бути людним місцем, яке якщо навіть і не було схоже на багаті маєтки з легенд, хоча б мало нагадувавати пристойне місце для зупинки. Але тут усе було абсолютно порожнім, ні душі навкруги. Тож хто тоді надіслав цей лист?
Перед тим, як він спустився з гори, Цінь Сьон не сказав йому, звідки взявся лист, і навіть ніколи не згадував, до якого роду належав Хондзюнь. Проте виглядало так, ніби хтось просто скопіював листи, запечатав їх і відправив. На листі стояв підпис – ієрогліф "Ді".
– Відправник Ді Женьдз’є? – запитав Мо Жиґень. – Але хіба ж він не помер багато років тому?
– Гей, шановні, подивіться на стіну! – короп яо стояв у головній залі, нахиливши голову набік.
– Що там? – Хондзюнь підійшов і витер пил зі стіни, оголивши настінний розпис із зображенням чиновника у пурпурових шатах. Перед ним стояв бронзовий курильний сосуд із патинованою поверхнею.
– Напевно, це він, – сказав Мо Жиґень.
– Може Відділ Екзорцизму переїхав? – припустив Хондзюнь.
– У листі було вказано саме це місце, – відповів Мо Жиґень. – Як бачиш, воно занедбане вже багато років, тож навряд чи вони нещодавно переїхали.
Вони стояли перед фрескою, мовчки розмірковуючи. Хондзюнь відчував себе так, ніби пробивався крізь колючі чагарники, підіймався на гори, переходив через річки, долаючи тисячі лі, щоб зрештою виявити, що його очікування зовсім не збіглися з реальністю. Це було схоже на розчарування після довгого сходження на гору, коли на вершині виявляється нічого особливого.
Раптом із переднього двору пролунав людський голос:
– Ой, двері впали. Є тут хтось?
Юнак з племені ху, одягнений у розкішний темно-червоний воїнський плащ і з лютнею за плечима, стояв посеред двору. Він якраз витягав гроші, щоб заплатити двом носіям, які принесли великі та малі пакунки, заповнивши ними весь двір.
У цього юнака було високе перенісся, глибоко посаджені очі, кучеряве волосся, а на руці він носив чотири кільця. Його шкіра була біла, як молоко, в руці він розкрив віяло кольору синього діаманту, тримаючи його над головою, щоб захиститися від сонця, поки розглядав усе навколо з виразом розгубленості.
Мо Жиґень та Хондзюнь вийшли з передньої зали.
– Хай-йо! – гучно вигукнув юнак ху, чим сильно налякав їх обох.
– Привіт мавпочки!* – юнак ху широко розкинув руки та привітно вигукнув: – Мої дорогі друзі з Великої Тан! Привіт!
*тут він каже те саме, що і в назві розділу
Після цього він швидко підійшов до них, спершу обійнявши Мо Жиґеня, а потім міцно притиснувши до себе Хондзюня.
– Я Тайлопотамія Гоміхок Хаммурапі, – сказав юнак ху. – Можете називати мене просто А-Тай.
Після знайомства А-Тай склав руки на грудях і, повільно відступивши назад, граційно й легко виконав уклін:
– Дозвольте запитати, чи це Відділ Екзорцизму Великої Тан? Ось мій рекомендаційний лист. Хто тут відповідальний чиновник?
Мо Жиґень і Хондзюнь заніміли одночасно, але перш ніж вони встигли поставити запитання, ще хтось зайшов.
– Є хто-небудь?
Всі троє одночасно повернули голови й побачили, як інша людина, високий учений, визирає ззовні, зазираючи всередину.
– Я Цю Йонсі, людина з Дзяннаню, – привітався учений з усмішкою. – Мій дідусь відправив мене сюди спеціально, щоб... Що таке? Чому у вас усіх такі вирази обличчя?
– Це… хіба це не дивно?? Га? Чому в цьому відділі є яоґвай?
Через одну ке (15 хвилин) кожен із них тримав у руці листа й дивився один на одного.
– Це неправильно... Ви всі прийшли на службу? Хіба Судовий Відділ за це не відповідає? – запитав Мо Жиґень.
Учений Цю Йонсі відповів:
– Перед тим як прийти сюди, я заходив до Судового Відділу. Вони сказали, що це не їхня справа.
Юнак ху А-Тай додав:
– Коли я зайшов до Відділу Ритуалів, вони також сказали, що не відповідають за це.
Четверо з них сиділи колом, заглиблені в роздуми. Усі отримали листи з наказом з'явитися на службу, але прибули до Відділу Екзорцизму, де не було жодних слідів людської присутності – лише бур’яни та дикі чагарники. Що ж тут відбувається?
– На мою думку, є одна дуже підозріла річ, – А-Тай клацнув пальцями та почав ходити по залі, замислено дивлячись на Мо Жиґеня. – Я з Тохарістану, цей брат Мо Жиґень із великих степів за Сайвайськими горами, а цей красивий брат...
– Мене звати Хондзюнь, Кон Хондзюнь, – сказав Хондзюнь.
– Де ти живеш? – усміхнувся А-Тай.
– Гори Тайхан.
– А ти? – запитав А-Тай у вченого на ім’я Цю Йонсі.
– Сіху, – відповів Цю Йонсі.
– Ми прибули з різних місць, близьких і далеких, отримали листи в різний час, то як сталося, що ми всі опинилися в Чан'яні в один і той самий день? – сказав А-Тай.
– Ти правий! – вигукнув Хондзюнь.
– Ох? – здивувався Цю Йонсі. – Ви теж тільки прибули?
– Угу, – кивнув Мо Жиґень, наче щось обмірковуючи. – Якщо ми знайдемо того, хто надіслав листи, то зможемо дізнатись правду.
Хондзюнь подумав, що якщо ця людина зуміла передати лист у руки Цінь Сьона, то чи не означає це, що вона знала, де він перебував у Палаці Яодзінь? І якщо знала, то, можливо, була знайома з Ді Женьдз’є та його батьком, Кон Сюанем? Або принаймні знала про події минулого?
Хондзюнь задумався на мить, а потім в нього спалахнула блискуча думка:
– Ви, хлопці, думаєте, що пізніше прибудуть ще люди?
А-Тай кивнув, а кутики його вуст піднялися в легкій усмішці:
– Саме так, тож, мабуть, найкраще, що ми можемо зробити зараз – це просто зачекати.
