Дощ пройшов, небо прояснилося, і осіннє небо над Чан’янем сяяло чистотою на десятки тисяч лі, блакитне, наче щойно вимите. Солодкий аромат квітів османтуса розносився вітром, Хондзюнь штовхнув стовбур парасолькового дерева, з якого дощова вода, що зібралася за ніч, хлюпнула вниз з гучним сплеском. Він використав цю воду, щоб умитися, випив трохи, перш ніж зірвати два листочки, піднести їх до рота й подути, щоб видати звук.
– Що нам тепер робити? – короп яо голосив, згорнувшись калачиком в торбі, із виразом, наче небо ось-ось впаде.
– Це місце дуже просторе, – відповів Хондзюнь, потираючи живіт, перш ніж продовжити: – спочатку поїмо, а потім вирішимо.
– Я більше не їстиму дощових черв'яків, – докинув короп яо.
– Знайдемо тобі м'яса, – сказав Хондзюнь. – Давай спокійно подумаємо, як діяти далі. Ех, чому ж нам так не щастить у цій мандрівці? Гей! Що це?
Хондзюнь, маючи юнацьку допитливість в серці, побачивши цей запаморочливий світ людей після того, як спустився з гори, одразу ж відкинув усі свої турботи. Він витяг кілька мідяків і попрямував до ринку, щоб купити їжі. Короп яо знову нагадав йому:
– Чому ти після спуску з гори їси все підряд? Будь обережний, щоб не з'їсти чогось небезпечного і не зіпсувати собі шлунок.
Але Хондзюнь, недбало закинувши ногу на лавку біля їдальні, взяв до рук величезну миску локшини й одним махом все з’їв. Їжа людського світу була значно смачнішою, ніж у палаці Яодзінь. Смажене, приготоване на грилі, обсмажене на сковороді – тут було стільки різноманітних способів приготування їжі! А ще тут було м’ясо ягняти в соєвому соусі, п’ятиколірні тістечка, парені клейкі рисові десерти. У палаці Яодзінь такого не готували, а їхній похід із гори був таким поспішним, що в запасі були лише сухі пайки.
На щастя, Цінь Сьон знав характер Хондзюня і підготував для нього багато перлин, тож за той місяць, що вони були в дорозі до Чан’яня, Хондзюнь робив, як навчав його короп яо: обмінював перлини у торговців на срібло, а потім – срібло на мідяки, які використовував для купівлі їжі та напоїв. Хоча Хондзюнь і не розумів звичаїв людського світу, завдяки вчасним підказкам коропа яо йому вдалося уникати серйозних проблем.
Хондзюнь був дуже кмітливим, і під час їхньої подорожі вниз із гори він швидко вчився. Спочатку він не говорив багато, натомість спостерігав за тим, як діяли інші, і поступово переймав їхню поведінку. Побачивши, як люди стають у чергу, щоб купити м’ясні пиріжки, він запам’ятав, як це роблять, а потім сам спробував: віддав кілька мідяків і отримав два пиріжки.
Він також помітив вуличних артистів, які видували вогонь із рота. Зацікавлений, Хондзюнь трохи спостерігав і сказав:
– Що тут особливого? Коли тато чхає, то може зробити набагато більше.
Короп яо:
– …
Інший артист демонстрував, як розбиває брили каміння об груди, згинає залізні прути, лазить по горах мечів і залазить у казан із киплячою олією. Хондзюнь лише здригався, спостерігаючи за цим.
– Навіщо вони себе так мучать? – запитав він, не розуміючи.
Короп яо відповів:
– Щоб заробити гроші. Ти цього не зрозумієш, але людський світ сповнений труднощів.
Вуличні артисти завершили виступ і почали ходити по колу, просячи грошей, а зібраний натовп почав кидати монети в миску. Хондзюнь вирішив, що це доволі сумно, тому кинув у миску перлину. Короп яо, який сидів у нього за спиною, не міг бачити, що відбувається, але раптом хтось закричав:
– Перлина нічного світла!
Перлина, розміром із мізинець, миттєво викликала ажіотаж. Дехто, не думаючи про правила пристойності, простягнув руку, щоб схопити її. Одразу ж натовп кинувся вперед, штовхаючи одне одного, щоб заволодіти нею, і вони почали сваритися.
Хондзюнь поспішив їх зупинити, тому закричав:
– Не сваріться! У мене ще є! Припиніть!
Короп яо вигукнув:
– Ти хочеш померти? Швидше біжи!
Ринок охопив хаос, а згодом туди кинулися охоронці. Через події минулої ночі, побачивши охоронців, Хондзюнь злякався, наче побачив привидів, і одразу ж кинувся тікати. Короп яо, ледь не плачучи, підганяв його, кажучи, щоб він якомога швидше вирушив до Відділу екзорцизму, щоб зареєструватися. Хондзюнь відповів йому кількома “гаразд-гаразд”, але невдовзі його увагу знову відволік дресирувальник мавпи. Він зупинився і почав спостерігати за мавпою.
– Заковувати її в ланцюги – це вже занадто, – сказав Хондзюнь дресирувальнику.
Той кинув на нього злий погляд і вилаявся. Короп яо, майже в сльозах, сказав:
– Маленький пане, тобі краще хутіш тікати.
У минулому на горі Тайхан жила група мавп, які вільно бродили, як їм заманеться. Але тепер, прямо перед ним, була мавпа, закута в ланцюги, маленька й худюща, недогодована, та ще й змушена кланятися людям навколо.
Хондзюнь відійшов на десять кроків, а потім, коли ніхто не дивився, кинув метальний ніж. З дзвоном ніж легко перерізав ланцюг, який тримав дресирувальник. Мавпа спершу застигла, озираючись навколо.
– Швидше, біжи! – тихо сказав Хондзюнь.
Мавпа отямилася і негайно побігла. Лаючись, дресирувальник кинувся за нею, спричинивши нову хвилю хаосу.
Короп яо сказав:
– Хондзюнє, постав мене попереду, що ти взагалі робиш?
Хондзюнь посміхнувся, спостерігаючи, як мавпа тікає, і в його серці піднялося невимовне почуття радості. Але, проходячи повз ринок, він знову зупинився. Перед ним висіла табличка з написом “Прочитай п’ять возів книг”, а всередину заходили і виходили вчені.
– Це книжкова крамниця? – вигукнув Хондзюнь.
– Вже темніє... – простогнав короп яо. – Тобі обов’язково треба бродити в такий час?
Хондзюнь, не звертаючи уваги, рішуче зайшов усередину. Увесь магазин пронизував сильний рибний сморід, і всі, хто був там, з огидою обернулися подивитися на Хондзюня.
– Рибі вхід заборонений! – вигукнув господар. – Навіщо ти несеш із собою рибу?
– Бачиш, тепер вони тебе зневажають, – знову сказав короп яо.
– Я купив її, щоб забрати додому і засмажити, пояснив Хондзюнь. – Адже керувати країною – це як готувати маленьку смачну страву.
Короп яо негайно замовк, а Хондзюнь додав:
– Я лише гляну, і відразу піду.
Короп яо:
– …
У книжковій крамниці найбільше було поетичних збірок. Хондзюнь узяв до рук томик обраних творів Лі Бая. Він одразу забув про час і, стоячи, заглибився в читання.
Тим часом по обіді ворота садиб у місті Чан’янь уже зачинилися; осіннє сонце пекло, а цикади безперестанно тріщали. Лі Дзіньлон, усе ще одягнений у те, що залишилося на ньому після втечі з Пінкан Лі, з оголеним торсом і босоніж, стояв навколішки в дворі, поклавши меч перед собою.
– Ти... Ти геть знищив репутацію свого батька та своїх предків!
Фен Чанцін ходив шкутильгаючи, у лівій руці він тримав поясну табличку з гравіюванням “Генерал Лі Дзіньлон із армії Лонву Великої Тан”, яку той залишив у борделі, а в правій – лінійку для покарання. Він опустив її з силою, і Лі Дзіньлон лише видихнув від болю, коли на його плечах з’явився ще один палаючий червоний слід.
Фен Чанцін потряс лінійкою у руці, легенько торкаючись нею щоки Лі Дзіньлона. Він був настільки розлючений, що задихався від злості, і продовжив:
_ Сьогодні на вулицях Чан’яня всі тільки й говорять про те, як ти вночі, кинувши поранених напризволяще, вирушив до Пінкан Лі розважатися з повіями... ти...
Лі Дзіньлон стояв навколішки, опустивши голову, і не промовив ні слова. Фен Чанцін розгнівано заревів:
– Скільки зусиль я доклав, щоб вибити для тебе місце в армії Лонву! Ти хоча б трохи цінуєш це?!
– Скажи щось!
Фен Чанцін продовжив:
– Ти носиш цей іржавий меч і думаєш, що ти великий генерал Юлінської армії? Ти можеш бути хоч трохи ініціативнішим?! Можеш?! Викинь уже цей свій меч!
Фен Чанцін виставив ногу, щоб вибити меч з-під колін Лі Дзіньлона, але той мовчав, уперто продовжуючи стояти на колінах.
– Не пізніше, ніж сьогодні ввечері, собака твого начальника принесе рапорт! – Фен Чанцін так розлютився, що все його тіло затремтіло. –На завтрашній ранковій аудієнції ти станеш головною темою пліток усього імператорського двору. Куди мені подіти своє старе обличчя? Куди його подіти?!
Слуги стояли в коридорі, насолоджуючись чужими стражданнями, і спостерігали за цією сценою, що розгорталася перед їхніми очима. У Чан’яні давно ширилися чутки, що Лі Дзіньлон— це розцяцькована подушка, всередині якої лише трава. Він народився у тітки Фен Чанціна, і ще немовлям втратив матір. Чотири роки тому його батько, Лі Моу, вирушив на війну до Сайвану разом з Цень Цанєм, отримав стрілу Сьонну і помер від важкої рани, яку не встигли вилікувати.
Того року Лі Дзіньлону було лише шістнадцять років. На батьківському боці не залишилося жодного родича, і ніхто не наглядав за ним. Він поступово втратив усю спадщину: спочатку шукав святих наставників, щоб навчитися даоським практикам, а потім витратив чималі гроші на меч, що, за переказами, міг убивати яо та знищувати демонів. Меч належав самому Ді Женьдз’є.
Ця біла ворона Лі Дзіньлон у шістнадцять чи сімнадцять років був об’єктом уваги багатьох дівчат у Чан’яні. Але, по-перше, він не мав постійного заняття, тож і не просунувся у створенні сім’ї, а по-друге, завжди тримався відлюдником й не спілкувався з чужими. Коли він бачив сватів, навіть не трудився кивати їм у знак вітання. Двадцять років без звершень, тож і питання сватання поступово тьмяніло і згасало.
Він уже не був дитиною, але так і не одружився, не взявся за роботу й щодня байдикував. Лише минулого року його кузен Фен Чанцін завоював Великий Болор у Західних регіонах, отримав прихильність Сюаньдзона і влаштував Лі Дзіньлона на службу до армії Лонву.
Фен Чанцін ледь не отримав серцевого нападу через цього свого недолугого кузена, і чим більше він говорив, тим більше дратувався. Удари лінійкою сипалися, як буря, поки навіть його дружина не підбігла й не закричала:
– Мій пане, припини бити його! Досить!
Останній удар лінійкою зламав її навпіл, а з чола Лі Дзіньлон пішла кров, що текла вздовж його обличчя й капала на землю.
– Мій пане, заспокойся! – поспішила до чоловіка пані Фен, масажуючи його плечі. Після повернення до двору Фен Чанцін, чекав на призначення на цивільну посаду, але цей його кузен перетворився на посміховисько всього Чан’яня, ганьблячи своє ім’я й навіть впливаючи на його кар’єру. Як він міг не злитися?!
Закінчивши покарання, Фен Чанцін не став продовжувати сварку, а, шкутильгаючи, увійшов до будинку. Тільки тоді пані Фен наказала служницям принести ганчірку, щоб витерти кров. Вона звернулася до Лі Дзіньлона:
– Чому ти такий упертий? Просто визнай свою провину, і твій брат не був би настільки розлючений.
Лі Дзіньлон, як і завжди, мовчав, спокійно стоячи на колінах. Тим часом сутінки впали, і промені призахідного сонця, змішані з кров’ю на блакитному камінні, зливалися в одне.
Спекотного літнього вечора Хондзюнь ніс кілька книг, повертаючись на Східний ринок. Люди розійшлися, крамниці зачинилися. На обрії лежала смуга рожевих хмар, а здалеку долинав звук барабанного бою.
Дон-дон-дон…
– Гей, Джао Дзилоне? – Хондзюнь потягнувся назад і легенько поплескав по своєму дорожньому мішку. Короп яо спочатку лежав із відкритим ротом, нерухомий, ніби спав із відкритими очима, але тепер, коли його розбудили, його рот відкрився й закрився кілька разів.
– Де знаходиться Відділ екзорцизму? – запитав Хондззюнь.
– Не знаю, – відповів кароп яо. – Останній раз, коли я був у Чан’яні, це було вісімдесят років тому.
– Як ти сюди потрапив? Ти не мав нагоди добре роздивитися місто?
– Минулого разу мене виставили на продаж на базарі в Східному ринку, і я звідти вибрався з гачком у роті. Спробуй у такому стані прогулятися, подивимося, як у тебе це вийде.
– ...
– У листі, якого дав тобі шановний Цінь Сьон, цього не було?
– Дай-но гляну… де знаходиться Дзіньчен Фан?
– На північ від Західного ринку. Ходімо швидше, коли барабани перестануть бити, почнеться комендантська година, і якщо ми все ще будемо блукати без діла, нас зловлять.
Хондзюнь пришвидшив ходу. Щоб дістатися із Східного ринку до Західного, потрібно було пройти більшу частину Чан’яня, і дорогою він питав напрямок, аж поки не запихався. Нарешті, коли на небі вже почало темніти, він дістався до Дзіньчен Фана.
Дороги Чан’яня були звивистими і постійно перетиналися, а поза основними вулицями було багато кварталів, кожен із яких мав окремі алеї та провулки, що їх з'єднували. Тож, навіть потрапивши до Дзіньчен Фана, Хондзюнь усе ще не міг знайти Відділ екзорцизму і зміг лише йти у напрямку будівлі, де горіло світло.
