За дверима відкрився ще один внутрішній дворик, схожий на заднє подвір’я будинку якоїсь сім’ї. У саду виднівся ставок із лотосами, над яким у повітрі витав солодкий аромат квітів османтусу. Попри дощ, що м’яко шелестів, цей куточок зберігав витонченість, яка свідчила про те, що тут мешкала родина вчених людей. Хондзюнь затягнув чоловіка в коридор. Окинувши все поглядом, він подумав: «Ого, яке тут гарне місце».
Будинок цієї родини був двоповерховим, і зверху долинав голос дівчини. Хондзюнь був виснажений до краю: цілу ніч він переслідував ту рибу ао, а потім із ним сталося стільки всього, що єдине, чого він хотів, – знайти місце, щоб відпочити. Він одразу ж сів, обперся на стіну коридору й важко дихав.
У цей момент у коридорі з’явилася молода дівчина у жовтій сукні жуцюнь*, тримаючи в руці гілочку османтуса. Вона буквально врізалася в Хондзюня.
*Жуцюнь (襦裙) — це традиційний одяг династій Хань, Тан та інших періодів китайської історії. Він складається з двох основних частин:
襦 (жу) — коротка кофтина або топ, що прилягає до тіла.
裙 (цюнь) — довга спідниця, яка починалася вище талії та часто фіксувалася поясом.
Побачивши його, дівчина застигла на місці: перед нею сидів хлопець, який виглядав виснаженим до межі, важко дихав, а поруч із ним лежав чоловік. З-за його спини виглядала риб’яча голова карпа яо, що роззявляв свій рот.
Дівчина:
– ...
Хондзюнь із розгубленим виглядом підвів голову й зустрівся з нею поглядом.
Дівчина майже закричала, але Хондзюнь швидко зробив жест «тихо», показуючи, що їй у жодному разі не можна кричати. Потім він раптово схопився на ноги, жваво й енергійно, і кілька разів вклонився їй у знак вітання.
Після нічного дощу обличчя Хондзюня було повністю очищене від бруду та пилу останніх днів. Його шкіра виглядала білою й чистою, а риси обличчя — гарними й витонченими. Він був настільки красивим, що, здавалося, ця краса могла потрясти небеса й землю. Лише одного погляду, коли він підняв голову, вистачило, щоб дівчина завмерла й довго дивилася на нього.
Хондзюнь сказав:
— Я... позичу Ваше місце тут на деякий час.
Батько Хондзюня свого часу подорожував трьома світами й був настільки чарівним, що ніхто б ніколи не наважився серед двох чоловіків обрати його другим номером. Його знали як Махамаюрі, прекрасного чоловіка. Щоразу як він являв своє обличчя небесні діви осипали землю квітами, а п’ятсот років тому, щоб лише раз побачити його обличчя, кланам яо доводилося жорстоко змагатися між собою, спричиняючи хаос і руйнування.
Шкода, що Хондзюнь залишився сиротою в ранньому віці і не зміг вирости поруч зі своїм рідним батьком, Кон Сюанем. Натомість його віддали під опіку Чон Міна, який дозволив йому цілих дванадцять років жити на власний розсуд. Він часто бігав серед гір і потоків, вдень засмагав на сонці, а вночі мокнув під дощем. Час від часу він дихав димом і смолою. Незважаючи на всі труднощі, його брови та очі, м'які губи, рівні зуби й біла шкіра, які він успадкував від батька, разом із чистою енергією молодості викликали захоплення у кожного, хто бачив його вперше.
– Ви… Що сталося з цією людиною? – дівчина кинула погляд на непритомного військового, який лежав поруч із Хондзюнем. Потім здивовано вигукнула: – Це ж генерал Дзіньлон!
– Який ще генерал? — на обличчі Хондзюня з’явився вираз абсолютного нерозуміння.
– Що ти робиш! – невдоволено крикнув жіночий голос із галереї східної башти. – Це ти, Сань’ер? Кого ти цього разу привела?
Дівчина, яку звали Сань’ер, поспіхом зробила Хондзюню знак рукою й сказала:
– Усі зараз готуються спати, не галасуй, ходімо зі мною.
Хондзюнь підвівся, закинув “генерала Дзіньлона” собі на плече й, похитуючись, пішов за дівчиною нагору. Чоботи генерала стукали по дерев’яних сходах, коли Хондзюнь нарешті згадав, що на ньому ще й сталеві чоботи. Він поспіхом зняв їх, відніс генерала до кімнати й поклав його на ліжко. Потім розв’язав свою торбу і поставив її на столик.
– Що робити? – пробурмотів Хондзюнь сам до себе.
– Це твоя риба? – Сань’ер кинула погляд на коропа, що лежав на столі. Зябра Джао Дзилона час від рухалися. Хондзюнь кивнув.
Той військовий був одягнений у білий одяг, і Хондзюнь намацав у нього металеву табличку на поясі, на якій було вигравірувано: “Лі Дзіньлон, армія Лонву Великої Тан”. Прочитавши це, він нічого не зрозумів, тому кинув табличку на стіл і взяв меч, який пробив його П’ятибарвне Світло. Він уважно оглянув його й зрозумів лише те, що меч був дуже старим, важким, вкритим чорною патиною і густо інкрустованим дрібними символами в давньому стилі.
Не розібравшись із мечем, Хондзюнь розв’язав одяг Лі Дзіньлона, оголивши його міцні груди. Тіло генерала було струнким і підтягнутим, з чітко окресленими м’язами грудей і живота. Його брови були схожі на леза, немов намальовані тушшю. Риси обличчя були гармонійними, із високим носом і ледь піднятими куточками губ.
Лампа серця передається через Палаючу Лампу… Хондзюнь згадав момент, коли кулон розбився, а потім слова Цінь Сьона: як тільки кристал кулона буде знищено, Лампа Серця автоматично потрапить у тіло. Тоді на місці були лише двоє людей, тому, якщо він не опинився всередині генерала, то мав би потрапити в тіло самого Хондзюня.
Він сам не відчував нічого дивного з собою, але те, що Лі Дзіньлон був без свідомості так довго, було ненормальним. Логічно, хтось, хто впав і знепритомнів, мав би вже прокинутися... Чи може це бути через лампу Серця?
Хондзюнь теж не знав, яку користь приносить цей промінь світла. Він нахилився і приклав вухо до грудей Лі Дзіньлона, слухаючи биття його серця. Коли він обернув голову, то побачив здивований вираз обличчя Сань’ер.
– Можете залишити нас на хвилинку? – спитав Хондзюнь.
Обличчя Сань’ер наповнилося дивним виразом. Вона кивнула і сказала:
– Генерал Дзіньлон поранений? Мені покликати лікаря?
– Якого лікаря? – автоматично перепитав Хондзюнь. — Ні-ні, не потрібно.
– Тоді дозвольте мені принести йому води, – відповіла Сань’ер і вийшла з кімнати.
Хондзюнь негайно схопив коропа яо і тривожно сказав:
– Джао Дзилон! Прокидайся!
– Лікар – це той, хто лікує хвороби, – відповів короп яо, який вже давно прокинувся. – Де це ми? Що сталося?
Голова Хондзюня також була переповнена питаннями, і він швидко переповів серію подій. Людина і короп деякий час витріщалися один на одного, поки короп яо голосно не закричав:
– Ааа! Ти влип! Тобі кінець! Що тепер робити?!
– Я теж не знаю, ааа! — Хондзюнь вже починав втрачати голову.
– У нього прізвище Чень? – спитав короп яо.
– Ні, його прізвище не Чень! – Хондзюнь уже змирився з тим, що все зайшло надто далеко. – Його прізвище Лі... Стривай, а якщо він змінить прізвище? — у Хондзюня раптом з’явилася блискуча ідея.
– Ти дурень?! – сказав короп яо. – Він усе одно не нащадок Чень Дзи’ана!
– Все пропало, все пропало! Що тепер робити?!
– Убий його, – сказав короп яо. – Може, тоді світло вийде.
– Як я можу його вбити?! – вигукнув Хондзюнь. — Це все через мене!
Короп яо продовжив:
– Усі живі істоти страждають, і хоча я бачу, що цей чоловік виглядає талановитим, його перенісся трохи затемнене, а на лобі залягли зморшки. На обличчі відображається поразка, і навіть якщо він продовжить жити, то лише продовжить страждати, тому краще швидше закінчити його муки.
Хондзюнь:
– ...
Хондзюнь зовсім не знав, як діяти далі. Короп яо продовжив:
– Лампа Серця потрапила не до тієї людини, і тепер це стало такою проблемою!
Хондзюнь тримав меч, а короп яо далі підбурював його:
– Ти не людина, тому не бійся їх вбивати.
– Моя мати була людиною! – відповів Хондзюнь.
– Але ти ж вбивав яо, – нагадав короп яо. – Швидше роби це! Інакше що буде з родиною Чень у майбутньому? Лампа Серця повинна повернутися до роду Чень, інакше Мара…
Короп яо зрозумів, що ненароком сказав зайве, і одразу ж замовк.
– Мара? – з підозрою перепитав Хондзюнь. Він згадав той день, коли підслухав розмову Чон Міна і Цінь Сьона, під час якої вони також згадували це слово.
Короп яо швидко виправився:
– У будь-якому разі, Лампа Серця має бути повернена! Інакше нам усім кінець! Я не намагаюся тебе налякати… А де метальний ніж? Ти його повернув?
– Ні… Одного я посіяв… — відповів Хондзюнь.
– Ааааа! – короп яо буквально збожеволів. – Я ж казав тобі не гнатися, але ти не послухав! Бачиш! Тепер ми дійсно пропали! Навіть метальний ніж втрачено! А Лампа Серця…
Хондзюнь схопив рушник, скрутив його і раптово та вправно запхав у рот коропу яо, зупинивши його нескінченний потік "мудрості" в стилі Джуґе Ляна.
Ззовні почулося стукання, і Сань'ер увійшла з чайником.
– З ким ви говорили? – здивовано запитала вона, побачивши, що Лі Дзінлон все ще лежить непритомний на ліжку.
– З самим собою, – поспіхом відповів Хунцзюнь. — Дайте нам ще трохи часу.
Сань'ер передала рушник Хондзюню і, посміхаючись, сказала:
– Йой, гаразд.
Коли Сань'ер знову вийшла, Хондзюнь підняв руку, витер обличчя Лі Дзіньлону, а потім забрався на ліжко, сівши верхи на нього. Глибоко вдихнувши, він нахилився вперед, зібрав магічну енергію і, зібравши П'ятибарвне Священне Світло, притиснув долоню до грудей Лі Дзіньлона.
Короп яо дико замахав руками, витягнув рушник із рота і закричав:
– Хондзюнє, не зволікай більше!
У той самий час ззовні почувся хаотичний шум.
– Армія Шеньву проводить обшук! Непов’язаним особам триматися осторонь!
Лі Дзінлун розплющив очі й різко подивився вниз, тільки щоб побачити, як рука Хондзюня була притиснута до його грудей. Пройшовшись поглядом вздовж руки вгору, він зустрівся з поглядом Хондзюня.
Хондзюнь:
– …
Лі Дзіньлон:
– …
Лі Дзіньлон виглядав спантеличеним, поки не помітив, що верхня частина його тіла оголена, і на ньому лише довгі штани. Він миттєво отямився і голосно закричав:
– Що ти робиш?!
– Ти забрав мою Лампу Серця… — швидко сказав Хондзюнь.
Лі Дзіньлон гучно вигукнув, схопивши зап’ястя Хондзюня тієї руки, що була притиснута до його грудей, і потягнув її вниз. Обидва покотилися з ліжка, і Хондзюнь голосно закричав:
– Зупинись!
У кімнаті запанував хаос: Лі Дзіньлон перекинув глечик із водою на столі, короп яо швидко зістрибнув, а охоронці, які шукали, почули шум і негайно вигукнули:
– Та кімната в кінці! Швидко!
Короп яо закричав:
– Хондзюнь! Іди швидше! Ще більше людей наближається!
Лі Дзіньлон повернув голову, і, побачивши коропа-яо, здивовано витріщився, а потім загорлав:
— Яо! Риба яо!
Хондзюнь злякався, що це створить ще більше проблем, тому схопив свої речі однією рукою, коропа яо іншою, і, розбивши вікно, вистрибнув назовні. Лі Дзіньлон залишився в кімнаті з мечем у руках, шокований і знесилений, не розуміючи, що щойно сталося.
Коли Хондзюнь вистрибнув із вікна, він однією рукою вхопився за карниз і перелетів на дах. Він пробіг до кінця ряду будинків, а потім спустився по черепиці, успішно вислизнувши.
Тим часом Лі Дзіньлон залишався у кімнаті. Його обладунків не було, здавалось, вони відростили крила й полетіли. Ззовні пролунали гнівні вигуки:
– Хто всередині?! Армія Шеньву проводить обшук! Якщо не відкриєте двері…
Сань’ер відповіла:
– Усередині двоє гостей, які зараз займаються своїми справами… Не заважайте їм…
Почувши слова "армія Шеньву", Лі Дзіньлон зрозумів, що сьогоднішні неприємності його так просто не залишать. Він вирішив тікати, інакше його репутацію буде зіпсовано. Лі Дзіньлон також вистрибнув із вікна, але, на відміну від Хондзюня, який вискакував угору, він полетів униз. Босоніж він послизнувся на черепиці, перевернувшись кілька разів, і впав із даху.
Він тримав меч в одній руці, а іншою намагався зачепитися, безладно розмахуючи ногами. Але дах закінчився, і Лі Дзіньлон впав прямо на гамірну вулицю.
Місце, куди їх завів Хондзюнь, поспішаючи, виявилося відомим районом Чан’яня — Пінкан Лі, кварталом із борделями, зокрема одним із найпопулярніших, “Солов’єм Весняного Світанку”, а прямо за ним розташовувався Східний ринок Чан’яня.
На цей момент дощ припинився, і небо стало ясним, а Східний ринок Чан’яня вже відкрився для торгівлі. Навколо панував гамір людських голосів, і коли перехожі та продавці почули шум, усі обернулися, щоб подивитися, як капітан Лі Дзіньлон із армії Лонву, з гарячою, киплячою мужньою кров'ю, з оголеним та добре складеним торсом, тримаючи меч у руці, поспішно вибрався через вікно з "Солов’я Весняного Світанку" посеред білого дня. Потім він стрімко зісковзнув по черепичному даху, з гуркотом впавши на Східний ринок, налякавши коней і мулів, які почали іржати й гарцювати, розкидавши кошики по всій землі.
– Гей, це ж генерал Дзіньлон!
– Капітан Лі? Ха-ха-ха!
Лі Дзіньлон, збентежений і з пароморочення в голові від падіння, опинився в центрі уваги. Армія Шеньву визирнула з “Солов’я Весняного Світанку”, Лі Дзіньлон негайно сховався вбік, волочачи за собою меч, виглядаючи вкрай жалюгідно, коли ховався на Східному ринку. Решта армії Шеньву всюди його шукали, тоді як перехожі на ринку голосно сміялися, а якийсь самовпевнений учений навіть у деталях розповідав про інцидент.
– Я маю вірш, якщо моя публіка бажає оцінити його.
– Кажи, кажи!
– «Лі Дзіньлон з армії Лонву залишає Солов’я Весняного Світанку» —
– Капітан Дзіньлон, цей добрий син, занадто довго проспав у Пінкані; сміливо мчить дахами, прощається, поки сльози течуть із борделів!
– Чудові навички! Дозвольте цьому братові додати два рядки до цієї байки…
– Давай, давай! Брате, продовжуй!
– Він як генерал Фей, що застрелив тигра, народжений з хорошими рисами; не боїться жалюгідної армії Шеньву, але забув одягти форму армії Лонву!
Лі Дзіньлон:
– …
Лі Дзіньлон сховався в бочці з водою за Східним ринком, поки обшарпані вірші про нього літали навколо. Він тихо підняв дерев’яну кришку і крізь щілину побачив, як армія Шеньву ходить туди-сюди по Східному ринку, і важко зітхнув.
