Місяць потому.
У непроглядній темряві, де не було видно навіть пальців витягнутої руки, злива безжально лилася на рівнини. Грім гуркотів, а блискавки час від часу розривали нічне небо, яскраво освітлюючи простори.
– Я не знаю, куди воно втекло! – Хондзюнь витер обличчя, обшукуючи поглядом темряву навколо. Здавалося, що в ночі ховалися безліч небезпек. Ці (у значенні “духовної ці”) яо розсіювалася повсюди.
– Не женись за ним більше! – кричав позаду короп яо, намагаючись не відставати. – Ми майже дісталися до Чан’яня!
– Ми повинні знищити їх якомога більше! – крикнув у відповідь Хондзюнь, його голос був сповнений рішучості.
Хондзюнь стояв на рівнині, промоклий до нитки. Волосся прилипло до його чола, він важко дихав. Після виснажливого місячного шляху з Тайханських гір до Гуаньлона його одяг перетворився на лахміття. Половина його тіла була вкрита ранами, кров із яких змивалася дощем, стікаючи вниз і змішуючись із багнюкою.
У цей момент його свідомість була переповнена картинами палаючих солом'яних хатин на рівнинах Цінчуаня, а також моторошними образами дітей, у яких були відгризені половини голів.
Він насторожено оглядав своє оточення. Звук дощу глушив шелест руху яо, які пробиралися крізь пшеничні поля рівнини. Після чергового спалаху блискавки залишилася лише нескінченна злива. У цій темряві підвіска, що висіла на його шиї, була єдиним джерелом світла, яке випромінювало тепле сяйво.
Раптом гучний гуркіт прорізав тишу. З пшеничних полів несподівано вискочило величезне, темне й бридке яо завдовжки два чжани* (близько 6,7 метрів). Його роззявлена паща була заповнена рядами моторошно гострих зубів, а на голові виднілося п’ять кривавих очей. Воно нагадувало сома завбільшки з будинок, але мало чотири лапи, з яких капав слиз, коли воно кинулося на голову Хондзюня, намагаючись вкусити його!
– Це риба ао!
Закричав короп яо, і Хондзюнь різко обернувся. Він розвів руки, створюючи світловий бар'єр, що сяяв, схожий на мариво. Риба ао зіткнулася з бар'єром головою і видала болісний крик, після чого відскочила назад.
У ту ж мить Хондзюнь закрутив один зі своїх кидальних ножів Джаньсянь між пальцями і кинув його в головне око риби ао, що знаходилося на верхівці її голови!
Кидальний ніж Джаньсянь був скарбом, залишеним древнім Безсмертним Луя, і був поділений на чотири частини, що містили в собі силу чотирьох елементів – вітру, блискавки, води та вогню. У цю мить ніж, що ніс у собі силу блискавки, миттєво викликав розкати блискавок у небі, які обрушилися, мов водоспад. Риба ао спробувала ухилитися, але ніж влучив у її лобове око, осліпивши його. Вона заревіла від болю, почала кататися по землі, а потім зарилася в багнюку і зникла.
Невдовзі багнюка зірвалася з дороги, розлітаючись на всі боки. Земля розтріскувалася, мов хвилі, і створіння швидко просувалося вперед. Хондзюнь миттєво схопив коропа яо і запхав його в торбу, потім стрибнув на коня й вигукнув:
– Вйо!
Місто Чан’янь було занурене у темряву, принесену бурею. Багато солдатів на міських стінах сиділи під навісами в бамбукових капелюхах, захищаючи себе від дощу. Раптом пролунав пронизливий рев яо за межами міста.
– Що там відбувається?!
Солдати один за одним підскочили від несподіванки. Вони зібралися на стінах і побачили дивне видовище: на шосе за містом блискавка освітила щось, що сяяло в багнюці. Грязюка розліталася на всі боки, земля розколювалася, ніби невидима колісниця люто неслася шосе прямо до воріт Чан’яня.
За нею хтось мчав верхи, шалено кричачи:
– Куди ж ти втікаєш!
– Випустити стріли! Стріляйте!
– У Чан’яні діє комендантська година – вхід до міста заборонений!
Але попередження пролунало надто пізно, або ж подія розвивалася надто швидко. Ще до того, як командир міської оборони встиг закінчити свою промову, невидимий гігант, огорнутий блискавками, уже врізався у міський рів!
– АО--! – гучний рев пролунав, коли величезна чорна істота вискочила з міського рову й підскочила вгору.
Усі солдати на міській стіні застигли з відкритими ротами, споглядаючи, як гігантська риба ао з чотирма лапами та хвостом здіймається високо в повітря, а її лоб усе ще мерехтить електричними розрядами.
Риба злетіла на десять метрів у повітря, піднявши за собою грязюку й воду з міського рову. Потім вона описала дугу над містом, руйнуючи кромку черепиці, і важко впала в межах міських стін.
Командир міської оборони:
– …
У наступну мить величезна риба ао врізалася в землю посеред міста Чан’янь. Кам'яна бруківка розлетілася на друзки, шматки якої полетіли в усі боки. Риба ао пірнула в землю і стрімко понеслася головною дорогою міста, залишаючи за собою слід електричного світла, що пробивався крізь ґрунт.
– А-А-А! – лише тоді десятки вартових отямилися та закричали від страху.
– Припини переслідувати її! – пролунало в нічній тиші.
– Мій метальний ніж ще на ній! – закричав хтось у відповідь.
– То приклич його назад, дурню!
– Не можу! Вона не може пірнути в землю, бо ніж стримує її. Але як тільки я відкличу ніж, вона зникне під землею!
Раптом із гучним свистом гак вистрелив до карниза будинку. Струнка, кремезна фігура злетіла вгору, немов божество, освітлене білим сяйвом. Вартові знову застигли в заціпенінні, спостерігаючи, як Хондзюнь ступив на карниз, розмахнувся руками і стрибнув униз, зникаючи в темряві міських вулиць.
– Ш-ш-швидко… швидко, повідомте імператорську гвардію! – лідер вартових панічно кричав із вершини міського муру.
У самому Чан’яні Хондзюнь знову кинув свій гак, зачепивши карниз з іншого боку вулиці. Це зменшило його швидкість падіння, після чого він перекотився по землі й зупинився.
– Куди вона втекла? – запитав Хондзюнь.
– Я ж казав тобі не гнатися за нею… – короп яо, затиснутий у його наплічнику, висунув свою риб’ячу голову, жадібно відкриваючи рота, щоб ковтнути дощової води.
_ Але ж я вже її переслідую! – відповів Хондзюнь. –Можеш перестати бурчати?
– Позаду тебе, позаду! – короп яо раптом почав верещати. Він побачив спалах блискавки, який швидко зник у провулку.
– Хто це насмілюється чинити злочини серед ночі?!
– Та це той, що випромінює світло! Лови його!
Звуки копит, що били об землю, долинали здалеку. Нічні патрульні солдати поспішали сюди, супроводжуючи свій наступ градом стріл. Короп яо закричав:
– Лайно, – і швидко підганяв Хондзюня відступити. Але Хондзюнь стрімко кинувся до провулку, переслідуючи яо. Уламки розбитої черепиці були розкидані всюди, проте риби ао вже не було видно і сліду. Її місце зайняли вибухи в сусідньому провулку та пронизливі крики людей серед ночі.
– Де це? – Хондзюнь нарешті отямився. Він підняв голову, шукаючи карниз, щоб зачепити свій гак і перелетіти, але зрозумів, що знаходиться глибоко в провулку, а обидва боки були голими – ні за що було зачепитися.
– Хтось іде, – знову мовив короп яо з його наплічника.
Хондзюнь одразу обернувся й побачив, як солдати вже наздоганяють його. Той, що був попереду, вигукнув:
– Знайшли їх! Вони тут!
Хондзюнь почав відступати, явно не знаючи, як діяти в цій ситуації. Він не міг вбивати невинних смертних, як це було з яо. Однак охоронці, що були перед ним, зовсім не вагалися – зі свистом стріли полетіли в його бік, мов чорна хмара. Хондзюнь миттєво активував Священне Світло Захисту, і всі стріли з дзижчанням відскочили від бар’єра. Водночас хтось із солдатів закричав від болю, звалившись з коня, уражений стрілою.
– Ви в порядку?! – Хондзюнь трохи злякався, боячись випадково вбити смертного.
–Яо! – пролунав чіткий голос. – Здавайся!
Одразу після цього один з воєначальників вихором пронісся через дощ, стрімко атакуючи Хондзюня!
– Припини битися! Тікай! – закричав короп яо.
– Куди тікати?! – Хондзюнь ухилявся від ударів, побоюючись використати свої метальні ножі, щоб не поранити супротивника. Він вигукнув: – Я не яо!
– Ти яо, – поправив його карп яо позаду. – Твій батько був чистокровним Великим Яо, як ти можеш не бути яо?
Хондзюнь:
– …
Хоча цей військовий генерал не мав магічних сил, його майстерність у бойових мистецтвах була винятковою. Щоразу, коли Хондзюнь намагався прорватися з провулка, його шлях блокував меч генерала, змушуючи його активувати П’ятибарвне Священне Світло для захисту.
Небо й земля зливалися в єдине ціле під тяжким дощем, далекий грім котився горизонтом.
– Я більше не б’юся з тобою! – вигукнув Хондзюнь. Він кількома стрибками побіг вгору вузькою стіною провулка, перекинувся через протилежну стіну й перестрибнув генералові через голову, намагаючись утекти.
Але хто б міг подумати, що цей військовий генерал раптово розвернеться, голосно закричить і, кинувшись уперед, зіштовхнеться з Хондзюнем, обрушивши на нього і своє тіло, і меч? Однак, коли лезо вдарило по П’ятибарвному Священному Світлу, воно дійсно прорвало його захисний бар’єр із дзижчанням!
Хондзюнь ніяк не очікував, що в цьому світі може існувати зброя, здатна пробити його священний захист. Він миттєво перевернувся в повітрі, зігнувши ліву руку і блокуючи правою, одночасно вигинаючи верхню частину тіла назад!
На мить здалося, що падаючі краплі дощу застигли в повітрі — кожна крапля віддзеркалювала цю блискучу та феєричну сцену.
У вирі сяйва його погляд зустрівся з поглядом воєначальника. Але вже в наступну мить меч у руках генерала стрімко націлився йому прямо в горло. У той же час підвіска, що висіла на шиї Хондзюня, підлетіла вгору через вигин його тіла і потрапила під удар клинка.
“Зброя в його руках не звичайна!” Ця думка промайнула у свідомості Хондзюня, немов блискавка, але вже було запізно — меч спочатку розрізав ланцюжок, а потім розтрощив підвіску. Кристалічний кулон розлетівся з гуркотом на дрібні друзки, а одразу після цього у провулку спалахнуло осліплююче сяйво, на яке неможливо було дивитися прямо!
У дощовому Чан’яні біле світло створило ураган, який осяяв величну столицю Великої Тан, перетворивши ніч на день.
Це засліплююче світло тривало лише мить. Потужний порив вітру одночасно відкинув і Хондзюня, і воєначальника. Хондзюнь пролетів кілька метрів і з глухим ударом приземлився на землю.
Довкола знову запанувала тиша, чутно було тільки зливу.
Хондзюнь застогнав, намагаючись підвестися. Він витер воду з очей і машинально доторкнувся до шиї. І тут йому здалося, що його вразило десять тисяч блискавок.
Де кулон?!
Він зламався?
Він зламався?!
ВІН ЗЛАМАВСЯ!!!
Це кінець світу!
Хондзюнь виглядав так, ніби ось-ось розвалиться на шматки. Він обернувся, поглянув на солдатів, які корчилися на землі, стогнучи від болю, а потім перевів погляд на генерала перед собою. Той нерухомо лежав у найвіддаленішому кутку провулка, очевидно, знепритомнівши.
– Ви в порядку?! – Хондзюнь поплескав його по обличчю, вигукуючи з тривогою: – Прокиньтеся! Де моя Лампа Серця?!
Воєначальник був одягнений у чорні обладунки. Коли кулон розбився, його також відкинуло ураганом, і він приземлився в глибині провулка. Небо починало світлішати. З-за меж провулка знову долинали змішані крики — розгнівані вигуки, жіночі зойки…
Лайно. В голові Хондзюня закрутилась лавина думок: “Підвіски більше немає, що тепер робити? Ні, я маю заспокоїтися, усі мої сумніви зараз розвіє людина, що прямо переді мною.”
Хондзюнь із усіх сил намагався підняти генерала, але його обладунки виявилися надзвичайно важкими. Разом із бронею ця людина важила майже 200 дзінь (приблизно 120 кг), тому Хондзюнь без зайвих церемоній почав знімати з нього обладунки, кидаючи їх на землю з гучним брязкотом. Він насилу закинув генерала собі на плече й обернувся, глянувши на найглибшу частину провулка.
У кінці провулка височіла стіна двору майже в один чжан (приблизно 3 метри) заввишки, але Хондзюнь не мав уявлення, куди вона веде. Спершу він тягнув генерала, потім піднімав його. Цей велетень мав зріст не менше дев'яти чі (близько 2 метрів), його ноги волочилися по землі, а сам він залишався без свідомості. Дотягнувши його до стіни, Хондзюнь ледве дихав. Він прив’язав свій гак до генерала, а потім потроху затягнув його нагору.
За стіною був сад. Усередині нього квіткові горщики валялися догори дном. Хондзюнь почув, як переслідувачі наближалися з іншого боку стіни, тож він поспішно схопив генерала за руки й протягнув його у передній двір, тяжко дихаючи. У цей момент на обрії з’явилися перші проблиски світанку. Дрібний дощик усе ще не припинявся. Більшість жителів Чан’яня ще спали. Хондзюнь покинув цей будинок і побачив перед собою лабіринт із вулиць і провулків. Зробивши один поворот, він натрапив на ще одну вулицю, й миттєво розгубився.
На той час Чан’янь Великої Тан мав дванадцять зовнішніх воріт і сто десять кварталів, спроєктованих самим Майстром Ювень Каєм. Хоча під час своєї довгої дороги Хондзюнь проходив через безліч селищ, у такому величному місті він опинився вперше й зовсім не знав, куди йти.
– Ей! Джао Дзилон! Джао Дзилон! – гукнув Хондзюнь, озирнувшись на коропа вагою два дзінь (близько 1,2 кг). Очі коропа яо ледь не вивалювалися, його риб'ячий рот розкрився, і він нерухомо лежав. Напевно, він знепритомнів, коли Хондзюнь упав, і вдарився головою об землю.
– Прокидайся! – Хондзюнь був у розпачі. Він не міг просто покинути генерала й тікати сам, але також не знав, що робити далі.
Удалині повз проходив ще один загін солдатів. Хондзюнь боявся вплутуватися у ще одну сутичку. Раптом його погляд упав на невеликі двері, які були прочинені в провулку попереду. За дверима чулося хихотіння жінки, яка виводила огрядного чоловіка. Після короткого флірту вона вивела коня, а чоловік сів на нього й поїхав.
Хондзюнь, тягнучи за собою генерала, сховався у тіні, спостерігаючи за ними. Тим часом звук копит за його спиною ставав дедалі голоснішим – переслідувачі наближалися. Хондзюнь зібрався з духом, підняв воєначальника й швидко рушив до тих дверей, які залишилися трохи прочиненими.
