Цінь Сьон недбало схопив Хондзюня, зняв його зі своєї спини, а потім кілька разів полоскотав. Хондзюнь розсміявся щиро і голосно. Цінь Сьон наказав йому стати як слід і запитав:
– Знову бешкетував?
Рука Хондзюня була вся в пилюці, яку він розмазав по обличчю Цінь Сьона. Побачивши, як кумедно той виглядав, Хондзюнь не зміг стриматися й почав голосно сміятися, показуючи на нього пальцем. Цінь Сьон спантеличено дивився на нього, поки Хондзюнь не почав яскраво і детально пояснювати, що сталося. Коли він дізнався, як Чон Мін втратив самовладання, то не зміг утриматися і теж розсміявся.
Вони обоє сміялися ще якийсь час, поки Хондзюнь раптом серйозно не запитав:
– Що ти мені цього разу привіз? Давай сюди!
Цінь Сьон відповів:
– У мене нічого немає.
Хондзюнь не повірив йому, тому підскочив і почав обшукувати його. Цінь Сьон зазвичай ходив із голим торсом, тому мав лише дві кишені, де міг щось тримати. Хондзюнь не хотів здаватися і намагався щось дістати, але Цінь Сьон з серйозним виразом відповів:
– Я справді нічого не маю.
– Ні книг, ні їжі, – насупився Хондзюнь.
Цінь Сьон засміявся:
– Минулого разу я приніс тобі кілька легенд, ти вже закінчив читати їх усі?
Хондзюнь відповів:
– Я перегортав їх вже стільки разів, що вони стали схожі на лахміття.
Побачивши обличчя Хондзюня, сповнене розчарування, Цінь Сьон не міг не захотіти подражнити його і знову запитав:
– А де ж ваш сімейний Джао Дзилон?
– Він тут, – Хондзюнь покликав і карп яо стрибнув до нього. П’ять років тому він ненавмисно знайшов цього напів людину напів карпа, що намагаючись стати людською істотою зазнав невдачі, у горах Тайхан і почав його вирощувати. Пізніше Цінь Сьон приніс йому кілька легенд про Героїв Трьох Королівств. Схвильований Хондзюнь назвав цього карпа яо Джао Дзилоном, і навіть оголосив, що той перестрибне драконячу браму і перетвориться на золотого дракона.
Цінь Сьон виловив щось, ніби виконував магічний трюк. Він тримав між пальцями ланцюжка, на якому була підвішана коштовність, він підніс ланцюжок навпроти Хондзюня, щоб той його побачив.
– Що це таке?! – здивовано вигукнув Хондзюнь.
Ця коштовність була напрочуд малою й витонченою – кулон, підвішений на золотому ланцюжку. Кулон було виготовлено з лазуриту, і його обрамляли шари металу. У самому центрі містилася надзвичайно маленька кристалічна куля, всередині якої тьмяно мерехтіло ніжне біле світло, схоже на маленький ліхтар. Коли Цінь Сьон простягнув кулон, двір одразу наповнився сяйвом. Його краса нітрохи не поступалася пекучому сонцю в небі.
– Я залишу це на твоїй совісті, – сказав Цінь Сьон, поклавши кулон на долоню Хондзюня. Він акуратно згорнув золотий ланцюжок і, усміхаючись, додав: – Більше я не наважуся навчати тебе користуватися магічними скарбами, щоб знову не отримати наганяй від твого батька.
Отримавши цю витончену дрібничку, Хондзюнь одразу ж захотів уважно її вивчити, тому кивнув. Цінь Сьон знову суворо застеріг:
– Тільки не зламай. Цей кристал дуже крихкий, я пізніше поясню, як ним користуватися.
Хондзюнь швидко запевнив, що буде обережним, і поспіхом пішов, тримаючи кулона в руках.
– Йому вже шістнадцять років.
Коли Цінь Сьон увійшов до бокового залу палацу, Чон Мін пив чай. Цінь Сьон сів за стіл і поглянув на Чон Міна.
– Сьогодні він знову наробив біди й отримав від мене суворе покарання, – байдуже промовив Чон Мін.
Цінь Сьон відповів:
– Молодь завжди схильна до пустощів. Колись і ми з тобою, і Конг Сюань часто так робили.
Чон Мін підняв брову й сказав:
– Він ще не готовий.
Цінь Сьон відповів:
– Учора вночі я отримав листа. Його надіслали з Відділу екзорцизму в людському світі. До появи Мари в цьому світі залишилося менше чотирьох років. У листі закликають молоді таланти повернутися до Чан'яня. Судячи з моїх припущень, вони роблять це для підготовки до повернення Мари через чотири роки…
Цінь Сьон передав Чон Міну листа, але той навіть не глянув на нього. Він потер пальцями, і з кінчика його пальця вирвалося пекуче полум'я, спрямоване прямо на листа. Однак Цінь Сьон не дозволив йому його спалити й швидко прибрав назад.
— Чон Міне, яо зараз бешкетують по всьому світу. Таланти Тангу занепадають, часу не вистачає.
Чон Мін відвернув голову вбік, подивившись прямо в очі Цінь Сьону, й чітко вимовив кожне слово:
– Не забувай, ми теж яо.
- Ти ще пам'ятаєш? — запитав Цінь Сьон. - Я думав, ти давно це забув, Ваша Величносте, Королю яо.
Чон Мін миттєво випромінив грізну ауру, неначе всередині нього палало яскраве й невгамовне полум’я. Його брови глибоко насупилися, і він виглядав розлюченим, не відводячи погляду від Цінь Сьона.
У кабінеті. Хондзюнь спочатку намагався розібрати кулон за допомогою двох метальних ножів, потім узявся за ножиці, але так і не зміг зняти металеві механізми навколо підвіски. Нарешті він узяв молоток і став бити по кулону, доки з нього не зійшов піт. Проте, навіть доклавши всі сили, він так і не зміг витягнути маленький кристал із кулона.
– АААААААА! – Хондзюнь схопив бронзову пляшку й вже збирався розбити кулон.
– Навіщо ти з ним борешся? - запитав карп яо, що сидів збоку. – Його Високість Цінь Сьон попереджав, щоб ти не ламав його.
– Я просто хочу витягнути кристал, – відповів Хондзюнь. – І прикріпити його до руків'я свого ножа.
– Світло всередині нього явно незвичайне, – сказав карп яо, заплигнувши на стіл. Він наступив на книгу й ліг на живіт, спостерігаючи за сяйвом кулона, яке відбивалося в його риб'ячих очах.
– Зовні є коло чарів, – зазначив Хондзюнь, уважно розглядаючи кулон. – Що це таке? Вони для запечатування? Це світло таке приємне.
– Просто дивлячись на нього, я відчуваю тепло, – відповів карп яо. – І почуваюся набагато краще.
Хондзюнь сховав кулон і сказав:
– Підемо запитаємо у Цінь Сьона.
– Твоє покарання ще не закінчилося! — нагадав карп яо, але Хондзюнь уже схвильовано побіг із кулоном.
Західне сонце, криваво-червоне, заливало гори, відкидаючи тіні на вершини. Здалеку долинали крики птахів, що зливалися з золотистим сяйвом на схилах.
Коли Хондзюнь дістався бокового палацу, він раптом почув звуки гучної суперечки, що лунали із зали. Він здригнувся й сховався за колону.
– Цей чорний цзяо не отримав свій статус належним чином! Він ніколи не буде королем яо! Це всього лише плазун із каналізації, як він може бути гідним?! —
– Але ми програли війну – це незаперечна істина! – з гіркотою промовив Цінь Сьон. – Якщо ми не повернемося до людського світу й не знищимо його остаточно, то, коли Мара відродиться й поведе яо, людський світ зануриться в безодню страждань!
– А мені яке діло до того, якщо вони й зануряться в цю безодню?! — вибухнув Чон Мін. — Люди забувають про мораль заради вигоди, вони всі — невдячна зграя! Вони забрали Лао Сана, а потім підкинули мені його сина від якоїсь людини, щоб я виховував його 12 років! Чому я маю виховувати сироту, в чиїх жилах тече людська кров?!
— Він усе одно дитя Конг Сюаня! — голос Цінь Сьона звучав низько, але в ньому чулися нотки докору. – Коли Конг Сюань пішов із життя, ти хіба не відчув навіть краплі жалю?!
— Яке я можу мати почуття жалю?! — майже заревів Чон Мін. — Якби не той, хто став причиною смерті Конг Сюаня, чи довелося б Хондзюню зараз бути дитиною без батька й матері?!
– Є невдячні люди, що нехтують мораллю заради вигоди, але є й такі друзі, як Ді Женьцзе.
– Друзі?! – зневажливо пирхнув Чон Мін. — Він би й пальцем не ворухнув заради людей! Нізащо!
Голос Цінь Сьона затремтів:
— Конг Сюань був одним із Священних Демонів. Хондзюнь успадкував його П'ятибарвне Священне Світло, він може знищити того чорного цзяо для яо, помститися за свого батька й зруйнувати відроджену Мару. До того ж, якщо ти змусиш його залишитися тут на все життя, він рано чи пізно сам дізнається правду!
– У той день, коли я залишив Центральні Рівнини, — Чон Мін промовив тихо, – я сказав, що більше не буду піклуватися про те, чи живуть яо, чи вмирають. Мара? Я тільки сподіваюся, що вона відродиться якнайшвидше й винищить усіх цих проклятих людей!
– Ти не можеш бути хоча б трохи чеснішим?! Чон Міне! — раптом вигукнув Цінь Сьон, зробивши крок уперед. Потужна аура вирвалася з його тіла, й боковий палац миттєво наповнився загрозливою енергією. Поки двоє стояли одне проти одного, чашки на столі тремтіли, видаючи глухі звуки, а віконні рами дзвеніли від напруги.
Раптом ззовні почулися кроки. Цінь Сьон і Чон Мін одночасно відступили, забираючи свою силу, і різко повернули голови.
Цінь Сьон зробив кілька кроків, щоб наздогнати, але встиг лише побачити, як Хондзюнь зник за рогом.
– Коли Конг Сюань йшов, якби ти сказав хоч слово, щоб утримати його, хіба все було б так, як тепер? — зітхнув Цінь Сьон. — Останнє, що ти йому сказав, було "забирайся", і з того часу живі й мертві розділені небесами назавжди.
Після цих слів Цінь Сьон вийшов із бокового палацу, залишивши Чон Міна одного, що стояв перед дверима, споглядаючи захід сонця, і мовчки поринув у роздуми.
Уночі небо вкрилося зорями, а зоряний річковий потік на вершині гір Тайхан нагадував водоспад.
Кроки наближалися здалеку, але Хондзюнь не поворухнувся. Він лежав на плоскому камені на Жертовному урвищі. Камінь нахилявся вниз до урвища, і якщо бути необережним, можна було зісковзнути й упасти в бездонну прірву будь-якої миті.
Цінь Сьон піднявся на скелю й ліг поруч із Хондзюнем. Обидва мовчки вдивлялися у сяюче нічне небо, повне зірок.
– Це правда? – раптом запитав Хондзюнь.
– Чи правда, чи ні, відповідь на це ти вже маєш у своєму серці, – відповів Цінь Сьон.
Хондзюнь важко дихав, намагаючись вхопити повітря, але Цінь Сьон підняв руку й притиснув його очі. Хондзюнь схопив його за руку й витер свої сльози об неї.
– Чи ненавидить мене батько? – хрипко запитав Хондзюнь, стримуючи ридання.
– Те, що він говорить, часто відрізняється від того, що він насправді думає, – задумливо промовив Цінь Сьон. — Не ображайся на його слова. Якби він дійсно не хотів, ніхто у світі не зміг би змусити його. Ти все ще маєш те, що я тобі сьогодні дав?
Хондзюнь, тремтячи, витяг кулон.
– Ти ж хотів піти у світ людей? – Цінь Сьон узяв кулон. Лагідне світло, що випромінював кулон, освітило половину гори, зливаючись із сяйвом зірок на небі. У цьому світлі Хондзюнь поступово заспокоївся.
– Щоразу, як я приходив, ти піднімав ґвалт, щоб я забрав тебе до світу людей. Ти вже виріс, – продовжив Цінь Сьон. — Я кажу: так, іди. Чого боятися?
Спочатку Хондзюнь зрадів, але відразу ж згадав про Чон Міна, і його обличчя затьмарилося. Він мовчки дивився на Цінь Сьона.
Цінь Сьон, розглядаючи сяюче світло кулона, промовив:
— У світі людей багато чого смачного, й багато чого цікавого. Там є прекрасні жінки, друзі, з якими можна пити, музика, що лине на десять лі, ліхтарі, які не згасають ні вдень, ні вночі. Іди, вирушай у безкрайній світ смертних. Ти не пошкодуєш.
Наступного дня боковий палац був прибраний.
Хондзюнь увійшов до бокового палацу. Три трони були перенесені сюди – Чон Мін сидів на середньому, а Цінь Сьон – ліворуч. Вираз обличчя Чон Міна залишався таким же байдужим, як завжди.
– Батьку, – промовив Хондзюнь і, випрямившись, став у кутку.
– Я не твій батько, – голос Чон Міна прозвучав без жодних емоцій.
Хондзюнь стояв, трохи нервуючи. Він заперечив:
– Ви мій батько.
Однак погляд Чон Міна зупинився на третьому порожньому троні.
– Твого батька звали Конг Сюань, – холодно промовив Чон Мін. — Так само, як я й Чон Сьон, він був одним із господарів Палацу Яодзін. Ти колись запитував мене, хто сидів на останньому троні, і тепер я можу тобі відповісти.
– На цьому троні сидів твій рідний батько. Після його смерті Цінь Сьон привів тебе до Палацу Яодзін. Тепер, коли ти виріс, настав час повернутися.
– Куди повернутися? – запитав Хондзюнь.
– Туди, звідки ти прийшов, – байдуже відповів Чон Мін.
– Я належу цьому місцю, – заперечив Хондзюнь. – Я нікуди не піду.
