Коли б хтось хотів перетнути Жовту річку, вона покрилася б льодом; коли хтось хотів би піднятися в гори Тайхан, прохід уже давно був би закритий величезним сніговим простором.
Лазурне небо простяглося настільки, скільки можна було осягнути. Вершини гір Тайхан вкриті снігом цілий рік, зливаючись з хмарами, що дрейфують горизонтом. Це місце було недосяжним для звичайних птахів; лише кілька білих соколів кружляли високо в небі, стикаючись з крижаними штормами аж доки не перетворювались на кілька темних цяток, що розсіялись по синьому небу.
Велетенський птах стиснув у своїх пазурах оберемок, загорнутий у тканину. Він пролітав через хмари, широко розправляючи свої крила. У сутінках золоті промені світла відбивалися на його крилах коли він падав донизу і злітав прямо до хмари, що огортала вершину гір. Після того як він прорвався через хмари, посеред гір Тайхан постали сліпучі палаци, оточені кількома гірськими піками. Зовнішні стіни палаців виглядали так, ніби вони були пофарбовані шаром червоного полум’я в сутінках.
Протягом року сніг ніколи не накопичувався у межах палаців, натомість територія була заповнена зеленими парасольковими деревами. Здавалось, ніби зараз середина літа під блискучим сонячним промінням. Повіяв вечірній вітерець; листя парасолькових дерев, що вкривали гори, шелестіло, відкидаючи тінь залишками сутінкового світла, ніби відкриваючи завісу дуже довгого, але прекрасного сну.
Величезний птах приземлився на платформі перед головним палацом. Під супровід протяжного крику, що відлунював у горах, він розкрив своє блискуче оперення зі свистом, що ніби покрив землю, а тоді повернув крила до свого тіла. Коли пір’я, що закривало собою небо розсіялось посеред нього з’явився високий молодий чоловік.
Чоловік був близько дев’яти чі* зросту; він мав гострі риси обличчя, а в його чорних смоляних очах виблискувало темне золото. Його статура була худорлява, на його торсі чітко виділялися м’язи, переливаючись вниз його животом. Його шкіра була бронзовою, огорнута в чорну царську спідницю, вишиту золотими візерунками, що вільно майоріла на вітру. Він тримав згорток у своїх руках, повільно крокуючи до головного плацу.
*Чі - це традиційна китайська одиниця вимірювання довжини. Один чі в сучасній китайській системі вимірювань дорівнює приблизно 33,3 см. Тобто майже під три 3 метри.
Палац був наповнений молодими хлопцями та дівчатами, що проходили повз. Коли вони бачили чоловіка, усі вони в ту ж мить падали на коліна.
– Королю Цінь Сьон.
Спідниця чоловіка на ім’я Цінь Сьон розвівалась позаду нього, доки він проходив повз атріум, заповнений деревами-парасольками, торуючи свій шлях вглиб головного палацу. Тихо опускалася ніч. Уголовному палаці ще не увімкнулося світло ламп. Серед природного освітлення, що сяяло всередині, високо в палаці стояло три трони: два з них були порожніми, а в тому, що стояв посередині сидів рудоволосий чоловік, одягнений яскраво-червоне вбрання.
Його багряне волосся виглядало ніби палаюче полум’я. А королівська мантія здавалася сліпуче червоно-золотою навіть у темній кімнаті, ніби славетне ранкове небо протікало крізь розкішний матеріал. Довгий палаючий шлейф, що тягнувся з його поясу, важко спадав на землю. Зверху його королівська мантія вільно спадала з плечей, оголюючи його світлу шкіру та кремезні м’язи.
Коли він почув кроки, він подивився вгору і його погляд зустрівся з Цінь Сьоновим.
Він був королем цього палацу і володарем сніжного регіону та небосхилу. Про шановане ім’я “Чон Мін” зараз мало хто в світі знав; минуло близько двох сотень років, змінилася династія Божественного Краю і її колишня слава давно безслідно зникла з історії.
Він мав красиве обличчя, тонкі брови, що схожі на леза, і випромінював гідність та величність. На його шиї виділявся шрам від опіку, набрякла шкіра простягалась вздовж його шиї під одним його вухом.
Після довгого мовчання Цінь Сьон нарешті заговорив:
– Коли Конг Сюань помер він залишив Вам на виховання сироту.
– Як він помер? – холодно запитав Чон Мін.
Цінь Сьон повільно похитав головою, в палаці запанувала мертва тиша.
– Я не буду вирощувати потомство, що з’явилося у нього з якоюсь людиною, – байдуже мовив Чон Мін. – Піди до Жертовної скелі в глибині гір і просто знайди місце де його викинути.
Цінь Сьон опустив на одне коліно і спустив згорток зі своїх рук. Коли воно впало то поступово почало розгортатися. Чотири кути, вишиті візерунком із лотоса тьмяно виблискували у сутінках. Тільки-но згорток повністю відкрився на тканині з’явився хлопчик.
Хлопчик лежав, згорнувшись калачиком. Він мав гарні риси, проте був одягнений в потерту мішкувату одежину, огорнуту навколо його тендітного тільця, його маленькі груди здіймалися і опускалися від кожного подиху. Він тримав щось у руках, і його закрита поза показувала його спроби захистити цю важливу річ.
– За розрахунками людського віку йому зараз чотири роки, – продовжив далі Цінь Сьон.
Чон Мін мовчки спостерігав за дитиною.
Цінь Сьон підняв крихітку на руки. Коли він тримав хлопчика на руках, дитя звивалося від незручності.
– Він виглядає так само як і його батько, коли був маленьким, – промовив Цінь Сьон.
З дитиною на руках він ступив уперед і зупинився перед Чон Міном. Він прошепотів:
– Подивіться – очі, брови.
Чон Мін не змінив своєї відповіді:
– Я сказав убити це.
Цінь Сьон простягнув дитину Чон Міну. Коли той не прийняв його, Цінь Сьон просто поклав хлопчика на нього. Дитина знову поворухнулася, неначе прокидалася від глибокого сну. Він відчув оголені, але теплі груди Чон Міна. ненавмисно схопився за королівську мантію. У цей час предмет, що був у його руці випав – це було зелене перо павича.
– Дайте йому ім’я. А я йду, – Цінь Сьон відійшов від трону.
– Куди ти збираєшся? – у голосі Чон Міна чулася крига. – Ти залишаєш його біля мене, але щойно я згадаю про ту жінку як мені хочеться його вбити.
– На Ваш розсуд, – Цінь Сьон повернувся обличчям до Чон Міна, роблячи кілька кроків назад. – Вже минув час Ді Женьдз’є. Людський світ поступово стає краєм яо. Час відродження Мари наближається, я повинен дізнатись правду про смерть Кон Сюаня. І я збираюся йти прямо зараз.
Після своєї промови Цінь Сьон підскочив, розпускаючи крила, і перетворився на гігантського чорного птаха. Змахнувши крилами, він протяжно скрикнув, вилітаючи геть з палацу у нічне небо.
Коли дитя почуло крик Цінь Сьона, воно раптово прокинулось.
Перо павича, зроблене з яшмового каменю, ковзнуло вниз Чон Міновою мантією і з дзенькотом упало на підлогу, звук був таким ніби воно відскочило від підлоги і покотилося сходами вниз.
Погляд дитяти перемістився до його рук. Він помітив, що те, що він тримав було Чон Міновою мантією і коли він подивився вгору, то зіткнувся з поглядом чоловіка.
Сльоза впала на обличчя дитини. Зі збентеженим виразом хлопчик простягнув руку і погладив обличчя Чон Міна, допомагаючи йому витерти сльози.
– Хто Ви? – боязко спитало дитя.
Хебей, платформа Юджов; криваве кленове листя кружляло по небу. Чоловік та жінка стояли навпроти будівлі; чоловік був одягнений у блакитну рясу, тоді як жінка виглядала красивою та привабливою. Вони притулились до парапету, милуючись грандіозністю гір та річок.
– О Небеса та Земле, ви безкраї й безмежні! Я зовсім самотній, сльози продовжують котитись моїми щоками, – промовив чоловік у блакитній рясі, мовби між іншим. – Бо Ю і справді є генієм поза звичними мірками.
– Чому це ти раптом у такому піднесеному настрої? – жінка, що стояла позаду нього, промовила неквапливо. – Після смерті Ді Женьдз’є людський світ поступово стане землею яо.
– Немає потреби бути такою стривоженою, – пробурмотів чоловік у рясі. – Ми і досі не знаємо, чи не залишив цей старий пень якихось запасних планів. Як там підготовка носія для Мари?
– Цього разу носій повністю готовий, тому злиття пройшло гладко, – відповіла йому красуня. – Проте ми повинні ще якийсь час поспостерігати. Ти, до речі, не боїшся наробити галасу після вбивства Кон Сюаня? Що як той чоловік на горах Тайхан вирішить повернутися?
– Якби він хотів прийти, то зробив би це вже давно, – засміявся чоловік. – Тридцять років тому удача була на східному березі, а через тридцять років вона перейшла на західний. Золота епоха Палацу Яодзінь минула. Чон Мін отруєний полум’яною отрутою, інакше йому не довелося б піти на спочинок двісті років тому. Тепер Чан'янь належить тобі й мені.
Здалеку долинала музика сичжу. Він підійшов до красуні, обережно пригладив волосся біля її скронь і вдивився в її обличчя, пошепки сказавши:
– Ходімо, Його Величність все ще чекає.
Дванадцять років потому, у Палаці Яодзін на вершині гір Тайхан, яскраве літнє сонце освітлювало все довкола, а строкаті тіні дерев-парасольок проносились повз, немов метеори.
Молодий хлопець був одягнений в коротку червону рясу без рукавів. Його верхній одяг, мантія, вишита зеленими візерунками, була пов’язана навколо його талії, ніби як шматок прекрасного нефриту. Він сидів на гілці дерева-парасольки, розмішуючи в мисці білий пилок. Час від часу його жваві очі заглядали до головного палацу крізь прочинені вікна.
У головному палаці тонкі, немов серпанок, завіси майоріли на вітру. Чон Мін лежав на королівському ложі і дивився на гори, залиті сонячним світлом.
– Хондзюню!
– Тихіше… – хлопчина на ім’я Хондзюнь підняв палець, дивлячись донизу.
Тим, хто його покликав насправді був короп яо, що мав обидві руки та ноги. Цей яо виглядав надзвичайно дивно: його тіло було тулубом коропа, довжиною майже в два чі*, а дві людські ноги, вкриті волоссям, проростали з його тулуба, щоб він міг стояти. Яо кричав, обійнявши парасолькове дерево своїми руками, що проросли прямо за його плавниками.
*два чі – приблизно 67 см
– Швидко спускайся! – рот риби яо відкривався і закривався, з нього вилетіло кілька бульбашок. Яо мотиляв своїм риб’ячим хвостом, переконуючи: – ти не вмієш літати, якщо ти впадеш та поранишся Його Високість відлупцює людей!
Змішавши пилок, Хондзюнь прошепотів вниз:
– Батько сидить весь день усередині, не бажаючи нікого бачити. Він розізлиться, якщо хтось увійде.
– Він чекає на декого, – відповів короп яо. – Його Величність сьогодні не в настрої.
Хондзюнь закінчив розтирати пилок у мисці і запитав:
– На кого він чекає?
Короп яо мнувся та вагався. Хондзюнь зістрибнув з дерева і швидко попрямував у напрямку головного палацу. На своєму шляху, проходячи повз палац Яодзінь, де б він не був з усіх боків хлопець бачив як кожен вклоняється до нього та називає “Ваша Величносте”. Хондзюнь ніяк їм не відповідав. Діставшись до задньої частини палацу, Хондзюнь кинув гак, злетівши, він м’яко приземлився на дах.
Він низько пригнувся, безшумно перетинаючи палац на дах прямо над Чон Міном. Він тихенько підняв глазуравану черепичну плитку і легенько подув на миску з ліками, що тримав у руках.
Лікарський порошок вилетів з миски, ніби був живим, і засвітився, дрейфуючи до кімнати. Короп яо обернувся і спостерігав здалеку, поза межами головного палацу.
Чон Мін, повернувшись обличчям до величних гір Тайхан, дрімав на ложі. Червона мітка на його шиї засяяла. Пилок, що злетів у повітря, оточив Чон Міна, утворивши немовби галактику світлових частинок. Вони поступово притяглися до червоної мітки і перетворилися на тонкий шар інею, що покрив її.
Разом із рівномірними вдихами Чон Мін раптом вдихнув трохи пилку. Його очі різко розплющилися, а вираз обличчя став надзвичайно дивним.
“Мені вдалося!” – подумав Хондзюнь. Він зіскочив з даху головного палацу й разом із коропом яо почав спостерігати за Чон Міном. Той раптом схопився на ноги, метнувся навколо й почав уважно оглядати все довкола. Його риси обличчя нервово сіпалися, поки він вдивлявся за межі палацу.
– Батьку… – радісно прошепотів Хондзюнь, і вже збирався покликати його, як раптом Чон Мін різко обернувся.
– А-а-а… ПЧХИ!
Разом із приголомшливим чханням Чон Міна з головного палацу вилетіла вогняна куля розміром із карету, миттєво спрямована назустріч горам. З шаленою силою вона вдарила в гірський схил із оглушливим гуркотом.
Гори затремтіли; у Палаці Яодзінь прислуга миттю підняла паніку.
– Землетрус! – лунали вигуки з усіх боків.
– А-а-а… ПЧХИ!
Ще одна вогняна куля вилетіла і зруйнувала одну з білих нефритових колон головного палацу. Хондзюнь голосно скрикнув, схопив коропа яо і кинувся в атріум, щоб сховатися у ставку.
– А-пчхи! А-пчхи! А-пчхи!
Чон Мін чхнув тричі поспіль. Вогняні кулі вирвалися назовні, запаливши дерева-парасольки в атріумі. У мить весь Палац Яодзінь перетворився на море вогню.
– Пожежа! Гасіть її!
Одна з вогняних куль упала у ставок атріуму. Короп яо миттєво завив від болю:
– Як же ж гаряче-е-е!
Перш ніж хтось встиг щось зрозуміти, Хондзюнь схопив коропа яо, витягнув його зі ставка і кинувся під палаючі дерева. Обминаючи падаючі гілки, він перекинув коропа через стіну і повернувся до палацу.
– Батьку! – вигукнув Хондзюнь, вбігаючи до головного залу. Вогонь уже охопив кімнату. Чон Мін, прикривши рот і ніс, подивився на Хондзюня. Той швидко заговорив:
– Батьку! Я хотів допомогти тобі…
Чон Мін різко повернувся, але несподівано вдихнув ще більше повітря. На цей раз він не зміг стриматися – полум’я, що могло закрити все небо, вибухнуло з неймовірною силою, перетворюючи головний палац на вогняний океан.
Полум’я охопило Хондзюня з усіх боків, але Чон Мін кинувся до нього і несподівано притиснув його до грудей, захищаючи від вогню.
Крізь небо пронісся крик фенікса. Ще перш ніж хтось встиг зреагувати, з-за спини Чон Міна розгорнулися різнокольорові крила фенікса, захищаючи його самого і Хондзюня від полум’я. Крила випромінювали яскраво-жовте сяйво; під священним захистом фенікса ніхто не втратив би й волосини, навіть якщо опинитися в лаві.
Проте їхній одяг повністю згорів, залишивши обох у природному вигляді, без жодної нитки.
Хондзюнь обернувся, щоб оглянутись навколо; головний палац Яодзінь уже був охоплений священним вогнем Самадхі.
Птахи злітались з усіх сторін, несучи із собою снігові маси з гір Тайхан. Від підніжжя до вершини вони мчали, наче перевернутий водоспад, свистячи в повітрі, доки не заповнили внутрішній простір палацу Яодзінь. Завірюха миттєво загасила полум'я, а сніг поступово розтанув.
Дві години по тому чорні сліди від сажі все ще виднілися на обличчі Хондзюня, коли він стояв біля кабінету.
– Айя!
Лінійка опустилася на долоню, і Хондзюнь скрикнув від болю.
– Скільки разів це вже повторюється?! – Чон Мін, який переодягнувся у звичайний одяг, тримав у руках лінійку. Його голос був холодним. — Відповідай!
Хондзюнь зам'явся, щось невиразно бурмочучи, але Чон Мін ударив його лінійкою знову, змусивши Хондзюня зойкнути.
– Ти хочеш себе спалити на смерть? – сердито вигукнув Чон Мін. — Стоятимеш у дворі навпроти стіни до настання темряви, інакше залишишся без вечері!
Третій удар був особливо сильним – сльози аж бризнули з очей Хондзюня.
– А тепер марш до стіни! – гримнув Чон Мін.
Хондзюнь опустив голову й поплентався через двір до стіни. Короп, що супроводжував його, почесав свої лусочки й пішов слідом. Він примостився поряд із Хондзюнем і, нахиливши голову, зачерпнув трохи талої води зі снігу, щоб напитися.
Чон Мін був у люті. Така несподівана халепа звалилася на його голову, хоча він просто лежав удома. Коли він вийшов у двір, то різко свиснув, і птахи злетілися з усіх боків, підхоплюючи обгорілі гілки та уламки дзьобами, щоб віднести їх геть.
– Я ж казав тобі не пустувати, – бурчав поруч короп яо. – Скільки разів це вже повторюється? До того ж, твій батько і так сьогодні був не в гуморі.
– Звідки мені було знати, що він чхне? – обурено заперечив Хондзюнь. – Я ж цілих три роки витратив, щоб знайти цей порошок із снігового лотоса!
– Усі вже давно казали, — відгукнувся короп яо, – отруту полум’я твого батька неможливо вилікувати. Припини мучити себе!
Хондзюнь нічого не відповів. Він стояв перед стіною, відбуваючи покарання. Постоявши трохи, переступив з однієї ноги на іншу, потім знову — і занудьгував. Тоді він почав розглядати обгорілі сірі сліди на стіні двору. Йому здалося, що це нагадує пейзажний малюнок, тож він простягнув руку й витер пилюку, аби розгледіти контури гори. Це його неабияк потішило — йому здалося, що малюнок дуже схожий на стиль "живопису по мокрому".
– Твій батько знову буде лаятися, якщо побачить, що в тебе брудні руки! – нагадав короп яо.
– Я помию руки перед їжею, – швидко відповів Хондзюнь.
У другій половині дня чорний дим усе ще клубочився над головним палацом. Жарини ще не охололи, сніг розтанув повсюди, а земля перетворилася на суцільний безлад. Побачивши цей хаос, Чон Мін лише розводив руками, відчуваючи, як хочеться плакати, але сліз не залишилося.
Почувся пташиний крик. Великий чорний птах, вкритий золотавим сяйвом, пролетів до вершини гір Тайхан. Приземлившись, птах обернувся на Цінь Сьона, який, проходячи через атріум, завмер, шокований побаченим.
– Що тут сталося? – здивовано запитав Цінь Сьон. Він покликав молодого служника й поцікавився: — Сюди ворог навідувався?
Служник боязко опустив очі й уникнув прямої відповіді, лише промимрив, що Його Величність Чон Мін чекає в боковому палаці. Цінь Сьон розвернувся й попрямував у бічний двір.
— Цінь Сьоне! — Не встиг він зробити й кілька кроків, як Хондзюнь уже накинувся на нього, обіймаючи за шию. Він миттєво опинився в нього на спині, радісно звиваючись, немов дитина.
