– Тож, нам потрібно повернутись до тієї кімнати і оглянути її… Хондзюню?
Лі Дзіньлон насупився. Усі поглянули на Хондзюня, і той, ніби несвідомо, підвівся, вийшов з зали та зупинився у коридорі.
Це місце було знайоме, але в його спогадах усе виглядало інакше. Хондзюнь озирнувся довкола, відчуваючи, що пригадав щось, чого ніколи раніше не пам’ятав. Що відбувається?
Це через пилок лігану? Але ж хіба він не мав здатності змусити когось забути події минулого? Як він змусив його повернути спогади!
– Тату! Тату!
У спогадах голос маленького Хондзюня лунав надсадно й відчайдушно, а чорна тінь промайнула в повітрі та опустилася на подвір’я.
Цінь Сьон! Хондзюнь різко обернувся й побачив його – Цінь Сьона з минулого.
Він був одягнений в довгого темного плаща. Зробивши крок уперед, він суворо промовив:
– Досить, ти вже достатньо вбивав.
Усередині зали, під тьмяним золотавим світлом, чоловік і дружина обіймалися в посмертних обіймах. Їхні обличчя були розмиті, спотворені до невпізнання. Маленький Хондзюнь кинувся до трупів, істерично ридаючи й волаючи, але Цінь Сьон схопив його за комір і відтягнув назад.
– Тату! – у відчаї закричав хлопчик, та голос Цінь Сьона пролунав зовсім поруч.
– Тихіше… Глянь на мене, поглянь на мене.
Цінь Сьон опустився навколішки й повернув Хондзюня до себе, дивлячись йому прямо в очі. Його губи тремтіли, коли він тихо вимовив одну фразу.
Маленький Хондзюнь застиг на місці, погляд його блукав навколо, доки Цінь Сьон не змусив його зосередитися тільки на собі, м’яко поклавши руку йому на голову. Він щось промовив до нього… Але ті слова вже стерлися з пам’яті.
Що сказав Цінь Сьон?
Чоло Хондзюня насупилось. Ті слова, що сказав Цінь Сьон, здається він повторював безліч разів, але він забув їх. Але Відділ Екзорцизму, ті мертві тіла, що ж там сталося?!
– Хондзюню! – усі його кликали.
Лі Дзіньлон вийшов у двір, підняв руку й помахав перед обличчям Хондзюня.
– Ти в порядку? – запитав він.
Хондзюнь мав нав’язливе відчуття, що забув щось важливе, що казав йому Цінь Сьон, але натомість згадав ще більше дивних речей. Він заплющив очі й струснув головою, намагаючись позбутися цього хаосу в думках.
Лі Дзіньлон здивовано запитав:
– Що сталося?
Хондзюнь глибоко вдихнув і жестом показав, що нема про що турбуватися. Вони повернулися до головної зали й сіли, і він підняв брови, без слів запитуючи, чи дійшли вони до якихось висновків.
– Сьогодні вночі вирушаємо, – сказав Лі Дзіньлон. – Здається, я починаю згадувати, що ми робили. Ми натрапили на якийсь слід у Їши Ляні, але нам потрібно ще раз усе перевірити, щоб зрозуміти, що саме ми знайшли. Тепер усі можуть відпочити, збираємося ввечері.
Мо Жиґень, А-Тай і Цю Йонсі кивнули, але ніхто з них не рушив з місця, усі дивилися на Хондзюня. Той поспішив запевнити, що з ним усе гаразд, і тоді вони нарешті розійшлися.
Удень, щойно Хондзюнь приліг, Лі Дзіньлон зайшов до нього перевірити, як він. Він сів на край ліжка й запитав:
– Кон Хондзюню, що з тобою сьогодні сталося?
Промовивши це, Лі Дзіньлон підняв руку й поклав її поверх долоні Хондзюня.
Серцебиття Хондзюня прискорилося, і з глибини душі виникло дивне бажання стиснути цю руку й розповісти йому про спогади, що нахлинули, – але він сам ще не розібрався, що з ними робити, тому лише відповів:
– Нічого особливого.
– Якщо тебе щось турбує, ти можеш розповісти мені в будь-який момент. – Лі Дзіньлон відсмикнув руку й додав: – Якщо ти почуваєшся погано після пилку лігану, нам треба швидше знайти вихід.
Хондзюнь поспішив запевнити, що це не через пилок, і Лі Дзіньлон кивнув, після чого вийшов. Хондзюнь перевернувся на бік, позіхнув і заснув.
Сонце сіло на сході, а тіні гір накрили Дамінський палац.
Жінка в розкішному вбранні рухалася в затінку біля зовнішніх стін палацу, безшумна, мов привид.
– Я відчула це, воно в місті Чан’янь.
Чоловік у чорному, зі шрамом на чолі, стояв мовчки.
– Фей Ао, йди перевір, – наказала жінка.
– Дай мені щось поїсти, – нетерпляче відповів чоловік в чорному, якого назвали Фей Ао.
– Їжа буде, – важко промовила жінка. – Ми повинні знайти його. Мара ще не зміцніла…
– Дай мені їжу! – Фей Ао оголив гострі зуби.
– Це не твоя їжа! – жінка зробила загрозливий крок уперед. – Приведи його назад, і тоді, само собою, для тебе щось знайдеться.
Її очі раптово спалахнули червоним. Фей Ао відступив на пів кроку, притих, а потім різко розвернувся й перестрибнув через стіну, зникаючи в сутінках.
– Мадам. – Служниця поспішила до неї, але нікого не побачила. Вона тихо запитала – Тут хтось був? Ви…
У ту ж мить жінка повернула голову, і служниця видала пронизливий крик.
– Допоможіть! – спробувала вона закричати, але її голос заглушив чорний туман, що огорнувся навколо. Її очі широко розкрилися, завмираючи в жаху, коли перед нею постало обличчя, вкрите хутром. Воно належало чудовиську в розкішному вбранні. З його горла вирвалося зловісне хихотіння, і миттєво вся шкіра служниці всохла з неймовірною швидкістю, що її майже не можна було встигнути помітити. В одну мить вона перетворилася на зморщений шмат людської в’яленої плоті. Беззвучно її тіло впало на підлогу.
Демонічна наложниця, усе ще вдягнена в своє розкішне вбрання, пішла назустріч сонячному світлу. Вона один раз свиснула в бік гір, і кілька диких лисиць перестрибнули через стіну, підхопили тіло служниці та витягли його за межі палацу Дамін, кидаючи в гірську ущелину.
– Хондзюню, прокидайся. – Мо Жиґень поплескав його по плечу. Хондзюнь відчував сильний біль у голові, але все ж перекинувся на бік і підвівся.
Мо Жиґень доторкнувся до його чола – гарячки не було, тож запитав:
– Почуваєшся недобре? Хочеш ще трохи поспати?
Хондзюнь бачив довгий і дивний сон, але, прокинувшись, нічого не міг згадати, тож лише махнув рукою, показуючи, що все гаразд. Коли вони вийшли з Відділу Екзорцизму, усі вже були підготовлені. Лі Дзіньлон мав за спиною лук, при боці меч, і саме роздавав вказівки.
Хондзюнь пригадав момент удень, коли Лі Дзіньлон поклав руку на його власну. Тоді він раптово відчув, що той дуже надійний, тож тепер трохи наблизився до нього. Лі Дзіньлон завмер на мить, але, оскільки навколо були люди, нічого не сказав, лише ледь помітно кивнув.
Короп яо вмостився на спині коня, звісивши ноги в повітрі, сперся головою на спину Лі Дзіньлона й дрімав, його руки безсило звисали йому на плечі.
– Ех… рушаймо, – вирішив Хондзюнь, намагаючись забути дивні події цього дня, хоча вони все ще викликали в нього тривожне відчуття.
Загриміли барабани, і всі п’ятеро сіли на коней. Вони мчали швидко, і коли дісталися околиць Пінкан Лі, А-Тай і Цю Йонсі повернули на головну вулицю, а Лі Дзіньлон, Хондзюнь і Мо Жиґень вирушили в задні провулки. Мо Жиґень кивнув двом іншим, після чого спритно піднявся на стіну й пробрався у двір Їши Лянь.
– Хаммурабі і Цю Йонсі зараз привертатимуть увагу всіх у будівлі, – пояснив Лі Дзіньлон, опускаючи коропа яо на землю. Він помітив, як Хондзюнь озирається навкруги, і додав: – Мо Жиґень буде нашим зв’язковим, а ми з тобою повернемося до тієї кімнати ще раз.
– Ого, як тут жваво, – сказав Хондзюнь.
Це був перший раз, коли Хондзюнь вийшов після ударів барабанів, і йому здалося, що Чан’янь миттєво змінився. У кожній будівлі Пінкан Лі палали вогні й лунали танці, всі червоні ліхтарі були запалені, кидаючи тепле світло на вулиці, поки музика розливалася навколо. Ліворуч звуки піпи линули вулицею з “Солов’я Весняного Світанку”, мов тисячі перлин, що м’яко падали на величезний барабан; праворуч, у Їши Лянь, більше десяти конхов (інструмент, схожий на арфу) наповнювали повітря звучанням, схожим на гірський струмок, що щойно звільнився з-під снігового полону. На двох баштах зверху червоні прапори грайливо коливалися на вітрі, супроводжуючи час від часу вигуки захоплення купців і вчених, поки господині усміхалися безперестанку. Якщо поглянути на верхівки Їши Лянь, то кожна вежа була залита сяйвом ліхтарів, а за шторами виблискувало золото й нефрит Цяньфен, тоді як людські силуети змінювалися, мов картинки в обертовому ліхтарі. Фраза “співи й танці всю ніч безперервно в цих десяти милях Пінкана” ідеально описувала цю сцену.
– Що це за місце? – нарешті в душі Хондзюня прокинувся сумнів.
Лі Дзіньлон не міг у це повірити – Хондзюнь навіть не знав, що таке будинок розваг. Він не міг зрозуміти, чи той справді настільки наївний, чи прикидається, тому уважно подивився на Хондзюня і, побачивши його абсолютно безневинне обличчя, запитав:
– Ти серйозно?
Хондзюнь:
– ?
– Це… – Лі Дзіньлон трохи зам’явся, перш ніж відповісти: – Загалом, не дуже хороше місце.
Хондзюнь знову запитав:
– Чому минулого разу, коли я привів Вас до “Солов’я Весняного Світанку”, Вас потім висміювали?
Лі Дзіньлон приклав руку до чола, натякаючи, що краще не ставити таких питань. Насправді ж, серед чиновників Чан’яня хіба знайдеш тих, хто тут не бував? Просто його використовували як привід для жартів, ось і все.
Але цікавість Хондзюня була схожа на потяг, що летів до свого призначення, не зупиняючись ні перед чим.
– Ви бували тут раніше?
– Ні, – відповів Лі Дзіньлон. Прямо в цей момент з вузького провулка поруч вийшов п’яний учений, обіймаючи вродливу дівчину. Він хитався, йдучи в напрямку чорного входу, тому Лі Дзіньлон потягнув Хондзюня за собою в тінь, подалі від чужих очей.
Хондзюнь не втримався й виглянув, адже підозра в його душі вже досягла небес. Лі Дзіньлон побачив, що той, здається, не прикидається, і вирішив відповісти прямо:
– Я не люблю…
– Не любите що? – Хондзюнь знову обернувся. Вони стояли дуже близько, і Лі Дзіньлон мимоволі відступив назад, створюючи відстань між ними.
– Я не люблю такі короткочасні зв’язки, – пояснив Лі Дзіньлон.
Хондзюнь прочитав підтекст і приблизно здогадався, що той має на увазі. Лі Дзіньлон, здивований, запитав:
– Чому ти нічого не розумієш? Окрім твоїх батьків, хіба той короп яо не вчив тебе?
– Тоді поясніть Ви мені? – Хондзюнь підніс руку до вуха, показуючи, що уважно слухає. Чим загадковішим щось здавалося, тим цікавішим воно ставало.
Лі Дзіньлон:
– …
Тим часом, біля головного входу в Їши Лянь.
– Привіт мавпочки! (Хай м’є хов бі!) – А-Тай широко розкинув руки й вигукнув.
– О-о-о! Він знову тут!
– Цей юнак з народу ху! Той ху, що грає на лютні, повернувся!
– Дорогенький! Любий!
А-Тай підняв підборіддя старої власниці й ніжно зробив рух, ніби цілує її. Власниця почервоніла й усміхнулася.
– Ґондзи-ґе знову тут! Вас не було кілька днів, дівчата вже зачекалися.
А-Тай усміхнувся:
– Інакше й бути не могло. Йой, після того, як я вперше сюди прийшов, мені довелося добре загладжувати провину перед своїм начальством. А тепер, коли з’явився вільний час, хіба міг я не навідатися щоб вас усіх побачити?
– Ах!
Щойно А-Тай зайшов у головний зал, жінки швидко спустилися вниз і, вигукуючи, оточили його. Ця сцена викликала неабияку цікавість у гостей за ширмами, і вони почали визирати.
– Цю-ґондзи теж прийшов! – сказала одна з жінок. – Складіть для нас вірш!
– Розкажіть нам про свого біаоге (старшого двоюрідного брата)!
Цю Йонсі усміхнувся й відповів:
– Сьогодні ввечері спершу послухаємо, як А-Тай гратиме на лютні.
А-Тай зайшов у зал, і танцівниці відразу зупинилися, розступаючись перед ним. Він обійняв одну з них і ніжно поцілував у м’яку щічку, а потім, усміхаючись, пройшов до самого кінця зали й сів на почесне місце.
– Хіба нам не належить вина? – Цю Юнсі посміхнувся.
Один із слуг одразу приніс вино. Цього вечора в Їши Лянь зібралося чимало вчених, які приїхали здалеку, щоб відвідати столицю. Побачивши, як їхні супутниці з цікавістю визирають назовні, вони невдоволено спитали:
– Що такого в цьому ху?
– Тихіше, – жінки дали зрозуміти, що не варто питати зайвого, перш ніж знову повитягували шиї, щоб краще роздивитися.
Над головою А-Тая горіли яскраві ліхтарі, а другий і третій поверхи були заповнені дівчатами. За ними, спантеличені, стояли їхні клієнти, які теж захотіли подивитися, що відбувається. І ось, у світлі ламп вони побачили А-Тая: темно-каштанові кучері, глибокі, блискучі очі, високий ніс і чіткі брови, молочно-біла шкіра. Він усміхнувся до всіх у залі.
Зала враз стихла. А-Тай сів, схрестивши ноги, взяв у руки лютню барбат і, не торкаючись струн, спершу прочистив горло, а потім заспівав:
– Скільки диких полів колись були квітучими садами…
– Скільки палаців стали пустками…
Після короткої паузи його п’ять пальців торкнулися струн, і вони зазвучали одна за одною, наповнюючи простір дивною хвилею енергії, що розтікалася залом і двором, немов місячне сяйво. Срібні струни видали короткі, уривчасті ноти, і серед заростей бур’яну зовні виник сяючий олень із білого світла. Він граційно стрибнув у двір, і все приміщення наповнилося білими пелюстками квітів.
– Я тону у глибині твоїх очей і давно забув про плин часу…
А-Тай ледь помітно нахилив голову і заплющив очі. Його гарний, витончений профіль перехопив подих у всіх, хто спостерігав, і всі двері на другому та третьому рівнях були широко відчинені – люди, зачаровані музикою, легкими кроками спускалися вниз, щоб краще її почути.
У ту мить вся будівля ніби занурилася в сон, і всі втратили себе в музиці.
На обличчі Цю Йонсі грала лагідна усмішка. Заткнувши вуха двома ватяними кульками, він злегка похитував головою в такт мелодії.
У задньому провулку, після пояснень Лі Дзіньлона, обличчя Хондзюня почервоніло, і, поєднуючи хвилювання з цікавістю, він запитав:
– Справді?
Лі Дзіньлон ніколи в житті більше не хотів повторювати те, що тільки-но сказав Хондзюню.
– Нікому не можна про це говорити! – наказав Лі Дзіньлон.
Формально Хондзюнь вже мав шістнадцять років, а в період Великої Тан подібні теми сприймалися дуже відкрито. Юнаків у тринадцять-чотирнадцять років у Чан'яні уже вважали дорослими, тому їхня поява в Пінкан Лі нікого не дивувала. У часи своє служби в армії Лонву Лі Дзіньлон також не забороняв своїм людям відверто розмовляти про такі речі. Але коли це стосувалося Хондзюня, він раптом відчув дивне почуття провини.
– Таке класне місце, чому ж Ви сюди не ходите? – здивувався Хондзюнь.
– Ясно ж, що не ходжу! – Лі Дзіньлон аж закипів від обурення. – Я схожий на таку людину?
Мо Жиґень висунув голову з заднього двору й свиснув їм, жестом запрошуючи всередину. Вираз обличчя Лі Дзіньлона став суворим, і він показав Хондзюню, щоб той тримав язик за зубами, хоча, власне, це було не так уже й потрібно.
– До роботи! – Лі Дзіньлон штовхнув коропа яо, сказавши: – Йди чергувати біля входу в будівлю.
Обидва швидко повернулися й кинулися до заднього двору.
Другий і третій поверхи справді були порожні! Хондзюнь закинув гак із мотузкою, і, потягнувши Лі Дзіньлона за собою, злетів на другий поверх. Мо Жиґень притулився до зовнішньої стіни та передав їм по дві ватяні кульки. Лі Дзіньлон одразу засунув свої у вуха, а Хондзюнь взяв їх у руки, не розуміючи, навіщо це потрібно.
Лі Дзіньлон пішов уперед, а Хондзюнь скористався можливістю й підкрався до перил, щоб знову зазирнути вниз. Заворожливі звуки лютні доносилися до них, і всі, хто перебував у Їши Лянь, були настільки зачаровані, що здавалися п’яними від мелодії, ніби дерев'яні маріонетки, заморожені в русі.
Хондзюнь:
– ...
Голос А-Тая ніс у собі відблиск місячного сяйва, що текло, наче вода, обіймаючи внутрішній двір… Але перш ніж Хондзюнь встиг подумати про це далі, Мо Жиґень схопив його за руки та запхав ватяні кульки у вуха. В одну мить спів і гра на лютні віддалилися, ставши лише ледве чутним гулом, і Хондзюнь нарешті повернувся до тями.
Лі Дзіньлон чекав його попереду, потягнув у кімнату й тихо сказав:
– Не слухай більше, швидше берися до справи.
Мо Жиґень залишився біля дверей, щоб не допустити несподіваних сюрпризів. Хондзюнь знову кинув погляд у бік входу, не стримавшись від запитання:
– Це А-Тай грав на лютні?!
Хондзюнь здогадувався, що це, ймовірно, один із чарівних прийомів А-Тая. Коли вони музикували у Відділі екзорцизму, він просто не застосовував свої сили проти них.
Хондзюнь ліг на підлогу, заглянув під ліжко. Лі Дзіньлон, нічого дивного не помітивши, заховав меч і підійшов допомогти, піднявши ліжко.
Зціпивши зуби, він запитав:
– Хіба ти ніколи раніше цього не чув?
– Не в такому вигляді, як сьогодні… Знайшов! – Хондзюнь знайшов під ліжком довгий полотняний мішок, швидко витягнув його, і знову перед ним опинилася висохла відрізана голова трупа.
– Вааа! – Хондзюнь так перелякався, що закричав. – Це знову вона!
Мо Жиґень постукав у двері зовні, і Лі Дзіньлон відповів, даючи зрозуміти, що він усередині, щоб не виникло проблем.
– Йой? Чому я сказав «знову»? – пробурмотів Хондзюнь собі під ніс.
– Витягуй, – сказав Лі Дзіньлон.
Хондзюнь витягнув висохлий труп, Лі Дзіньлон знову опустив ліжко. Цього разу він був готовий: натягнувши чорні шовкові рукавички, почав оглядати тіло. Хондзюнь дивився на це краєм ока, усе його обличчя заніміло від страху. Врешті-решт він сховався за спиною Лі Дзіньлона.
– Чоловік, віком від тридцяти до сорока, – сказав Лі Дзіньлон. – Подивись на його одяг, він не схожий ні на купця, ні на чиновника, отже, це, можливо, вчений, який прибув до столиці складати імператорський іспит… Хондзюню?
– Я не можу дивитися! – Хондзюнь спостерігав, як Лі Дзіньлон знімав одяг із висохлого почорнілого трупа, рот якого був широко розкритий, оголюючи ясна. У світлі лампи це виглядало настільки огидно, що всі його волоски стали дибки.
Лі Дзіньлон сказав:
– Не бійся, він же тебе не з’їсть. Дивись сюди, що за яо висмоктав із нього всю силу? Це явно не природний процес розкладання.
– То виходить, яоґвай – це власник цієї кімнати? – Хондзюнь раптово усвідомив і кинувся ритися в шафах і шухлядах.
– Не чіпай все підряд, нас так можуть викрити, – застеріг Лі Дзіньлон.
Хондзюнь засунув голову в іншу шухляду й відповів:
– Якщо це яоґвай, то в нього обов’язково має бути якийсь артефакт або темний предмет, але тут нічого такого немає.
Лі Дзіньлон задумався, поки знизу продовжувала лунати музика. Ззовні Мо Жиґень запитав:
– Ви ще не закінчили?
Переривши кімнату вздовж і впоперек, Хондзюнь заявив:
– У цій кімнаті немає яоґвая.
– У мене питання. Ти відчував якусь енергію яо? – запитав Лі Дзіньлон.
Хондзюнь похитав головою, а Лі Дзіньлон, глибоко замислившись, сказав:
– Отже, яо десь у цій будівлі… Щоб наш план спрацював, доведеться ризикнути. Хондзюню, позич мені свій гак із мотузкою. Незабаром ти та Мо Жиґень займете позиції по обидва боки будівлі й уважно стежитимете за людьми в залі. Тримай напоготові свої метальні ножі…
– У мене залишилося тільки три ножі.
– Розраховуй на мене, я їх обов’язково поверну.
У головному залі Їши Лянь А-Тай награвав на лютні, і, мов плин хмар і води, час уже перейшов до звичної п’яної гульні. Мелодія здіймалася, наче вітер і хмари, що вкривають повний місяць, і, мов десятки тисяч листків у вирі, заповнювала небо й землю.
– … Я гірко шукаю тебе серед цієї бурі…
Голос А-Тая розлився по всій будівлі, і саме тоді пролунало гупання, коли висохлий труп із мотузкою на шиї звалився з верхнього поверху. Цю Йонсі та А-Тай не були до цього готові, обоє здригнулися від несподіванки. Не розуміючи, що сталося, А-Тай машинально повернув голову до другого поверху.
Спів різко урвався, і всі в залі завмерли, втупившись у висохлий труп. Через кілька затриманих подихів залунала низка пронизливих криків!
Усередині Їши Лянь стара власниця була настільки вражена, що заволала на всю силу, а клієнти на мить заціпеніли. Будівля охопила паніка, звідусіль лунали верески, багато жінок знепритомніли.
І саме в цей момент Лі Дзіньлон, Хондзюнь і Мо Жиґень спостерігали з другого поверху за відвідувачами внизу й помітили, як одна з жінок у кутку зробила крок назад, а її обличчя раптово змінило вираз.
В інших двох кутах зали дві інші жінки, що супроводжували клієнтів, були вкрай вражені, обидві кинули погляди на першу жінку. Не обмінявшись жодними знаками, всі троє одночасно підняли очі й подивилися на двері кімнати Дзінь Юнь на другому поверсі!
Щойно вони рушили, у повітрі свиснули три метальні ножі, прямуючи прямо на них! Жінки ще не зрозуміли, що видали себе, проте вже відчували загрозу смерті, тож змахнувши рукавами своїх шат, вони повипускали слабке фіолетове сяйво. Вони не очікували, що ножі прорвуться крізь це сяйво і, спалахнувши вогнем, глибоко встромлять їм у плечі.
– Слідуйте за ножами! – прокричав Лі Дзіньлон. – Не дайте їм втекти!
Лі Дзіньлон перестрибнув через поручні, падаючи в залу на перший поверх. У цей час у залі запанував хаос; А-Тай заховав свою лютню і разом з Цю Йонсі, вони обидва кинулись геть. Мо Жиґень відштовхнувся від поручнів, плечем вибиваючи двері на другому поверсі.
Жінки біля входу закричали від болю. Усі вони простягнули руки, щоб витягнути ножі зі своїх плечей, але щойно їх пальці торкнулись металу, вони обпеклись і закричали ще голосніше. Вони зрозуміли, що зіткнулися з майстром, і, не бажаючи вступати у бій, вирішили втікати.
Одна з жінок, схоже з найвижчим рівнем культивації, обернулася, коли вже лізла у вікно. З її пальця вирвався промінь вогню, полетівши угору, у простір над головами всіх присутніх у залі.
Хондзюнь саме спускався з другого поверху, коли Лі Дзіньлон раптом закричав:
– Хондзюню, обережніше!
Хондзюнь різко обернувся й побачив як полум’я промайнуло повз нього. Втім його ціллю був не він, висохлий труп, що висів у повітрі. Вогонь торкнувся тіла і в ту ж мить воно спалахнуло, перетворюючись на попіл!
Троє жінок вискочили за двері, і Мо Жиґень перестрибнув через вікно на другому поверсі. Прямо в повітрі він натягнув тятиву й зі свистом випустив три стріли.
Одна з жінок не втрималася і обернулася щоб подивитися чи хтось їх переслідує відчуваючи себе неспокійно, але цей поворот голови став для неї фатальним – стріла влучила їй прямо у шию. Пролунав дзвін і її тіло на мить оповило біла світло, а коли воно згасло на його місці лежала лисиця з блакитними очима та коричневим хутром, з її відкритої пащі бризнула свіжа кров. У слід за першою стрілою прилетіли дві інші: одна влучила їй в живіт, інша – в лапу, остаточно вбиваючи її!
Лі Дзіньлон розгнівано закричав:
– Ти був надто жорстокий! Це твоє перше попередження! Де інші двоє?!
Мо Жиґень приземлився і змахнув рукою: три стріли самі висмикнулися з тіла і повернулись до свого власника, поки кров лисиці розліталася на всі боки.
– Я не збирався влучати їй у шию! – Мо Жиґень безпорадно запротестував.
У цей момент Хондзюнь теж підбіг. Усередині Їши Лянь люди безладно штовхали один одного, усе там перетворилося на суцільний хаос.
Хондзюнь змахнувся рукою і метальний ніж повернувся до нього. Він здивовано запитав:
– Лисиці?
– Лисиці яо, – сказав Лі Дзіньлон. – Хутко шукай свого іншого ножа!
– Він… – Хондзюнь озирнувся на всі боки перш ніж сказав: – він у провулку!
– Де Джао Дзилон?! – вигукнув Лі Дзіньлон, – Хутко, хутко! Чому у вас немає жодної злагодженості?
Короп яо вискочив з тканиною торбинкою, махаючи хвостом, і закричав:
– Я йду! Я йду!
Лі Дзіньлон одним ударом ноги запустив коропа яо в будівлю, а сам, разом з Хондзюнем і Мо Жиґенєм, кинувся навздогін за двома іншими лисицями яо.
