У руці Хондзюнь тримав стос паперів, а на спині ніс рибу, що зачепилася за нього. У такому вигляді він увійшов до Дзіньчан Фана. Оскільки було ще рано, Джао Дзилон дрімав у нього на спині, час від часу відкриваючи свого риб’ячого рота, позіхаючи.
– Як думаєш, буде користь, якщо я розклею оголошення про зниклого кота?
– З цими каракулями хто взагалі зрозуміє, що це кіт? – відповів короп яо.
Хондзюнь роззирнувся довкола, і, скориставшись тим, що на вулиці ще майже нікого не було, закинув гак і злетів на карниз, після чого почав підійматися на Пагоду Даянь. Він спритно стрибав рівень за рівнем і, діставшись вершини, сів, обійнявши коліна.
Під блакитним небом, серед кількох білих хмар, тисячі дахів Чан’яня купалися в ранковому світлі й легкому вітерці. На Божественній Землі люди справді спромоглися збудувати місто такої величі й краси. Його серце наповнили радість і захоплення, коли він дивився на нього.
Хондзюнь опустив погляд на стос оголошень про зниклого кота, які намалював перед виходом. Він подумав, що якби це сталося в Палаці Яодзінь, то вирішити проблему було б набагато простіше. Цінь Сьон і Чон Мін могли розмовляти з птахами – варто було лише відправити двох соколів на пошуки, і вони впоралися б набагато швидше, ніж він.
– Насолодилися вітерцем – тепер можемо повертатися, – сказав короп яо. – Восени так сухо надворі, що аж незатишно.
– Мені його шкода, – сказав Хондзюнь. – Усі борються за своє місце. Я повинен хоч трохи допомогти йому в пошуках.
Короп яо відповів:
– Неможливо жаліти всіх підряд.
Хондзюнь запитав:
– Якщо ми знайдемо цього кота, чи стануть інші чиновники до нього хоч трохи добрішими?
Минулої ночі, завдяки коропу яо, Хондзюнь загалом зрозумів жорстку ієрархію серед чиновників і причину, через яку Лі Дзіньлон мав так мало успіху. Хоча він не міг збагнути всіх нюансів, він усвідомив головне – імператор і високопоставлені бюрократи не ставилися до нього прихильно.
– Не будь наївним, – сказав короп яо. – Людські упередження важко викорінити. Як тільки хтось виходить за межі загальноприйнятого, люди починають чинити речі жорстокіші й підліші, ніж будь-які яо. Хто визнає, що Лі Дзіньлон має здібності, якщо це означатиме, що вони самі собі копають яму? Як на мене, вони просто продовжуватимуть змушувати його шукати своїх зниклих собак і котів.
Хондзюнь раптом задумався і сказав уголос:
– Чому цей кіт взагалі втік? Чи був він чимось наляканий?
– Твій хід думок такий же, що й у мене. Я теж припускав, що він міг побачити те, чого не повинен бачити, – раптом пролунав голос Лі Дзіньлона з верхнього балкона Пагоди Даянь.
Хондзюнь так злякався, що ледь не зісковзнув з даху.
Виявилося, що він і Лі Дзіньлон мали однакову ідею – обидва вирішили піднятися на найвищу точку Чан’яня, щоб поміркувати, споглядаючи краєвид. Хондзюнь опустив гак, щоб Лі Дзіньлон міг піднятися, і вони обоє сіли на вершині пагоди.
– Звідколи Ви тут стоїте? – Хондзюнь відчував докори сумління, тому не міг не кидати на Лі Дзіньлона винуваті погляди.
Лі Дзіньлон відповів:
– З моменту як ти сказав: “Мені його шкода”.
Хондзюнь відчув себе страшенно ніяково, але Лі Дзіньлон лише насупив брови й сказав:
– Щойно я ходив у маєток Пані Ціньґво. Тієї ночі кіт щось побачив і злякався. Коти особливо чутливі до всього, що пов’язане зі злом, але якщо вони знаходять собі постійне джерело їжі, то залишаються там назавжди. На цих вулицях Чан’яня, де кіт міг би знайти їжу кращу, ніж у маєтку Пані Ціньґво? Тож я припускаю, що для нього цей інцидент був настільки страшним, що він не захотів повертатися.
– Може, він просто заблукав? – запитав Хондзюнь.
– Навряд чи, – Лі Дзіньлон похитав головою.
– Може хтось його сховав? – припустив Хондзюнь.
– Хто наважився б украсти кота Пані Ціньґво? – вказав Лі Дзіньлон. – Шість армій шукають його вже десять днів, і всюди розвішані оголошення про винагороду, тож місцезнаходження кота вже давно мало б бути відомим... Якщо з ним нічого не сталося, значить, він ховається десь у місті, і я припускаю, що найімовірніше – це місце неподалік від маєтку Ціньґво. Ходімо.
Раптом Хондзюнь зрозумів, що Лі Дзіньлон насправді дуже розумний.
Лі Дзіньлон зістрибнув з даху, але Хондзюнь розмахнувся й кинув свій гак, перестрибнувши з Пагоди Даянь на сусідні дахи, потягнувши Лі Дзіньлона за собою. Вони рухалися дахами впродовж усього шляху, а коли один закінчувався, просто перескакували на наступний.
– Як гадаєте, у Чан’яні багато яоґваїв? – зненацька поцікавився Хондзюнь, звертаючись до Лі Дзіньлона, який ішов попереду.
Лі Дзіньлон відповів:
– Демонічна аура в місті дуже сильна, і її вже довгий час неможливо розвіяти. Щоночі багато яо виходять і блукають вулицями; це зовсім не той Чан’янь, що перед тобою зараз.
– Як ви її відчули? – Хондзюнь теж дещо помічав, але його відчуття не було таким гострим, як у Лі Дзіньлона. Щоночі, коли лунав останній удар трьохтисячного барабану, весь Чан'янь ніби змінювався. Було очевидно, що десь у місті відбуваються події, про які він нічого не знає.
Лі Дзіньлон поплескав по мечу на поясі й не відповів.
– Це меч Вам підказав? Як думаєте, скільки яоґваїв у Чан’яні? – знову запитав Хондзюнь.
– Десятки тисяч, – Лі Дзіньлон глянув на нього.
Хондзюнь пригадав слова Чон Міна, коли той прощався з ним: місто Чан'янь переповнене яо, але він тут уже досить довго й жодного з них так і не побачив. Вони просто добре ховалися, чи він сам був надто неуважним, щоб їх відчути?
– Мавпа. – раптом мовив короп яо за спиною в Хондзюня.
– Що?
Лі Дзіньлон і Хондзюнь стояли на дахах неподалік Східного ринку, не знаючи, з чого почати пошуки. Раптом щось прилетіло збоку і влучило прямо в обличчя Лі Дзіньлону. Обидва здригнулися й одночасно озирнулися, але побачили лише маленьку мавпочку, яка сиділа на даху Зали Нефритових Квітів неподалік Східного ринку й уважно спостерігала за ними, тихенько попискуючи.
– Це… – Лі Дзіньлон уже хотів прогнати її, але Хондзюнь раптом згадав про бідолашну мавпочку, яку він колись відпустив на ринку, й усміхнувся. – О! Це ж ти!
Хондзюнь помахав мавпочці рукою, і вона, тягнучи за собою брязкотливий ланцюг, побігла до нього. Після втечі від власника мавпочка явно виглядала краще – добрі люди підгодовували її, і зараз у лапці вона стискала запліснявілу булочку, наполегливо простягаючи її Хондзюню.
Хондзюнь нічого не міг зробити, окрім як прийняти цей цвілий подарунок, розламати його і простягнути коропу яо. Той обурився:
– Це… ця булочка запліснявіла…
– Просто з’їж її, – Хондзюнь розділив її на маленькі шматочки й почав запихати їх коропу яо в рот. Після цього він витягнув один зі своїх метальних ножів і перерізав ланцюг на шиї мавпочки.
Лі Дзіньлон сказав:
– Мавпи, яких дресирують, зазвичай розуміють людську мову. Якщо ця бігала тут останні кілька днів, можливо, вона бачила того кота.
Хунцзюнь подумав: Точно! Він хутко дістав свій намальований від руки портрет кота й показав його мавпочці.
Лі Дзіньлон втрутився:
– Це… це в тебе кіт?!
Його вираз обличчя знову змінився, і він мало не впав із даху. На аркуші було зображено три накладені одне на одне кола, кривий, схожий на гусеницю хвіст і два гострих вуха. Це більше нагадувало яоґвая, ніж кота.
Мавпочка нахилила голову, попискуючи, а потім замахала лапками, закликаючи їх іти за нею, після чого помчала вперед.
– Нічого собі! – вигукнув короп яо. – Вона справді зрозуміла малюнок!
Хондзюнь схопив його на руки, і разом із Лі Дзіньлоном вони помчали слідом. Вони бігли аж до околиць Пінкан Лі. Східний ринок уже давно відкрився, і під ними метушилися мешканці Чан’яня, зайняті своїми справами. Лі Дзіньлон, ще не оговтавшись від минулих подій, тримався подалі від натовпу, намагаючись уникати зайвої уваги.
Коли мавпочка зупинилася, Хондзюнь побачив їхню ціль і здивовано вигукнув:
– Ох!
Між двома блакитними вежами Пінкан Лі – Солов’єм Весняного Світанку і Їши Лянь – на краю даху лежала біла пухнаста грудка, схожа на страусове перо. Вона не ворушилася, просто грілася на сонці.
– Це воно? – одразу перепитав Хондзюнь.
– Не поспішай, не поспішай! – Лі Дзіньлон не міг у це повірити. Вони справді знайшли його?! Очевидно, удача Хондзюня була просто неймовірною. Це не додавало йому відчуття тріумфу, але добре втерло б носа Шістьом Арміям… Проте все місто десять днів безрезультатно шукало цього кота, як вся ця справа могла так легко повернутись в його бік? Для Лі Дзіньлона це було просто неймовірно.
– Чи повинні ми покликати Мо Жиґеня та інших? – запитав Хондзюнь. – А що як це не той кіт, якого ми шукаємо?
Лі Дзіньлон сам собі сказав щойно: якщо це справді через їхню удачу, не варто робити зайвих рухів і лякати кота. Спочатку слід було попередити інших – хто знає, чи це дійсно їхній кіт?
Але трохи раніше мешканці маєтку Ціньґво повідомили їм, що ця порода котів надзвичайно рідкісна. Навіть обшукавши все місто, вони навряд чи знайшли б другого такого.
– Не потрібно, – тихо сказав Лі Дзіньлон, пильно спостерігаючи за котом. – Інші, мабуть, десь байдикують. Спершу зловимо його, неважливо, чи це саме той. Я обійду ззаду, а ти заходь спереду. Ти приніс з собою сітку?
– Так, так – Хондзюнь рознервувався від одного лише його тону.
– Що б ти не робив, не здіймай шуму, – наказав Лі Дзіньлон. – Ми ж не хочемо, щоб він знову втік.
Хондзюнь поспішно закивав, і тут побачив, як Лі Дзіньлон жестом показав йому трохи прихилитися, після чого сам пригнувся і почав обходити дах широким колом.
– Йому точно потрібно робити такий гак? – пробурмотів короп яо. – Це ж просто кіт.
Хондзюнь відповів:
– Незабаром, ти…
Короп яо обірвав його:
– Навіть не думай! Я не допомагатиму вам оточувати його! Ти забув, хто я такий?!
Хондзюнь пригадав, що риби яо все одно залишаються рибами й мають глибоко вкорінений жах перед котами й ведмедями, тож довелося відмовитися від цієї ідеї. Тим часом Лі Дзіньлон вже зробив величезний обхід, зникнувши з поля зору, і лише через деякий час з’явився з іншого боку – маленькою чорною цяткою, що невпинно наближалася.
Хондзюнь стискав у руках сітку, повільно підкрадаючись і намагаючись не видавати жодного звуку. Кіт усе ще спокійно лежав, гріючись на сонці. Ближче… ближче… Він не ворушився, його боки рівномірно піднімалися й опускалися з кожним подихом, ніби він спав.
Коли відстань скоротилася до одного джана (3,33 метра), Лі Дзіньлон зупинився й подав знак. Хондзюнь пригнувся, обома руками міцно стискаючи сітку, і, затамувавши подих, обережно зробив ще один крок в бік кота…
У ту ж мить кіт відкрив очі, побачивши Лі Дзіньлона, обидва на мить зустрілися поглядами.
– Вперед! – вигукнув Лі Дзіньлон.
Одразу після цього він кинувся вперед, а Хондзюнь широко розкрив сітку й рвонув уперед.
В ідеалі за планом Лі Дзіньлона , кіт мав би злякатися, вистрибнути просто до Хондзюня і легко опинитися в сітці. Але замість цього кіт перетворився на стрімку тінь, ковзнув між його ногами і зник унизу.
Лі Дзіньлон:
– !!!
Хондзюнь також різко повернувся і кинувся вниз слідом за котом.
– Не тікай! – Хондзюнь стиснув сітку. Але щойно простягнув руку, щоб схопити кота, як його нога натрапила на хитку черепицю. Вона вислизнула з-під нього, і, коли він падав, в його голові промайнула думка:
Цей кіт занадто хитрий! Він без зусиль переграв їх обох!
У наступну мить Хондзюнь зірвався з даху Солов’я весняного світанку і полетів до нижніх рівнів Їши Лянь. Внизу саме розставляли страви вуличні кіоски, що щойно відчинилися, але перш ніж хтось встиг би щось вимовити, Лі Дзіньлон схопив його і потягнув назад.
Хондзюнь глянув на провулок унизу. Прямо під ним стояв великий казан із супом, і він подумав, що це було надто близько, надто близько. Якби він упав, то, можливо, сам ще й лишився б цілим, а ось Джао Дзилону довелося б залишитися в тому казані назавжди.
– Тсс, – Лі Дзіньлон потягнув Хондзюня, ступаючи на крок назад, і вони побачили, як кіт стрибнув на третій поверх Їши Лянь, прослизнув у шпарину напіввідчинених дверей і зник.
Хондззюнь важко задихався і сказав:
– Я старався…
– Все гаразд, – заспокоїв його Лі Дзіньлон. – Ми знаємо, де він, а отже, тепер його буде легко зловити. Ходімо!
Вони обоє перескочили через провулок і легко спустилися з карниза.
– Давайте я, щоб Ви знову не… – тихо запропонував Хондзюнь.
– Я не можу бути настільки невезучим, – так само тихо відповів Лі Дзіньлон.
Їши Лянь був улюбленим борделем багатьох учених Чан’яня, і навіть бічне подвір’я було розкішно оздоблене. Пробравшись через вікно, вони опинилися у вузькому коридорі з багатьма пронумерованими кімнатами, кожна з них мала свою назву, наприклад: Цян Дзінь Дз’ю, Весняний світанок, Юй Тай Чвень* тощо.
*"Qiang Jin Jiu" (将进酒) — це назва знаменитого вірша китайського поета Лі Бая, який жив у часи династії Тан. Назва перекладається як "Налий ще вина" або "Пий до дна”; "Весняний світанок" (春晓) скоріше за все є посиланням китайського поета Мен Хаожаня (孟浩然) з династії Тан. "Yu Tai Chun" (玉台春, Yùtái Chūn) — може перекладатися як "Весна на нефритовій терасі". Це відсилання до класичної китайської поезії, зокрема до "Ютай Сінь Юн" (玉台新咏) — збірки романтичних та любовних віршів. Назва асоціюється з жіночою красою, весною та любовними пригодами.
– Розділимося і шукатимемо окремо, – сказав Лі Дзіньлон – Поклич Джао Дзилона допомогти, а ще нехай мавпа теж шукає. Хондзюню, піди й попроси її про це.
Короп яо спочатку пручався, але Хондзюнь уже поставив його на підлогу, тож, хоч він і тремтів, довелося висунути голову в шпарину дверей, щоб заглянути всередину. Мавпочка, отримавши вказівку від Хондзюня, одразу ж усе зрозуміла і кинулася перевіряти іншу кімнату.
– Якщо знайдеш, просто виходь хутенько й швиденько, тобі не треба його ловити, – сказав Хондзюнь, після чого штовхнув коропа яо в кімнату.
– Ти йдеш ліворуч, я перевірю праворуч, – тихо сказав Лі Дзіньлон
Сонце вже піднялося на три бамбукові жердини, і жінки Їши Лянь невідомо куди зникли. Хондзюнь зайшов у кімнату і почав оглядатися. Аромат косметики забивав нюх. Кожна кімната була розкішно оформлена, і він здогадався, що в цій частині живуть головні красуні закладу. Лі Дзіньлон справді вгадав: кіт оселився неподалік маєтку Ціньґво.
Короп яо зайшов до іншої кімнати, все ще ображений через той черствий пліснявий пиріжок, яким його нагодували раніше. Він кинувся до водного тазу, щоб напитися, але, зробивши кілька ковтків, відчув дивний присмак і обурено пробурчав:
– Вода для миття ніг… тьху, невезіння… – після чого перестав пити.
Озирнувшись, він раптом помітив картину на стіні. Це була одна з робіт Джан Сюаня під назвою “Короп у весняному струмку”. Зображений короп виглядав напрочуд живим і реалістичним, наче гілки верби, що гойдалися на вітрі. Джао Дзилон роззявив рота і застиг, не ворухнувшись.
– Красива дівчина! Красива дівчина! – короп яо підповз ближче, і слина мало не потекла з його рота.
У цей момент позаду нього почулося шкряботіння кігтів по дереву. Короп яо завмер від жаху, його луска й волоски на ногах настовбурчились, і з рота вихопився звук. Він повільно повернув голову назад.
Той хаузі сидів навпочіпки на шафі, його очі, одне блакитне, інше жовте, зосереджено дивилися прямо на нього, і в цьому погляді не було нічого доброзичливого.
Короп яо на мить втратив дар мови, а потім гучно заволав:
– Ааа, хтось допоможіть!
У сусідніх кімнатах Лі Дзіньлон і Хондзюнь одночасно почули крик із середньої кімнати й кинулися туди, мов вітер.
Тим часом хаузі вже стрибнув униз із шафи просто на коропа яо! Короп яо від переляку пірнув під ліжко, ховаючись.
Коли Хондзюнь і Лі Дзіньлон відчинили двері й увірвалися всередину, кіт нявкнув з-під ліжка. Короп яо несамовито закричав, вислизнув з іншого боку ліжка й щодуху кинувся до шафи, замотавши хвостом і заховавшись усередині.
– Знайшов його! – Лі Дзіньлон повернувся й зачинив двері, щоб кіт не зміг утекти.
Хондзюнь заліз під ліжко, щоб упіймати кота, але це ліжко було зовсім не таким, як те, на якому він зазвичай спав. Воно було зроблене з дорогоцінного червоного дерева й стояло впритул до стіни. Три його сторони були закриті, а ззовні залишалися лише тонкі проміжки між різьбленими перилами. Хондзюнь побачив, як кіт причаївся в темряві, а його два різнокольорові ока невідривно стежили за ним.
Лі Дзіньлон просунув руку, щоб схопити кота, але той пірнув ще глибше всередину. Хондзюнь запитав:
– Що робити?
Лі Дзіньлон спробував просунути руку глибше, але його міцний лікоть застряг між перилами.
Хондзюнь:
– …
Лі Дзіньлон:
– …
Хондзюнь також просунув руку, але кіт лише спокійно облизав свої кігтики, зовсім не зважаючи на двох людей перед собою.
– Я підніму ліжко.
– Як тільки піднімете, він втече, – передбачив Хондзюнь. – Підніміть трохи, а я швидко прослизну під нього й зловлю.
Лі Дзіньлон напружився, і з вигуком “Вгору!” підняв це чотирьохсот-кілограмове ліжко, залишаючи невеликий отвір, крізь який могла пролізти людина. Хондзюнь миттєво скористався можливістю й перекотився під нього.
Місця під ліжком було мало, там лежали якісь дерев’яні палиці, сувої й інші речі. У ту ж мить кіт насторожився, приготувавшись утекти, але Хондзюнь встиг схопити його за лапу й вигукнув:
– Спіймав!
Лі Дзіньлон сказав:
– Тримай міцно! Не дай йому втекти знову!
І саме в цей момент з-за дверима пролунали звуки:
– Я не можу приходити вночі, тож можу бачитися з тобою лише вдень…
Лі Дзіньлон миттєво повернув голову. Голос цього чоловіка здався йому дуже знайомим, і його зіниці різко звузилися. Він з усіх сил спробував висмикнути руку, і, напружившись, нарешті витяг її.
Хондзюнь міцно тримав кота, підпираючи колінами низ ліжка, щосили намагаючись утримати його хоча б трохи піднятим.
– Джанґ-ши, будь ласка, підніміть ліжко ще раз, щоб я міг вибратися…
Але він не встиг договорити, як Лі Дзіньлон упав слідом за ним, одночасно піднімаючи ліжко й обережно опускаючи його назад.
Хондзюнь хотів щось сказати, але Лі Дзіньлон міцно обійняв його ззаду, швидко затуливши йому рота рукою, щоб той не зміг видати ані звуку. Щойно дерев'яне ліжко опустилося на місце, двері відчинилися, і в кімнату увійшли чоловік і жінка – важкі, рішучі кроки чоловіка супроводжувала її дзвінкий, безтурботний сміх.
Вони сіли на ліжко, і чоловік промовив:
– Тоді Лі Дзіньлон заходив до "Солов'я Весняного Світанку", через що Цензорат почав розслідування щодо армії Лонву. Саме тому останніми днями я не міг прийти. Але ти завжди була в моїх думках.
Хондзюнь широко розплющив очі, повернув голову й глянув на Лі Дзіньлон. Лі Дзіньлон повільно послабив хватку, приклавши палець до губ, подаючи знак мовчати, а іншою рукою продовжував затуляти рот котові, якого тримав Хондзюнь. Хондзюнь міцно притискав до себе кота, а Лі Дзіньлон обіймав його ззаду. У тісному, вузькому просторі Хондзюнь відчував, як шалено калатає серце Лі Дзіньлона. Його груди були широкими й міцними, від його тіла йшов жар.
Обличчя Лі Дзіньлона було сповнене люті, адже чоловіком, який прийшов до Їши Лянь, виявився його безпосередній начальник із армії Лонву – командувач Ху Шен. Саме через те, що Ху Шен не вірив Лі Дзіньлону, його постійно висміювали товариші по службі, а Ян Ґводжон зневажливо глузував із нього.
У цей момент з ліжка почулися обійми та поцілунки, і чоловік, несамовито повторюючи ім’я "Дзінь Юнь", дедалі пристрасніше шепотів жінці ніжні слова. Дзінь Юнь почала важко дихати, вони перевернулись наліжку, а їхні слова ставали дедалі романтичнішими.
Серце Хондзюня теж почало пришвидшено битися. Йому було всього шістнадцять, і він ще мало знав про реалії дорослого життя. А зараз, опинившись у такій тісній і незручній позі, притиснутий до Лі Дзіньлона, він слухав усе, що відбувалося над ними. Його щоки запалали, а в голові лунали слова Ху Шена, що здавалися нескінченним потоком солодких зізнань.
Що було ще більше бентежило – він відчув, що Лі Дзіньлон дихав усе важче, а ще було щось тверде, що впиралося в нього.
Хондзюнь важко ковтнув. Рука, що його обіймала, мимоволі стислася, і він у відповідь ще міцніше притиснув до себе кота. Кіт, напівзадушений, відчував сильний дискомфорт, тому почав несамовито шкребтися кігтями й пручатися.
Боячись, що той зчинить шум і приверне увагу двох людей на ліжку, Хондззюнь схопив його лапи, притиснувши їх. Проте несподівано кіготь кота зачепив грубу тканину, що прикривала якісь речі під ліжком, і потягнув її убік.
Коли тканина змістилася, на мить здалося, що з темряви визирає чиєсь мертве обличчя. Хондзюнь різко відхилився назад і, не стримавшись, видав приглушений крик:
– Ааа!
Лі Дзіньлон:
– !!!
У блискавичному русі Лі Дзіньлон спочатку закрив Хондзюню рота, потім очі, міцно притис його до себе, захищаючи.
На щастя, в цей момент Дзінь Юнь голосно скрикнула на ліжку, і цей звук заглушив вигук Хондзюня. Ху Шен продовжував розсипати солодкі слова, тому нічого не помітив.
Волосся на потилиці Хондзюня стало дибки, по тілу пробіг холод – це був перший раз, коли він опинився так близько до обличчя мерця. Він був на межі того, щоб знепритомніти від страху. Коли трохи отямився, його груди шалено здіймалися від важкого дихання. Лі Дзіньлон теж був приголомшений і не міг приховати жаху в очах, він стиснув його руку, ніби запевняючи, що Хондзюнь не повинен боятися.
На ліжку Ху Шен теж глибоко дихав, очевидно, вони вже закінчили, і тепер він розмовляв із Дзінь Юнь.
Хондзюнь ще раз глянув на обличчя мерця і зрозумів, що цей труп лежить тут уже давно. Його рот був відкритий, шкіра на обличчі почала чорніти, а на місці очей залишилися лише темні западини. Лі Дзіньлон обережно простягнув руку, відгорнув тканину, що прикривала тіло, і вони побачили висохлий труп у ще збереженому білому халаті. Його поза виглядала так, ніби він у паніці намагався забитися в самий куток під ліжком.
Хондзюнь несміливо провів рукою по руці Лі Дзіньлона, і тільки тоді помітив, що вона теж уся була вкрита гусячою шкірою.
Ху Шен усміхнувся:
– Я йду.
– Ти так просто підеш? – Дзінь Юнь не хотіла його відпускати.
– Іншим разом знову прийду до тебе, – Ху Шен обійняв Дзінь Юнь і голосно чмокнув її в щоку. Потім одягнувся, відчинив двері й вийшов, а Дзінь Юнь пішла його проводжати.
Лише після цього вони нарешті вилізли з-під ліжка. Лі Дзіньлон важко дихав, і коли його погляд зіткнувся з поглядом Хондзюня, в них застигло однакове збентеження.
Хондзюнь сказав:
– Що нам тепер робити?
Лі Дзіньлон на мить замислився, а потім відповів:
– Нам не варто тут довго залишатися. Це дуже важлива справа, потрібно діяти обережно і не привертати уваги.
