Оповідання. Кушіда Кікьо: Важливий час

— Кікьо-чян? Агов, з тобою все гаразд?

Відчувши, як пальці торкаються моїх плечей, я трохи здригнулася, повернувши голову.

Це була дещо стурбована Шінохара.

— А!? Вибач, ти мене кликала?

Мій охоплений тишею слух раптом почав вловлювати звуки. Галас довкола обвалився на мене, як цунамі.

Я випадково впустила іграшку, яку тримала в руках, на підлогу, і вона трохи підстрибнула.

— Що таке?

— Каруідзава-сан запропонувала вийти на палубу, здається, там чудовий краєвид.

— Добре. Я піду туди, як тільки куплю це.

Я повірила, що це доля, і купила іграшку-дельфіна розміром з долоню.

Придбавши її, я зустрілася з дівчатами перед входом до магазину і разом з ними пішла на палубу.

Члени екіпажу, які стояли перед входом, привітали нас широкими посмішками на обличчі й допомогли нам відчинити двері.

Для того, щоб подивитися на краєвид, більшість учнів вже зібралися на носі судна.

— Пейзаж просто приголомшливий! Чесно кажучи, я зараз дуже зворушена!!

Навіть Каруідзава, яка зазвичай ніколи нічим не цікавиться, окрім свого вбрання, не змогла втриматись, щоб не ахнути. Схоже, пейзаж справді унікальний.

Вона оглядала океан, а її очі світилися. Решта дівчат робили те саме.

Але я мимоволі дивилася на краєвид так, ніби він не мав до мене жодного стосунку.

Зовсім не тому, що я думала, що він поганий. Просто я вважала, що цей момент дуже важливий, і не хотіла його зіпсувати.

— Серйозно, пейзажі тут просто дивовижні!

Я змінила свій настрій і відповіла отак.

— Здається, хлопці там на носі. Приєднаймося до них.

Усі погодилися з пропозицією Каруідзави. Очевидно, що намагатися зайняти місця зараз буде дещо складно.

— ...Поводься природно, природно.

Прошепотіла я так, щоб ніхто не почув, і пішла разом з дівчатами далі палубою. Після цього ми ступили на вільне місце, яке тримали хлопці з класу D. Схоже, це місце зайняла група Іке-куна та Судо-куна.

Хлопці, побачивши нас, поступились нам місцем без жодного сліду неприязні на обличчях.

Тоді я побачила Аянокоджі-куна, який нудно вдивлявся в море. Я відчула легке занепокоєння. Причина полягала в тому, що він бачив мою приховану сторону.

У звичайній ситуації я б звернула на нього увагу і стежила б за кожним його рухом. Але його присутність завжди непомітна. Зазвичай він нічого не говорить, окрім найнеобхіднішого мінімуму, тому важко за ним уважно слідкувати.

Тільки-от щоразу, коли бачу його, я починаю згадувати інші речі.

— Га? Якщо подумати, то цікаво, де ж Хорікіта-сан? Хіба ви не були разом?

Хорікіта-сан — одна з небагатьох друзів Аянокоджі-куна. Для мене це найважливіше.

— Хтозна. Я не її охоронець... Вона, мабуть, не любить подорожувати, тож, можливо, сидить у себе в кімнаті?

У класі немає нікого, хто б любив бути на самоті більше, ніж Хорікіта-сан. Вона, мабуть, не намагатиметься насолоджуватися поїздкою, а залишиться у своїй кімнаті.

Це все спрощує, тому спочатку насолодимося літніми канікулами.

— Можливо.

Давши йому таку коротку відповідь, я стала поруч з Аянокоджі-куном і відчула море зблизька.

Коли повідомлення з корабля закінчилося, в полі мого зору з'явився острівець. Це пляж, на який ми зараз підемо, — головна визначна пам'ятка цих літніх канікул.

Каруідзава-сан та решта, напевно, з нетерпінням цього чекають і говорять про те, що збираються поплавати.

Ця школа відрізняється від звичайних. Попри те, що є чимало речей, про які варто хвилюватись, існують і звичайні дні. Очікувана повсякденність також існує. І я хочу захистити їх за будь-яку ціну. У мене немає іншого вибору, окрім як захищати їх.

З цієї причини я... навіть заволоділа такою рішучістю.

Ми поступово наближалися до острова.

Моя рішучість також поступово зростала.