Фальшива командна робота

Вступ

Поки спав, я почув голоси дівчат ззовні намету. Вони звучали так, ніби були в поганому настрої.

— Гей, хлопці. Можете усі зібратись?

Голос звучав грубо, ніби вона хотіла сказати: "Швидше прокидайтеся!" Я заснув лише на світанку, тому повільно піднявся і потер очі.

— Що за чортівня? Боже, як же я, до біса, втомився...

З намету вийшов роздратований Судо і роззирнувся навколо.

— Що сталося? — спитав Хірата.

— О, Хірато-кун. Вибач, але не міг би ти розбудити всіх хлопців? Це дуже важливо, — сказала Шінохара, перепрошуючи.

Чи то вона була схвильована, чи то розгнівана, але, схоже, проблема була не лише її. Трохи далі, на нас ззиралися дівчата.

— Добре, зараз покличу.

За дві хвилини з намету повиходили хлопці, потираючи заспані очі. Коли напівсонні парубки озирнулися навколо, то зрозуміли, що ситуація, яка склалася, була особливо тривожною. Дівчата виглядали незвично наляканими.

— Що відбувається? Чому розбудили нас так рано?

— Вибач, Хірато-кун. Тебе це не стосується, але... ми зібрали всіх, щоб дещо перевірити.

Шінохара обвела усіх, окрім Хірати, поглядом повного презирства.

— Сьогодні вранці зникла спідня білизна Каруідзави-сан. Ви знаєте, що це означає?

— Спідня білизна?

Навіть Хірата, зазвичай спокійний і зібраний, був помітно вражений.

До речі, про Каруідзаву, її тут не було, як і кількох її подруг.

— Каруідзава-сан зараз плаче в наметі. Кушіда-сан з рештою втішають її, але... — Шінохара подивився на дівочий намет.

— А? Що? Чого ви на нас витріщилися через те, що у неї зникла білизна?

— Хіба не очевидно? Хтось посеред ночі заліз у її сумку і вкрав білизну. Наш багаж був не в наметі, тому якби хтось захотів щось вкрасти, то легко зміг би!

Хлопці, все ще перебуваючи в стані сонливості, перезирнулися.

— Ні, ні, ні, ні, ні! Що?!

Дуже панікуючи, Іке озирався туди-сюди між хлопцями та дівчатами. Один з хлопців, який спостерігав за всім цим, спокійно буркнув:

— Якщо подумати, Іке, ти вчора досить пізно повернувся з туалету. Ти був там дуже довго.

— Ні, ні, ні! Це було просто, ну... я довго повертався, бо було темно!

— Та невже? Ти вкрав спідню білизну Каруідзави, так?

— Ви помиляєтесь! Я цього не робив!

Хлопці почали звинувачувати один одного в цьому особливо огидному злочині.

— Хай там як, це величезна проблема, ви згодні? Ми не можемо жити в таборі поруч з купою крадіїв спідньої білизни, — сказала Шінохара, схрестивши руки. Здавалося, вона ось-ось втратить самовладання.

— Хірато-кун, можеш знайти злочинця?

— Ну, немає жодних доказів, що саме хлопці винні. Може, Каруідзава загубила їх.

— Так, точно! Ми до цього ніяк не причетні! — хлопці кричали за спиною Хірати, проголошуючи свою невинуватість.

— Я не хочу думати, що серед нас є злочинець.

Сумніватися в однокласниках здавалося йому неправильним.

— Я знаю, що ти не винен, Хірато-кун. Але поки перевірмо сумки хлопців.

Вочевидь, дівчата не змінили своєї думки. Вони вирішили, що винуватцем є хтось із хлопців. Ну, як на мене, цілком природно так думати.

— Га? Не треба нам цього лайна. Нам цього не потрібно робити. Хірато, просто скажи їм "ні".

— Наразі ми спробуємо зібрати хлопців разом і обговорити це. Можете дати нам трохи часу?

— Як скажеш, Хірато-кун. Я розумію. Я спробую поговорити з Каруідзавою-сан. Але якщо винуватця не вдасться знайти, у нас є кілька ідей.

На цьому й розійшлися. Хірата швидко зібрав усіх хлопців перед наметом.

— Давайте просто проігноруємо те, що сказали дівчата. Ненавиджу, коли зі мною поводяться як з підозрюваним.

Першого дня Іке вдалося завоювати певну довіру* дівчат, але, вочевидь, цьому не судилося тривати довго. Цілком природно, що хлопці були незадоволені тим, що їх несправедливо звинуватили.

— Саме так. Не може бути й мови про те, що це ми вкрали спідню білизну Каруідзави.

Ямаучі обмінявся поглядами з кожним окремо. Не те щоб Каруідзава не була симпатичною абощо, але оскільки вона була дівчиною Хірати, було б краще залицятися до Кушіди чи Сакури.

— Я у вас не сумніваюся, але так ми проблему не вирішимо.

Дівчата, які розмовляли між собою у своїх групках, виглядали так, ніби ось-ось накинуться на нас.

— Можливо, було б краще просто з гідністю пройти перевірку багажу і довести свою невинуватість.

З цими словами Хірата витягнув свою сумку.

— Як би це не було жалюгідно, думаю, вам доведеться це зробити. Ви не проти?

— А-але...

— І, певна річ, свій багаж я відкрию першим, — сказав Хірата.

Щоб змусити нас усіх рухатися, він не мав іншого вибору, окрім як діяти. Проте, мабуть, тут не було нікого, хто б вважав Хірату злочинцем. До того ж можна сказати, що красти білизну власної дівчини не мало жодного сенсу. Однак, якщо хтось один відкриє свою сумку, то інші не можуть не наслідувати його приклад. Неминуче під підозру потрапляли ті, хто відмовлявся. У сумці Хірати, звісно ж, не було спіднього.

— Гадаю, у нас немає вибору...

Решта хлопців почали витягувати сумки один за одним. Іке з Ямаучі це дуже не подобалося, але опиратися в такій ситуації не могли. Ми втрьох йшли останніми. Я неохоче попрямував до намету, слідом за Іке та Ямаучі.

— Чорт, я дуже злий. Чоловіків завжди в чомусь підозрюють. Це занадто безпідставно.

— Що ж, доведімо нашу невинуватість, — Іке схопив свою сумку, але раптом застиг.

— Що сталося?

— Нічого...

Він повернувся спиною до Хірати та інших, перевірив внутрішній вміст своєї сумки й хутко закрив її.

— Канджі?

Обличчя Іке було блідим, тіло заклякло. Він був повністю паралізований.

— Ей, давайте. Поквапмось і швидше підемо.

— Що, ти дійсно їх украв? — напівжартома запитав Ямаучі.

— Що ти верзеш!

Іке несамовито заперечував, хитаючи головою і стискаючи сумку. Яка надмірна реакція. Ми ж не були настільки тупими, щоб повірити, що нічого не сталося.

— Зачекай, не кажи мені... — сказав Ямаучі.

— Що? Ти мені не віриш?!

— Ні, я такого не казав. Покажи мені, що у тебе в сумці.

— Ей, зачекай!

Ямаучі вихопив сумку Іке, щоб зазирнути всередину. Коли він це зробив, то побачив... заховане біле спіднє, точно не чоловіче, згорнуте в клубок.

— Це не моє! Хтось якось поклав мені це в сумку! Якось так!

— Облиш, не виправдовуйся...

Ямаучі з жалем подивився на Іке.

— Кажу ж тобі, я не знаю, як вона туди потрапила! Звідки в моїй сумці спідня білизна?!

— Який сором. Ходімо, пояснимо все Хіраті та решті.

— Що?! Але якщо я це зроблю, вони на мене всіх собак повісять!

— Хочеш сказати, що винуватця немає... так?

Чому Ямаучі розпитував Іке? У хлопця в сумці була спідня білизна Каруідзави, що робило його винним, правильно? Якщо не зважати на те, коли і як злодій вкрав білизну, він, швидше за все, не став би ховати крадене у власній сумці. Було очевидно: коли здіймуть галас, то розпочнуться пошуки зловмисника. Якби Іке справді був винним, він би запанікував ще тоді, коли йому сказали відкрити сумку. Але я не бачив ані найменшого натяку на це.

Я дійшов висновку, що винен не Іке, а хтось інший, і ця людина підкинула докази, щоб підставити хлопця. Тільки якщо Іке справді не був настільки дурним і простим... але ж він не міг бути таким, правда?

— Аянокоджі, ти ж мені віриш? Віриш, що я їх не крав?!

— Ну, якщо подумати спокійно, то немає жодних вагомих доказів того, що ти в цьому винен, Іке.

— Аянокоджі! — вигукнув він.

— Малоймовірно, що Іке злодій. Якби це був він, це було б занадто нерозумно з його боку.

— Ну, це звучить правильно, але... Зачекай, що? Ти маєш на увазі, що хтось поклав білизну в сумку Канджі?

— Ми просто повинні з'ясувати хто! — закричав Іке.

— Гей, покваптеся! — крикнув один з хлопців біля Хірати.

— Що мені робити? У мене серйозні проблеми!

Якби вкрадену річ знайшли в його сумці, дівчата, напевно, вирішили б, що це зробив Іке.

— У нас немає іншого вибору, окрім як сховати її. Негайно.

— Сховати? Куди?! Ми не зможемо її сховати!

Безумовно, це була правда, що зараз нам не вистачало можливостей для того, щоб відійти кудись. Якби дівчата побачили, що ми поспішаємо до туалету або до наметів, у них виникли б підозри, і вони вимагали б обшукати ті місця. А головне, ми тут добряче затримались. Не дивно, що нас вже почали підозрювати.

— У нас немає іншого вибору. Треба покласти їх у кишеню.

Це була єдина порада, яку я міг дати. Не було часу ховати спіднє деінде, а ми не хотіли привертати до себе увагу.

— Я не можу! Я дуже панікую!

Проте сховати білизну було нашим єдиним виходом.

— Залишаю це на тебе, Аянокоджі!

Іке швидко витяг і кинув мені в руки згорнуту в клубок білизну.

— Га?

— Якщо вважаєш, що їх краще сховати, то впораєшся. Правильно?

— Ну, це...

— Гей, покваптеся! — покликав хтось.

— Вже йду!

Іке пробурмотів "Розраховую на тебе" і пішов. Ямаучі, який не хотів, щоб його втягнули в це, швидко перепросив і теж чкурнув.

— Гей, ви це серйозно?

Мене кинуло в холодний піт. Чим довше я затримувався, тим гірше ставало. Якби у мене була хоч хвилина, я б сховав спіднє кудись, де його було б важко знайти, але часу не було. Я імпульсивно запхав спідню білизну в задню кишеню, взяв сумку і попрямував до решти.

— Вибачте. Моя сумка трохи забруднилася, тож я її почистив.

Після цього виправдання Іке віддав свою сумку.

— Обшукайте її, якщо треба. Я ні в чому не винен. Правда ж, Ямаучі?

— А-ага.

Обидва гордо поклали свої сумки на землю. Хірата спочатку відмовлявся від обов'язку, але оглянув вміст сумок. Я також поставив свою і відійшов. Після того, як багаж кожного перевірили, Іке гукнув до Шінохари, яка чекала, схрестивши руки:

— Ми обшукали всі сумки. Ніхто з нас цього не робив.

— Справді?

— Так. Немає жодних сумнівів. Хлопці не винні.

— Зачекай хвилинку.

Шінохара підійшла ближче і перевірила намет зсередини. Їй здавалося, що ми щось приховували. Певна річ, там нічого не було. Оглянувши обидва намети, вона знову повернулася до дівчат і обговорила ситуацію.

— Гей, Хірато-кун. Може, вони сховали спіднє в кишені? Мені стало цікаво про що перешіптувалися Іке-кун з Ямаучі-куном, і навіть з Аянокоджі-куном.

— Та годі вже! — сказав Іке.

Дівчата почали нападати на нього.

— Хіба Іке-кун не поводився підозріло? Може, він таки щось приховує?

— Що?! Я нічого не приховую! Обшукайте мене, якщо хочете!

Він широко розвів руками, проголошуючи свою невинуватість.

Гей, Іке... Якщо ти так казатимеш, то...

— То обшукаймо їх. Хірато-кун, зможеш це зробити?

— Гаразд. Якщо це переконає дівчат, тоді добре. Але якщо я нічого не знайду, я хочу, щоб ви припинили підозрювати хлопців.

Це був найгірший можливий результат. Поки дівчата спостерігали за Іке, Ямаучі та мною, почався обшук. Звісно, спідньої білизни не знайшли ні в Іке, ні в Ямаучі. Хлопці не рухалися під час прискіпливого обшуку Хірати, і той ретельно їх перевірив. Нарешті настала моя черга.

Тікати було вже запізно. Можливо, воно і на краще, що це був я. Ні, це брехня. Я вже нічого не міг вдіяти. Сподіваюся, Хірата не помітить спіднього, хоча ймовірність цього була лише один відсоток.

Я вирішив завмерти, наче мертва риба.

— Мені шкода. Це скоро закінчиться, — сказав Хірата.

Він, хто анітрохи не сумнівався в мені, повільно почав обшукувати мене, починаючи з верхньої частини тіла. Потім він засунув руку в задню кишеню, куди я запхав спідню білизну.

Це кінець, чи не так?

Я змирився. Я відчув, як рука Хірати торкнулася білизни. Ну, я не був повністю впевнений, чого саме він торкався, але підозрював, що відчув він таки той згорнутий шматок тканини в моїй кишені. Тіло Хірати закам'яніло, і він подивився мені в очі. Після короткого погляду, хлопець оглянув мою футболку, не виймаючи спідню білизну з кишені. Закінчивши, він повернувся до дівчат.

— В Аянокоджі-куна їх теж немає.

Він підійшов до Шінохари. Іке та Ямаучі обмінялися шокованими поглядами.

— Ці троє їх не брали.

— Дивно... Я була впевнена, що це був хтось із них. Але якщо ти так кажеш, Хірато-кун...

Якщо це казав чесний на всі сто Хірата, Шінохара не мала іншого вибору, окрім як повірити йому.

— Гаразд, я приберу багаж. Поговоримо про це пізніше.

Після того, як перевірка закінчилася, я поспішив до намету. Хірата пішов за мною.

— Хірато. Чому ти їм не сказав? — запитав я прямо.

— Це була спідня білизна у твоїй кишені, так?

— Так.

— Це ти... взяв спіднє Каруідзави, Аянокоджі-кун?

— Ні, не я.

Як цей порядний юнак відреагує на моє заперечення?

— Я вірю тобі. Ти не така людина. Але чому вони опинилися в тебе в кишені?

Я не міг збрехати йому після того, як він сказав, що вірить мені. Я розповів йому, що вони з сумки Іке. Хірата на мить замислився.

— Зрозуміло. Значить, це точно не ти. Але я також не думаю, що Іке-кун чи Ямаучі-кун зробили це. Якби вони були винуватцями, то, напевно, не поклали б спідню білизну до власної сумки. Вони б сховали її деінде.

Проста кмітливість Хірати врятувала мене. Мені не довелося нічого пояснювати.

— Якщо ти не проти, можеш віддати мені спіднє? — запитав він.

— Звичайно, але... це справді нормально?

Мати його — все одно, що тримати джокера в колоді карт. І те, і інше додає проблем.

— У найгіршому випадку, якщо мене звинуватять, я зазнаю найменшої шкоди. Я ж її хлопець, врешті-решт.

Сказавши це, він взяв один з вінілових туалетних пакетів і поклав туди білизну. Мені стало цікаво, чи було б боляче Каруідзаві дізнатися, що Хірата торкався її білизни голими руками.

— Але ми з'ясували одну погану новину. Якщо білизна з’явилась в сумці Іке-куна, то є велика ймовірність, що винуватець хтось із нашого класу.

— Так...

Як на це не поглянь, якби учень з іншого класу тинявся поблизу, ми б помітили. Вийшовши з намету, я просканував навколишнє середовище. Кожна з наших сумок була окремо загорнута у вініл і лежала перед наметом. Намет дівчат, де спали Каруідзава та інші, був за кілька метрів. До цього інциденту багаж дівчат беззахисно лежав перед наметом, як і наш. Якщо ви хотіли щось вкрасти, то легко могли це зробити. Першого ж дня я з легкістю покопирсався в сумці Ібукі.

Коли ж вкрали спідню білизну? Оскільки не було жодних проблем, поки не прийшов час приймати душ, злочин стався десь між восьмою годиною вечора і сьомою годиною ранку. Якщо так, то це міг зробити будь-хто з нашого класу. Однак я сумнівався, що злочин скоїли посеред ночі. Якби злочинець вовтузився біля багажу з ліхтариком, хтось би це помітив.

У такому разі, дуже ймовірно, що злочин відбувся на світанку, після п'ятої години ранку. Але навіть якщо я звужу часові рамки, все одно буде важко зменшити список підозрюваних. А що, як я спробую подивитись під іншим кутом? Припустимо, Каруідзава вкрала власну білизну і сховала її в сумці Іке. Але який тоді у неї був мотив?

— Я вірю, що ти не винен, Аянокоджі-кун. Тому і врятував тебе.

— О-оу. Дякую.

— Але це ще не все. Я хочу, щоб ти допоміг мені знайти справжнього винуватця, Аянокоджі-кун.

Хірата взяв мене за руку, коли висловив своє прохання.

— Ти хочеш, щоб я знайшов злочинця?

— Я гадаю, що люди, як хлопці, так і дівчата, будуть занепокоєні, поки злодія не знайдуть. Чесно кажучи, було б, мабуть, краще, якби я знайшов винуватця, але, схоже, буде важко зібрати всіх разом...

Зірка такого рівня, як Хірата, не була всесильною.

— Не думаю, що буде легко знайти того, хто ховав би речі в сумці Іке.

Хірата мав би знати, що знайти злочинця буде складно.

— Що ж, я зроблю все, що зможу. Тільки не чекай від мене занадто багато.

— Дякую! Аянокоджі-кун! — сказав Хірата, майже обіймаючи мене і низько схиляючи голову.

Я зрозумів, що хлопець був вдячний, але відчув, що його реакція була дещо надмірною. Можливо, крадіжка спідньої білизни справді турбувала його. Як лідер, він повинен був серйозно відреагувати на кризу і спробувати знайти рішення для класу.

— Якщо тобі вдасться знайти винуватця, спочатку скажи мені. Не хочу, щоб ти розповідав про це ще комусь.

Його вміння просити й такий щирий заклик практично знищили мою рішучість сказати "ні". Він був аж надто спокійним. Це було трохи моторошно.

— Якщо ця інформація стане відомою загалу, наш клас зазнає величезного удару. Я не хочу цього допустити. Тому прагну знайти мирний спосіб залагодити справу з винуватцем. Якщо домовлятимусь я, то гадаю, що ми зможемо владнати питання шляхом розмови.

— Тобто, іншими словами, ти збираєшся приховувати правду?

— Приховувати? Звучить поганенько, але нічого не вдієш, якщо люди так це сприймають. Навіть якщо хтось із хлопців виявиться винуватцем, я вважаю, що краще приховати правду.

Він зосередився на мені. Це виглядало так, ніби він хотів захистити винуватця.

— Зрозумів. Спочатку доповім тобі.

— Дякую. Тоді я повернуся до роботи.

Вийшовши з намету, Хірата гукнув решту учнів. Я побачив, як численні силуети по той бік намету почали йти за ним.

— Хірата Йоске. То ти герой класу D?

У розповіді Хірати була одна суперечність. Після того, як він сказав, що вірить мені, юнак сказав, що правду треба приховувати, навіть якщо винуватець хтось із хлопців. Іншими словами, навіть якщо у когось і знайдеться білизна, ми повинні приховати це від дівчат.

Хірата не довіряв мені повністю. Він, напевно, вважав, що існує велика ймовірність того, що крадієм таки був я. Звісно, це було цілком природно. З точки зору стороннього спостерігача, саме в мене знайшли спідню білизну, і я запропонував Іке на роль винуватця. Хірата дав мені, потенційному підозрюваному, роль детектива, щоб таким чином запропонувати рятівне коло. Водночас він попередив мене, щоб я не вчиняв цього злочину вдруге.

Розмірковуючи в цьому напрямку, я зміг зрозуміти суть справи. Я був упевнений, що він просто хотів приховати правду. Я також припустив, що Хірата може бути винуватцем, але... ну, гадаю, ми дізнаємося це досить скоро.

 

Частина 1

— Чи не могли б ви всі зібратися?

Коли я вийшов з намету, збори Хірати вже почалися. Я побачив Каруідзаву, яка тремтіла від гніву, з опухлими червоними очима.

— Ми не можемо довіряти хлопцям. Абсолютно неможливо залишатися з ними в одному місці!

— Але ж будуть проблеми, якщо хлопці та дівчата житимуть окремо, чи не так? Іспит майже закінчився. Оскільки ми всі друзі, то повинні вірити одне одному і працювати разом.

— Можливо, ти маєш рацію. Але ми не можемо жити разом із крадіями спідньої білизни!

Каруідзава похитала головою, відкидаючи цю ідею як неможливу. Якщо жертва так сказала, то Хірата не міг її примусити. Шінохара взяла гілку і провела лінію.

— Ми вважаємо, що винен хлопець, тому проводимо лінію розмежування між хлопцями та дівчатами. Вам категорично заборонено заходити на наш бік.

Пропозиція Шінохари полягала в радикальному розділенні території за статевою ознакою.

— Що за чортівня? Ви просто деспотично ставитеся до нас, як до злочинців. Хіба ми не дозволили вам перевірити наші сумки та обшукати нас?

— Можливо, спіднє заховали не в сумці. Всі хлопці — збоченці. Хай там як, не заходьте на територію дівчат, поки не знайдуть винуватця. Ідіть туди.

З цими словами вона зажадала, щоб хлопці перенесли свій намет. Як і очікувалося, юнаків це не переконало. Почалося освистування.

— Якщо ви в нас сумніваєтеся, то пересуньте свій намет. Ми свого переносити не будемо, і допомагати вам теж не будемо.

— Ага, зрозуміло. То ви тільки вдавали, що допомагаєте, а самі нишпорили в наших сумках.

— О, і вам більше не можна користуватися душем. Ми не жартуємо. Ми не дозволимо збоченцю-злодію користуватися ним.

Єдність класу повністю розвалилася.

— Хех. А ви хоч можете кілки для намету забити?

Шінохара, відчуваючи, що ситуація набуває загрозливих обертів, подивилася на Хірату, щоб той врятував їх.

— Гей, Хірато-кун. Можеш нам допомогти? Заради Каруідзави-сан.

— Гаразд. Я допоможу. Але це займе якийсь час. Добре?

— Дякую, Хірато-кун. Хіба ти не рада, Каруідзаво-сан?

— Так, Хірата-кун — єдиний, кому ми можемо довіряти.

Каруідзава, яка зраділа і трохи засоромилася, почервоніла.

— Хех. А Хірата також може бути винуватцем.

— Що? Хірата-кун не винен. Що за дурню ти верзеш? Краще зістрибни зі скелі!

— Що?! Не мели дурниць, Каруідзаво. Те, що він твій хлопець, не означає, що він не злодій!

Очевидно, від хлопців надходило все більше і більше скарг, але в цій ситуації ніхто не стане дослухатися до них. Підозрюваними були всі, окрім Хірати, тож з цим нічого не поробиш. Ми швидко зайшли в глухий кут, а Каруідзава з Шінохарою повністю контролювали ситуацію.

— Зачекайте хвилинку. Я хотіла б висловити протест, зокрема на противагу тобі, Каруідзаво-сан, — Хорікіта заговорила, спокійно і рішуче опонуючи Каруідзаві.

— Що таке, Хорікіто-сан? Тебе не влаштовують наші слова?

— Я не заперечую проти поділу житлових зон на чоловічу та жіночу. Поки злочинця не знайдено, певна річ, добре тримати дистанцію з хлопцями, враховуючи ймовірність того, що злочинець може бути серед них. Однак я не довіряю Хіраті-куну. Я не можу відкинути можливість того, що він також може бути крадієм спідньої білизни. Крім того, я не впевнена, що йому варто дозволяти заходити на дівчачу територію.

— Хірата-кун ніколи б такого не зробив. Невже ти цього не розумієш?

— Це лише твоє особисте переконання, чи не так? Не нав'язуй мені своїх думок.

Каруідзава підійшла ближче до Хорікіти, виглядаючи так, ніби не схвалювала її позицію.

— Хірата-кун точно не винуватець. У тебе навіть друзів немає, не кажучи вже про хлопця. Тобі, мабуть, не зрозуміти.

— Не змушуй мене повторювати. Ніякі твої слова мене не переконають, — попри провокацію, Хорікіта була незворушною, відповідаючи відсторонено.

— Що ж, дозволь мені запитати тебе про дещо. Ти вважаєш, що немає інших хлопців, яким можна довіряти так само як Хіраті-куну? Чи є?

— Я не буду говорити імпульсивно. Простіше кажучи, я була б не проти, якби ти збільшила кількість довірених на одного хлопця. Тоді вони будуть ефективно дивитись один за одним.

— Це не жарти. У мене вкрали спідню білизну, так? Мене принизили! Ти що, не розумієш? Я не знаю, що ми будемо робити, коли знайдемо винуватця.

— Можливо, це відбувається через твоє наївне поводження в кризових ситуаціях? Ймовірно, у крадіжки білизни є прихований мотив, який ми поки не розуміємо.

— Що, в біса, ти маєш на увазі під наївним поводженням у кризових ситуаціях?! Ми обшукали кожну сумку. Що тут наївного?!

— Мені байдуже, що в тебе вкрали спіднє. Таке трапляється щодня і ми з цим нічого не вдіємо. Цілком ймовірно, що комусь ти просто не подобаєшся.

Хорікіта розглядала можливість того, що кінцевою метою злочинця була не білизна Каруідзави. Можливо, злодій хотів навмисно принизити її. Хорікіта була вільна міркувати так, як їй хотілося, але хіба не було поганим кроком публічно висловлювати цю ідею перед Каруідзавою? Гадаю, соціалізацію можна назвати слабким місцем Хорікіти. Вона була розумною, але мала труднощі в стосунках з іншими людьми.

Якщо Каруідзаву спровокували перед таким великим натовпом, вона ще більше образиться і розізлиться. Тоді її гнів буде спрямований не лише на хлопців, але, ймовірно, і на Хорікіту.

— Слухай сюди, ти! — Каруідзава виглядала так, ніби ось-ось втратить самовладання, аж поки Хірата хвацько не вискочив поруч з нею.

— Каруідзаво-сан, було б чудово, якби мені допоміг ще один хлопець. Ти не проти? — він знову взяв на себе роль посередника.

— А-але... як я можу довіряти комусь, окрім тебе, Хірато-кун?

— Як щодо мене? — запитав Іке, піднявши руку.

Він щойно бився з Шінохарою, а тепер підіймає руку?

— Чекай. Якщо треба допомога з фізичною роботою, тоді я можу! — Судо швидко підняв руку.

— Зачекайте. Якщо шукаєте хлопця з навичками, то я той, хто вам потрібен! — сказав Ямаучі.

Якими б палкими не були їхні суперечки з дівчатами, вони нічого не могли вдіяти з бажанням зблизитися з ними.

— Годі жартувати. Ми не можемо просто так запросити збоченця, щоб він допоміг нам. Я не здивуюся, якщо хтось із вас виявиться злочинцем. Чи ти вважаєш цих хлопців нормальними, Хорікіто-сан?

— Я згодна з тобою. З огляду на те, як ці троє зазвичай поводяться, їм абсолютно не можна довіряти. Я все добре обміркувала і маю намір обрати того, хто не може бути винуватцем.

— Кого? Є хтось іще, окрім Хірати-куна?

Я подивився на хлопців. Чи був хтось, кому можна зразу довіритися як Хіраті? Юкімура був чудовим варіантом, але він сперечався з дівчатами. Хто б це міг бути?

— Ти. Аянокоджі-кун.

А? Чому я? Як я? Приголомшений, я мимоволі роззявив рота.

— Ха-ха-ха! Не сміши мене. Він твій єдиний друг, чи не так? Я нізащо не зможу довіряти такому похмурому, тихому інтроверту*, — сказала Каруідзава.

Мені було байдуже, що про мене думають, але схоже, що багато хто списав мене з рахунків як "того хлопця" чи "похмурого інтроверта". Невже така жалюгідна доля чекала на людину, яка не змогла знайти друзів у першому семестрі?

— Якщо вже на те пішло, то я думаю, що це Аянокоджі-кун винуватець. Він поводився зранку якось дивно і це було дуже підозріло.

Знайшовши білизну в сумці Іке, я був досить непродуктивним і повільним. Що ж, це правда, що на той момент у мене таки була білизна Каруідзави, тому я й був підозрілим.

— А це можливо... Аянокоджі-кун був біля багаття до пізньої ночі...

Сумніви дівчат посилилися і я став їхньою наступною мішенню. Почали з'являтися сумніви й з боку хлопців. Іке з Ямаучі вдавали, що нічого не знають. Навіть якби я мовчав або намагався пояснити, ситуація все одно погіршилася б. Я вирішив просто мовчати. Як би дівчата не сумнівалися в мені, у Хірати були докази, але він не хотів вважати мене винуватцем. Однак попри те, що я знав правду, бути підозрюваним безумовно жахливо.

— Аянокоджі-кун і справді крадій спідньої білизни, чи не так? Він навіть не виправдовується. Він і раніше кидав на Каруідзаву-сан непристойні погляди, правда?

Я почув сумніви з боку дівчат. Не можу пригадати, що дивився на Каруідзаву непристойно, але нічого не поробиш, якщо мій мозок вирішив це забути заради мого блага. Так і з’являються фальшиві звинувачення.

— Ем... Я не думаю, що Аянокоджі-кун зробив би таке...

Я гадав, що всі дівчата сумніваються в мені й ніхто мене не підтримає, але хтось досить несподівано заступився за мене. Сакура, що стояла позаду всіх, згорбившись, сором'язливо вовтузилася, поки висловлювалася на мою користь. Я й уявити не міг, що дівчина, яка найбільше не любить, коли її помічають, здатна на такий сміливий вчинок.

— Га? Що ти маєш на увазі? Чому ти так вважаєш? — запитала Каруідзава, здавалося, засмучена тим, що однокласниця так висловилася.

Сором'язлива, нервова Сакура була легкою мішенню для такої популярної дівчини. Сакурі, безумовно, було легше протистояти, ніж Хорікіті. В одну мить Каруідзава змінила ціль, накинувшись на однокласницю ніби впиваючись зубами в здобич.

— То що там? Звідки ти знаєш, що Аянокоджі-кун не винен?

— Ну... тому, що... він не така людина.

Сакуру загнали в кут і вона ледве змогла пропищати боязку відповідь.

— Га? Я не розумію, що ти маєш на увазі. Це не відповідь, — Каруідзава схрестила руки й глузливо посміялася зі Сакури. — Невже Сакурі-сан подобаються непомітні простаки, як Аянокоджі-кун?

Замість того, щоб сказати це зневажливо, Каруідзава оголосила це так, ніби зробила розумне припущення. Було б добре, якби Сакура просто пропустила це повз вуха, але...

— Т-ти помиляєшся! — панікуючи, дівчина відступила, а її обличчя повністю почервоніло.

— Ого! Наче школярка молодшої школи! Така очевидна реакція.

Решта дівчат приєдналися до Каруідзави й голосно розсміялися.

— Це...! Н-ну... Ах!

— Хех, хіба це не добре? Він тільки тобі подобається, так? Гей, зізнаєшся йому тут? Я навіть допоможу!

— Ах!

Сакура, не витримавши такої уваги, побігла до лісу. Кушіда побігла за нею, мудро розсудивши, що небезпечно йти туди наодинці.

— Що це було? Я просто трохи подражнила її. Господи, саме тому вона не може знайти друзів.

Хорікіта, яка мовчки спостерігала за публічною "стратою" Сакури, зітхнула і провела рукою по волоссю, наче побачила щось неймовірно нудне.

— Можемо вже продовжити дискусію? Цей фарс — марна трата часу.

— Гей, Хорікіто-сан. Те, як ти розмовляєш, ображає і дратує.

Каруідзава, втративши інтерес до Сакури після її втечі знову зробила Хорікіту своєю мішенню.

— Гаразд, Хорікіто-сан. Чому ти така холодна до мене? Щось сталося?

— Щось? Про що ти?

— Ну, хіба Хірата-кун не класний? Він і розумний, і добрий до такої, як ти. Будь-яка нормальна дівчина закохалася б у нього.

Хіхікаючи, Каруідзава смикнула Хірату за руку і пригорнула до себе, ніби хотіла похвалитися.

— Напевно, я б сказала, що Аянокоджі-кун... Ну, що стосується його зовнішності, то він, мабуть, кращий за більшість інших хлопців, але хіба він не жахливий в усьому іншому? Ти, мабуть, просто заздриш. Ось, що я думаю.

— Ти занадто наївна, Каруідзаво-сан.

— І не соромно тобі ревнувати?

Я чув, що поведінка колективу може впливати на позицію, характер і психологічний стан окремої людини. Деякі речі, які були непомітними в повсякденному житті чи в школі, тут почали виходити на поверхню. Особливо це стосувалося Хорікіти, яка часто була сама. Інші дівчата в нашому класі ставилися до неї погано, але їй вдавалося уживатися з ними, бо їй просто було байдуже. Обидві сторони ігнорували одна одну. Оскільки тепер усім доводилося жити разом, зіткнення характерів було неминучим.

— Це правда, що Аянокоджі-кун має багато неприємних якостей, — сказала Хорікіта.

Агов... я думав, ти мене підтримаєш...

— Але ми повинні запитати, чи може Хірата-кун йому довіряти. Було б незручно і неприємно, якби ти підтримала когось, хто нічого не значить для Хірати-куна. Правду кажучи, я не довіряю Аянокоджі ні в чому, але не маю наміру вирішувати це питання на основі особистих почуттів. Методом виключення я дійшла висновку, що він є найнадійнішим хлопцем у класі. Чи є хтось кращий? Якщо так, то я охоче послухаю.

Після того, як Хорікіта закінчила, Каруідзава окинула поглядом хлопців, ніби оцінюючи їх, і зітхнула:

— Ну, я вважаю, що з усіх хлопців, він здається найменш шкідливим. Він непримітний.

Я міг лише змиритися з цією думкою. Сприйняття дівчини було занадто жорстоким.

— Ну, хіба це погано? У мене є сумніви, але якщо Хірата-кун не проти, то і я теж.

Здавалося, що Каруідзава та інші дівчата обрали мене, але я почувався невпевнено. Певна річ, я не наважився промовити жодного слова. Була б лише чергова сутичка. Одразу після закінчення дискусії всі почали розходитися. Єдність класу зникла.

— Я розумію, що ви хочете сказати, але я не згоден з тим, щоб підозрювати однокласників без доказів. У нашому класі не повинно бути нікого, хто міг би зробити таку жахливу річ, — сказав Хірата, не маючи сил мовчати про нашу ситуацію, що погіршувалася.

— Ти занадто добрий, Хірато-кун. То ти кажеш, що її вкрав хтось з іншого класу?

— Я не знаю, але не хочу сумніватися в однокласниках.

Хлопці, мабуть, почувалися кепсько, бо дівчата вважали їх злочинцями.

— А що, як це була та дівчина, Ібукі? — пробурмотів хтось, кинувши погляд на Ібукі, яка сиділа скраю табору.

Миттєво всі сумніви були спрямовані на неї. Колектив знайшов нову здобич.

— Ібукі-чян з класу С, так? Було б не дивно, якби вона працювала над саботажем класу D. Вона може використовувати хитрощі, щоб змусити нас сумніватися одне в одному.

— Припиніть, хлопці. Ви, без сумніву, головні підозрювані.

Шінохара все ще не довіряла хлопцям. Вона трималася на відстані, жестами показуючи нам, щоб ми йшли геть.

— Поки не знайдемо злочинця, нам точно не можна довіряти хлопцям. Чи не так, Каруідзаво-сан?

— Звісно. Це точно зробив хтось із хлопців.

Так було вирішено, що хлопці та дівчата житимуть окремо.

 

Частина 2

Я казатиму це знову і знову, але Хірата Йоске дійсно гарний хлопець. Я маю на увазі навіть не його зовнішність, а радше принциповість його дій. Він брав на себе ініціативу робити складні речі, за які звичайні люди не хотіли братися, і ставився з повагою, навіть коли відповідав опонентам. Хірата разом з дівчатами встановлював два намети подалі від хлопців. Тим часом мені доручили носити кілки для наметів, забивати їх у землю і закріплювати на місці.

Хоча спочатку було важко, оскільки кілки вислизали з рук, незабаром мені вдалося закріпити перший намет. Це було напрочуд легко. Я спітнів і тепер забивав молотком кілки для другого намету. Хірата підійшов і допоміг, простягнувши мотузку і позабивавши кілки.

— Вибач мені. Я знову поставив тебе у скрутне становище.

Неподалік інші хлопці або гралися, або рибалили.

— Та все гаразд. Тобі нема чого просити вибачення, Хірато. Було б неприємно, якби я залишив все на тебе.

— О, все не так погано. Я роблю це добровільно.

Його щира посмішка лише посилювала його крутість.

— Це питання може здатися дивним, але чому ти так багато працюєш?

— Так багато працюю? Я не маю наміру гарувати. Я просто роблю те, що потрібно.

Хірата сказав це зовсім не хвалькувато. Він обливався потом і витирався рушником, який висів у нього на шиї.

— Я вважаю, що цей особливий іспит насправді не є якоюсь битвою, а радше важливою можливістю для всіх нас стати ближчими. Саме тому я дорожу цим моментом. Я з радістю буду наполегливо працювати заради цього.

Я дивувався, як це можливо, щоб звичайна людина була настільки переповнена добрими намірами і при цьому не була дволикою. Хочу подобатися іншим, хочу бути обсипаним увагою — більшість людей думають саме так, але у мене зовсім не склалося такого враження про Хірату. Я відчував, що він просто хотів бути хорошим.

— Гаразд, залишилася приблизно половина. Давай поквапимося і покінчимо з цим.

Ми вдвох перейшли на інший бік, щоб забити решту кілків.

— Хірато-кун! Підійди сюди на хвилинку!

Каруідзава та інші дівчата покликали Хірату. За мить вони оточили його і почали тягнути за руки.

— Агов, йди сюди!

— Мені ще треба попрацювати.

— Хіба не можна залишити це Аянокоджі-куну? — сказали вони, силоміць тягнучи його.

Побачивши стурбоване обличчя Хірати, я відпустив його, хоча думав, що це буде морокою.

— Я дороблю. Іди.

— Ні, самому буде важко.

— Все гаразд, залишилося зовсім небагато.

— В-вибач. Дякую. Я зараз повернуся.

Хоча у мене склалося враження, що у дівчат був прихований мотив, вони так швидко потягли хлопця до лісу, що він не встиг почути моїх слів. Він, напевно, не повернеться одразу. Я дивився, як Хірата йде, а потім взяв у руки молоток і сподівався, що мені випаде ще один шанс розгадати його численні таємниці. Я продовжив роботу і встиг закінчити все сам, перш ніж повернувся Хірата.

— Щоб закінчити це самотужки, знадобилося більше часу, ніж я думав...

Мене хвилювало багато речей, як-от орієнтація намету, розміщення кілків і натяг мотузки.

Була майже десята година. Що мені тепер робити? Я не міг дозволити собі помилитися зараз, коли ситуація ставала все більш ризикованою. Але спочатку мені потрібно було відновити фізичну силу. Робота під палючим сонцем була важкою.

— У тебе є хвилинка? — запитала Ібукі.

Я думав, що зможу трохи відпочити, але, мабуть, не судилося.

— Те, про що ви говорили сьогодні вранці, звучало дуже серйозно. Я про інцидент зі спідньою білизною.

— Мабуть, так. Неприємності в нас ніколи не закінчуються.

— Якою б не була причина, за крадіжку жіночої білизни немає прощення.

Правильно, але чому вона говорила про це зі мною? Це Ямаучі прихистив Ібукі, а не я, і це група Кушіди доглядала за нею. Ми лише трохи розмовляли до цього, тож у неї не повинно бути особливих причин говорити зі мною.

— Ти, бува, не сумніваєшся в мені?

Ібукі, очевидно, бачила, що Шінохара та решта поводилися зі мною сьогодні вранці, як зі злочинцем.

— Ти злодій? — запитала вона.

— Ні, я не винен.

— Гаразд, це добре. Ну, не те щоб у мене були якісь докази чи щось таке. Схоже, деякі дівчата довіряють тобі й тому хлопцю, Хіраті. Я думаю, що шанси на те, що ти винуватець, дуже малі.

Вона, мабуть, дійшла такого висновку, почувши розмову між Каруідзавою та Хорікітою.

— У тебе є якісь припущення, хто може бути злочинцем?

— Наразі ні. Я не хочу сумніватися в інших хлопцях.

— Тоді хто, на твою думку, це зробив?

Вона поставила питання так, ніби випробовувала мене. Сказавши це, Ібукі подивилася на мене краєм ока. Коли я не відповів, вона продовжила говорити.

— Якщо ніхто з хлопців не винен, то наступною підозрюватимуть мене, чужинку. Я абсолютно впевнена, що дехто вже сказав щось про мене. Зрештою, я могла просто підлаштувати все так, щоб здавалося, ніби це хлопці вкрали спіднє. Правильно?

Ібукі самопринижено розсміялася, бо, можливо, повністю усвідомлювала, що вже є підозрюваною. У відповідь я заговорив імпульсивно.

— Щонайменше, я гадаю, що тобі можна вірити. Я сумніваюся, що ти винна.

Я відповів їй без вагань. Вона виглядала трохи здивованою, ніби хотіла перевірити, чи я не брешу. Коли наші очі зустрілися, вона відвела погляд.

— Дякую тобі. Я не думала, що ти скажеш щось подібне.

— Я просто дав тобі чесну відповідь.

Я зміг зрозуміти Ібукі, просто подивившись їй в очі.

Я зробив висновок, що це вона вкрала спіднє Каруідзави й сховала його в сумці Іке.

 

Частина 3

Наприкінці п'ятого дня спеціального іспиту клас D був пригнічений. Було таке враження, наче ми всю ніч чергували над мертвим тілом. Цілий день учні здригались від власних тіней. Ніхто не знав, хто ж був винуватцем, і не хотів це навіть обговорювати.

Попри гнітючу атмосферу, настала моя черга розпалювати багаття. Спостерігаючи за станом вогню, я час від часу підкидав гілки. Це була монотонна, легка робота. Але у нас були й інші проблеми.

— Гей, Аянокоджі-кун! Хіба ми не казали тобі пересунути намет як слід?

— Я пересунув його так, як мені сказали.

— Він має бути лівіше. А то ми занадто близько до хлопців.

— Добре.

Дівчата висували до мене безпідставні вимоги і мені доводилося неохоче погоджуватися. Все ще обурені, вони пішли.

— Це, мабуть, дуже важко, коли тебе змушують виконувати рутинну роботу.

— Як люб’язно з твого боку. Цього б не сталося, якби ти не порекомендувала мене без потреби.

— Іншого виходу не було. Хіраті-куну не можна довіряти, а мені потрібна була страховка.

— Ти єдина у класі, хто не довіряє Хіраті. Життя стане кращим, коли перестанеш вважати, що всі люди дволикі.

— Мабуть, так і є. Я ж точно не дволика.

Це було применшенням. Хорікіта прожила життя, бувши абсолютно чесною з собою. Вона досить вправно відбила мою критику.

— Однак більшість створює різницю між особистістю напоказ і тим, якими вони є насправді. Ти теж так робиш. Я нікому не довіряю, бо добрі наміри й лицемірство — дві сторони однієї медалі.

Я сумнівався, що її слова були спрямовані виключно на Хірату. Схоже, вона мала на увазі й Кушіду.

— Хай там як, ти, здається, дуже довіряєш Хіраті-куну.

— Так. Ну, я принаймні можу покладатися на нього. Він справді надійний.

— Покладатися на нього? Чи можеш сказати, що він позитивно впливає на клас, просто перебуваючи поруч?

Судячи з її різких слів, Хорікіта, мабуть, мала щось на думці. Вона, напевно, подумала, що я спираюся на інформацію, якої у неї немає. Я відповів їй зухвалою посмішкою.

— Що ж, Хірата — людина з багатьма талантами. Він допомагає, коли ми не можемо примирити хлопців і дівчат під час суперечки. Тобі не здається, що він докладає всіх зусиль, щоб об'єднати клас, коли нікому це не під силу?

— Безумовно, вражає, що він здатен взяти на себе таку роль і не бути пригніченим через це. Однак без хороших результатів це не має сенсу. Залежно від ситуації, такі дії можуть навіть призвести до найгіршого сценарію. Дозволь спитати. Ти знаєш, скільки балів зараз має клас D?

— Ну, здається, були якісь непередбачувані витрати. Я не можу назвати точну цифру.

— Саме так. Хірата-кун, якому можна довіряти, ні слова про це не сказав.

— Що ти маєш на увазі?

— Ходімо зі мною.

Мені було цікаво, що ж вона так сильно хотіла мені показати, що залишила вогнище без нагляду. Поки гадав, куди дівчина мене веде, я помітив, що ми підійшли до головного входу в дівчачий намет. Хорікіта відхилила тканину і заштовхнула мене всередину.

— Це...

На відміну від хлопчачого, який був спартанським через відсутність комфорту, намет для дівчат був геть іншим. Він був просторий, з килимком на підлозі, щоб їм не довелося спати на твердій землі. Там було кілька подушок, наповнених повітрям. Зверху стояв акумуляторний бездротовий вентилятор.

— У наметі з іншого боку те ж саме. Загалом дванадцять балів.

— А я ще думав, що дівчата незвично добре переносять спеку. То он як вони справляються.

Від самого початку вони нічим не жертвували. Вони просто купували все, що було потрібно.

— Каруідзава-сан та решта попросили все це.

Очевидно, вони потайки дуже добре себе балували.

— Я дізналася про це лише після того, як вони вже все замовили. Важко щось зробити, коли за правилами будь-хто може купити товар і витратити бали.

Так само як і Коенджі, який вийшов з тесту так рано.

— Я впевнена, що Каруідзава-сан повідомила про це Хіраті-куну, тож він точно знав про це. А ти ось — ні, а отже, він нікому цього не говорив. Я вважаю, що він повинен був поділитися цією інформацією.

Хорікіта схрестила руки. Вона мала рацію, але я сумнівався, що Хірата мовчав зі злого умислу. Можливо, він просто хотів уникнути сварок? Якби Каруідзава доповідала Хіраті належним чином, то суму можна було б оцінити.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, але мені нічого сказати. Ми не можемо повернути витрачені бали, а до закінчення тесту залишилося не так багато. Каруідзава та решта, мабуть, більше не будуть нічого купувати.

Я думав, що вона розсердиться на таку коротку і грубу відповідь, але Хорікіта, здавалося, передбачила мої слова. Вона швидко проігнорувала мене і продовжила говорити.

— Якщо все так і залишиться, і нічого не станеться, люди, ймовірно, будуть мовчати. Але буде кепсько, якщо справу про вкрадену білизну не вирішити. Якщо злодій все ще серед нас, він чи вона намагатиметься нам перешкоджати. Тому я хочу якнайшвидше знайти злочинця.

— То ти хочеш, щоб я працював з тобою?

— Так. Тепер, коли між нами й хлопцями є розбіжності, є багато речей, які я не можу зробити сама.

Хлопці та дівчата були в розпалі холодної війни, відрізані від отримання нової інформації.

— Зрозуміло. Не знаю, чи буду корисним, але я допоможу.

Хорікіта, здавалося, була збентежена моєю відвертою відповіддю.

— Я намагаюся тебе зрозуміти... У тебе якісь інші наміри?

— Тобі краще просто приймати допомогу, як є. Мене, як хлопця, дуже засмучує, що до нас ставляться як до злодіїв. Це вже має бути достатньою мотивацією. Ми об'єднані спільною метою.

Раніше Хірата теж просив мене допомогти йому.

— Ну, добре. Домовилися.

Злочинець не був дурнем. Навряд чи він показав би своє справжнє обличчя, поки підозри були високими. Хорікіта, мабуть, думала, що все буде добре. Будь-які інші заворушення під час цього тесту, ймовірно, почали б впливати вже й на наші бали.

Щодо винуватця... Ну, Ібукі, швидше за все, знову щось зробить. Ні, вона точно буде діяти. Вона ще не досягла своєї мети.

— У тебе такий серйозний вираз обличчя. Невже тобі настільки неприємно, що до тебе ставляться, як до злочинця?

— Через це в нашому класі безлад. Прикро, бо в нас все йшло дуже добре.

— Наша співпраця була цілковитим збігом обставин. У класі D від самого початку не було відчуття командної роботи. Але все закінчилося досить погано, особливо через зруйновану довіру між хлопцями та дівчатами. Певна річ, було б краще триматися разом до кінця тесту.

— Цікаво, яка ціль злочинця, хто б це не був. Чи він мав намір вкрасти білизну Каруідзави, чи хотів посіяти ворожнечу в нашій командній роботі? Я відчуваю, що тут є прихована мета.

Коли я вимовив слова "прихована мета", Хорікіта схрестила руки. Подумавши, вона похитала головою.

— Давай не будемо забігати наперед... Вибач, але я повертаюся до намету, — Хорікіта відвернулася, відкинувши волосся вбік. Вона важко дихала.

— Агов, Хорікіто, не думаєш, що настав час тобі зізнатися?

— Зізнатися? В чому?

Хоча дівчина вдавала, що спокійна, але вона спітніла. Досить.

— Стан твого здоров'я стрімко погіршився, відколи почався тест.

Вона виглядала хворою ще до того, як почалася подорож, але це не було настільки помітно. Через те, що була відлюдькуватою, Хорікіта, ймовірно, планувала не виходити з кімнати й уникати спілкування.

— Не більше, ніж зазвичай.

— Брехуха.

Я зловив Хорікіту на брехні й простягнув руку, щоб доторкнутися до неї. Відчувши її чоло, стало зрозуміло, що у неї лихоманка. Дівчина намагалася втекти, але її рухи були млявими. Мені легко вдалося її зупинити.

— Коли... ти помітив?

— На палубі корабля, коли запитав, що ти робила.

— Ага, і я сказала, що читала у себе в кімнаті.

— Ти тоді погано почувалася, тож насправді спала, чи не так?

— І на основі чого ти робиш такий висновок?

— Коли ти приєдналася до нас на палубі, твій чуб був розкуйовджений. Доказ того, що ти спала. Крім того, на кораблі було неймовірно спекотно, але тобі, схоже, було холодно. Навіть зараз на тобі одяг з довгими рукавами, ще й застібнутий. Навіть учень початкової школи міг би це зрозуміти.

Хорікіта, яка зазвичай відповідала різкими словами, натомість промовчала.

— Якби ти застосовував свій гострий розум, щоб досягти класу А, то отримав би трохи більше визнання.

— Я точно не планую цього робити. Хай там як, ти збираєшся приховувати свій стан?

Цілком очевидно, що у неї була висока температура, близько 38°C. Проте вона приховувала це з досить простої причини. Якщо повідомити про хворобу, клас отримає штраф. Їй просто не пощастило, що іспит був саме зараз.

— Мені просто потрібно протриматися ще кілька днів. Якщо я здамся зараз, то все буде марно. Добраніч.

Тож вона вирішила йти до кінця. У неї була залізна воля.

 

Частина 4

Я відчув щось дивне, тепле і тверде на своїй щоці. Від цього тепла мені одразу стало гидко. Я спробував витягнути шию і відвести обличчя, але не зміг поворухнутися. Чиясь рука міцно тримала мене на місці.

— Що?

Я прокинувся від дискомфорту. В ту ж мить я зрозумів, що опинився в жахливій ситуації. Судо спав, закинувши обидві ноги мені на обличчя.

— Судзуне... я більше не можу стримуватися... — застогнав він.

— Якого!

Я закричав і вирвався із його залізної хватки.

— Га, замовкни... Якого біса? Аянокоджі, не буди мене так.

Цей хлопець щойно намагався нав'язати мені болючий досвід. Він точно переплутав мене з кимось іншим. Та все ж, про таке не варто кричати в натовпі хлопців посеред ночі...

Мій наручний годинник показував, що ще не було навіть шостої ранку, але сонливість зникла. Я вийшов з намету, щоб втекти від цього вологого, задушливого повітря. Опинившись надворі, я помітив, що пейзаж кардинально змінився у порівнянні з учорашнім днем.

— То мені пощастило чи не пощастило?

Здавалося, неприємності були вже близько, коли піднялася завіса шостого дня нашого спеціального екзамену. Надворі було похмуро, небо було хмарним і сірим. Мабуть, минулої ночі був дощ, тому що на землі то тут, то там були калюжі й багно. Здавалося, що почнеться сильний дощ. Ймовірно, перед обідом.

Погода зіпсувалася під кінець тесту. Було б не страшно, якби випав легенький дощик, але міг піти сильний з поривами вітру. У найгіршому випадку нам доведеться змінювати розташування табору. Потрібно зробити багато речей, наприклад, ще раз перевірити кілки наметів і заховати багаж.

Чим більше люди помічали погіршення погоди, тим більше починали панікувати. Зрештою, ми змішали зібрані нами фрукти та овочі з їжею, яку купили за бали. Було багато нарікань на таке ощадливе життя, але оскільки це був передостанній день, всі, схоже, хотіли вистояти.

— Я задоволений. У нас не було жодних інцидентів, — сказав Хірата.

Безперечно, так і було. Якби стався ще один інцидент на кшталт крадіжки спідньої білизни, у нас, напевно, не було б такої доброзичливої атмосфери. Хлопці, які стояли на варті перед своїм наметом, тепер спали як убиті. Це був стримувальний фактор, який ми придумали, щоб запобігти повторенню крадіжки спідньої білизни. Хірата зібрав велику групу учнів і підбадьорив їх наостанок.

Він також почав ділити людей на команди, які мали востаннє піти на пошуки їжі, щоб ми змогли пережити цей день. Якби сьогодні вдалося знайти достатньо продуктів, нам не потрібно було б використовувати бали. Це можна назвати критичним моментом. Ми всі зібралися навколо Хірати.

— Може, нам теж піти? — запитав Іке, сидячи на березі річки з вудкою в руках.

— Ні, Іке-кун, Судо-кун, я хочу, щоб ви двоє продовжували рибалити. У нас не вистачить часу, щоб навчити цього інших учнів.

Визначившись із порядком дій, хлопець сформував групи, попросивши добровольців підняти руки. Певна річ, я не підняв руку, але Хірата вирішив, що я буду в запасі. У групі були Хорікіта, Сакура, Ямаучі й, на диво, Кушіда. Фізичне здоров'я Хорікіти все ще здавалося таким же слабким, як і раніше, але вона трималася добре. Люди довкола неї не знали, що дівчина погано почувається.

— Чому тебе залишили саму? А як же твоя звична група друзів? — запитала Хорікіта Кушіду.

Якщо подумати, то я не бачив жодної з подруг Кушіди.

— А, так. Ну, це...

Кушіда прошепотіла щось на вухо Хорікіті, ніби боялася, що хлопці підслухають.

— Правду кажучи, у Мії-чян зараз особливі дні. В такий час вона завжди почувається жахливо. Тому решта її друзів зараз з нею в наметі.

Я стояв поруч з Хорікітою, тому випадково почув.

— Навіть якщо вона погано почувається, це природне фізіологічне явище. З нею все має бути гаразд. Хоча, гадаю, цього можна було очікувати. Однак, чому ти свідомо обрала саме нашу групу? У тебе, напевно, були й інші варіанти.

Хорікіта допитувала Кушіду, бо ненавиділа її. Дівчина принципово не любила людей взагалі, а особливо Кушіду. Чому? Ну, з тієї простої причини, що ненависть, очевидно, була взаємною. Я завжди відчував дивний дискомфорт між цими двома.

У Кушіди Кікьо була прихована сторона, яка дуже відрізнялася від її звичної особистості до такої міри, що могла спокійно знущатися з інших людей. Однак я лише випадково натрапив на це відкриття. Повсякденна Кушіда була абсолютно доброю, веселою і милою дівчиною, яка любила допомагати іншим. Здавалося, її ніхто не міг недолюблювати, хіба що заздрісники. Проте я знав, що Хорікіта не з тих, хто ревнує до таких, як Кушіда.

Філософи ламають голови над складними питаннями на кшталт: "Що з'явилося раніше — курка чи яйце?". Курка буквально вилуплюється з яйця, але чи означає це, що яйце було першим? Я не знав, чи то Хорікіта зненавиділа Кушіду першою, чи навпаки, і коли це все почалося.

— Я хотіла поговорити з тобою, Хорікіто-сан, і подумала, що це гарна нагода. Знаєш, ми з тобою майже не розмовляли під час цієї подорожі, чи не так?

Хоча Кушіда розуміла, що однокласниця її недолюблює, а вона своєю чергою недолюблює Хорікіту, але дівчина все ж хотіла спробувати подружитися. Якщо Кушіда мала на меті товаришувати з усіма в класі, вона не могла уникати Хорікіту.

— У мене не так багато вільного часу, щоб проводити його з тобою без потреби.

— Ти така жорстока, Хорікіто-сан. Хоча твоє обличчя таке миле, коли ти спиш.

Хорікіта, здавалося, була трохи роздратована, що Кушіда її так дивно дражнить. Хай там як, я збирався шукати їжу разом з рештою групи.

— Агов, Ібукі. Чому б тобі теж не піти з нами?

Коли ми вже збиралися йти, я гукнув Ібукі, яка відпочивала під деревом.

— Я?

— Сьогодні останній день. Якщо не хочеш, я не буду на тебе тиснути.

— Гаразд. Я в боргу перед класом D... Звичайно, я допоможу.

Вона закинула сумку на плече. Ямаучі зрадів від цього.

— Гей, це чудово! Знаєш, це схоже на гарем чи щось таке! — вигукнув він.

Чим більше було співвідношення дівчат до хлопців, тим щасливішим був Ямаучі. Хорікіта не мала жодних причин відмовлятися, тому мовчки пішла до лісу.

— У лісі якось моторошно... Чи, може, краще сказати, що страшно, до того ж спекотно і волого.

Небо було хмарним, і ліс дуже відрізнявся від учорашнього. Видимість була особливо поганою. З великими плямами поту під пахвами, Ямаучі понуро махав спортивним одягом наче віялом, щоб обдути себе.

— Тобі не спекотно, Сакуро? — запитав він.

Ямаучі вигадував, як би заговорити з Сакурою. Але його очі були зосереджені на її грудях, і було легко помітити, що він просто хотів подивитися на них.

— Га? В-все гаразд. Я в порядку.

Сакура нахилилася вперед, ніби намагаючись опосередковано уникнути витріщань Ямаучі. Кажуть, що дівчата чутливі до хтивого чоловічого погляду. Щодо Сакури, то вона мала великий досвід у цьому, тому була особливо чутливою.

— Каруідзава вчора була такою грубою, чи не так? І це при тому, що ти була такою доброю, заступаючись за Аянокоджі.

— А-ага…

Ямаучі мав намір здаватися хорошим хлопцем, поки розмовляв із Сакурою, але його погляд і тема розмови були схожі на бомбу, що вибухає.

— Ямаучі. Було б добре, якби ти звернув увагу на верхівки дерев. На них можуть бути плоди. Крім того, ми досить високі, тому нам треба бути обережними, — сказав я.

— Т-так. Звісно.

Таким чином я хоч трохи завадив йому хтиво витріщатися на Сакуру. Проте запал у надзвичайно збудженого хлопця не збирався вичерпуватись.

— Дощові хмари насуваються з південного заходу. Шторм буде тут навіть раніше, ніж ми собі уявляли.

Залежно від того, як підуть справи, було б краще сховатися від дощу, якщо це взагалі можливо. Через нього наша місія зі збору їжі стане небезпечнішою. Якби ми потрапили під зливу посеред лісу, то могли б застрягти або отримати травми. Якби це сталося, ми б втратили багато балів.

— Хм...

Ми шукали їжу, йдучи тихо. Кушіда дивилася то на мене, то на Хорікіту, і здавалося, що вона занурилася в роздуми. Певна річ, Хорікіта все ігнорувала.

— Що сталося, Кушідо-чян? — запитав Ямаучі, який помітив дивну поведінку дівчини.

— Аянокоджі-кун і Хорікіта-сан від самого початку були в досить хороших стосунках, чи не так? Я намагаюся здогадатися, в чому може бути причина.

— Гарне питання. Чому ви двоє взагалі близькі?

Кушіда відкрила неприємну тему.

— Ми не дуже добре ладнаємо, — сказав я.

— Ти завжди це заперечуєш, але ви таки ладнаєте. Ви і зараз йдете пліч-о-пліч.

Хоч вони так і казали, але не те щоб я це особливо усвідомлював абощо.

— Здається, я знайшла дещо спільне між Аянокоджі-куном і Хорікітою-сан. — сказала Кушіда.

— Щось спільне? І що ж це?

— Ну, подивись на них уважніше, Ямаучі-кун. Помітив що-небудь?

— Хм?

Ямаучі підійшов дуже близько, аж поки не опинився за сантиметр від мого обличчя. Після цього він кинувся до Хорікіти й зазирнув їй в очі. Ідіот, якщо будеш надто близько...

Ляпас! Ямаучі отримав ляпас по щоці. І напрочуд злісний, наче від осоромленої акторки в драмі. Від удару такої сили Ямаучі здригнувся і закричав. Він низько присів навпочіпки, зіщулившись, і заплакав від болю. Хлопець не вимовив жодного слова, але його очі, здавалося, запитували Хорікіту: "Навіщо ти це зробила?!"

— Щ-що ти робиш?!

— Ти підійшов надто близько. Пам'ятай: не лізь в мій особистий простір.

Це було як тоді, коли Іке чіплявся до Хорікіти. Справді, будь-хто почувався б незручно, якби хлопець, який тобі не подобається, підійшов дуже близько до твого обличчя.

— Ха-ха... В-вибач, Ямаучі-кун. Це я почала. З тобою все гаразд? — запитала Кушіда.

— Ти така добра, Кушідо-чян...

Ямаучі взяв простягнуту руку Кушіди й піднявся, його щока все ще була червона. Ібукі спостерігала за цією сценою з дещо здивованим виразом обличчя. Вона, мабуть, не часто бачила такий ідіотський обмін думками в класі С.

— Щ-що ж спільного ти помітила, Кушідо?

— А ти не знаєш? Я ні разу не бачила, як вони сміються! Це воно. Ну, типу, я ніколи не бачила, щоб Аянокоджі-кун чи Хорікіта-сан посміхалися.

Кушіда вказала на щось досить несподіване, думаючи, що ми просто повіримо їй на слово. Щодо Хорікіти, то я багато разів бачив, як вона посміхалася, коли з когось кепкувала, але її посмішка ніколи не містила в собі жодної приязні.

— Безумовно, це правда, що я ніколи раніше не бачив, щоб Хорікіта посміхалася. Але ж я посміхався, чи не так?

— Звичайно, я бачила твою гірку посмішку, але ніколи не бачила щирої, яка йде від чистого серця. Ніколи при мені ти не сміявся достатньо сильно, щоб хапатись за живіт, Аянокоджі-кун. Чи, може, ти просто ніколи не показував мені цього свого боку?

Вона дещо невдоволено на мене глянула. Моє серце лише забилося швидше. Пульс прискорився. Попри те, що ми були на безлюдному острові, приємний аромат парфумів лоскотав мої ніздрі. Зніяковівши, я відвів очі.

— Багато в чому це пов'язано з генетикою. Це різниця між людьми, які часто посміхаються, і тими, хто не посміхається взагалі.

— Хм. Не думаю, що мені подобається ця причина, навіть якщо це правда.

Що ж, генетика це, мабуть, не все. На щастя також може впливати середовище, в якому людина виросла.

— Як щодо того, щоб потренуватися посміхатися хоча б раз? Що скажеш?

— Почнімо пошуки з цього місця, — сказала Хорікіта.

— Га? А як же наше тренування?

— Як довго ти хочеш тинятися? Нам же треба шукати їжу, так? — суворо сказала Хорікіта. Її тон був рішучим. Вона наказала нам усім негайно розійтися.

— Поодинці не нікуди не йдіть. Шукайте парами. Будьте особливо обережні. Ходімо, Аянокоджі-кун.

Хорікіта покликала мене і я пішов з нею.

— А... А...

— Хм? — Сакура, здавалося, йшла позаду нас, опустивши плечі.

— Ходімо шукати разом, Сакуро! — крикнув Ямаучі.

Він показав мені великий палець. Я здогадався, що він мріяв скористатися цією можливістю.

— Подбай про мене, Ібукі-сан.

Кушіда, яка залишилася останньою, працювала в парі з Ібукі. Хоч Ібукі була радше грубуватою, несоціалізованою дівчиною, але з разом з Кушідою жодних проблем виникнути не повинно.

— Хорікіто, як там справи з ключ-карткою? — запитав я.

— Я завжди ношу її з собою.

Хорікіта засунула руку в кишеню олімпійки, щоб показати мені, що картка в неї.

— Коли ми оновлюємо пристрій, я прослизаю між учнями, яких збирає Хірата-кун, щоб мене не помітили. Ібукі-сан та решта учнів не повинні знати.

Ну, я не дуже хвилювався щодо цього. Оскільки це вимагало сумлінності, вона, напевно, добре впорається з цим.

— Можна глянути на секунду?

— Га? Тут?

— Насправді зручно зробити це тут. У таборі було б надто підозріло.

— Можливо, але що ти плануєш робити після того, як я тобі покажу?

Я пояснив ситуацію Хорікіті, поки вона підозріло дивилася на мене.

— Чесно кажучи, я тримав це в секреті. Я тоді був із Сакурою, тому вона підтвердить, і першого дня ми бачили учнів, у яких було щось схоже на ключ-картку.

Я розповів Хорікіті про те, що бачив Кацураґі перед печерою, і про його картку.

— Але я не знаю, чи це справді була ключ-картка. Я погано її розгледів. I, ти б, напевно, посміялася, якби я пожартував про те, що він тримав телефонну картку, так?

— Ем, так. Якщо у тебе є докази, це було б величезним досягненням.

Хорікіта повернулася до Ібукі спиною і непомітно дістала картку. Я взяв її, перевірив лицьовий та зворотний боки. На зворотному була типова магнітна смужка. Як і казала Чябашіра-сенсей, на лицьовій стороні було ім'я "Хорікіта Судзуне" — доказ того, що вона була лідером.

Навіть якби я спробував, то не зміг би відклеїти це ім'я і замінити на інше.

— То що? Це та сама картка, що була у Кацураґі-куна?

— Ні. Сумніваюсь. Я думав, що зрозумію, коли подивлюся, але... колір інший.

— Картки можуть мати різні кольори залежно від класу.

— Так, але у нас недостатньо доказів, щоб зробити впевнене судження. Якщо помилимося, то виправити не вийде.

Коли я намагався повернути їй картку, то випадково впустив її. Картка впала на землю.

— Ой!

У цей час, я дозволив собі видати відносно гучний вигук, але Хорікіта швидко підхопила її. Вона сховала картку назад у куртку, але ми привернули до себе увагу.

— Що сталося?

Кушіда виглядала стурбованою. Ібукі теж.

— О, нічого. Я побачив жука і здивувався. Вибачте, вибачте.

Поки я перепрошував, Хорікіта втупилася в мене страхітливим поглядом.

— В-вибач...

Хорікіта злісно відійшла від мене.

— Вона тебе відшила? — з посмішкою запитав Ямаучі.

— Послухай, Ямаучі. Мені треба тебе дещо попросити. Можеш підійти на секунду?

— Що таке? Ти ж знаєш, що моя консультація з питань кохання коштує дорого?

— Земля в цій місцевості багниста через дощ, так? Я хочу, щоб ти взяв цю грязюку і намастив нею волосся Хорікіті. Зробиш це для мене?

— А-але якщо я це зроблю, мене вб'ють! Нізащо!

Звичайно, я знав, що він погодиться не одразу. Але було б занадто неприродно, якби я сам це зробив. Оскільки Ямаучі такий жартівник, я подумав, що він спробує провернути цей трюк.

— Байдуже, наскільки ти злий на Хорікіту, але намагатися помститися їй — не круто!

— Якщо зробиш це, я готовий дати тобі електронну пошту Сакури.

— Що?!

— Ну, то як?

— Е-електронну пошту Сакури? Ого! М-мені зробити це зараз, так?

Хлопець, який жив заради кохання, вирішив померти заради кохання. Дивовижна рішучість.

— Ти справді мені її даси? Я не буду робити цього, якщо ти брешеш.

Після того, як я кивнув, Ямаучі набрав багато бруду і підійшов до Хорікіти ззаду. Якби їй не було погано, вона, мабуть, помітила б його, але зараз дівчина не могла звертати уваги на оточення. Кушіда та Ібукі помітили дивну поведінку Ямаучі й здивовано спостерігали за ним.

Ямаучі зробив це. Він вимастив красиве чорне волосся Хорікіти багнюкою. Потім поплескав і розмазав його по ній обома руками. Ну, йому не треба було заходити так далеко...

— Ха-ха-ха-ха! Ти вся в багнюці, Хорікіто! Сміхота!

Ямаучі засміявся і показав пальцем на Хорікіту, наче маленька дитина.

Хорікіта, ніби не розуміючи, що відбувається, якийсь час не рухалася. Але потім вона схопила руку Ямаучі, що вказувала на неї, і почала діяти, не кажучи ні слова.

Хлопець випустив з вуст швидке, розгублене "Га?", коли Хорікіта кинула його на землю.

 

Частина 5

Ми повернулися до табору ще до полудня, не маючи нічого, чим можна було б похвалитися. Хоча сонце ще не вийшло з-за хмар, тут було навіть спекотніше, ніж у лісі в середині літа. Неможливо було не помітити тонкий шар поту навіть на Хорікіті, яка наполягала на тому, що вона не спітніла.

— Тобі краще вмитися, Хорікіто-сан. Ти дуже брудна...

— Так... Ситуація досить неприємна.

З волоссям та одягом, повністю вкритими брудом, Хорікіта не могла не почуватись незручно. Їй було б так само, навіть якби вона не була хворою.

— Я буду ображатися на тебе до кінця свого життя. Тобі краще підготуватися.

Ямаучі, якого жорстоко побили, принишк за моєю спиною, тремтячи від страху.

— Я-я-я з-зробив це! Т-так, ти повинен виконати свою обіцянку!

— Не хвилюйся. Коли екзамен закінчиться, я тобі віддячу.

Мені було шкода Сакуру, але треба було винагородити Ямаучі за його хоробрість.

— О ні, схоже, душовою кімнатою скористатися неможливо...

Дівчата, які повернулися з прогулянки, зібралися перед душем, чекаючи своєї черги. На жаль, трьома в черзі були Каруідзава та її група. Якби Хорікіта стала в чергу зараз, їй довелося б чекати досить довго. Через те, що була вся в багнюці, вона не хотіла відступати. Але стати в чергу позаду ворожої Каруідзави було б складно.

— А як щодо річки? — запитав я.

— Так. Схоже, у мене немає іншого вибору.

— Я теж піду з тобою. Ібукі-сан, хочеш зі мною поплавати? Я дуже спітніла. Якщо ми отримаємо дозвіл, чи можна буде комусь із класу С користуватися річкою?

Використовувати місце без дозволу було заборонено, але проблем не повинно було виникнути.

— Я не дуже люблю плавати, тож я просто зачекаю, щоб скористатися душовою, — сказала Ібукі.

— Я-я теж...

Сакура, наслідуючи приклад Ібукі, відмовилася йти купатися. Напевно, вона не хотіла, щоб хлопці бачили її в купальнику. Безсумнівно, найкраще було б прийняти душ з теплою водою, але оскільки надворі було доволі хмарно, то було ще й досить спекотно та волого. Хорікіта, мабуть, не була впевнена, що зможе продовжувати чекати з таким поганим самопочуттям. Побитий Ямаучі попрямував зі мною до намету.

— Я, мабуть, трохи відпочину. Якось сильно вона мене вдарила...

Ямаучі трохи заплакав, коли шкутильгав усередину. Хоча він повністю підходив для цієї роботи, це було жахливе завдання. Щодо Хорікіти, то я не бачив її, тож здогадався, що вона вже почала переодягатися в купальник. Тим часом кількість людей, які чекали на душ, поступово збільшувалася. Позаду групи Каруідзави стояла Сакура, а за нею — Ібукі. За ними стала ще одна дівчина.

Чимало учнів купалися в річці. Здавалося, що їм було весело. Через кілька хвилин з'явилися Хорікіта і Кушіда у своїх купальниках. Я пішов до купи багажу хлопців, а потім побродив навколо, шукаючи усамітнення. Повернувшись хвилин через п'ять, я побачив, що Хорікіта вмивається, стоячи в річці. Холодна річкова вода напевно, була жахливою для хворого тіла дівчини, але вона, мабуть, була щаслива, що бруду більше немає.

— Ох-хо, то ми таки почали рух.

Побачивши Ібукі в самому кінці черги в душову, я злегка кивнув.

 

Частина 6

Я прочекав хвилин п'ятнадцять перед наметом хлопців, перш ніж з'явилася Хорікіта. Вона опустила очі, ніби щось сталося. Потім дівчина повільно підняла голову й обвела поглядом місцевість. Коли її очі зустрілися з моїми, її зіниці затремтіли, ніби вона була налякана. Хорікіта підійшла до мене важкими, повільними кроками. Попри її зовнішню кволість, я не міг подумати, що вона просто слабка.

— Аянокоджі-кун. Не міг би ти підійти сюди на хвилинку?

Спершу я обернувся і перевірив, чи Ібукі все ще стоїть у черзі в душову.

— Що з тобою? Щось сталося? — запитав я Хорікіту.

— Ходімо зі мною. Ми не можемо розмовляти про це тут.

З цими словами Хорікіта пішла до лісу.

— Що сталося? Плануєш пошукати ще їжі?

Хорікіта йшла, не відповідаючи мені. Вона зупинилася, коли ми відійшли досить далеко, щоб не бачити табору. Дівчина обернулася і виглядала готовою до розмови, але потім завагалася, ніби передумала.

— Це сталося через мою необережність. Я усвідомлюю, що припустилася помилки. Гаразд?

— Помилки?

— Її вкрали.

— З-зачекай, твою білизну теж вкрали?

— Ні. Набагато, набагато гірше. Ключ-картку. І це повністю через мене.

Хорікіта зобразила на обличчі вираз, якого я досі ще не бачив.

— Я хотіла поговорити з тобою, бо довіряю тобі. Я безперечно не могла консультуватися з кимось, хто може бути злочинцем. Це так принизливо. Я хочу померти...

Це було честю, що вона довірилася мені, але я не міг радіти перед людиною, яка була в такій депресії.

— Який провал.

— Ні, винен той, хто вкрав. Чи не так?

— Навіть якщо так, це питання відповідальності. Це не має нічого спільного з тим, що я хвора чи вимазана брудом.

Хорікіта опустила голову. Якщо це випливе назовні, то може завдати нам величезної шкоди.

— Я не повинна була випускати картку з рук ні на секунду. Але я...

— Не звинувачуй себе. Сумніваюся, що це тебе втішить, але я вважаю, що ти зробила все, що могла.

Я не знав, чи почула дівчина мене. Вона лише прикусила нижню губу, ніби її переповнював жаль.

— Напевно, буде краще, якщо не будемо оприлюднювати цю інформацію. Спершу ми повинні з'ясувати правду.

— Так... Я теж так думаю.

Всі б запанікували, якби дізналися. Я хотів цього уникнути.

— Я підозрюю двох людей. Або Каруідзава-сан, або Ібукі-сан.

Каруідзава могла вкрасти її, бо хотіла побачити як Хорікіта панікує після втрати картки.

— Каруідзава весь час була перед душовою.

— Ти в цьому впевнений?

— Так. Те саме можна сказати й про її подруг.

— Якщо це так, то дуже ймовірно, що злочинниця — Ібукі-сан. Цілком можливо, що вона дізналася про картку сьогодні вранці, і час дуже вдалий. Але чи не буде її викрадення вкрай небезпечною грою? Оскільки ім'я лідера написане на самій картці, їй було б достатньо просто подивитися на неї. Може, вона навмисно це робить?

Дівчина подивилася на мене, її очі були сповнені тривоги, ніби шукаючи в мені відповідь. Я поклав руку на плече Хорікіти.

— Якщо проаналізуємо час і поговоримо з Ібукі, то зможемо зрозуміти, що сталося. Якщо ми підозрюємо її, то не повинні відводити від неї очей. Її втеча, ймовірно, буде найгіршим сценарієм, чи не так?

— Саме так. Вибач, але чи не міг би ти перший повернутися до табору? Тоді зможеш негайно почати стежити за нею.

— Звичайно. Я розумію. Я слідкуватиму за нею.

Я відчув, що Хорікіта, мабуть, хотіла побути на самоті. Я залишив її й повернувся до табору.

 

Частина 7

Хорікіта повернулася хвилин за десять, знову занурившись у тривожну атмосферу табору. А все через темний дим, що виходив з-за тимчасового туалету. Було надто рано, щоб розпалювати багаття, та й місце було досить дивним.

— Що це за дим? Що тут сталося? — закричав Іке.

Коли я приєднався до Хорікіти, то також побачив Іке, який явно панікував. Я запитав, що сталося.

— Це серйозно. Там пожежа! Пожежа! Щось горить за туалетом!

Усіх дівчат, які стояли в черзі перед душовою, вже не було. Вони, мабуть, пішли, як тільки почули галас.

— Я не бачу Ібукі. Пожежа могла бути її рук справа. Де вона? — запитала Хорікіта.

— Щойно вона помітила вогонь, то одразу ж пішла туди.

Я кинувся до місця за тимчасовим туалетом і побачив Хірату та інших. Ібукі також була там. Хорікіта виглядала готовою покликати дівчину, але завагалася, коли побачила її. Вираз обличчя Ібукі був таким щирим. Вона не могла приховати своєї розгубленості від пожежі.

— Це означає, що вона цього не робила?

Хорікіту переповнювали сумніви.

Якщо картку-ключ дійсно викрали, то це, мабуть, зробила Ібукі. Якщо почалася пожежа, то вона, ймовірно, і спричинила її. Попри це, дівчина залишалася на місці події, і здавалося, що пожежа її здивувала.

Коли я придивився уважніше, джерело вогню виглядало як пачка паперу. Деякі написи ще можна було прочитати, але більша частина перетворилася на сажу. Якусь мить я не знав, що це було.

Однак, дивлячись на розбірливі частини, я нарешті зрозумів.

— Посібник згорів? — запитала Хорікіта.

— Так. Схоже на те. Хто ж це міг зробити?

— Одне за одним... — пробурмотіла Хорікіта тихим голосом, опустивши очі.

— Це на моїй відповідальності. Посібник був у мене в сумці. Ми склали їх перед наметом, і я не думав, що вдень хтось щось вкраде. Але спершу треба як слід загасити це вогнище...

Замість того, щоб шукати винуватця, Хірата попрямував до річки, щоб загасити вогонь. Набираючи воду в пластикові пляшки, він бурмотів собі під ніс, а вираз його обличчя був похмурим.

— Чому? Хто міг таке зробити? Чому ми не можемо просто ладнати?

Хірата спонтанно стиснув пластикову пляшку з усієї сили. Зміна в його характері лякала. Хірата, наш вічний лідер, той, хто невтомно працював, щоб згуртувати наш клас, ніс на собі страшний тягар.

— Я не думаю, що тобі потрібно стільки брати на себе.

Я спробував його заспокоїти. Він встав і тихо подякував за це.

— Нам потрібно... обговорити цей інцидент належним чином.

— Так. Більшість учнів класу D бачили пожежу. Я впевнений, що вони захочуть дізнатися правду.

Пригнічений, Хірата взяв воду, яку набрав, і повернувся до табору.

— Агов, хто це зробив? У нашому класі зрадник? — запитала Каруідзава.

Коли ми повернулися, то побачили, що вона керує протистоянням між хлопцями та дівчатами, які витріщалися одне на одного.

— Чому ви знову нас підозрюєте? Хіба це не зовсім окреме питання від інциденту зі спідньою білизною?

— Думаєш, що ми такі дурні? Може, ви спалили щось, щоб ввести нас в оману?

— Не неси дурню! Ніби ми могли зробити щось подібне!

— Зачекайте хвилинку. Будь ласка, заспокойтеся. Обговорімо це!

Він дав мені воду, і я зайняв його місце, гасячи залишки вогню.

Хірата одразу ж вийшов у центр кола і спробував зіграти роль посередника. Можливо, це були залишки стресу після вчорашньої крадіжки білизни, але обидві сторони не виявляли жодних ознак примирення. Здавалося, що чимало людей у класі D хотіли почати полювання на винуватця прямо тут.

— Хай там як, нам не варто хвилюватися про те, що вогонь пошириться.

Я потрусив порожні пластикові пляшки двічі, потім тричі. Кілька крапель води впали на залишки багаття, що тліли. Я підняв голову.

— Дощ?

Краплі дощу капали мені на щоки. Хмари були ще темнішими, ніж раніше, що свідчило про те, що ось-ось почнеться сильна злива. Колись ми всі, як один, об'єдналися б, щоб пережити цю останню скруту. Тепер же хлопців та дівчат полонило напружене протистояння. Вони стояли, дивлячись одне на одного.

— Це безглуздо. Серйозно, гірше нікуди. У нашому класі є крадії спідньої білизни, а тепер ще й палії. Гірше й справді нікуди.

— Ми ж сказали вам, що це не ми! Скільки ще ви будете нас підозрювати?!

Суперечка ніколи не закінчиться. Вона могла б тривати вічно. Хірата мав би втрутитися і зупинити це, але чомусь він просто стояв, заціпенівши. Він роздумував, хто ж міг бути винуватцем?

— Гей, Канджі, я ніде не бачу Ібукі.

Ямаучі зауважив, що Ібукі зникла. Я помітив, що однієї зі сумок також немає.

— Можливо, людина, що влаштувала пожежу...

— Це досить підозріло. Якщо тоді спалахнула пожежа, то це означає...

Хлопці спрямували свої підозри на Ібукі й навіть дівчата почали висловлювати сумніви. Але не встигли ми дійти згоди, як дощ перетворився на зливу.

— О ні, це недобре. Обговорімо це пізніше. Буде жахливо, якщо ми всі намокнемо.

Іке та решта в паніці почали запихати їжу та багаж до наметів.

— Хірато, скажи нам, що робити!

Іке покликав Хірату, але той просто стояв на тому ж місці. Він продовжував дивитися в нікуди і не зрушив ні на сантиметр. Тим часом звук дощу ставав все гучнішим і гучнішим. Я був трохи занепокоєний цією ситуацією. Я підійшов до Хірати, але не було жодних ознак того, що він мене помітив.

— Чому... чому це відбувається? Це так само, як і тоді...

Він тихо щось пробурмотів. Я не міг зрозуміти, що це означало, але це було зовсім не схоже на спокійного і врівноваженого Хірату.

— Навіщо я це робив? Для чого я все це робив дотепер?

— Гей, Хірато! Що ти робиш?! — крикнув Іке.

Було незрозуміло, чи Хірата взагалі його почув. Я обережно поклав руку йому на плече. Хлопець виглядав здивованим, але повільно обернувся.

— Іке кличе тебе.

— Га?

Обличчя Хірати було наче в мерця. Він був блідий. Коли Іке крикнув вдруге, хлопець повільно почав приходити до тями. Він нарешті помітив, що почався дощ.

— Дощ...

— Було б добре, якби ти допоміг Іке та решті. Ми не можемо дати речам намокнути.

— Т-так. Ми повинні подбати про все якнайшвидше.

— Аянокоджі. З Хіратою все гаразд? — запитав Судо.

— Схоже, він шокований. Напевно, це через те, що все пішло шкереберть одне за одним.

— Знаєш, у мене в середній школі був один хлопчина-відмінник. У нього було багато дійсно важких обов'язків. Так чи інакше, він так багато взяв на себе, що одного дня «зламався». Після цього в класі був суцільний безлад.

— Ти думаєш, є ознаки, що з Хіратою те ж саме?

— Ну, сказати, що він "зламається", було б перебільшенням, але гадаю, що небезпека є.

Я замислився, чи це була просто бурхлива уява Судо, але вона виявилася напрочуд точною. Відколи розпочалося це спеціальне випробування, Хірата взяв на себе багато обов'язків. На цьому тлі проблеми, з якими ми стикалися в школі, здавалися легкими. Навколишнє середовище, яке Хірата ретельно підтримував, безумовно, почало змінюватися.

Крадіжка спідньої білизни Каруідзави та галас навколо пожежі зробили хлопця таким же неврівноваженим та бурхливим, як сьогоднішня погода.

— Наразі подбаймо про багаж.

Ми приєдналися і допомогли однокласникам скласти речі у намети. На щастя, все вдалося зробити досить швидко.

— Гаразд. Всі приготування завершено.

Мене не здивувало, що Ібукі зникла, але Хорікіти також не було. За моїми підрахунками, ймовірність була п'ятдесят на п'ятдесят, але здавалося, що все розвивається сприятливо.

Я зафіксував погляд на стежці, що вела прямо до пляжу, й почав іти по ній.

 

Частина 8

(Від імені Хорікіти Судзуне)

Я змусила своє важке, мляве тіло бігти за Ібукі-сан, поки падав сильний дощ. Небо було вкрите дощовими хмарами, які закривали сонце, тому видимість була поганою. Хоча я не бачила Ібукі-сан, вона залишала сліди на брудній землі. Якби я просто пішла слідом, то він привів би мене прямо до неї.

Дівчина пройшла сто метрів від нашого табору, іноді відхиляючись то вправо, то вліво. Досить несподівано, але я побачила, що вона ніби чекає на мене. Я інстинктивно сховалася, хоча, мабуть, у цьому не було жодного сенсу.

— Що це ти робиш, Хорікіто? — промовила Ібукі, навіть не обернувшись. Її спокійний голос прорізався крізь звуки дощу, що накрапав.

— Я помітила, що ти йдеш за мною. Чому б тобі просто не вийти?

— Коли ти помітила мене? — запитала я.

— З самого початку.

Її коротка відповідь здалася мені зловісною. Моє враження про неї як про тиху і мовчазну не змінилося, але щось у ній відрізнялося.

— Чому ти стежила за мною?

— Ти справді не знаєш?

— Ні, не знаю.

Виглядало так, ніби я тут була лиходійкою.

— Ти ж точно знаєш, чому я стежила за тобою, чи не так?

— Я справді не розумію, про що ти говориш.

Ібукі-сан стояла переді мною, дивлячись мені прямо в очі. Я не побачила жодного обману в її очах. Мені майже захотілося перепросити. Зрештою, у мене не було жодних доказів. У мене була лише інтуїція.

— Навіщо мені брехати? — натиснула вона далі, ніби помітивши моє вагання.

— Крадіжка білизни й пожежа. Нещастя продовжують спіткати клас D.

— І що з того?

— Ти розумієш, що дехто тебе підозрює?

— А. Гадаю, оскільки я чужинка, то мало що можу з цим вдіяти.

— Про це я й кажу.

— Хочеш сказати, що я винна? У тебе є якісь докази?

— На жаль, у мене немає жодного доказу, пов'язаного з крадіжкою білизни. Але я вважаю, що це була ти.

— Це досить жахливі слова. У тебе немає доказів, але ти підозрюєш мене?

Мушу визнати, я була вражена тим, як вона впоралася з цим. Ібукі-сан залягла на дно до п'ятого дня і трималася на відстані від класу D. Всупереч нормальним очікуванням, її не запідозрили.

— Я підозрюю тебе через сьогоднішні події. Тобі ж не треба пояснювати, що це означає?

Я хотіла почути це від самої Ібукі-сан. Якби я пояснила усі причини своїх сумнівів, це було б майже те саме, що визнати себе лідером. Навіть якби я була впевнена на 99%, доки існувала ймовірність 1%, що вона не винна, мені потрібно було уникати прямолінійності.

— Дозволь мені перейти до справи. Я хочу, щоб ти повернула те, що взяла у мене, — сказала я Ібукі-сан, стоячи й дивлячись їй прямо в очі.

— Я не знаю, про що ти говориш.

Після цієї короткої відповіді вона швидко пішла геть. Я рушила слідом, не відстаючи від неї.

Ібукі-сан вирішила зайти в ліс.

— Куди ти йдеш? — запитала я.

— Хтозна...

Йти прямо було важко. Я зрозуміла це за останні кілька днів. Тим більше в таку погоду, яка погіршувала видимість.

Однак Ібукі-сан, здавалося, цим не переймалася. Але я не могла відступити, не після того, як зайшла так далеко, щоб відшукати правду. Оскільки я припустилася помилки, то повинна була взяти на себе відповідальність і владнати проблему.

Я повинна виправити свою помилку. Я повинна виправити свою помилку. Я подумки повторювала ці слова знову і знову. Тут я не могла зазнати невдачі. Крім того, я також мусила взяти на себе відповідальність за свої хиби перед Каруідзавою-сан, з якою я була дуже агресивною. Моє серце прискорено билося. Дихання перехоплювало. Потроху я скорочувала відстань між собою та Ібукі-сан. Залежно від ситуації, мені, можливо, доведеться забрати ключ-картку силою. Враховуючи мої неабиякі навички, я могла б з цим впоратися. Я можу впоратися з цим. Я можу. Можу.

Я добре розуміла, що не була спокійною, але я мусила щось робити. Мені більше не було на кого покластися. Дотепер я справлялася з усім сама, і я могла б продовжувати так само. З дощем і вітром було трохи легше впоратися посеред лісу, ніж на відкритій місцевості. Але видимість стала набагато гіршою, а опора ще жахливішою. Крім того, коли я йшла то праворуч, то ліворуч, то втрачала відчуття напрямку.

Але найбільшою проблемою був мій фізичний стан. З кожною секундою мені ставало все гірше. Раніше в мене була лише легка лихоманка, але коли пішов дощ, я дійшла до межі. Моя хвороба постійно прогресувала.

Ібукі-сан зупинилася, а потім несподівано подивилася на дерево. Вона дивилася на самотню прив’язану хустинку, мокру від дощу.

— Як довго ти збираєшся слідувати за мною? Тобі не здається, що вже досить?

— Доки не повернеш те, що вкрала в мене.

— Чому б тобі не заспокоїтися і не спробувати подумати? Якби я вкрала ключ-картку, чи стала б я її зберігати? Якби хтось побачив мене з нею, це означало б негайну дискваліфікацію. Я б тільки втратила бали, чи не так?

Я лише попросила її повернути те, що вона вкрала. Я ні разу не говорила про ключ-картку. Ібукі-сан щойно зізналася. Коли я вже була готова натиснути на неї в цьому питанні, вона посміхнулася, показавши свої білі зуби.

— Ти подумала, що я в чомусь зізналася, чи не так? Ти помиляєшся.

— Що ти маєш на увазі?

— Я втомилася від розмови з тобою.

Ібукі-сан присіла навпочіпки й почала копати землю обома руками.

— Ах, ах...

Змучена сильним запамороченням і нудотою, я притулилася спиною до найближчого дерева.

— Тобі стало значно гірше, чи не так?

Ібукі-сан обернулася, щоб подивитися на мене. Однак вона швидко повернулася до роботи.

— Ах... Ах... Ух...

Хоча я намагалася контролювати своє дихання, мені це більше не вдавалося. Моя олімпійка, яка промокла від зливи, вимивала тепло мого тіла. Я старалася опиратися бажанню прилягти й відпочити, але більше не могла втримувати голову прямо.

Подумавши про свою фізичну силу, я зрозуміла, що не маю іншого вибору, окрім як боротися.

— Ібукі-сан. Я збираюся допитувати тебе усіма доступними мені методами. Не заперечуєш?

Ібукі-сан перестала копати, підвелася і підійшла до мене.

— Усіма? А можна трохи конкретніше? Ти маєш на увазі, що збираєшся вдатися до насильства?

— Це останнє попередження. Поверни...

Я хотіла уникнути силових методів, але іншого виходу не було. Я не хотіла нікому показувати цей свій бік...

Я згадала інцидент із Судо-куном, коли він побив кількох учнів з класу С. Це призвело до судового розгляду, в який була залучена школа. Тоді я засудила Судо, який зіткнувся з багатьма несподіваними труднощами. Тоді я не хотіла йому допомагати, бо вважала, що він заслуговує на покарання. І від того, що я розглядала можливість вирішити все за допомогою насильства, було смішно.

— Останнє попередження, так? О, я зрозуміла. Зрозуміла. Чому б тобі не задовольнити своє бажання?

Вона кинула сумку на землю і підняла руки вгору, показуючи, що здається. Вона була слухняною, але я не бачила покори на її обличчі. Проте я не могла втратити цю можливість. Я простягнула руку, щоб перевірити сумку.

В ту ж мить нога Ібукі-сан попрямувала прямо до мого обличчя. Мене врятувало те, що я все ж проявила трохи пильності. Я відстрибнула назад, уникаючи її удару. Багнюка бризнула на мене, і я стала в оборонну позицію з піднятими руками.

— О, а ти молодець, — сказала вона.

— Акт насильства означає негайну дискваліфікацію...

— Хочеш сказати, що хтось зможе побачити нас тут? Хіба ти сама не хотіла застосувати насильство?

Поки я думала, чому вона так хитро посміхається, вона раптом схопила мене за плечі й кинула на землю. Я не змогла відреагувати на таку несподівану дію і впала на брудну землю.

— Хочеш відпочити? — запитала вона.

Поки я лежала на землі, вже із забоями, вона насміхалася наді мною згори. Її обличчя виглядало розмитим. Ібукі-сан схопила мене за комір і смикнула вгору. Якби вона вдарила мене, я б точно втратила свідомість. Я вислизнула з її рук і покотилася, тікаючи від неї. Я відчайдушно намагалася піднятися з болота. Це вперше я була по-справжньому вдячна за те, що займалася бойовими мистецтвами.

— О? Ти ще можеш нормально рухатися. Тренуєшся чи що?

Ібукі-сан, зовсім не панікуючи, здавалося, була щиро вражена, коли оцінювала мене. Вона усвідомила, що я знаю бойові мистецтва, і, ймовірно, сама не була середньостатистичною дівчиною. Як я могла відповісти, не сказавши їй, що перебуваю в найгіршому стані?

— Я... була лише повною й абсолютною невдахою на цьому іспиті, не більше.

Я не зробила жодного внеску в клас D. Якщо щось і робила, то, скоріше за все, тільки заважала. Решту учнів, які старалися з усіх сил, стримував мій поганий фізичний стан. Я шкодую, що не сказала їм про це одразу. Я могла б попросити, щоб лідером стала інша людина, оскільки я погано почувалась. Було б добре, якби я просто відмовилася. Але моя гордість взяла гору, чого не можна пробачати.

Я насміхалася з людей. Як же ненавиджу той факт, що називаючи їх некомпетентними, я сама була марною. "Ха-ха..." — сухо засміялася я подумки. Невже я все ще виправдовую себе?

— Це була ти, чи не так? Ти вкрала ключ-картку.

Ібукі-сан перестала рухатися. Я скоротила відстань між нами. Вона вдала, що збирається вдарити правою рукою, але замість цього завдала високого, швидкого удару ногою. Я ухилилася від її атаки, а потім витягнула руку для контратаки. Ібукі-сан усвідомлювала небезпеку й уникнула мого удару. Потім вона перейшла до наступної атаки, змушуючи мене захищатися.

Опора тут була погана, але роботу її ніг це не хвилювало. Очевидно, що вона мала певний рівень майстерності. Крім того, ця дівчина без вагань завдавала людям болю. Ібукі-сан посміхнулася, блиснувши білими зубами, ніби їй це подобалося. Я ніколи не думала, що побачу таку широку посмішку на її обличчі.

Через те, що я так багато рухалася, мене мучив сильний холод і нудота. Я ледве трималася на ногах.

— Ти дуже старалася дотепер. Я скажу тобі правду, як винагороду. Це я вкрала ключ-картку.

Ібукі-сан засунула руку в кишеню і повільно дістала картку. Вона показала мені сторону, де було написане моє ім'я.

— Ти досить легко визнала правду.

— Зараз байдуже, визнаю я це чи ні. Немає жодних доказів того, що я застосовувала щодо тебе насильство. Не схоже, що школа зможе прийняти тут рішення. Чи не так?

Ібукі-сан правильно зрозуміла ситуацію. Ніщо не могло остаточно змусити школу сприймати все так, як воно було насправді. Навіть якби я була єдиною, хто постраждала, Ібукі-сан могла б говорити все, що їй заманеться, аби викрутитися. Навіть якби я поскаржилася, нас обох покарали б. А клас D втратив би бали.

Але якщо мені вдасться повернути ключ-картку, ми зможемо врятуватися. Якби до нас потрапив такий надійний доказ, клас С був би змушений зізнатися у скоєному.

На картці були її відбитки. Можливо, ми могли б стверджувати, що її точно викрали. Якби нам вдалося розкрити правду, школа б ретельно розслідувала цю справу. Я не могла відмовитися від цієї надії. Однак я не зможу повернути ключ-картку, якщо не переможу Ібукі-сан. Але я сумнівалася, що вона настільки дурна, щоб діяти самовпевнено в цій ситуації.

Якщо вона втече, картку, ймовірно, ніколи не знайдуть. Якщо так станеться, ми не зможемо довести, що її вкрали. Бігти за нею мені вже було не до снаги. До того ж мені не вистачало сил навіть на те, щоб стиснути кулаки. Але я мусила використати всі сили, які в мене залишилися.

Я не була впевнена, чи була в Ібукі-сан причина поспішати, чи вона недооцінювала мене, але дівчина кинулася на мене, як мисливець, що насолоджується легкою здобиччю. Її очі дивилися на мої ноги, але це був обман. Поки Ібукі-сан зосередилася на нижній частині мого тіла, вона миттєво замахнулася на моє обличчя. Я ледве уникнула удару, але дівчина дістала так близько, що зачепила моє волосся.

Я скористалася її імпульсом і доклала трохи сили. Ібукі-сан втратила рівновагу, але не настільки, щоб впасти. Я спробувала схопити її за руку, але вона усвідомила, що відбувається, і вислизнула. Напевно, вона зрозуміла, що я намагаюся використати її силу і швидкість проти неї. Я зібрала останні сили й вдарила дівчину лівим кулаком у сонячне сплетіння.

— Ах!

Ібукі-сан не могла дихати й впала на коліна в явній агонії. У цю мить моя фізична сила досягла межі й поле зору спотворилося. Я не могла бігти за нею, тому втримувала її на місці.

— Гірше нікуди... Я вже... на межі...

Мій стан і раніше був поганим, але коли я так інтенсивно змушувала себе діяти, все стало безнадійним. Але тут я не могла впасти. Моя атака була поверхневою, а цього недостатньо, щоб збити суперницю з ніг.

— Я не розумію... Я думала, що це ти причетна.

Ібукі-сан стояла, витираючи бруд з обличчя.

— Причетна? До чого? — запитала я.

Ібукі-сан, здавалося, завагалася, але потім пробурмотіла: "Я не спалювала посібник."

— Будеш навіть зараз продовжувати брехати?

— Що я могла б отримати, спаливши його? Після такого галасу неминуче почали б шукати злочинця. До того ж підозри щодо мене були б досить сильні. Я нічого не виграла, але багато втратила.

— Це...

Я, безумовно, погодилася з тим, що сказала Ібукі-сан. Вона вкрала ключ-картку до того, як почалася пожежа. У неї не було достатньо часу, щоб навмисно спалити посібник і роздмухати полум'я. Але хто тоді це зробив? Що означало це спалення?

— Причина, з якої я говорила з тобою, полягала в тому, щоб дещо підтвердити. Схоже, ти геть не така. Хоча, припускаю, тобі це було доволі важко зрозуміти. Думаєш, він з класу D? Здається, хтось дізнався про мій злочин ще до тебе.

Ібукі-сан зітхнула, ніби роздратувалася.

— Невже це...

Одразу після того, як уявила його образ, я помітила, що Ібукі-сан зникла. Наступної миті мене вдарили по голові тупим предметом, повністю збивши з ніг.

— Розмову закінчено.

Мені потрібно було встати, тож я почала підійматись через силу. Ібукі-сан злегка вдарила мене правою ногою по руці, від чого я знову впала. Дівчина схопила мене за чуб і смикнула вгору.

— В-відпусти...

— Вибач. У мене ще багато справ.

Вона злегка ляснула мене по щоці правою рукою. Мій розум і тіло були на межі, мої рухи були незграбними, і я не могла зупинити її. Я струснула руку, що тримала мене за чуб. Спробувала встати й скоротити відстань між нами. Але ноги заплуталися, а сил не було, і я знову впала.

— Думаєш, вони дозволять такі методи? — пробурмотіла я.

— Та годі тобі. Мені не хочеться відповідати.

Коли я наблизилася, вона високо підняла ногу і вдарила мене в обличчя. Скільки разів я маю повторити це речення? Я... зробила величезну помилку. Намагаючись владнати її самостійно, я створила ситуацію, яку вже неможливо виправити.

 

Частина 9

(Від імені Ібукі Міо)

Я глибоко зітхнула, стоячи над непритомною Хорікітою. Давно мені не доводилося битися з такою сильною супротивницею. Якби її здоров’я було в кращому стані, битва могла б завершитися по-іншому. Вона дійсно була сильною.

Я повернулася до роботи й незабаром відкопала ліхтарик і бездротовий приймач, загорнутий у вініл. Хоча я б краще обійшлася без них, якби могла.

— Що?

Одразу після того, як дістала ці два предмети з ями, мене охопило якесь таємниче відчуття. Я не знала його причини. Якимось чином речі здавалися дещо іншими, ніж тоді, коли я їх закопала.

— Це через дощ?

Я вирішила, що, напевно, просто забагато думаю, і скористалася приймачем. Я повідомила про своє поточне місцеперебування хлопцеві, який чекав мого повідомлення, і сіла відпочити. Минуло десь пів години, перш ніж я побачила відблиск ліхтарика. Він блимнув двічі, потім тричі. Це було наче спілкування абеткою Морзе.

Я відповіла тим же сигналом, використовуючи ліхтарик, який лежав біля ніг. Світло стало сильнішим, наче два ліхтарі резонували один з одним. Потім я помітила дратівливе обличчя, яке не хотіла бачити. Це був Рюен.

— Йоу. Чудова робота, Ібукі. Ти молодець.

— Певна річ.

— Певна річ? Якби ти все робила без помилок, я б не мав сюди приходити і ризикувати.

— Нічого не вдієш. Я не планувала, що цифровий фотоапарат зламається.

Якби не зламалася камера, я б сфотографувала ключ-картку і на цьому все закінчилося б. У мене був би остаточний доказ. Мені навіть не потрібно було б дзвонити Рюену за допомогою приймача. Але натомість мені довелося піти на величезний ризик і залишити картку в себе, тому Хорікіта й викрила мене.

— То де ж картка?

— Вона тут.

Я дістала її з кишені й простягнула йому. Рюен посвітив ліхтариком на картку і переконався, що ім'я "Хорікіта Судзуне" було чітко викарбуване на ній.

— Ти теж підходь і переконайся. Такою була твоя умова, пам'ятаєш? Розслабся, надворі темно, і погода жахлива. Тут нікого не повинно бути. Обережність це добре, але не гай часу.

З тіні з'явився хлопець. Кацураґі, з класу А. Він був спокійним і надійним, повною протилежністю нашому лідеру. Я вдавала, що спокійна, але в моїй голові знову промайнула думка про нестерпність Рюена. Одразу після початку тесту він сказав мені, що вмовить клас А допомогти нам. Очевидно, йому це вдалося. Але як?

Кацураґі взяв у Рюена картку Хорікіти й уважно переглянув її. На цьому безлюдному острові неможливо було зробити підробку.

— Виглядає як справжня, — сказав він.

— Тепер переконався?

Хоча йому показали неспростовний доказ, суворий вираз обличчя Кацураґі не змінився. Я чула, що він був обережною людиною, але бути настільки параноїдальним здавалося унікальною хворобою.

— Тобі вдалося досить успішно проникнути до класу D. Тебе не запідозрили?

— За нормальних обставин — так, запідозрили б. Але щодо моїх методів, то це комерційна таємниця.

Я несвідомо потерла щоку. Коли ми почали нашу шпигунську операцію в класі D, Рюен дав мені ляпаса, щоб перетворити брехню на правду. Але біль і ненависть, які я відчувала до нього, були цілком реальними. Звичайно, учні класу D не зрозуміли, і подумали, що мене справді побили й вигнали з класу. Можливо, якби я не була побита, вони б не проковтнули брехню так легко.

— Скільки ще будеш думати? Все ясно як день, тож приймай рішення. Ти вже пройшов половину, не роби дурниць і не відступай.

— Ти маєш рацію.

Попри це, не схоже, що Кацураґі згоден. Рюен це помітив, але замість того, щоб розсердитися, він посміхнувся. Ніби готуючись напасти на здобич, він прошепотів:

— А якби не цей гідний похвали вчинок, то що б ти робив? Чи знаєш ти, що фракція Сакаянаґі домінує, відколи поширилися чутки, що ти не потрапив до учнівської ради, попри всі зусилля? Це може бути твій шанс, так?

— Ну ти й покидьок. Навіщо мені це кажеш?

— Клас А утримує свою позицію, укладаючи союзи. Якщо зможеш їх створити, то навіть ті, хто тебе зрадив, повернуться під твоє крило, чи не так? Або можеш зробити мене своїм ворогом. Якщо так, то що ж тоді станеться?

Кацураґі не підписував контракту з дияволом, але це було набагато більше, ніж прості переговори. Що ж, можливо, наївно було так думати. Обговоривши умови з дияволом, ви так чи інакше укладаєте контракт.

— Сакаянаґі тут немає. Не можна, щоб хтось нерішучий керував класом А.

— Ми провели переговори, як і обіцяли. Я приймаю твою пропозицію.

З цими словами Кацураґі простягнув руку до Рюена, який зухвало посміхнувся.

— От і добре. Ти проявив здоровий глузд.

— Зачекай, які переговори? Можеш пояснити? — запитала я.

Вони були вільні робити все, що хотіли, але я мала право знати деталі. Коли вже націлилася на клас А, я повинна була вирішити, чи буде правильним зближення з Рюеном.

— Щоб створити союз. З класом А.

— Я повертаюся. Не хочу ризикувати, затримуючись надовго, — Кацураґі віддав мені картку і зник у темряві.

— То що з переговорами? Що обговорювали? Що ми отримали натомість?

Спалах білої блискавки з тріском розсік повітря. Одразу ж після цього вдарив грім, а з моря долинав гуркіт. Рюен навіть бровою не повів. Він розповів мені деталі контракту з моторошною посмішкою на обличчі. Деталі були не надто складними, але й не простими.

Навіть з нашими проблемами, які навалювалися одна за одною, що ускладнювали досягнення наших цілей, існувала обіцянка з величезним прибутком. Все йшло за планом Рюена, включаючи той факт, що більшість наших однокласників повернулися на корабель. Ніхто з нас не уявляв собі такої ситуації до початку іспиту, коли ми насолоджувалися відпочинком на яхті. Я до смерті ненавиділа його, але припускала, що цей хлопець, мабуть, був людиною зі здібностями, які були найближчими до рівня класу А, зрештою. Я мусила це визнати.

— Але... чи є гарантія, що Кацураґі дотримається обіцянки? Він може відступити.

— Певна річ, я про це подбав. У нього не буде іншого вибору, окрім як виконати обіцянку.

Я підійшла до Хорікіти й, ретельно витерши відбитки пальців з картки, поклала її назад їй у руку. Дівчина нічого не могла вдіяти. Все, що їй було під силу, — терпіти й мовчати до кінця тесту, знаючи, що класу С відомо, що вона лідер.

Ця дівчина нікому не довіряла. Навіть після того, як дізналася, що ключ-картку викрали, вона не повідомила про це однокласникам. Хоча Хорікіта й відкрила свої переживання лише Аянокоджі, він теж був відлюдьком. Якщо взяти до уваги її нинішню некомпетентність, вона не становила жодної загрози.

Крім того, якщо ключ-картка в неї, то її помилка, можливо, не просочиться до класу D. Я до певної міри розуміла її характер. Вона була терплячою і впертою, з тих людей, які не прислухаються до чужої думки. Іншими словами, як би боляче їй не було, вона мовчки це переносила.

— Використовуй свій розум, щоб захиститись.

Потім ми тихо зникли в темному лісі.

 

Частина 10

(Повертаємося до Аянокоджі Кійотаки)

Я відштовхнувся від мокрої землі й погнався за Ібукі.

Погода додавала проблем. Якщо вона значно погіршиться, я можу застрягти тут або травмуватися. Крім того, той факт, що сонце сіло раніше, ніж я очікував, ускладнювало просування вперед без ліхтарика. Злива стала ще сильнішою й вітер почав вити ще дужче. Погода була жахливою, без жодних сприятливих моментів.

Через зливу я міг бачити лише на кілька метрів вперед. Крім того, якби я звернув на будь-яку з бічних стежок, то, напевно, заблукав би. На щастя, в багнистій землі залишилися дві пари слідів і мені було легко йти по них. Однак вони раптово обірвалися. Ні, придивившись, я помітив, що люди не зупинилися, а продовжували йти вглиб лісу.

Той факт, що сліди раптово зробили різкий поворот, означав, що власник не заблукав, а навпаки, навмисно заглибився в ліс. Коли я направив туди ліхтарик, то побачив, що дві пари слідів заглиблюються все далі й далі. У них не було жодних причин навмисно заходити в таке небезпечне місце.

Щоб упевнитись, я спробував посвітити ліхтариком на стежку, яка вела до пляжу, але там не було жодних слідів. Земля була чистою. Я витер воду, що капала з чуба, і пішов слідом углиб лісу. Звісно, видимість стала ще гіршою. Здавалося, що вже настала ніч. Атмосфера була моторошною і темною, але я просувався вперед, покладаючись лише на сліди.

Я продовжував йти близько тридцяти метрів. Раптом в поле мого зору потрапило яскраве світло. Я негайно вимкнув ліхтарик і затамував подих. Подивившись у напрямку світла, я побачив, як воно блиснуло один раз, потім ще двічі. Ліхтарик. Це було майже так, ніби хтось надсилав сигнал. Це були Ібукі та Хорікіта? Ні, не вони.

Ні Ібукі, ні Хорікіта не повинні були мати при собі джерела світла. Я тихенько повернув у напрямку світла і наблизився до джерела. Я почув людські голоси, приглушені дощем, і причаївся. Їхня розмова звучала банально. Тож, поки мене не знайшли, розібратися в ситуації було другорядним завданням.

Незабаром світло віддалилося. Очевидно, все скінчилося. Щоб упевнитись, я обережно підійшов ближче.

Біля великого дерева лежала брудна Хорікіта. Вона була непритомна. Біля її руки на землі лежала ключ-картка. Вивчивши ситуацію, я підтвердив, що не тільки Ібукі дізналася про те, що Хорікіта є лідером. Піднявши ключ-картку, я взяв Хорікіту на руки.

— Нгх...

Хорікіта видала тихий звук. Повільно, але впевнено, її очі розплющилися.

— Прокинулася? — запитав я.

— Аяно... коджі-кун?

Її голос звучав ошелешено, ніби вона не могла зрозуміти ситуацію.

— Голова… болить...

— У тебе висока температура. Не перенапружуйся.

— Ясно... І-Ібукі-сан... Але що ти тут робиш?

Навіть якщо я попрошу її трохи поспати, Хорікіта не буде слухати, а її температура все зростала і зростала. Вона почала потроху розуміти ситуацію.

— Я так і знала... Ібукі-сан вкрала картку.

— Зрозуміло.

— Я не можу бути дурнішою за Судо-куна та решти.

Вона картала себе і заплющила очі, ніби оплакуючи ситуацію, в якій була безсилою.

— Це ж не іспит, де ти можеш просто ховатися двадцять чотири години на добу, чи не так? Що б ти не робила, на тебе можуть напасти.

Я мав намір продовжувати, але здавалося, що будь-які мої слова тільки більше занурять розбите серце Хорікіти в депресію.

— Я могла б уникнути цього, якби знала, як на когось покластися...

Щоб ефективно захищати особистість лідера, необхідно було покладатися на союзників, яким довіряєш від щирого серця. Тоді можна було б охороняти картку цілодобово. Однак у Хорікіти не було жодного друга.

Вона продовжувала тихо бурмотіти собі під ніс "Я така жалюгідна" знову і знову.

— Коли втрачала свідомість, мені здалося, що я чула голос Рюена... Дивно, я думала, що він вже повернувся на корабель...

— Ти втрачала свідомість. Може, тобі це наснилося?

— Якщо це був сон, то це було нічне жахіття...

Мені стало цікаво, чи справді вона чула голос Рюена. Навіть якщо вона спала або втрачала свідомість, її мозок, напевно, щось чув. Було б не дивно, якби вона почула його голос, коли була без свідомості.

— Вибач...

Поки я мовчки занурився в роздуми, Хорікіта перепросила.

— Чому ти просиш у мене пробачення?

— Тут більше нема в кого просити...

Хм. Це змусило мене задуматися.

— Якщо вважаєш, що все погано, то знайди надійних друзів.

— Це складна порада... Ніхто не захоче дружити зі мною.

Це звучало так, ніби вона змирилася з власним нещастям. Можливо, в неї були нахили до мазохізму. Я розсміявся.

— Неприємно, коли з тебе сміються...

— Ні, ні, справа не в цьому, — сказав я. — Просто ти почала говорити так, ніби зрозуміла, що тобі потрібні союзники.

— Ніхто такого не казав...

Зазвичай Хорікіта образила б мене, але зараз її слова мали іншу вагу. Вона звинувачувала себе, інакше не казала б нічого подібного. І все ж, це було нелегко. Порожні очі Хорікіти, здавалося, дивилися не на мене, а крізь мене.

— Я повинна була зрозуміти це вже давно...

У світі не можна жити на самоті. Школа і суспільство складаються з великої кількості людей.

— Не розмовляй. Ти хвора.

Я намагався переконати її бути тихіше, але Хорікіта не зупинялася. У неї ніколи не було іншого вибору, окрім як покладатися на себе. Вона не могла обрати іншого варіанту.

— Спробую піднятися до класу А власними силами. Я обов'язково оговтаюся після цієї невдачі...

Хорікіта слабко схопила мене за рукав, звертаючись до мене.

— Я готова до того, що мене всі будуть ненавидіти... Це ж була моя помилка.

— За шкільною системою, якщо боротимешся сама, то не потрапиш до класу А. Ми повинні працювати разом з однокласниками. Цього не уникнути.

Хорікіта заплющила очі, наче їй бракувало сил тримати їх відкритими. Можливо, її хватка й була слабкою, але я все одно відчував її.

— Я не можу цього прийняти. Як би важко не було, я все одно буду... сама.

— Ой, та замовкни вже! Припини говорити. Зараз ти нікого не переконаєш.

Я міцніше притис Хорікіту до себе.

— Ти не можеш відповідати за все. Ти не така сильна, на жаль.

— То ти кажеш мені здатися? У мене є мрія досягти класу А, мрія, щоб мій брат визнав мене.

— Ніхто не каже, що ти маєш здатися.

Я подивився на Хорікіту, яка злегка застогнала на моїх грудях.

— Якщо не можеш боротися сама, краще боротися разом із союзниками. Я допоможу тобі.

— Навіщо? Ти ж не з тих, хто говорить такі речі...

— Навіщо? Самому цікаво.

Невдовзі її енергія вичерпалася і Хорікіта знову втратила свідомість. Мені довелося нести її так, щоб ніхто не помітив. Було б легко відправити дівчину назад на корабель, але я не знав, яка кнопка на наручному годиннику призначена для екстрених випадків. До того ж, якби раптом піднявся гелікоптер, звук розійшовся б по околицях.

— Хм... Я не туди пішов? О ні, о ні!

Маршрут закінчився крутим, прямовисним схилом. Якщо зроблю ще один крок, то впаду. Я спробував посвітити вниз, щоб побачити, що там унизу. На жаль, я йшов у неправильному напрямку. Чи варто мені повернутися на початковий маршрут?

Я спробував повільно, щоб не обтяжувати Хорікіту, змінити напрямок, але тут же...

Ґрунт піді мною провалився, і я втратив рівновагу. Якби був сам, то зміг би втриматися на ногах і вхопитися за дерево, але, на жаль, обидві мої руки були зайняті. Я не міг уникнути падіння. Я згорнувся клубочком, щоб захистити Хорікіту, поки ми котилися вниз по схилу. Кілька секунд ми ніби летіли. Я не дуже добре пам'ятаю, що сталося потім.

Принаймні, Хорікіта не постраждала. Я подивився вгору по схилу, але в поточному стані не схоже було, що я зможу виповзти назад, несучи Хорікіту.

— Ну, я точно облажався.

Однак зараз був не час визнавати поразку. З непритомною Хорікітою на спині, я наважився піти в непроглядну темряву лісу з одним ліхтариком. Дощ лив як з відра, нещадно відбираючи у мене фізичні сили. Тепло, яке йшло від Хорікіти, було ненормальним. Якби вона ще трохи побула під дощем, було б небезпечно.

Однак ми були глибоко в лісі. Тут не було ні печер, ні штучних укриттів. У нас не було іншого вибору, окрім як покластися на силу природи. На щастя, дерева були пишними і розлогими, тому через їхні гілки наші тіла були відносно сухими. Я оглянув місцевість, знайшов напрочуд велике дерево і перебрався прямо під нього. Певна річ, воно не блокувало дощ повністю, але густе листя затримувало значну частину опадів.

Я обережно поклав Хорікіту на землю. Її олімпійка, напевно, забрудниться, але зараз у нас були більші проблеми. Я сидів, поклавши голову дівчини собі на коліна. Якби ж тут було прохолодно... Але температура була дуже високою, а ще було душно і волого. Хорікіта час від часу здригалася, ніби намагалася згорнутися в клубочок.

Намагаючись хоч трохи полегшити її тягар, я прихилив Хорікіту до грудей. Через якийсь час вона прокинулася, уривчасто дихаючи. Все ще перебуваючи в заціпенінні, дівчина не могла зрозуміти нашу ситуацію.

— Чому ти тут? Я...?

Здавалося, вона не пам'ятала, що сталося. Я пояснив їй усі події по-порядку. У мене були сумніви, чи дівчина все зрозуміла.

— Зрозуміло... Я згадала.

— Це добре.

— Я пам'ятаю свою помилку, тому це радше жахливо.

Що ж, якщо вона могла кепкувати з себе, то мені, мабуть, можна розслабитися.

— Вже майже шоста година, Хорікіто. Тобі це може здатися суворим, але ти мусиш повернутися на корабель. Твоє тіло, мабуть, на межі.

Вона зайшла так далеко, прикидаючись, що з нею все гаразд, але так не могло тривати й надалі.

— Я не можу. Ми не можемо дозволити собі втратити тридцять балів через мене... Це ж я протистояла Каруідзаві-сан та решті щодо використання балів, чи не так? Я буду виглядати такою ідіоткою...

Покарання за погіршення здоров’я було суворе. В одних лише балах воно було більшим, ніж те, що використала Каруідзава. Хорікіта затулила очі рукою, мабуть, щоб приховати сльози.

— Не тільки це... У мене також вкрали ключ-картку. Ти розумієш, що це означає?

— Клас D втратить ще п'ятдесят балів.

Хорікіта злегка кивнула. Клас D залишиться лише з кількома балами.

— Просто залиш мене тут і повертайся назад. Якщо зробиш, то я буду єдиною, кого не буде на перекличці.

— Що плануєш робити?

— До завтрашнього ранку я... спробую повернутися сама, якось так.

Таким чином, ми б втратили тільки п'ять балів.

— Все не так просто. Тобі зараз дуже погано, а наша вчителька не настільки добра, щоб дозволити тобі діяти на власний розсуд. Ти не зможеш самостійно повернутися до табору.

— Але більше я нічого не можу зробити... Це для того, щоб у класу D залишилися бали.

Якщо не брати до уваги інцидент з ключ-карткою, ми зможемо зберегти трохи балів якщо не буде проблем з перекличкою та з поверненням Хорікіти на корабель. Це, безумовно, було не мало.

— Іди.

Хоча зараз Хорікіта була слабкою, я відчував незламну волю за її словами. Вона могла нести на собі будь-який тягар, але, схоже, не могла витримати залучення інших.

Вона хотіла, щоб я її залишив.

— Добре, я піду. Але якщо все так і продовжиться, наші однокласники будуть звинувачувати тебе.

— Так. Це правильний вибір. Це була моя відповідальність.

Хорікіта похвалила моє холодне, розважливе рішення. Їй було соромно за свою слабкість. Тремтячи, вона змушувала себе терпіти холод. Це були ті труднощі, з якими стикалися самотні люди. Погода все ще була бурхливою, і не було жодних ознак того, що дощі та вітер стихнуть.

— Ти справді зможеш повернутися сама до завтрашнього ранку?

— Так... Я буду в порядку.

— Хорікіто. Ти справді вважаєш, що не повертатися на корабель це правильне рішення? — я не міг не вимовити ці слова.

— Звісно, вважаю. Повернення на корабель — не варіант для мене.

Вона могла скільки завгодно проявляти свою незламну волю, але це нічого не означало, якщо в підсумку вона програвала.

— Як ти гадаєш, чому нас загнали в такий глухий кут? — запитав я.

— Я зазнала поразки через свою недбалість. Ось і все.

— Ти помиляєшся. Не маєш ані крихти рації.

Хорікіта Судзуне боролася з усіх сил і намагалася дійти до кінця іспиту без помилок.

— Іди... Оскільки я вважаю тебе своїм другом, будь ласка, вислухай моє прохання...

Після цих слів Хорікіта від несподіванки затулила рота руками.

— Я все виправлю... Ніби нічого й не сталося.

— Ні, це неправильний вибір.

— Все гаразд. Я зможу... Сама... Угх...

Хорікіта раптом підвелася, але тягар був надто великим. Вона заплющила очі від болю.

— Іди, будь ласка...

Вона знову втратила свідомість. Я обережно взяв Хорікіту на руки і змінив своє положення, щоб їй було трохи зручніше. Стоячи, я подивився на безмежну темряву і зітхнув.

— Було б легше, якби ти повернулася на корабель за власним бажанням.

Вперта принцеса, схоже, не збиралася здаватися. Чудово. Так, я вважаю, що це було чудово. Ти діяла майже безпомилково. Але, на жаль, Хорікіто, в одному ти помилилася. Зараз, лише в цю мить, я скажу тобі.

Я ніколи не вважав тебе своїм другом. Я ніколи не ставився до тебе як до однокласниці. У цьому світі перемога — це все. Методи не мають значення. Мені байдуже, чим доведеться пожертвувати. Доки я перемагатиму, мені все підходить.

Ти, Хірата, ні, всі люди — інструменти, не більше. Це і через мене ти опинилась в такому стані. Тому не звинувачуй себе, Хорікіто. Ти була мені корисною.

Я йшов брудною дорогою, освітлюючи шлях ліхтариком. Мої промоклі черевики вже були покриті багнюкою. Але мені було байдуже. По-перше, мені потрібно було зрозуміти, де ми знаходимося.

Коли я спустився вниз по схилу, я, безсумнівно, віддалився від табору класу D. Але я був упевнений, що якщо поверну в інший бік, то пляж буде поруч. Я міг би не зупинятися і йти лісом кілька днів, покладаючись на карту в голові.

— Зрештою, це було близько.

Як і планував, я дійшов до пляжу. Корабель тримався на воді, і світло було увімкнене. За кілька хвилин я повернувся туди, звідки прийшов. Хорікіта була непритомна. Вона не прийшла до тями, коли я взяв її на руки. Її гарне обличчя було забризкане брудом.

Я почав йти до пляжу, а не до нашого табору. Якимось чином мені вдалося зробити це вчасно. Було близько сьомої години вечора. Намети вчителів склали, щоб їх не здуло вітром.

Я піднявся пандусом на пристань і дістався палуби корабля. Один з викладачів це помітив і підбіг до мене.

— Тобі заборонено сюди заходити. Тебе дискваліфікують.

— Це надзвичайна ситуація. У неї висока температура і вона втратила свідомість. Будь ласка, хутчіше дайте їй відпочити.

Після того, як я пояснив ситуацію, вчитель пропустив рекомендації і виніс ноші. Я поклав на них Хорікіту.

— Вона не проти повернутися на корабель?

— Без питань. Однак дозвольте мені підтвердити одну річ. Оскільки ще немає восьмої години, це не повинно вплинути на перекличку, чи не так?

Була 7:58. Ледь-ледь, але ми мали встигнути. Однак мені потрібно було отримати обіцянку вчителя.

— Ти, безумовно, маєш рацію. Було близько. Але за тебе штраф таки буде.

— Розумію. І ще одне. Я хотів би повернути ключ-картку.

Я дістав з кишені картку і віддав її.

— Ну, тоді я піду.

Я не міг залишатися довше, тому повернувся на пляж, поки дощ все ще падав. Клас D втратить тридцять балів через повернення Хорікіти на корабель і ще п'ять балів через мою відсутність під час переклички.