Вступ

Ми дійшли до останнього дня спеціального екзамену. На відміну від острова, на борту цього корабля, оточеного розкішшю, час минав швидко. Поки Рюен зосередився на об'єднаній лобовій атаці, а Кацураґі продовжував свою стратегію залізної фортеці, Ічіносе Хонамі з класу B не могла придумати контрзаходів.

— Га! Я знову витягнула його! Невже я справді так жахливо граю в Стару Діву? — Ічіносе розкидала карти, що в неї залишилися, і на моїх очах важко лягла на стіл.

Незважаючи на те, що це була наша п'ята дискусія, дівчина запропонувала зіграти в карти ще раз. Я б поставив під сумнів такий підхід, але ніхто з класу А не вступав у розмову, тож ніхто її не зупинив. Невелика група людей просто вирішила, що краще проводити час за грою в карти, ніж нічого не робити.

Я був трохи стурбований тим, що Манабе та її друзі спробують протистояти Каруйдзаві, але, схоже, фото, яке я їм надіслав, справило бажаний ефект. Вони були слухняними. Каруйдзава теж поводилася нормально.

Якщо дивитися на речі з погляду Манабе, вона мала б подумати, що людиною, яка надіслала їй ті таємничі повідомлення через чат, мав бути або я, або Юкімура — хтось, хто був присутній під час інциденту на аварійних сходах. Звичайно, коли я відправив їй фото, я додав, що отримав його від однокласника. Дівчина могла припустити, що світлину пересилали і таким чином вона поширилася.

Зрештою, Манабе не спромоглася б з абсолютною впевненістю зробити висновок, що це був я. Це означало, що вона та її друзі не зможуть нічого вдіяти проти мене. Не було сенсу шукати того, хто зробив ті фотографії.

— Хіба це нормально просто сидіти отак? — зітхнув Юкімура. Він сів поруч зі мною, в його голосі звучали розчарування і смуток.

— Щось ти сьогодні понурий, Юкімуро-кун. Пограй з нами і розвій похмурість та приреченість. Давай, реванш! — закликала Ічіносе.

— Ні, дякую. Щось мені не хочеться. Чи справді все гаразд, Ічіносе-сан? Я маю на увазі, просто грати, поки не закінчиться тест. Я думав, що це ти тут керуєш групою.

Ічіносе зупинилася посеред тасування карт.

— Чи не занадто зручна відмовка, Юкімуро-кун? Якщо ти дійсно хочеш перемогти, не думаєш, що маєш покладатися на себе, а не на когось іншого?

— Так. Слушне зауваження, — відповів він.

Юкімура чудово розумів, що не впорається з такою відповідальністю. Попри це, він все ще хотів знайти спосіб все змінити. Якби тест оцінював виключно академічні здібності, то Юкімура був би на вершині будь-якої групи. Однак академічна обдарованість не робить вас природженим лідером. Це також не означає, що ви здатні придумувати нові ідеї. Деякі речі не можна владнати, запам'ятовуючи слова та формули.

За два іспити, які ми проходили під час літніх канікул, усі відчули гіркоту власного безсилля, навіть Хорікіта. Мені було цікаво, чи відчували Ічіносе та Мачіда роздратування через те, що опинилися в глухому куті. Однак це розчарування може стати силою, якщо не зламає дух.

Частина 1

— Що ж, спеціальний екзамен закінчиться після наступної дискусії. Як там у тебе справи, Аянокоджі-кун?

Це моя остання нарада з Хорікітою. Світ ззовні вже був оповитий темрявою. Розмова в чаті залишила б сліди, які можна було б відстежити. Щоб уникнути цього, ми зустрілися особисто.

— Значних змін не відбулося. Такими темпами віп-учень, схоже, втече. Як щодо тебе?

Я не думав, що можу очікувати чогось від Хорікіти, але тоді...

— Я виграю, — категорично відповіла вона.

— Ти впевнена, що не наламала дров? — запитав я.

— Я не знаю, хто може нас зараз слухати, тому не буду вдаватися в подробиці. Просто попрошу, щоб ти в мене повірив. Все буде добре.

Я вже чув від Хірати, що Кушіда була віп-ученицею групи "Дракон". Звісно, я міг уявити, як Рюен і Кандзакі робили все можливе, щоб це з'ясувати, але, схоже, Хорікіта подолала всі перешкоди. Якщо вона була такою впевненою, то, мабуть, не було про що хвилюватися. Залишалося лише чекати на 500 000 балів, які з'являться пізніше. Це можна назвати нашою впевненою перемогою.

— Ти хотів мені щось порадити? — запитала вона.

— Немає потреби. Роби все, що вважаєш за потрібне.

Навіть якби вона розповіла мені про групу "Дракон", я нічим не зміг би їй допомогти.

— То про що ти хотів поговорити? Я думала, ми домовилися уникати непотрібних контактів.

Можливо, її... турбував Рюен, який несамовито переслідував Хорікіту?

— Ти ж знаєш, що не можеш вічно боятися Рюена? — спитав я.

— Судячи з того, як ти це сформулював, я припускаю, що ти здатен щось із цим зробити?

Здавалося, вона не очікувала від мене багато, бо здивувалася, коли я кивнув.

— Я переманив Хірату на наш бік. Думаю, на нас чекає тісна співпраця з ним.

— Я не дуже цього хочу, — сказала вона.

— Що ж, це нічого. Я ж не кажу, що саме ти маєш зв'язуватися з Хіратою. Я візьму це на себе й буду підтримувати стосунки. Все, що тобі потрібно робити, це не відставати.

— Мені не дуже подобається, як вільно ти працюєш у тіні, — відповіла вона.

Я так і думав, що вона скаже щось подібне.

— У такому разі, показуйся, коли ми щось будемо обговорювати. Навіть якщо не будеш говорити, ти ж можеш слухати, чи не так?

— Ну, мабуть, так, — зітхнула вона. Хорікіта здавалася незадоволеною, але оскільки я дав їй можливість брати участь у розмовах, вона вже не має чим мені дорікати. Крім того, Хірата мав величезний вплив у нашому класі. Побачивши його лідерські якості в дії, Хорікіта, ймовірно, зрозуміла б його.

— Згодом я хочу познайомити тебе ще з однією людиною. Хірату теж. Переконайся, що матимеш трохи часу, перш ніж оголосять результати, — сказав я.

— Ну все, оце мені дуже не подобається. Я не хочу, щоб ти просто ходив і наймав людей, як тобі заманеться, — огризнулася вона.

— Думай про це як про компенсацію за те, що опинилася на передовій. Що не кажи, а ця людина буде корисною для нас.

— В загальних рисах я уявляю, про що ти думаєш, але... Ну, добре. Хай там як, зустрінемося тут після закінчення тесту.

З цими словами я подивився на годинник. До фінальної дискусії залишилося пів години.

— Цікаво, скільки зрадників буде під час цього випробування, — сказала Хорікіта.

— Хтозна. Я був здивований, що тест закінчився так несподівано для групи "Корова", але не можу собі уявити, що ми побачимо подібне ще раз. Зрештою, найімовірнішим результатом буде те, що віп-учні втечуть, а час вичерпається.

— Так, я теж так думаю, — Хорікіта ненадовго відвела очі — такий несвідомий жест роблять люди, коли їх щось турбує.

— Щось не так? — запитав я.

— Нічого. Просто... Щось у цьому екзамені не сходиться. Але не повинно бути жодних помилок. Я точно маю виграти, — відповіла вона.

Частина тривоги Хорікіти нарешті просочилася назовні. Навіть якби я сказав їй кілька теплих слів, вона б відповіла, що цього не потрібно, тож я просто мовчав.

Частина 2


Група «Кролик» мала розпочати шосте й останнє обговорення, все ще не маючи жодної надії на прорив. Я хотів спокійно і ретельно зібратися з думками, тому, коли Хірата та інші вийшли з нашої кімнати, я попрямував на зустріч сам. Оскільки до початку дискусії залишалося ще близько пів години, я припустив, що там ще нікого не буде. Однак мої очікування розвіяла чиясь присутність.

— Вона, мабуть, прийшла раніше, — сказав я вголос.

Ічіносе міцно спала на підлозі. Чому один лише її вигляд так лоскоче чоловіче серце? Ох, це було небезпечно, реально погано. Оскільки вона лежала на боці, я міг бачити її пухкі стегна чіткіше, ніж зазвичай.

Хоча я знав, що не повинен цього робити, я не міг не дивитися на її стегна, потім на ноги, на обличчя, а тоді на груди. Потім знову на стегна. Поки мої підліткові бажання брали гору, щось біля її потилиці привернуло мою увагу. Це був мобільний телефон Ічіносе. Вона, мабуть, користувалася ним перед тим, як заснути.

Наші телефони містили досить багато інформації. Вони не лише відігравали життєво важливу роль у цьому тесті, але й дозволяли підтверджувати деталі, наприклад, у кого скільки було балів. Звісно, щоб дізнатися це, потрібен був ідентифікатор і пароль. Але щоб уникнути клопоту, пов'язаного з необхідністю кожного разу входити в систему, деякі учні просто застосовували автоматичний ввід. Іншими словами, якби я зараз зазирнув у телефон Ічіносе, то міг би багато чого дізнатися. Наприклад, про те, як вона живе, або кількість балів, які вона набрала. І я знав, що в неї на пристрої був автоматичний ввід.

Я наближався дуже обережно, крок за кроком.

— Оох... ах...

Коли я скоротив відстань між нами, Ічіносе злегка заворушилася, можливо, відчувши якісь зміни в повітрі. Але вона знову заснула, і її дихання розслабилося. Схоже, я її не розбудив. Я знову спробував підійти ближче.

— Ммм...

Що я роблю? Навіть якби це був ефективний спосіб збору інформації, якби мене хтось побачив, то подумав би, що я збоченець. А якщо Ічіносе прокинеться? Виникло б величезне непорозуміння. Хоча було нормально зайти в кімнату на пів години раніше, було б дивно так безсоромно чекати біля дівчини, що спала.

Ну, мені не було за що відчувати провину. Тому я зберігав спокій. І крок за кроком наближався до Ічіносе.

— Оох... ем... — вона пробурмотіла щось нерозбірливе.

Недобре. Щоразу, коли я ворушився, Ічіносе починала прокидатися. Задля перевірки, я спробував рухати ногою вперед-назад на одному місці, не просуваючись вперед. Якби Ічіносе хоч якось відреагувала, я б припустив, що у неї дуже чутливий сон. Кажуть, що такі люди дуже напружені...

Хрусь, хрусь. Я виставив праву ногу вперед, а потім повернув її у вихідне положення.

Боже, я жалюгідний.

Нащо мені так підкрадатися? Мене б точно затаврували збоченцем, якби побачили. Усвідомлюючи, що мої дії були абсолютно безглуздими, я припинив спроби підглянути в її телефон й натомість відійшов подалі. Я сів у іншому кінці кімнати. Звідси я не міг зазирнути у заховане за її стегнами місце. Також я розумів, що так її випадково не розбуджу.

Але що мене турбувало найбільше — це те, що було ще рано. Якого дива вона тут? Цікаво.

Хвилин за двадцять до того, як мала розпочатися дискусія, в кімнаті заграла якась приємна музика. Вона лунала з телефону Ічіносе.

— Ммм... — пробурмотіла вона.

Ічіносе, все ще із заплющеними очима, взяла телефон. Вона розблокувала екран і зупинила музику, яка, очевидно, була будильником. Дівчина, досі виглядаючи досить сонною, почала вставати. Майже одразу вона помітила мене.

Мені було цікаво, чи не буде їй огидна моя присутність, але Ічіносе це анітрохи не турбувало.

— О, рада... хааа... бачити тебе, Аянокоджі-кун. Вибач, мій будильник тебе налякав? — запитала вона.

— О, ні. Схоже, ти добре спала.

— Ха-ха-ха, вибач за це. Я просто відключилася. Спала як убита. А ти прийшов рано. Хіба ще не двадцять хвилин до дискусії? — запитала вона.

— Я мав би запитати тебе про те ж саме. Коли ти прийшла?

— Гадаю, годину тому. Хотіла побути в тиші та спокої. Оскільки друзі то заходять, то виходять з моєї кімнати, там досить шумно.

Очевидно, це було найкраще місце для сну.

— Крім того, я хотіла зібратися з думками, — додала вона. Замість того, щоб виглядати бадьорою після сну, вона, здавалося, була охоплена раптовим натхненням.

— Є якісь результати? — запитав я.

— Більш-менш.

Вона підвелася. Тоді Ічіносе чомусь підійшла і сіла поруч зі мною. Ми залишилися в кімнаті удвох. Простір між нами зменшувався. Хоча я не міг приховати свою нервозність, дівчина, здавалося, не помічала цього.

— До початку дискусії залишилося ще трохи часу. Чому б нам не поговорити? Тобто, якщо ти не проти, — сказала вона.

— О ні, все гаразд. Я не проти.

— Добре. Правду кажучи, Аянокоджі-кун, я хочу тебе дещо запитати. Я ставила це питання всім своїм однокласникам, включаючи хлопців. Але я вже давно думаю запитати й інші класи. Мені просто трохи цікаво. Аянокоджі-кун, ти хочеш досягти класу А?

Я міркував над тим, що вона мене могла запитати, але питання виявилося напрочуд звичайним.

— Ну, так. Звичайно, хочу. Я думав про те, щоб піднятися до класу А. Ні, зачекай... Напевно, точніше буде сказати, що я повинен прагнути класу А.

— Через гарантію вступу до університету чи успішної кар'єри? — запитала вона.

У нашій школі учні класів від А до D змагаються між собою. Найбільший привілей — гарантований вступ до будь-якого навчального закладу чи успішний кар'єрний шлях — мали лише учні класу А. Багато хто може подумати, що це звучить як розіграш. Шкільна брошура була досить неоднозначною, тому деталі були незрозумілими.

— У наш час не так легко вступити до навчального закладу чи отримати роботу. Особливо роботу, — сказав я.

— Я теж так думаю. Але чи не здається тобі, що надмірна довіра до системи може бути небезпечною? Щось є в цих 99.9%, про які нам не говорять. Щось небезпечне, — сказала Ічіносе.

Дівчина мала на увазі показник "99.9% ймовірності вступу до університету та працевлаштування", який рекламувала школа. Вона мала рацію щодо прихованих пасток. Скажімо, я хотів би стати професійним бейсболістом, але не мав досвіду гри. Як би школа допомогла мені стати професіоналом? Навіть з їхніми зв'язками були обмеження. Навіть якщо регулярно грати в школі, не факт, що вдасться стати професіоналом. І навіть якщо закінчити університет або аспірантуру, це також не гарантує жодного майбутнього. Серйозно, лише невеликій частині людей вдається досягти того, чого вони прагнуть.

За статистикою лише один з шести учнів може досягти своєї мрії. Спочатку ви можете подумати, що це висока ймовірність, але дані неоднозначні, а статистика нечітка. Бути професійним бейсболістом — це не те ж саме, що стати найкращим гравцем у світі. Якщо зібрати всіх професійних бейсболістів, включно з тренерами, то вийде приблизно 900-1000 осіб. Однак, якщо йдеться про мрію грати в команді як регулярний гравець і перемагати суперників з першої спроби, то, можливо, максимум сотня людей на таке здатна. І нарешті, навіть якщо ви отримали місце постійного гравця, то повинні постійно доводити, що заслуговуєте на це більше за інших, що ви цінний для команди.

Іншими словами, що б не обрали, ви навряд чи досягнете своєї мрії. Це надзвичайно складно. Багато учнів просто продовжують нудне, виснажливе життя, роками прагнучи здійснення мрій лише на словах. Для того, щоб дійсно досягти цілі, потрібно багато зусиль і везіння.

— Але ця школа... Ну, вона все ж має неймовірний вплив, так? Більшість людей, які досягають чогось у житті, завдячують тому, що їм допомагає хтось впливовий. Чи тебе таке не цікавить, Ічіносе?

— Ні, я такого не казала. Я хочу закінчити школу в класі А. В мене є мрія, яку я прагну здійснити, — відповіла вона.

Хоча дівчина посміхалася, її очі були непохитними і серйозними.

— У школи хороша система, але якщо не досягнеш класу А, це означає, що ти невдаха. Тут все залежить від здібностей, і якщо їх недостатньо, навряд чи ти коли-небудь потрапиш до еліти. Учнів класифікують на основі сприйняття їхніх переваг або недоліків. Зараз з нас двох, Аянокоджі-кун, лише один може здійснити свою мрію. Але, з іншого боку, ми обоє можемо зазнати невдачі у досягненні власних цілей.

Хоча ми спілкувалися як друзі, лише один з нас міг виграти.

— Ти ж чула, що є винятки з правил?

— Хм? Ти маєш на увазі, що хтось зможе набрати двадцять мільйонів балів?

— Так. За всю історію школи не було жодного учня, якому б це вдалося, але теоретично це можливо.

— Так, звісно. Гадаю, якщо врахувати цей варіант, то ми обоє можемо випуститись з класу А, — відповіла вона.

— Як би там не було, чи зможеш ти дійсно заробити двадцять мільйонів балів — це вже інша проблема. Навіть якщо добре складати іспити і економити бали, цього, ймовірно, буде недостатньо, — сказав я.

За один лише цей спеціальний екзамен можна було заробити велику кількість балів, залежно від того, наскільки старанно ти працював, але таких іспитів у нас було лише два. Відтепер не виключено, що їхня кількість зменшиться, а шанси отримати покарання зростуть.

— Це правда. Навіть якщо сильно економити, навряд чи комусь вдасться заощадити хоча б половину цієї суми, — розмірковувала Ічіносе.

— Так. Фінансове становище класу D особливо жахливе. Хоч Хорікіта і старається з усіх сил, але бали за екзамен на острові ще не надійшли. Насправді цілком можливо, що ми втратимо їх на цьому екзамені, — сказав я. — Ти ощадлива, Ічіносе? Ти не справляєш на мене враження людини, яка бореться за те, щоб звести кінці з кінцями.

— Хм, ну, не впевнена. Особисто я іноді використовую бали, а іноді заощаджую їх, як і всі. Хоча я в класі B, у мене не так вже й багато балів, — Ічіносе відповіла на моє запитання з легкістю. Я не бачив жодних ознак того, що вона щось приховує від мене, але...

— Аянокоджі-кун.

— Хм?

Ічіносе раптом повернулася до мене. Вона подивилася мені прямо в обличчя.

— Схоже, ти їх вже бачив, — зауважила вона.

Я не міг відвести погляд від її прекрасних очей. Вони ніби притягували мене до себе. Ічіносе виявилася навіть розумнішою, ніж я собі уявляв. Гадаю, вона бачила мої плани наскрізь.

— Вибач. Коли ти тоді користувалася телефоном, я випадково подивився на екран. Мені стало трохи цікаво і я розмірковував, чи запитати про це.

— Ха-ха, тобі нема за що відчувати провину абощо. Я ж не звинувачую тебе. Я маю на увазі, що це, безумовно, багато балів, чи не так?

Так і було. Ще до закінчення першого семестру Ічіносе набрала божевільну кількість балів. Навіть якби я заощаджував кошти, що роздавали першого числа кожного місяця, і нічого не витратив, я все одно не зміг би накопичити стільки.

— Але я не можу розповісти тобі жодних подробиць. Вибач, — додала вона.

— Тобі не потрібно простити пробачення.

— І звісно, Аянокоджі-кун, якщо тобі вдалося отримати цю інформацію і навіть якщо ти поділився нею з Хорікітою-сан, ти ж не розкажеш усім, правда? Я маю на увазі, навіть якби тебе про це запитали, ти б не сказав, ні?

— Я не планую нікому розповідати. Крім того, я міг помилитися. Я не буду наполягати.

А навіть якби й наполягав, не думаю, що отримав би задовільну відповідь.

— Ти знайшла спосіб перемогти? — запитав я.

— Хм, думаю, що так. Принаймні, я вважаю, що знайшла підказку.

Я не думав, що вона відповість чесно, але голос Ічіносе звучав розслаблено і впевнено. Вона була з тих людей, які діють за власною ініціативою і не гаять часу.

— У такому випадку, мені здається, що цей екзамен зведеться до битви між класами A та B.

— Ми не дізнаємося цього до самого кінця. Мій шлях до перемоги це...

Перш ніж вона закінчила свою думку, учасники нашої групи один за одним увійшли до кімнати. Першими прийшли учні класу А, але вони зайняли свої місця, навіть не привітавшись з нами.

— О, а це ще що? Ти вже тут, Аянокоджі?

— Наодинці з Ічіносе-доно? Боже, як підозріло. Таємне рандеву, чи що?

Юкімура з Професором засипали мене питаннями, коли разом увійшли до кімнати. Я не міг сказати, чи були вони нетерплячими або пригніченими, але здавалося, що хлопці вже зневірилися в перемозі. З іншого боку, учні класу B виглядали досить розслабленими.

— Ось і кінець, так? Знайшов якісь підказки? — запитав Хамаґучі. Він говорив зі мною лагідно, поки ми чекали на фінальну дискусію.

— Чесно кажучи, я поняття не маю. Ми нормально не поговорили, а це означає, що не було змоги взаємодіяти, — відповів я.

Це була моя офіційна відповідь, але я вже реалізував стратегію, яку планував від початку тесту. У мій план входили телефони, які кожен з нас отримав від школи. Я підмінив мобільний віп-учня, щоб замаскувати. Кушіда була віп-ученицею групи "Дракон", але що, якби вона та Хорікіта помінялися телефонами? Якби хтось підглянув електронну пошту, то запідозрив би, що ціллю була саме Хорікіта.

Тоді, якби зрадник подав її ім'я як відповідь, він припустився б помилки. А ми — виграли б.

— Доброго вечора. Приємно вас усіх бачити, — тепло привіталася Ічіносе.

Вона посміхалася, як завжди. Я одразу ж запустив пастку. Зрештою, ми не знали, хто ще мав приховані плани. Я чекав, коли Ічіносе заговорить, і вирішив втрутитися, перш ніж вона продовжить.

— Перепрошую. Якщо ніхто не проти...

— Я б хотів дещо запитати...

Ми з Хамаґучі заговорили одночасно.

— О, вибач. Продовжуй, Аянокоджі-кун.

— О, ні. Можеш бути першим. Я не проти, — сказав я.

Як неприємно. Що ж, це не заважало моєму плану, але будь-яка несподівана прикрість може дестабілізувати ситуацію. Я вирішив дати Хамаґучі висловитися першим. Я вклинюсь, коли все обдумаю. І тут хлопець несподівано зруйнував мої плани.

— Останні три дні я думав про те, як ми можемо досягти Підсумку №1, — сказав він.

Хамаґучі почав пояснювати свій план, який, на диво, був дуже схожий на мій.

— Існує спосіб для кожного з нас досягти бажаного результату, — продовжив він.

Слабкий проблиск надії засяяв в очах кожного.

— Це правда, Хамаґучі?

— Так. Я прийшов до цієї ідеї після того, як вислухав усіх присутніх, включаючи Ічіносе-сан та Мачіду-куна.

— Я не вірю. Нам ніяк не досягти Підсумку №1 без обговорення, — пихтів Мачіда.

— Давайте спочатку вислухаємо його. Хамаґучі-кун не з тих, хто говорить, не подумавши, — запропонувала Ічіносе.

— Я покажу вам усім свій телефон. Звісно, школа надіслала нам усім електронного листа. Гадаю, ви всі розумієте, до чого я веду? Оскільки нам заборонено фальсифікувати або спотворювати отримані електронні листи, ми не можемо обманювати одне одного. Тому відповідь проста. Ми покажемо наші листи, і так з'ясуємо, хто віп-учень. Так ми дізнаємося правду.

— Це тупо. Навіщо комусь показувати свій телефон тільки тому, що ти так сказав? Хтось може зрадити нас, як тільки ми покажемо листи. Ніхто не погодиться, — категорично відповів Мачіда.

Це був безнадійний план. Певна річ, що хлопець був приголомшений.

— Безумовно, це правда, що віп-учень не покаже телефона, якщо знає, що його можуть зрадити. Однак, з точки зору того, хто не є віп-учнем, немає жодного ризику в тому, щоб показати листа. Тест скоро закінчиться. Якщо нічого не зробимо, то втратимо шанс на перемогу. Припустімо, що однокласники прикриватимуть віп-учня. Це логічно, що ніхто з них не покаже свого телефона. Але так можна звузити список кандидатів.

— Навіть якщо ти дізнаєшся, хто ціль або до якого класу вона належить, щойно хтось вирішить зрадити, все буде скінчено. Проблема залишилася. Чи ти хочеш сказати, що перший, хто зрадить, переможе? — заперечив Мачіда.

Завдяки стратегії Хамаґучі вдалося б успішно відсіяти кандидатів. Але на цьому все. Зрештою, люди не збиралися грати чесно.

— У такому разі, будь ласка, мовчи і просто спостерігай. Нічого страшного, якщо ти не будеш брати участі, Мачідо-кун, — відповів Хамаґучі.

Він показав усім електронного листа, який отримав від школи.

— Я згоден з Хамаґучі-куном. Я теж покажу свій.

Після того, як його однокласник показав листа, Беппу з класу B зробив те саме. Це не було схоже на спонтанну ідею. Радше на стратегію, яку придумала Ічіносе. Як не дивно, її план був точно таким самим, як і мій. Однак я не знав, наскільки ретельно вона його продумала, і які її наступні кроки. Якщо вона просто вірила, що всі погодяться, то це було просто нерозважливо.

— Гадаю, що це напрочуд хороша стратегія. Я не маю жодних заперечень, — сказала Ічіносе.

Посміхаючись, дівчина потягнулася до свого мобільного телефону в лівій кишені спідниці.

— Я довго мучилася над цим питанням, але після того, як почула план Хамаґучі, я все зрозуміла.

Ічіносе витягла телефон. Я вирішив втрутитися і перервати її, перш ніж вона встигла б реалізувати свою стратегію.

— А ви серйозно налаштовані. Що ж, якщо всі збираються ставити на цей план, думаю, я теж приєднаюся, — сказав я.

Ічіносе ще не показала всім свого листа, коли я дістав телефон і зголосився бути наступним. Але насправді це був не мій мобільний; я помінявся з одною людиною.

— Аянокоджі-кун... ти на це згоден? — запитала Ічіносе.

— Звичайно. Після того, як вислухав Хамаґучі, я, чесно кажучи, не думаю, що у нас є інший варіант. З мене мало допомоги в обговореннях, тому все, що я можу, це показати правду, — відповів я.

— Зачекай, Аянокоджі. Немає жодного шансу, що ця стратегія спрацює, — сказав Юкімура.

Він намагався зупинити мене, але я все ж показав електронного листа на телефоні. Всі побачили, що я не був віп-учнем. За цією невидимою дамбою накопичувалася неймовірна кількість води. Якби навіть найменший отвір відкрився, дамба б зруйнувалася, а нас залило б каламутним потоком. І мої дії відкрили цей отвір.

— Так. Гаразд. Значить, ти не віп-учень, Аянокоджі-кун.

— Гаразд. Я теж покажу свій.

Серед купи людей, які все ще насміхалися над стратегією Хамаґучі, одна дівчина погодилася. Це була людина, на яку я сподівався найменше, — Ібукі Міо.

— Ти здуріла? Ми нічого з цього не отримаємо! — вигукнула Манабе.

Однак відповідь Ібукі була добре аргументованою.

— Якщо так триватиме й надалі, ніхто, крім віп-учня та його однокласників, нічого не отримає. Клас B це розуміє. Якщо будемо сидіти склавши руки, то не наздоженемо вищі класи. Саме тому вони й показують свої телефони. Я згодна з їхньою ідеєю, — відповіла вона.

— Це...

— А може, ти і є віп-учениця? — сказала Ібукі.

Вона не розмовляла з Манабе як із союзницею. Вона говорила так, ніби зверталася до ворога.

— Н-ні. Я...

— У такому разі, покажіть усім свою пошту.

Слова Ібукі залякали її однокласниць. Манабе та її подруги, ніби приймаючи наказ, показали всім листи. Полювання на віп-учня почалося. Каруйдзава дістала свого телефона, до якого був прикріплений ремінець, і теж передала його, щоб показати.

— Зачекай. Не тільки Аянокоджі-кун? Ти їх підтримуєш, Каруйдзаво? Ти на це згодна? — Юкімура був спантеличений.

— Я роблю це заради себе. Мені потрібні ці приватні бали, — сказала дівчина.

В її електронному листі було написано, що вона не була віп-ученицею. Каруйдзава була поза підозрою.

— То що ж мені робити? — пробурмотів Професор.

— Подумай сам, Сотомуро. Це добровільна справа.

— Гм... ну, я не хочу грузнути в ньому, тож просто покінчу з цим ділом.

Професор, побачивши, що ситуація змінилася, потягнувся за телефоном. Юкімура схопив його за руку і зупинив.

— Ти справді думаєш, що показувати всім свій телефон — це правильний крок? — запитав він.

— Знаєш, ти щось дуже нервуєш. Ти ж не віп-учень, ні? — запитала Ібукі.

Вираз обличчя Юкімури застиг.

— Ого, серйозно?

— Юкімура не віп-учень. Наскільки я чув, — сказав я.

Однак деякі учні розсміялися.

— Ти думаєш, що ми так легко повіримо? Можливо, він бреше, — Манабе кинула повний сумніву погляд на Юкімуру.

Якщо продовжуватиму заперечувати, що він віп-учень, то лише викличу більші підозри. Але мені ще рано було робити свій хід. Тому що Юкімура був...

— Занадто рано робити висновки. Юкімура-кун має рацію, — сказала Ічіносе. Вона знову полізла в кишеню і дістала телефон.

— Я трохи захопилася і проґавила свій шанс, але зараз я вам покажу, — сказала вона.

Ічіносе довела, що вона не була віп-ученицею.

— Зачекай, Ічіносе. Ти перед цим казала, що досі про щось мовчала?

Мачіда явно не забув.

— А, це? Я думала про те ж саме, що сказав Хамаґучі, і хотіла про це поговорити. Ось і все.

— Те ж саме?

— Як представниця класу B, я трохи заздрю, що Хамаґучі-кун випередив мене.

До цього часу всі, окрім учнів класу A та Юкімури, довели, що вони не віп-учні.

— ...

Усі зрозуміли значення довгого мовчання Юкімури. Мачіда та решта учнів класу A допитливо витріщилися на нього.

— Гаразд. Я покажу. Все, що я маю зробити, це показати, так? — пробурмотів він.

Юкімура, не витримавши тиску, витягнув телефон.

— Перш ніж я це зроблю, я хочу, щоб ви пообіцяли мені дещо, — сказав він.

— Пообіцяли? Що ти маєш на увазі, Юкімуро-кун?

— Я не хочу, щоб хтось із вас став зрадником. Особливо ви, клас А. Я хочу, щоб ви дістали свої телефони і поклали їх перед собою. Це стосується всіх. Всі, покладіть свої мобільні так, щоб я їх бачив, — вимагав він.

Він звернувся зі своєю заявою до Мачіди, який у відповідь пирхнув.

— Ти це про що? — запитав він.

— Саме про те, що сказав. Ні більше, ні менше.

— Ну, добре. Як хочеш. Якщо бажаєш побачити мій телефон, ось він.

Учні класу А, які сиділи трохи далі, спокійно підійшли і поклали свої мобільні на стіл. Після того, як вони це зробили, Юкімура, виглядаючи понурим, зробив свій хід. Він витягнув телефон і увімкнув його. Хлопець ввів шестизначний пароль і увійшов у систему. Юкімура відкрив електронного листа від школи і підняв телефон, щоб ми всі могли побачити.

— Пробач, що збрехав тобі, Аянокоджі, — пробурмотів він.

Клас D був здивований цим одкровенням найбільше.

— Я — віп-учень.

На екрані з'явився електронний лист, який відрізнявся від решти.

— Що, Юкімуро-доно, ти — віп-учень?! — заїкнувся Професор. Він виглядав здивованим, ніби не міг повірити в те, що бачив. Це фактично означало, що ми відмовилися від 500 000 балів, які клас D міг набрати. Однак я таємно обмінявся з Юкімурою телефонами.

— Якби я знав, що все так буде, то говорив би із самого початку...

Каруйдзава виглядала щиро шокованою і збентеженою. Дивлячись на неї та Професора, можна було подумати, що вони нізащо не запідозрили б, що Юкімура був віп-учнем. Мачіда стояв і дивився на телефон Юкімури.

— Електронний лист виглядає справжнім. Решта приватних чатів належать Юкімурі, тож тут не може бути помилки.

Мачіда, перевіривши особисту електронну пошту та чати Юкімури, підтвердив, що це правда. Він все ще вагався, і Ічіносе спробувала спокійно пояснити ситуацію.

— Це не може бути підробкою. Зрештою, у школі ж пояснювали правила, чи не так? Копіювання та передача електронного листа заборонена. Оскільки повідомлення надіслали з електронної адреси школи, то ймовірність того, що це фейк, дорівнює нулю.

Вона мала рацію. Створювати фальшиві листи було суворо заборонено. Якби ви порушили це правило, на вас чекало б відрахування. Тому все, що було в телефоні, мало бути справжнім.

— Отже, це точно Юкімура-кун.

Манабе кивнула. Важливим тут був процес, який привів до одкровення Юкімури. Те, чи була людина, яка тримала телефон, справжнім власником пристрою, не мало жодного значення. Іншими словами, судити про те, чи належав цей мобільний Юкімурі, було напрочуд складним завданням. Думка про те, що телефон підмінили, не була поза межами можливого.

Однак з показом процесу введення шестизначного пароля і розблокування телефона це стало зовсім іншою історією. Учень ніяк не міг знати пароль до чужого мобільного. Всі несвідомо визнали, що власником пристрою має бути Юкімура. Це не було результатом дедукції, а радше упередженими уявленнями.

— Вибач, Юкімуро-кун. Це все через те, що я пристав на той план в останній момент, — пробурмотів я.

— Ні, все гаразд. Це, мабуть, на краще. Я думав, що зможу викрутитися брехнею, але помилився. Я впевнений, що ти, Сотомура і Каруйдзава погодитесь, що це на краще, — сказав Юкімура.

Тепер усі думали про нього як про людину, яка хотіла здобути бали лише для себе.

— Що ж, тепер кожен знає відповідь. Це я, — сказав Юкімура.

Якби ми всі разом пройшли тест, кожен у нашій групі отримав би 500 000 балів. Підсумок №1, який спочатку здавався недосяжним, тепер опинився в наших руках. Ічіносе кивнула і звернулася до класу А з благанням набагато сильнішим, ніж раніше.

— Будь ласка. Співпрацюйте з нами. Не дайте мужності Юкімури-куна пропасти даремно. Я не хочу, щоб ви нас зрадили.

— Ми з самого початку діяли за вказівками Кацураґі. Ми нічого не будемо робити самостійно, — відповів Мачіда.

Так він сказав, але група розійдеться перед самим закінченням тесту. У цей тридцятихвилинний проміжок часу ми повинні були довіряти не лише своїм однокласникам, а й учням з інших класів.

— Я хочу вірити... Ні, я вірю кожному, — палко благав Юкімура.

Він просив усіх, незалежно від класу. Мені було цікаво, чи учні, які провели так багато часу разом за останні кілька днів, почали формувати зв’язки дружби. Мені було цікаво, чи приймуть вони бажання Юкімури і чи працюватимуть разом.

Ні, не приймуть. Я був у цьому впевнений.

Хтось зрадить. Я не сумнівався.

І якщо це станеться, то перемога дістанеться тим, хто підмінив телефони — класу D.

Юкімура, мабуть, теж у це вірив. Я уявив собі, що він ледь не вмирає від того, що стримує сміх. Однак його радість зникла, коли телефон почав вібрувати від вхідного дзвінка. Запанікувавши, Юкімура кинувся вперед, щоб вхопити телефон, але впустив його. За чистим збігом обставин мобільний впав екраном догори.

Оскільки пристрій був у беззвучному режимі, стіл здригнувся, продовжуючи вібрувати. На екрані було написано «Ічіносе». Сама дівчина, тримаючи свій телефон біля вуха, подивилася на нас з Юкімурою.

— Що ти робиш, Ічіносе? Немає сенсу дзвонити зараз Юкімурі, — сказав Мачіда з підозрілим поглядом.

Тільки ми з Юкімурою розуміли, що відбувається. Вона тихо поклала слухавку.

— Школа сказала, що змінювати або копіювати електронні листи заборонено, це факт. Тому повідомлення, яке ми бачили, було справжнім. Однак немає жодного правила, яке б забороняло обманювати решту за допомогою самого телефону. Розумієте, до чого я веду?

Ічіносе взяла мобільний і простягнула його мені.

— Людина, якій належить цей телефон, справжній віп-учень... це ти, правда? Аянокоджі-кун? Я щойно дзвонила тобі, а не Юкімурі-куну.

Я нещодавно обмінявся номерами з Ічіносе. І навіть якби у неї не було мого контакту, вона б все одно перевірила про всяк випадок.

— А-Але хіба це не дивно? Юкімура розблокував телефон прямо перед нами. Я перевірив його приватну електронну пошту, щоб повністю переконатися, — сказав Мачіда.

— Це все підлаштовано. Він міг легко отримати пароль заздалегідь, просто запитавши Аянокоджі-куна. Крім того, можна скопіювати історію дзвінків, електронну пошту, додатки і так далі, хоча це потребує певних зусиль, — сказала Ічіносе.

Обличчя Мачіди спалахнуло гнівом. Він вихопив телефон з моїх рук.

— Людям нелегко так брехати, особливо коли мета вже майже в руках. В останні моменти, чи то через недбалість, чи то через нервозність, з’являється прогалина. Юкімура-кун брехав і його жести та поведінка здавалися не такими, як зазвичай.

Ічіносе повністю розкусила мої спроби перехитрити групу. Юкімура зблід, поки вона говорила. Сумніваюсь, що він взагалі її чув.

— Ми теж якийсь час міркували над цим. Якщо віп-учень у вашому класі, один з варіантів — помінятися телефонами. Ви могли б ввести людей в оману, показавши введення пароля для розблокування.

Виходить, Ічіносе та її однокласники придумали ту ж саму стратегію, що і я.

— Але, як бачите, у цьому плані є слабке місце: номер телефону. Навіть якщо ідеально продублювати все від історії дзвінків до додатків, змінити номер не вийде. Ми з Хамаґучі якось спробували поміняти SIM-карти, щоб подивитися, що станеться, але вони прив'язані до конкретних телефонів. Якщо їх поміняти, стане неможливо додзвонитися. І байдуже, хто з ким поміняється: щойно я почую дзвінок, то зможу знайти власника. Якби я не могла, то навіть не пропонувала б цю ідею, — сказала Ічіносе.

Вона та Хамаґучі були на два кроки попереду. Вони, напевно, все спланували, домовившись, що саме Хамаґучі має підняти цю тему. За секунду правда вийшла на поверхню.

— Ти все зробив майже ідеально. Але не врахував, що наші SIM-карти прив'язані до конкретних пристроїв, чи не так? — зловтішалася дівчина.

Через динаміки пролунало оголошення про те, що у нас залишилося п'ять хвилин до завершення дискусії. Нам сказали, що за цей час ми маємо закінчити обговорення і повернутися до своїх кімнат.

— Чорт забирай! — вигукнув Юкімура.

— Кепські справи, Юкімуро. Хоча це була напрочуд гарна спроба, — сказав Мачіда. Він та інші засміялися, продовжуючи кепкувати.

Вони перезирнулися зі мною, хто також був співучасником цього плану. Юкімура все ще був помітно засмучений і тремтів, так само як і решта класу C. Класи С та А виглядали шокованими. Я впевнений, що у них було багато запитань, але правила забороняли нам продовжувати дискусію.

— Так чи інакше, ми переконались, що віп-учень це Аянокоджі-кун. Мачідо-кун, пообіцяй мені, що твій клас націлиться на Підсумок №1 і ніхто нікого не зрадить, — закликала Ічіносе.

— Так, звісно. Можеш мені довіритись. Ходімо, — сказав Мачіда.

Троє учнів класу A вийшли з кімнати одразу ж, раніше за всіх.

— Працюючи разом, ми можемо багато чого досягти. Тому ми ніколи не станемо зрадниками. Ось чому я хочу, щоб ви, клас С, зробили те саме. Будь ласка, потерпіть тридцять хвилин, — благала Ічіносе.

Манабе та інші кивнули і вийшли з кімнати. Юкімура подивився на телефон, який я стискав у руці.

— Я помилявся, коли погодився на твій план. Це відстій, — буркотів він.

Одне за одним усі вийшли з кімнати, залишилися лише я з Ічіносе.

— Тепер все, що ми можемо зробити, це довіритись, — сказала вона.

— Ага. Мабуть, що так, — відповів я.

— Ти дуже спокійний, Аянокоджі-кун. Не хвилюєшся?

— Не сказав би. Я все одно нічого не можу зробити, окрім як повірити. Піду до себе в кімнату.

Не було ніякого сенсу залишатися тут.

— Гей, зачекай секунду.

Ічіносе поклала руку мені на плече. В ту ж мить я відчув напругу між нами.

— Кому спала на думку ідея обмінятися телефонами? — запитала вона.

— Звісно, що Хорікіті.

— Зрозуміло. Будь ласка, передай їй дещо від мене. Скажи, що її план мав величезний успіх.

— Величезний успіх? Ти маєш на увазі нищівну поразку? Ми зазнали невдачі, ще й важкої. Ти ж бачила все наскрізь.

— Ха-ха-ха. Ви ж не чекали, що ми придумаємо такий самий план, чи не так?

— Мені шкода. Вибач, що намагався тебе обдурити, особливо після того, як погодився бути твоїм союзником. Ти сердишся?

— Звісно, ні. Ми теж діяли за власним планом, нічого тобі не сказавши, тож ми квити.

— Зрозуміло. Якщо ти це маєш на увазі, я впевнений, що Хорікіта відчує полегшення.

Я схопив телефон і попрямував до виходу.

— З-Зачекай, зачекай секунду. Ми ще не дійшли до найголовнішого, — сказала вона.

— Найголовнішого?

— Ну ж бо. Ти напрочуд погано ведеш справи з іншими, Аянокоджі-кун. Це правда, що SIM-карти закріплені за конкретними пристроями. Але є спосіб зняти блокування. Правильно? Я запитала у Хошіномії-сенсей, щоб переконатись. Вона сказала, що при наявності достатньої кількості балів, можна миттю розблокувати пристрій, — сказала Ічіносе.

Тієї ж миті я відчув як слабкий електричний струм пробіг спиною.

— Після того, як викривається брехня, більшість людей сприймають відповідь, яка слідує за нею, за правду. Юкімуру-куна, хоч він і розблокував телефон, ввівши пароль, все ж не визнали віп-учнем. І коли його брехню викрили, правда про те, що це ти був ціллю на іспиті, вийшла на поверхню. SIM-карта була вирішальним фактором. Тепер ніхто не підозрюватиме, що віп-учень це хтось інший. Але це пастка. Я сказала, що ідея обмінятися телефонами була недосконалою стратегією, але це брехня. Бо це надзвичайно ефективний спосіб. Звичайно, щоб він спрацював, це мусить бути пастка з подвійним дном. В такому разі правда залишиться в темряві. Ніхто не зможе зі 100% точністю встановити особу справжнього віп-учня.

Ічіносе розгадала мій план. Вона побачила стратегію, що стояла за ним. Дівчина зрозуміла правду, яку я приховував навіть від Юкімури. По-перше, вона знала, що я не був віп-учнем, але до Юкімури я підійшов саме в такій ролі. Як доказ, я скористався телефоном справжнього віп-учня, щоб зв'язатися з ним. Але реальною ціллю — реальною віп-ученицею і власницею цього телефону — була Каруйдзава. Вона дуже добре приховала цей факт. Єдиною людиною, якій вона по секрету розповіла про це, був Хірата. Спочатку хлопець приховував це і від мене, і від Юкімури. Ось чому він вдавав, що не знає, ким був останній віп-учень нашого класу, коли ми про це говорили. Однак щойно я дізнався про їхнє з Каруйдзавою минуле, Хірата розповів мені правду. Потім, після того, як використав Манабе для залякування Каруйдзави, я не знехтував нагодою помінятися телефонами.

Певна річ, я скопіював електронну пошту та історію дзвінків так само, як і з Юкімурою. Певна річ, я використав свої бали, щоб зняти блокування з SIM-карти. Це не було незаконно, і це можна було зробити безкоштовно в будь-якому великому магазині. Хоч ми й були на кораблі посеред моря, але я був упевнений, що школа буде готова надати послуги заміни або ремонту наших телефонів, якщо у них будуть пошкодження. Тому, користуючись телефоном Каруйдзави, я зміг перенести туди свій номер.

Тоді я поміняв цей телефон на телефон Юкімури. Звичайно, я сказав йому, що це мій телефон, і хлопець повірив. Якби він мене викрив, то дуже розлютився б.

Звичайна людина ніколи б не помітила, що ми з Юкімурою помінялися телефонами. Розумна людина помітила б підміну і звинуватила б мене в тому, що я був віп-учнем. Але вона б ніколи не дійшла висновку, що насправді це була Каруйдзава.

— Якби віп-учень був не у класі D, що б ти зробив? — запитала Ічіносе.

— Те саме, що й ти. Я б спробував з'ясувати, хто є віп-учнем, позичив би у нього телефон, а інший тримав би напоготові. Потім заявив би, що ціль це я.

Якби справжній віп-учень вийшов, щоб спростувати брехню, все було б зрозуміло. Просто вірити в те, що Ічіносе була віп-ученицею, означало, що тест закінчиться помилкою зрадника. В такому випадку клас B нічого не отримав би, а розрив між класами або зменшився б, або збільшився.

— Отже, мене викрили, так?

Ічіносе почала витягати телефони з обох кишень. Один належав віп-учневі класу В з іншої групи, а другий був телефоном іншого учня, який, скоріш за все, не був ціллю.

— Це лише моє припущення, але виходячи з того, як пройшла сьогоднішня дискусія...

Ічіносе швидко набрала коротке повідомлення на своєму телефоні.

— Справжньою віп-ученицею була Каруйдзава Кей-сан. Правильно?

Вона показала мені екран. На ньому було повідомлення про зраду, яке вона збиралася надіслати до школи. Однак, перш ніж щось могло статися, наші з нею телефони задзвонили одночасно.

“Тест для групи «Кролик» закінчився. Будь ласка, зачекайте на оголошення результатів.”

— Ох, здається, хтось став зрадником, так? Цікаво, це був клас А чи клас С?

— Чому ти вирішила, що це Каруйдзава? — запитав я.

— З тієї ж причини, що не повірила Юкімурі-куну. Вона поводилася незвично. Зазвичай ця дівчина не надто переймалася тобою, Аянокоджі-кун, але сьогодні вона постійно дивилася на тебе, а її обличчя було напруженим. Однак була ймовірність, що це не вона, тому я не могла відправити листа.

Виходить, що Ічіносе повністю розгадала мій план.

— Чому ти нічого не сказала? Принаймні, ти могла викрити мою брехню, — сказав я.

Ічіносе посміхнулася. Я, мабуть, ще ні разу не бачив від неї щирішої посмішки.

— Це ж очевидно. Хто з класів А та С не припустився б помилки, це буде нашою перемогою. Від самого початку я ніколи не мала наміру дійти Підсумку №1, або зраджувати і отримувати Підсумок №3. Щойно я дізналася, що віп-учень не з класу B, то зрозуміла, що дозволю іншому класу зрадити. Гадаю, зрадник, ймовірно, був з класу А, — сказала вона.

— Мачіда?

— Ні-ні. Морішіґе-кун. Він з фракції Сакаянаґі. Я сумніваюся, що він просто мовчки погодився з планом Кацураґі. Мабуть, вирішив, що якщо вже на те пішло, то краще йому зрадити групу і забрати очки. Ти так не думаєш?

Ічіносе засміялася і повернулася до мене спиною.

— Аянокоджі-кун, ти дивовижний. Знаєш про це? Наша розмова щойно довела, який ти насправді хитрий, скажи?

— Тобі слід хвалити Хорікіту. Вона дала мені вказівки, ось і все.

Схоже, мені потрібно ще раз оцінити Ічіносе Хонамі. Вона зуміла ретельно уникати ризиків, розробляючи стратегію, яка привела її до перемоги.

— Ну, тоді я піду. Буде кепсько, якщо порушимо правила.

Однак у ту мить, коли Ічіносе це промовила, обидва наші телефони відтворили унікальний звук. Він пролунав чотири рази, дуже швидко.

— Щ-Що це означає? — запитала Ічіносе.

Вона виглядала абсолютно шокованою, коли повільно перевела погляд з екрана свого телефона на мене.

Частина 3

Наш корабель плив темним, самотнім морем. Ближче до 23:00 почало збиратися все більше і більше людей. Кафе, яке до того було абсолютно тихим, почало наповнюватися учнями. Зрештою, вони зайняли майже всі місця. Я заздалегідь забронював чотири. До мене підійшла самотня дівчина.

— Вибач, що змусила чекати, — сказала вона.

Каруйдзава Кей наблизилась до мене досить покірно. Щось у її виразі обличчя відрізнялося від звичного.

— Вибач, що покликав так пізно.

— Ні, все гаразд.

Оскільки мені не було про що з нею говорити, я мовчки дивився на нічний пейзаж. Однак Каруйдзава виглядала так, ніби хотіла мене про щось запитати. Я глянув на неї.

— А, ем. Я просто хотіла дізнатися, чи все пройшло добре, — сказала вона.

— Не хвилюйся. Я впевнений, що один з хлопців класу А надіслав до школи електронного листа з моїм ім'ям, — відповів я.

У мене була ще одна страховка в рукаві, окрім подвійної заміни телефонів. Але оскільки я добре продумав свої плани, мені навряд чи було про що хвилюватися.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений? — запитала вона.

— Гадаю, ти маєш на увазі той папірець, який мені дав. Так, Аянокоджі-кун?

Від появи Хірати ззаду Каруйдзава аж підстрибнула. Що ж, цілком зрозуміло. Зрештою, вона тоді накричала на нього і сказала, що вони розходяться.

— Ви обоє чудово впоралися з цим тестом. Можу я сісти? — запитав він.

— Звичайно.

Каруйдзава посунулася, явно почуваючись незручно. Вона відвела погляд, але не подала жодного знаку, що проти. Була 22:55. Ще п'ять хвилин і усім учням розішлють електронного листа.

— Вже майже час. Хорікіта-сан ще не прийшла? Може, зв'яжемося з нею? — запитав Хірата.

— Вона з тих, хто приходить в останню мить. У нас ще є чотири хвилини, — сказав я.

— О, здається, вона вже тут, — сказав Хірата.

Схоже, Хорікіта прийшла раніше, ніж я очікував.

— Аах. Коли бачу вас, не можу не зітхати, — пробурмотіла Хорікіта.

— Нарешті ти тут. Гей, а хто це за тобою? — запитав я.

— Не звертай на нього уваги. Думай про нього як про привида, що причепився до моєї спини, — категорично відповіла Хорікіта.

— Ой, та годі тобі. Не кажи так, Хорікіто. Я просто подумав, що ти нервуватимеш через іспит, тож хвилювався за тебе. Тому й прийшов провідати.

Судо Кен. Я не бачив його кілька днів. Він стояв так близько до Хорікіти, що вони майже торкалися одне одного.

— Ти заважаєш. Забирайся геть, — сказала вона.

— Е-ей, не кажи так. Знаєш, я цьому тесту віддав усе, що мав.

— У такому разі, чи віриш ти, що отримаєш гарні результати?

— Я був лише на крок позаду, ось і все. Схоже, хтось відправив електронного листа раніше за мене, — пробурмотів він.

Хорікіта перестала звертати увагу на його недолугі виправдання і сіла за вільне місце. Судо швидко підійшов, щоб взяти стілець з сусіднього столу.

— Ти заважаєш, — буркотіла Хорікіта.

— Перестань. Все ж гаразд, чи не так? Я просто послухаю. Ви ж не проженете однокласника, правда?

Це була доволі незвична група людей. Судо, здавалося, не виявляв наміру когось слухати.

— Хай там як, щодо тих кількох електронних листів, які ми отримали, — почала Хорікіта.

— Так. Я теж на цьому зациклився, — сказав я.

Ми говорили про те, що сталося дві години тому. Саме тоді, коли я збирався попрощатися з Ічіносе, усі учні отримали майже одночасні чотири електронні листи у швидкій послідовності. Вони повідомляли нам про закінчення тесту для кількох груп. Випробування закінчилося для груп "Щур", "Кінь", "Півень" і "Свиня". У кожній були зрадники.

— Мінамі-кун був віп-учнем групи "Кінь", так? — запитала Хорікіта.

— Так. Хтось його викрив, — міркував я.

— Хтось із нашого класу відправляв відповіді? — запитала вона.

Дівчина була схвильована. За неправильне ім’я покарання було високим.

— Мене це трохи турбувало, тому я ходив і розпитував людей в окремих групах. Ніхто з хлопців не сказав, що став зрадником, — відповів Хірата.

Будемо сподіватися, що вони йому не збрехали. Гадаю, що їм можна довіряти до певної міри.

— З Ямаучі все гаразд? — запитав я.

— Мабуть, що так. Ямаучі-кун був у групі "Півень". Здається, він намагався надіслати електронного листа, але надто довго мучився з ним. Тест закінчився до того, як він зміг його відправити, — сказала Хорікіта.

— Я не знаю, хто це був, але він зробив нам послугу, зрадивши групу до того, як це зробив би наш однокласник, — сказав я.

Хорікіта передбачала, що якби Ямаучі відправив електронного листа, то, швидше за все, відповів би неправильно. Вона, мабуть, мала рацію. Він міг вважати себе безрозсудним, сміливим хлопцем, але щойно Ямаучі завагався надсилати того листа, для нього все було скінчено. Він не був тим самовпевненим юнаком, яким себе уявляв.

— Але я не знаю, як там у дівчат, — сказала Хорікіта.

— Я вже перевірила. Ніхто не надіслав електронного листа, — без вагань відповіла Каруйдзава. Як очільниця дівчат класу D, вона могла бути впевнена у правдивості інформації, так само як і Хірата.

— Зрозуміло, — однозначно відповіла Хорікіта. Звісно, оскільки вона не мала необхідної соціальної ваги, їй не залишалося нічого іншого, окрім як прийняти те, що їй сказали.

— Все ж таки цікаво, чому для пояснень правил іспиту нас ділили на невеликі групи? — пробурмотів Хірата, наче його досі мучили сумніви, яких він ніяк не міг позбутися.

— Цей іспит був спрямований на перевірку нашого мислення. Не те щоб на кожне питання була відповідь, — сказала Хорікіта.

Можливо, ми по-справжньому зрозуміємо все лише тоді, коли розкриємо ті безглузді блефи. Істина ховається серед цих численних сумнівів.

— Що мене турбує, так це те, що ті чотири листи прийшли майже одночасно. Школа сказала, що в кінці тесту в нас буде тридцять хвилин на те, щоб зрадити, але всі листи прийшли з інтервалом в одну-дві секунди один від одного, — продовжила вона.

— Хіба це не просто збіг? — запитав Судо. Схоже, з його точки зору все було збігом.

— Коли Коенджі-кун надіслав електронного листа, щоб зрадити свою групу, школа відреагувала без зволікань. Якщо подумати про те, як швидко це зробили, то процес, мабуть, автоматизований, — почала Хорікіта.

— Тож цілком ймовірно, що всі зрадницькі листи надіслали разом. Іншими словами, вони прийшли з одного класу, — Хірата закінчив її думку.

Так і є. Я не міг придумати жодної іншої причини.

— Можливо, вони відправили листи одночасно, щоб продемонструвати свою перевагу, — додав він.

— Ага. І в мене на думці лише одна людина, яка б таке зробила, — сказав Хорікіта.

Вони з Хіратою мали природне взаєморозуміння. Я був вдячний, що вони могли комунікувати без мого втручання. Зустріч у цьому конкретному кафе — місці, яке ми вже багато разів відвідували, — була свідомим кроком з мого боку.

— То ви всі тут, га?

Так я міг запросити шостого гостя приєднатися до нас.

— Рюен!

Судо, помітивши новоприбулого, підвівся, ніби погрожуючи, але Рюен не звернув на це уваги. Він просто схопив вільний стілець, з силою грюкнувши ним поруч з Хорікітою, перш ніж сісти.

— Я подумав, що матиму більше насолоди, якщо дізнаюся результати разом з вами. Дуже дякую, що зібралися в такому легкодоступному місці, — сказав він насмішкувато.

— Так, я вибрала це місце, бо навіть такий ідіот, як ти, зможе його легко знайти. Маєш бути вдячний, — відповіла Хорікіта.

— Так чи інакше, Судзуне, у тебе тут досить велика компанія. Ти що, стала більш товариською? — пробурмотів Рюен, дивлячись на нас чотирьох, що зібралися за столом, при тому повністю ігноруючи Судо.

— Мені не подобалося твоє наполегливе докучання. Я саме про це розповідала, — рішуче заявила Хорікіта.

— Не чіпляйся до Хорікіти! — заревів Судо.

— Судо-кун, заспокойся, — огризнулася Хорікіта.

— Ох, — понуро пробурмотів він. Судо покірно сів у крісло. Хлопець був напрочуд слухняним.

— Я не думав, що у тебе взагалі є друзі, — дражнив дівчину Рюен.

Це була оборонна стратегія, яку я розробив спеціально для боротьби з ним. Збільшивши кількість людей у соціальному колі Хорікіти, я успішно створив захисний прошарок. З більшою кількістю людей, за якими треба стежити, Рюен не зможе встигати за всім. Стане неуважним.

— Результати оголосять з хвилини на хвилину. Чогось очікуєш? — запитав він.

— Більш-менш. А ти виглядаєш доволі розслабленим, — сказала Хорікіта.

— Хех. Я б тут не сидів, якби не був розслабленим. Схоже, натовп такий самий, як і минулого разу, — відповів Рюен.

— А я пам'ятаю, що на минулому оголошенні результатів, ти поводився дуже пихато. А тоді з розгромом програв, — кепкував Судо, вказуючи пальцем на Рюена і сміючись.

Хорікіта, ніби погоджуючись із однокласником, кинула на опонента огидний погляд.

— Припини, Судзуне. Ти ж знаєш, що якщо зараз задиратимеш носа, то потім просто осоромишся. Я вже знаю ім’я цілі нашої групи, — сказав Рюен.

Брехав він чи ні, але Хорікіта анітрохи не здригнулася. Дівчина була переконана, що не програє Рюену.

— Я дуже рада це чути. З нетерпінням чекаю на результати, — впевнено відповіла вона.

— Немає потреби чекати на оголошення. Хочеш, я скажу тобі, хто був ціллю групи «Дракон»? — запитав він.

— Вибач, але я чую лише дратівливе скиглення невдахи. Випробування вже закінчилося, і ніхто з групи «Дракон» не став зрадником. Це може означати лише одне, — відповіла дівчина. Іспит закінчився, але Рюен так і не з'ясував, що Кушіда була віп-ученицею.

— Якби ти тільки могла пізнати глибину мого милосердя, то була б зворушена. Настільки зворушена, що у тебе стало б мокро між стегнами, — розсміявся Рюен, ніби така вульгарна мова була смішною.

— Гаразд, тоді скажи мені. Хто віп-учень групи «Дракон»? — запитала Хорікіта.

Рюен, ніби чекав, що вона запитає, затулив своє усміхнене обличчя рукою. Хлопець дивився на нас крізь щілини між пальцями, наче якийсь звір у клітці. Здавалося, він був готовий перегризти горло своїй жертві.

— Кушіда Кікьо.

— А? — вирвалось у безтурботної досі, але закляклої тепер Хорікіти. Вона була впевнена, що він ніколи не вгадає. Хірату, який також був у групі «Дракон», це так само приголомшило.

— Вибач, але я знав, що Кушіда була віп-ученицею ще з другого дня тесту, — сказав Рюен.

— Ти жартуєш, так? Якби це було правдою, ти б зрадив нас і відправив електронного листа. Але екзамен так не закінчився. Це означає, що ти усвідомив цей факт після закінчення іспиту. Інакше ніяк. Хіба я помиляюся? — запитала Хорікіта.

— Мені було так тебе шкода. Ти була настільки впевнена у своїй перемозі, що дивилася на інших зверхньо. Ти відчайдушно намагалася відводити підозри розмовами, припускаючи, що ніхто не дійде до правильної відповіді. Ось чому я підігравав до кінця.

— Як ти це з'ясував? — запитав Хірата. У його питанні була суміш допитливості та страху. Йому, напевно, було цікаво не тільки тому, що він так ретельно захищав Кушіду, а й тому, що Рюен не зрадив.

— На жаль, відповідь на це... Ну, це стосується тебе, Судзуне, — відповів Рюен.

— Мене? — перепитала вона, приголомшена. Хорікіта, мабуть, відчайдушно намагалася залишатися спокійною, прокручуючи в голові тест. Коли, де і як він міг дізнатися?

— Я зрозумів це завдяки твоєму тілу. Рухи твоїх очей і рота. Твоє дихання. Твоя поведінка. Твій тон. Все в тобі говорило, що ти брешеш, — продовжував Рюен моторошним голосом.

— Досить жартів!

— Жарти? Якщо це жарт, то звідки мені знати правду?

— Це... Я впевнена, що ти міг просто почути це від когось, — затнулася Хорікіта.

— Я розумію, що ти відчуваєш. Тобі не хочеться визнавати, що ти найнекомпетентніша людина в групі. Але не звинувачуй себе, Судзуне. Ти лише вибрала не того суперника. До того ж цей іспит просто мусив бути суцільним хаосом. Хай там як, клас А розбудять особливо грубим способом. Розслабся.

— Що? Що ти зробив? — запитала Хорікіта.

— Скоро ти все зрозумієш.

Виходить, це Рюен відіграв головну роль у чотирьох листах-зрадах. Коли годинник пробив одинадцяту, ми одночасно отримали сповіщення. Кожен з нас, окрім Рюена, переглянули результати:

 

[Щур: Підсумок №3. Зрадник відповів правильно.

Корова: Підсумок №4. Зрадник відповів неправильно.

Тигр: Підсумок №2. Віп-учня не розкрили.

Кролик: Підсумок №4. Зрадник відповів неправильно.

Дракон: Підсумок №1. Вся група відповіла правильно наприкінці тесту.

Змія: Результат №2. Віп-учня не розкрили.

Кінь: Результат №3. Зрадник відповів правильно.

Вівця: Результат №2. Віп-учня не розкрили.

Мавпа: Результат №3. Зрадник відповів правильно.

Півень: Результат №3. Зрадник відповів правильно.

Собака: Результат №2. Віп-учня не розкрили.

Свиня: Результат №3. Зрадник відповів правильно.

 

На основі цих результатів, збільшення або зменшення очок класу і приватних очок виглядає наступним чином. "ОК" і “ПБ” використано для позначення “очок класу” і “приватних балів” відповідно.

 

Клас A: мінус 200 ОК; плюс 2 млн ПБ

Клас B: без змін ОК; плюс 2,5 млн ПБ

Клас C: плюс 150 ОК; плюс 5,5 млн ПБ

Клас D: плюс 50 ОК; плюс 3 млн ПБ]

 

— Клас С... впорався найкраще, — пробурмотіла Хорікіта.

Всі виглядали приголомшеними результатами.

— Хіба це не чудово, Судзуне? Завдяки твоїй помилці групі "Дракон" вдалося пройти цей тест з Підсумком №1. Через це всі класи отримають додаткову кількість балів, — радісно вигукнув Рюен. Він заплескав у долоні і задоволено посміхнувся. — Якщо благатимеш, я розкажу тобі відповідь. Що скажеш? — запитав він.

— Хто б... — Хорікіта почала було огризатися, але швидко заткнула рота.

— Ох, який у тебе погляд. Досить сексуальний.

Рюен дістав телефон і поклав його на стіл. На екрані з'явився список, і в ньому були імена віп-учнів класу А з груп "Щур", "Півень" і "Свиня".

— Я вніс певні корективи і дійшов до суті тесту. Потім я просто зосередився на учнях класу А, — сказав він.

Рюену вдалося скласти тест, не націлюючись на класи B та D взагалі. Нікому не мало бути під силу зробити щось подібне, але йому вдалося.

— Прикро це казати, Судзуне, але ти моя наступна ціль. Я піду на тебе з усіма своїми силами. Я не зупинюся, поки не розірву тебе на шматки, як ментально, так і фізично.

Хорікіта, не маючи змоги відігратися, просто продовжувала дивитися на результати. Отримавши таку величезну кількість балів, клас С здобув перевагу. Переглянувши підсумки, стало зрозуміло, що Коенджі врятував наші дупи, хоча ми думали, що він налажав. Якби хлопець не зробив того, що зробив, перемога належала б виключно класу С. Певна річ, дії Коенджі призвели до того, що решта віп-учнів зазнали більшого тиску.

— З нетерпінням чекатиму другого семестру, — сказав Рюен.

Хлопець, який повністю відігрався за екзамен на острові, задоволено пішов. Ми ж були не зовсім у святковому настрої. Якби хтось побачив суворі вирази наших облич, то подумав би, що ми зазнали нищівної поразки.

— Я розумію, що Рюен-кун зумів знайти віп-учнів класу А, безперечно, але мене це не переконало, що у нього є якийсь надприродний талант. І все ж, як група "Дракон" досягла такого результату? — запитав Хірата.

Ніхто не відповів, можливо, тому, що ніхто не міг цього зрозуміти.

— Я вважаю, що це не таке вже й складне питання. Якщо просто замислитесь над ним, то воно відносно просте, — сказав я всім.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо не зважати на те, як Рюен дізнався імена віп-учнів, то все, що йому потрібно було зробити, це сказати іншим “Кушіда — віп-учениця” перед закінченням іспиту, правильно? Певна річ, ніхто не повірить словам такого як Рюен. Особливо в групі настільки розумних та обдарованих людей. Однак фінальні 30 хвилин це інша справа. Навіть якщо помилитися, то ризику втратити очки класу не було. Таким чином, навіть той, хто грав у захисті, як-от Кацураґі, міг проголосувати, чи не так? Якби був хоча б 1% шанс, що Кушіда справді віп-учениця, то учасники групи отримали б Підсумок №1, який був найкращим для всіх.

Якби він підготував ґрунт заздалегідь, все вийшло б надзвичайно просто. Але зазвичай щось подібне зробити не вдається. Це крок на межі можливого; те, що не могло б статися, якби хоча б одна людина не вірила, що Кушіда — ціль іспиту. Чи було це взагалі реальним? Скільки б не міркував, ніяк не позбудуся сумнівів. Я ніколи не міг собі уявити, що він зможе досягти успіху. Як йому вдалося завоювати довіру решти групи, звісно ж, за винятком класу D? Мені було дійсно цікаво.

Можливо, у нього були незаперечні докази?

— Хорікіто. Я думаю, що у нас може бути проблема, — сказав я. Швидкого вирішення для неї не було. Залежно від того, як розвиватимуться події, клас D міг надовго застрягти через перешкоди.

— Під проблемою ти маєш на увазі Рюена-куна? Це правда, що він дуже добре впорався з цим випробуванням, але немає жодних гарантій, що він буде небезпечним у майбутньому. Зрештою, твоя група перемогла на іспиті. Правильно? — запитала вона.

— Ти маєш рацію. Я, мабуть, занадто багато думаю. Не хвилюйся.

Ймовірно, це були лише мої передчуття. Але що буде, якщо вони справдяться? Можливо, це наші перші непевні кроки до відчаю. Але я також відчував, як всередині мене росте якась чужа мені емоція. Це було щось схоже на азарт.