Учні класу D
Ласкаво просимо до класу елітиВступ
Другого шкільного дня, хоча насправді це був лише перший день занять, більша частина часу була присвячена ознайомленню з політикою та правилами школи. Очікування багатьох учнів були повністю розбиті тим, наскільки приємними та доброзичливими були викладачі. Бувши наодинці, Судо, який на днях влаштував переполох, спав під час уроку, мов колода. Вчителі це бачили, та ніхто його не будив.
Зрештою, слухати урок чи ні — вибір за нами, тому вчителів подібне не хвилювало. То це так вони взаємодіють з учнями, які більше не є частиною обов’язкової освіти*?
(Kowalski) *В Японії навчання в старшій школі, на відміну від початкової та середньої, не є обов’язковим.
У цій невимушеній атмосфері незабаром настав час обіду. Піднявшись зі своїх місць, учні почали виходити на обід зі своїми знайомими. Я не міг стримувати заздрість в очах щодо них. На жаль, я так і не зміг ні з ким ближче познайомитись.
— Жалюгідний.
Єдина людина, яка помітила мої почуття, глузувала з мене.
— ...Що? Жалюгідний?
— «Я хочу, щоб мене хтось запросив. Я хочу пообідати з кимось». Твої думки надто очевидні.
— Ти також сама по собі. Хіба ти не відчуваєш те ж саме? Чи ти плануєш залишатися наодинці наступні три роки?
— Так. Я люблю бути наодинці.
Вона відповіла швидко, без вагань. Здається, вона справді так думає.
— Замість того, щоб хвилюватися за мене, краще потурбуйся про себе.
— Ну…
Зрештою, я не можу сказати з гордістю про те, що не можу хоч з кимось подружитись.
Чесно кажучи, найближче майбутнє мені здається тривожним через те, що я не зміг знайти друзів.
Врешті-решт, самотність також виділяється. Якби я став об'єктом знущань, мене б точно помітили.
Не минуло й хвилини після того, як пролунав дзвінок, а половина класу вже спорожніла.
Люди, які залишилися, або спали і не звертали уваги, або хотіли піти, але були, як і я, самотні чи просто любили бути наодинці, як Хорікіта.
— Я думав піти поїсти, хтось хоче піти зі мною? — сказав Хірата, підводячись.
З таким мисленням він схожий на справжнього ріадзю*.
*ріадзю — (скорочення від "riaru juujitsu") зазвичай використовується у фанатських колах як протилежність отаку. Стереотипно сприймається як уважний і соціалізований хлопець, який, швидше за все, у стосунках із популярною дівчиною.
Я весь час чекав, коли прийде мій рятівник. Це ідеальний шанс.
Хірато, я зараз іду. Загартовуючи нерви, я повільно підняв руку…
— Я теж піду~!
— Я теж, я теж!
Та коли побачив Хірату в оточенні дівчат, руку я опустив.
Чому ті дівчата зайняли моє місце?
Це був мій шанс подружитися з ним! Те, що він ікемен*, не означає, що ви можете бездумно піти з ним у кафетерій!
*ікемен ( яп .イケメン) — термін, що використовувався для позначення гарних чоловіків, представлених у японській поп-культурі.
— Як сумно.
Знову насмішка і зневажливий погляд з боку Хорікіти.
— Не намагайся вгадувати, про що думають люди.
— А може бути ще щось?
Відчувши себе трохи самотнім без інших хлопців, Хірата озирнувся довкола.
Коли він помітив мене, наші погляди зустрілись.
Я тут! Хірата помітив мене! Хлопець, який хоче, щоб його запросили, тут!
Зустрівшись очима, його погляд зупинився на мені.
Як і очікувалося від ріадзю, він зрозумів мою ситуацію!
— Ем, Аяноко…
Хірата намагався назвати моє ім'я, але в цю мить:
— Хірато-кун, ходімо швидше!
Дівчина вхопилася за руку Хірати, зовсім не помітивши мене.
Ех... Увагу Хірати вкрали дівчата. Після цього вони разом вийшли з класу. Єдине, що залишилося, — моя витягнута рука.
Зніяковівши, я зробив вигляд ніби хотів почухати голову.
— Ну, добре.
Кинувши на мене останній зневажливий погляд, Хорікіта вийшла з класу сама.
— Це було марно…
Я неохоче встав і вирішив піти до їдальні зовсім сам.
Якщо мені не захочеться їсти на самоті, я просто зможу піти купити щось в міні-маркеті.
— Аянокоджі-кун... правильно?
По дорозі до кафетерію мене раптом зупинила красива дівчина. Це Кушіда, одна з моїх однокласниць.
Я вперше подивився на неї так близько, моє серце забилося наче скажене.
Пряме і коротке каштанове волосся, що сягало плечей. Я не намагаюсь бути грубим, але школа нещодавно схвалила коротші спідниці, тому було очевидно, що її форма була з нової партії.
У руці вона тримала сумку на якій була безліч брелків — так багато, що я не міг сказати, тримала дівчина сумку чи купу брелків.
— Я Кушіда, з твого класу. Пам'ятаєш мене?*
(Kowalski) *Тут використовується фраза, яка дослівно перекладається як «Ти запам’ятаєш моє ім’я?». Можливо, це японська манера знайомства, щось типу «Подбайте про мене!». Таке формулювання дещо дивне, оскільки вони наче вже представлялися перед класом, тому фразу було замінено.
— Звісно пам’ятаю. Тобі щось потрібно від мене?
— Насправді... Я хотіла тебе дещо запитати. Це коротке питання: Аянокоджі-кун, ти випадково не в хороших стосунках з Хорікітою-сан?
— Ми не особливо близькі. Просто знайомі. Вона щось накоїла?
Мені трохи сумно. Схоже, її головною метою було запитати про Хорікіту.
— О, зрозуміло. Хіба ви двоє не ходили разом першого шкільного дня? Я запитувала у кожного по черзі їх контактні дані, але... Хорікіта-сан відмовилася їх дати.
Та дівчина, що вона робить? Якщо така напориста однокласниця попросила її обмінятися контактами, вона б могла допомогти мені та поділитися. Після такого я міг би познайомитись з усім класом.
— Крім того, у день вступної церемонії, хіба ви не розмовляли між собою?
Зважаючи на те, що ми їхали в одному автобусі, не дивно, що вона побачила нас разом.
— Який характер у Хорікіти-сан? Вона з тих людей, які висловлюють свою думку лише близьким друзям?
Хоч вона і хоче познайомитися з Хорікітою, та я можу лише слухати її запитання, але не відповідати на них.
— Я вважаю, що вона не дуже вправна у спілкуванні з людьми. Чому ти так хочеш дізнатись про неї?
— Під час знайомства з класом Хорікіта-сан вийшла, правильно? Здається, вона ні з ким не розмовляла, тому я хвилювалася за неї
Кушіда у своєму виступі говорила, що хоче поладнати з усіма.
— Я розумію, та я познайомився з нею лише вчора, тому нічим не можу тобі допомогти.
— Ем... он воно як. Я думала, що ви були друзями ще до навчання в старшій школі. Вибач, що так несподівано поставила дивне питання!
— Нічого, все добре. Але звідки ти знаєш моє ім'я?
— Що? Ти хіба не представився першого дня? Я була певна, що запам’ятала імена всіх учнів.
Виходить, Кушіда слухала мою недолугу самопрезентацію.
Чомусь мені дуже приємно це чути.
— Тоді ще раз, давай поладнаємо, Аянокоджі-кун!
Хоча її протягнута рука змусила мене трохи зніяковіти, та я витер руки об штани і потиснув її.
— Я теж радий познайомитись...
Цей день точно щасливий. Хоча були погані моменти, були й хороші.
Оскільки люди думають так, як їм вигідно, я швидко забуду все погане за сьогодні.
Частина 1
Зрештою, забігши до їдальні, я вирішив піти до міні-маркету, купив хліба* й повернувся до класу.
(Kowalski) *У більшості країн світу хліб не є продуктом щоденного вживання. Зазвичай його роблять солодшим, більше схожим на булочку, тому він підходить для перекусу, ланчу та сніданку.
Група друзів їла, поставивши свої столи поруч, а решта учнів тихо обідали наодинці. Єдиним спільним між ними було те, що майже всі мали бенто* з міні-маркету чи кафетерію.
(Kowalski) *бенто — ланч, уміщений у спеціальну коробочку з дерева, пластмаси або металу.
Я вже збирався почати їсти, коли побачив, що Хорікіта вже повернулася на своє місце.
У неї на столі був дуже смачний на вигляд бутерброд.
Я повернувся на своє місце, нічого не сказавши.
Коли я вже збирався відкусити перший шматок хліба, з динаміків у класі почала грати музика.
«Сьогодні о 17.00 у спортзалі №1 відбудеться клубний ярмарок. Хто цікавиться гуртками, будь ласка, приходьте до спортзалу №1. Повторюю, сьогодні …»
Дівчина з милим голосом зробила оголошення через динаміки.
Гуртки, хах. Я ніколи раніше не був у гуртку.
— Агов, Хорікіто.
— Мене не цікавлять гуртки.
— … Я ж навіть ще нічого не запитав.
— Гаразд, тоді чого тобі?
— Ти збираєшся відвідувати якийсь гурток?
— Аянокоджі-кун. У тебе деменція? Чи ти просто ідіот? Хіба я не одразу сказала, що мене не цікавлять гуртки?
— Те, що у тебе немає інтересу, не означає, що ти не будеш відвідувати.
— Це несерйозний аргумент. Припини вести такі безглузді розмови.
— Добре…
Хорікіта не цікавиться ні гуртками, ні знайомствами. Коли я з нею розмовляю, вона виглядає роздратованою. Цікаво, вона прийшла до цієї школи лише заради освіти чи високого рівня працевлаштування?
Не було б нічого дивного, якби це була її єдина причина, але тоді це здається неприродним.
— Ясно, у тебе справді немає друзів.
— Це не так. Зараз я досить добре спілкуюся з тобою.
— Хоч ти так кажеш, але не вважай мене своїм другом.
— Г-гаразд, звичайно…
— Оскільки хочеш поглянути на гуртки, ти збираєшся відвідувати котрийсь?
— Ні, я все ще думаю про це. Хоча я, мабуть, нікуди не приєднаюся.
— Якщо ти не збираєшся приєднатися до клубу, чому тоді йдеш на цей ярмарок? Дивно. Ти використовуєш гуртки як привід для знайомства?
Чому вона така розумна? Ні, мабуть, це мене дуже легко зрозуміти.
— Оскільки я зазнав невдачі в перший день, гуртки — мій останній шанс знайти друзів.
— Хіба не краще запросити когось, окрім мене?
— Якби я мав ще когось, кого можна було б запросити, я б не йшов на ярмарок!
— Справедливо. Однак я не думаю, що Аянокоджі-кун насправді має на увазі те, про що каже. Якби ти дійсно хотів друга, ти, ймовірно, говорив би наполегливіше.
— Саме тому, що це для мене неможливо, я крокую шляхом самотності.
Хорікіта тихо продовжила їсти свій бутерброд.
— Я справді не можу зрозуміти таке суперечливе мислення.
Я хочу друзів, але не можу їх завести. Схоже, Хорікіті цього не зрозуміти.
— Ти коли-небудь займалася клубною діяльністю?
— Ні. У мене немає такого досвіду.
— Тоді у тебе є досвід роботи поза клубами? О, можливо, щось на кшталт цього?
— … Що ти намагаєшся сказати? Я відчуваю злісний намір у твоїх словах.
— Злісний? Я ж навіть не сказав, що мав на увазі.
Швидким рухом я отримав удар у бік.
Я рефлекторно закашлявся від її несподіваної сили.
— Агов, нащо ти це зробила!?
— Аянокоджі-кун. Я тебе вже попереджала, але, здається, ти не слухаєш, що я кажу. Пам'ятай, що я здатна завдати більше болю, ніж оце щойно.
— Жодного насильства! Насильство нічого не вирішує!
— Справді? Насильство існує з давніх-давен, тому що це найефективніший спосіб вирішення проблем. Це найшвидший спосіб, щоб донести свою думку до іншої сторони або проігнорувати її бажання. Зрештою, навіть держави використовують поліцію, яка застосовує зброю та насильство для арешту людей, чи це не так?
— Ти справжнє базікало…
Вона виголосила мені велику промову, стверджуючи, що не зробила нічого поганого. Кожного разу, коли вона робила зауваження, вона говорила абсурдні речі й використовувала їх для своєї злісної відповіді.
— Віднині я буду застосовувати насильство, щоб виправляти помилки твоїх дій. Як щодо цього?
— Що б ти відчувала, якби я сказав тобі те саме?
Не розумію, чому чоловіків, які піднімають руку на жінку, називають підлими боягузами.
— Це не має значення, бо такого ніколи не станеться. Зрештою, я ніколи не кажу нічого просто так.
Ця відповідь перейшла далеко за межі здорового глузду. Здається, моя сусідка вірить, що ніколи не помиляється.
Незважаючи на те, що вона виглядає і поводиться цивілізовано, всередині вона варвар.
— Я зрозумів, я зрозумів. Відтепер буду дуже обережним.
Відмовившись від ідеї запросити Хорікіту, я визирнув у вікно. Ах, сьогодні гарна погода.
— Клубна діяльність… он як? Зрозуміло… — пробурмотіла Хорікіта, розмірковуючи над чимось. — Тільки якщо це ненадовго і після школи, добре? Тоді я піду з тобою.
— Що ти маєш на увазі?
— Хіба ти сам не казав, що хотів піти на клубний ярмарок.
— О, так. Я і не збирався залишатися там надовго. Зрештою, я лише шукав виправдання. Підходить?
— Лише якщо швидко. Добре, побачимось після школи.
Після цього вона знову почала їсти. Здається, наче Хорікіта вирішила підтримати мою спробу знайти більше друзів.
Раніше я вважав, що з нею неприємно спілкуватися, але її ставлення, схоже, змінюється на краще.
— Дивитись на те, як ти намагаєшся подружитися і зазнаєш невдачі, звучить цікаво.
Беру свої слова назад, вона мені досі неприємна.
Частина 2
— Ого, а він більший, ніж я думав.
Ми з Хорікітою зустрілися після школи, щоб піти в спортзал.
Майже всі присутні були першокласниками. Близько 100 людей чекали разом із нами.
Стоячи позаду, ми очікували початку клубного ярмарку.
Коли ми зайшли до спортзалу, нам роздали брошури з деталями про діяльність гуртків.
— Цікаво, чи є в цій школі особливо відомий клуб? Наприклад… щось на зразок клубу карате?
— Здається тут багато гуртків високого рівня. У багатьох із них є відомі в Японії учасники.
Незважаючи на те, що ця школа не особливо відома такими видами спорту як бейсбол чи волейбол, це не означає, що діяльність клубів була на рівні «хобі».
— Устаткування також високої якості. Поглянь, у них навіть є кисневі капсули. Усе обладнання навіть краще за професійне. Ох, але, схоже, у них немає клубу карате.
— … Ясно.
— Ти цікавишся карате?
— Ні, не те щоб.
— Але знаєш, схоже, недосвідченому важко буде вступити до спортивного клубу. Навіть якби хтось почав у середній школі, він був би на заміні цілу вічність. Я не думаю, що це буде весело.
Все навколо здається занадто впорядкованим і охайним.
— Хіба це не залежить від докладених зусиль? Після одного-двох років тренувань кожен може стати хорошим спортсменом.
Тренування… Не думаю, що я з тих, хто докладав би багато зусиль.
— Я і не думала, що слово «тренування» взагалі існує для таких людей як ти, котрі уникають проблем.
— До чого тут це?
— Хіба той, хто уникає неприємностей, не уникає також будь-якої фізичної праці? Якщо заявляєш, що уникаєш неприємностей, то дотримуйся своїх слів до кінця.
— Я не заходжу так далеко…
— Якщо постійно будеш таким легковажним, то ніколи не знайдеш друзів.
— Твої слова ранять моє серце.
— Дякую, першокласники, що дочекалися. Представник від кожного клубу пояснить їхню діяльність і як приєднатися. Мене звуть Тачібана, я секретар учнівської ради та керівник, відповідальний за цей клубний ярмарок. Приємно познайомитись.
Після привітання Тачібани представники клубів вишикувалися на сцені спортзалу.
Представники мали різний одяг: від уніформи для дзюдо до красивих кімоно.
— Агов, якщо колись передумаєш, спробуй приєднатися до спортивного клубу. Хіба цей клуб дзюдо не виглядає добре? Цей семпай на вигляд гарний та надійний.
— Яка саме його частина має гарний та надійний вигляд? Ця горила виглядає так, ніби може вбити когось у будь-який момент.
— Він, мабуть, проповідував би вам, що дзюдо — легкий вид спорту.
— Просто перестань!
Я думав, що розмова справді кудись веде, але вона просто знову грубіянила.
— Навіть якби це було так, спортивні клуби явно не вітають новачків, дивлячись на те, як вони хизуються.
— А їх слід вітати. Чим більше людей вони отримають, тим більше грошей їм дасть школа, тоді вони зможуть отримати більше обладнання.
— Це ж просто використання нових учасників як спосіб отримання грошей…
— Було б ідеально залучити багато нових учасників, збільшити бюджет, а потім змусити їх стати привидами*. Потрібно вміло маніпулювати правилами цього світу.
(Kowalski) *Мається на увазі, що це учасники лише за документами, а самі заняття вони не відвідують. Інакше кажучи, мертві душі.
— Який жахливий світ... Твій спосіб мислення точно дивний.
— Мене звати Хашіґакі, я капітан клубу стрільби з лука. Я знаю, що є багато учнів, які вважають його старомодним і простим, але насправді це веселий і повноцінний вид спорту. Ми тепло вітаємо всіх новачків, тому, якщо ви зацікавлені, приєднуйтесь.
На сцені розпочала своє представлення дівчина в одязі для стрільби з лука.
— Поглянь, вони, здається, охоче запрошують новачків. Як щодо спробувати приєднатися, щоб збільшити їхній бюджет.
— Я категорично проти вступу до клубу з цієї причини! Крім того, спортивний клуб це місце для популярних учнів. Не знаючи нікого, це було б зовсім не весело, і я, ймовірно, пішов би миттєво.
— Такий спосіб мислення є результатом твоєї зіпсованої особистості?
— Так, безсумнівно. Спортивний клуб точно не варіант.
Я навіть не хотів би виконувати якусь абсолютно невимушену та малозатратну роботу неповний робочий день.
Крім того, я, напевно, приєднався б до клубу, лише якщо у ньому було б легко, спокійно та тихо.
— Цу…!
Коли представники клубів один за одним презентували свої гуртки, Хорікіта раптом напружилася. Вона дивилася в бік сцени, її обличчя було блідим.
— Щось не так?
У напруженому стані вона виглядала так, наче не чула мене.
Я також подивився в бік сцени, але нічого особливого не побачив.
Представник бейсбольного клубу презентував себе у формі.
Вона закохалася в нього з першого погляду? Не схоже.
Сюрприз? Огида? А може, радість? Чесно кажучи, її вираз обличчя досить складний, тому важко зрозуміти.
— Хорікіто, усе гаразд?
— …
Невже вона справді мене не чує? Вона просто дивилася на сцену.
Я перестану говорити і почекаю пояснень.
Бейсбольний клуб не здавався особливо цікавішим за інші.
Незалежно від того, наскільки добре вони приймають початківців або наскільки привабливі їхні приміщення та час занять, це просто ще один типовий виступ. Це не лише про бейсбольний клуб — усі клуби здавалися звичайними. Якщо я й дізнався щось цікаве з цих презентацій, то це те, що існували незначні клуби, як-от клуби чайної церемонії та каліграфії*, і що троє людей — це необхідний мінімум для створення нового клубу.
(Kowalski) *Імбові клуби, правда?
Кожного разу, коли новий клуб починає свій виступ, першокласники обговорюють зі своїми друзями попередній клуб.
У спортзалі панувала жвава атмосфера. Представники гуртків, не кажучи вже про вчительку-кураторку, з незадоволеним виглядом продовжили свої презентації. Вони повинні зі шкіри лізти, щоб отримати якомога більше нових членів.
Коли семпаї закінчили, вони зійшли зі сцени та підійшли до кількох столів. Ймовірно, вони облаштовують зону прийому, щоб була можливість поговорити з учнями один на один і зареєструвати їх.
Згодом усі люди на сцені пішли, поки не залишився один. Погляди всіх були зосереджені на сцені. Я зрозумів, що Хорікіта весь час дивилася на цю людину.
Він мав зріст близько 170 см — не надто високий.
Струнке тіло, гладке чорне волосся.
Гострі окуляри та оцінюючий погляд.
Учень, що стояв перед мікрофоном, спокійно дивився на першокласників.
З якого він клубу і який у нього виступ? Мені стало дуже цікаво.
Однак мій інтерес зник наступної ж секунди. Він просто мовчав.
Можливо, його розум спорожнів. Можливо, він нервував і не міг нічого сказати.
— Постарайся~
— Ти забув взяти свої листівки~?
— Ахахаха!
Учні кидали в нього ті слова. Проте семпай на сцені анітрохи не похитнувся. Ні сміх, ні підбадьорення, здавалося, не дійшли до нього.
Навіть коли сміх почав стихати, його апатичне обличчя не змінилося.
Учні почали дивуватися: «Що робить цей семпай?» — і в спортзалі стало шумно.
Навіть тоді хлопець не ворухнувся. Він просто тихо стояв і дивився на першокласників.
Хорікіта теж пильно дивилася на нього.
Невимушена атмосфера поступово змінилася в несподіваному напрямку. Це була приголомшлива зміна настрою.
Зрештою весь спортзал огорнула напружена та тиха атмосфера.
Ніяких інструкцій не давали, ніхто не наважувався говорити — стояла жахлива тиша.
Ніхто не міг відкрити рота, щоб поговорити. Ця тиша тривала вже 30 секунд…
Хлопець на сцені почав говорити:
— Мене звати Хорікіта Манабу, я президент учнівської ради.
Хорікіта? Я подивився на Хорікіту поруч. Цікаво, вони родичі…?
— Учнівська рада також шукає першокласників на заміну третьокласникам, які випускаються. Немає строгих вимог для подання заявки на посаду, але зацікавлені не повинні бути пов’язані з будь-яким іншим клубом. Як правило, ми не приймаємо жодних кандидатів, залучених до інших гуртків.
Його тон був м’яким, але атмосфера все ще залишалася напруженою. Він один змусив замовкнути весь спортзал.
Звісно, це не його посада президента учнівської ради дала йому такі повноваження. Хорікіта Манабу і сам мав потужну ауру. Сама його присутність панувала над усім спортзалом.
— Також ми, учнівська рада, не шукаємо тих, хто має наївне мислення. Мало того, що така людина не буде обрана, вона неминуче стане плямою для цієї школи. Учнівська рада відповідає лише за керування учнями, але школа очікує набагато більше. Ті з вас, хто розуміє це, можуть стати потенційними кандидатами.
Після цієї непохитної промови він зійшов зі сцени та вийшов із будівлі.
Оскільки ніхто не наважувався говорити, учні мовчали, коли він вийшов із спортзалу. Вони не знали, що станеться, якщо спробують заговорити. Так почувались усі.
— Дякую всім, хто прийшли. На цьому клубний ярмарок завершено. Зараз ми відкриємо приймальню для всіх бажаючих приєднатися. Приймальна зона працюватиме лише до кінця квітня, потім усі бажаючі можуть подавати заявки безпосередньо в клуб.
Завдяки Тачібані напружена атмосфера поволі зникла.
Після цього представники клубів відкрили приймальну зону.
— …
Хорікіта все ще не рухалася.
— Ей, щось не так?
Дівчина не відповіла. Мої слова до неї не дійшли.
— О, Аянокоджі. Ти теж прийшов? — почувся задумливий голос. Це був Судо. З ним були мої однокласники: Іке та Ямаучі.
— Утрьох? Здається, ви, хлопці, поладнали, — відчуваючи ревнощі, я звернувся до Судо.
— Ти теж думаєш приєднатися до клубу?
— Ні, я просто дивився. А ти, схоже, думав про це?
— Так. Я граю в баскетбол з початкової школи. Думаю, тут теж продовжу.
Я завжди гадав над тим, яким видом спорту він займався, щоб мати таке тіло. Схоже, що це був баскетбол.
— А як щодо вас двох?
— Ми просто прийшли, бо це здавалося веселим і захоплюючим. А ще я сподівався, що трапиться якась доленосна зустріч.
— Що ти, в біса, маєш на увазі під доленосною зустріччю?
Я знову запитав Іке після того, як почув таку сумнівну ціль, і він гордо відповів, схрестивши руки:
— Моя першочергова мета — знайти дівчину. Тому я сподівався, що тут станеться доленосна зустріч.
То он воно що. Наявність подружки — невід’ємна частина ідеального шкільного життя Іке.
— До речі, президент учнівської ради має сильну ауру. Наче панує тут.
— Скажи? Він змусив всіх замовкнути.
— Ага-ага. Крім того, вчора я створив груповий чат для хлопців.
Іке дістав телефон.
— А ти хочеш приєднатися? Це досить зручно.
— Ем, а це нічого, що я приєднаюсь?
— Звичайно. Зрештою, ми всі є частиною класу D.
Я не очікував цього. Я радий, що мене запросили до групового чату.
Нарешті з’явився ідеальний шанс подружитися!
Коли я почав діставати телефон, щоб обмінятися номерами, я побачив, як Хорікіта зникла у натовпі.
Переймаючись за неї, я ненавмисно зупинився.
— Щось сталось?
— Ні… нічого. Давайте обміняємося номерами.
Прийшовши до тями, я обмінявся контактною інформацією з іншими.
Хорікіта вільна робити все, що завгодно, і йти, куди хоче, а я не маю права її зупиняти.
На мить мені хотілося піти за нею, але я вирішив не робити цього.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!