Ласкаво прошу до мого омріяного шкільного життя

Вступ

— Аянокоджі-кун, з тобою все гаразд?

Воно прийшло. Воно знову прийшло. Страшна ситуація.

Я вдав, що сплю, коли воно прийшло.

Втілення диявола, що змусило мене повернутися зі сну (вдаваного) в реальність.

У моїй голові звучала 11-та симфонія Шостаковича. Музика чудово описувала мою теперішню скруту: відчуття цілковитої безнадії, наче за людьми женуться демони і швидко наближається кінець світу.

Навіть із закритими очима, я відчував присутність диявола поруч зі мною. Він чекав, поки його раб прокинеться…

Як мені, рабу, уникнути цієї ситуації…?

Щоб уникнути небезпеки, я використаю «комп’ютер» у мозку, щоб миттєво придумати відповідь.

Висновок: зробити вигляд, що нічого не чув. Я називаю цю стратегію «удаваний сон». Вона витягне мене з цього скрутного становища.

Якби до мене звернулась добра дівчина, вона продовжила б якось так: «Ну, тут нічого не поробиш. Нічого страшного, вибач, що потурбувала».

Навіть шаблон на зразок «Я поцілую тебе, якщо ти не прокинешся, добре? ‘чмок’» також підходить.

— Якщо не прокинешся за 3 секунди, тебе чекатиме покарання.

— … Що в біса означає «покарання»?

Менш ніж за секунду стратегія «удаваного сну» була зірвана і я опинився в небезпеці. Проте я ще не підняв голову з парти і продовжив опір.

— Як я і думала, ти не спиш.

— Просто я вже знаю, що станеться, якщо тебе розізлити.

— Це добре. Тоді, маєш час?

— … а що, якщо я скажу «ні»?

— Ну… Я не зможу тебе змусити, але тоді я стану дещо вередливою.

Вона продовжила:

— І якщо я буду вередувати, я стану основною перешкодою для нормального шкільного життя Аянокоджі-куна. Хм, наприклад, підкидатиму незліченну кількість кнопок на твій стілець, виливатиму воду тобі на голову щоразу, коли будеш заходити в туалет, а іноді просто колоти тебе голкою циркуля. Щось таке.

— Це ж просто знущання! Крім того, я наче пригадую, як мене вже вкололи!

Я неохоче прокинувся й сів на своєму місці.

Збоку на мене дивилася дівчина з довгим чорним волоссям і гострими гарними очима.

Її ім'я Хорікіта Судзуне. Клас 1-D старшої школи, моя однокласниця.

— Не бійся так. Це був просто жарт. Я не буду обливати тебе водою в туалеті.

— Кнопки та голка циркуля важливіші! Глянь на це, глянь! Все ще помітно, де мене вкололи! Як ти візьмеш на себе відповідальність, якщо це стане шрамом на все життя?

Я закотив рукав правої руки й показав Хорікіті своє плече.

— Де докази?

— Га?

— Де докази? Ти називаєш мене винною без будь-яких доказів?

Доказів, звичайно, немає. Попри те, що єдиною людиною, яка була достатньо близько, аби вдарити мене, була Хорікіта, і те, що вона тримала в руці циркуль, важко сказати напевно…

Схоже, мені слід уточнити дещо важливе.

— Я справді маю допомагати? Я подумав про це ще раз, але зрештою…

— Агов, Аянокоджі-кун. Шкодувати про своє рішення, коли ти у відчаї чи коли ти страждаєш… Що тобі подобається більше? Оскільки ти усунув мене від моїх обов’язків, тебе слід притягнути до відповідальності. Правильно?

Хорікіта запропонувала лише два безглузді та екстремальні варіанти. Здається, вона не допустить компромісу. Укладання договору з дияволом було помилкою. Я вирішив здатися і підкоритися.

— …Тож, що я повинен зробити? – спитав я, затремтівши від страху.

Я не здивуюся, коли почую, про що вона мене попросить.

Я не знаю, як до цього дійшло, але я пам’ятаю, як усе почалося.

Я зустрів цю дівчину рівно два місяці тому.

Це ж було в день вступної церемонії?

 

Частина 1

Квітень.

Вступна церемонія.

Я їхав до школи в автобусі, який підкидало щоразу, коли той проїжджав через вибоїсту ділянку дороги.

Поки я спостерігав за зміною ландшафту за вікном, кількість пасажирів в автобусі поступово збільшувалася.

Більшість з них були одягнуті в шкільну форму.

Самотній розчарований працівник, який був в автобусі, пригадав випадок, коли він випадково когось намацав, востаннє будучи у переповненому автобусі.

Старенька жіночка, що стояла переді мною, ледве трималась на своїх невпевнених ногах. Виглядало так, ніби вона рано чи пізно впаде.

Я зробив помилку, обравши автобус.

Попри те, що я зміг зайняти хороше місце, холодний вітер дув мені назустріч і весь автобус був переповнений.

Цій бідолашній пані доведеться чекати своєї зупинки.

Безхмарне небо і ясна погода освіжають… Гадаю, я зможу поспати.

Але мій спокій несподівано перервали.

— Не думаєш, що тобі слід поступитись місцем?

На секунду, я розкрив свої майже закриті очі.

Це до мене?

Так я подумав спочатку, але це звернулись до людини, що сиділа переді мною.

Там сидів молодий, статурний, блондин. Старшокласник. Старенька стояла біля нього, а біля неї — офісна працівниця.

— Агов, ти, невже не бачиш, що старенькій важко?

Здається, вона хотіла, щоб той юнак поступився місцем.

У тихому автобусі її голос звучав голосніше і привернув увагу інших пасажирів.

— Це по-справжньому безглузде питання, пані.

Хлопець міг бути розлюченим, необізнаним чи, можливо, жорстоко чесним, але він лише посміхнувся й закинув ногу на ногу.

— Чому я повинен поступатись місцем старій жінці? Не бачу жодних причин для цього.

— Хіба це не загальноприйняте правило: дати пріоритетне місце* старшим?

— Я не розумію. Пріоритетні місця це лише пріоритетні місця, і я не зобов’язаний юридично звільняти його. Поступитись ним чи ні, повинен вирішувати я — той, хто зараз сидить на цьому місці. А ви поступилися б своїм місцем мені, молодому чоловіку? Ха-ха-ха, так думати безглуздо.

Неочікувана для старшокласника манера спілкування. Його волосся пофарбоване в блонд. Несподівано для школяра.

— Я здоровий молодий чоловік. Звісно, я не вважаю, що стояти в автобусі для мене важко. Однак очевидно, що так я потребуватиму більше енергії, ніж сидячи. Я не хочу займатися такою марною справою. А може, ви кажете мені бути жвавішим та енергійнішим?

— Що це за ставлення до старших!?

— Старших? Очевидно, що і ви, і стара прожили довше за мене. У цьому немає жодних сумнівів. Однак це «старших» стосується статусу. Крім того, ви створюєте для мене проблеми. Навіть якщо є різниця у віці, хіба це не дуже грубе та зухвале ставлення?

— Що…! Ти старшокласник!? Серйозно, просто слухай, що кажуть дорослі!

— Усе гаразд, усе гаразд…

Жінка уже почала нервуватись, однак стара не хотіла погіршувати ситуацію. Вона намагалася заспокоїти її жестами рук, але офісна дама продовжувала ображати старшокласника і виглядала так, ніби ось-ось розлютиться.

— Схоже, ця старша жінка має кращий слух, ніж ви. Боже, гадаю, що японське суспільство ще не зовсім марне. Насолоджуйтесь рештою свого життя досхочу.

Продемонструвавши сліпучу посмішку, він вставив у вуха навушники і почав голосно слухати музику. Офісна працівниця роздратовано зціпила зуби.

Його самовпевненість дратувала її, коли вона намагалася з ним сперечатися.

Особисто я не втручався, бо згоден із хлопцем, принаймні частково.

Як тільки моральну проблему було вирішено, обов’язок відмовитися від місця зник.

— Вибачте…

Жінка намагалася стримати сльози, вибачаючись перед старенькою.

В автобусі стався невеликий інцидент. Я відчув полегшення, що не був причетний до ситуації. Мене не хвилюють такі речі, як поступитись місцем літнім людям чи вперта відмова зрушити зі свого місця.

Заворушення закінчилося тим, що хлопець переміг своїм великим его. Принаймні всі думали, що все вже закінчилося.

— Ем… Я теж думаю, що пані має рацію.

Хтось несподівано простягнув руку допомоги. Власниця голосу, здається, стояла поруч з офісною працівницею і сміливо висловлювала свою думку хлопцеві. Вона була одягнена в таку ж шкільну форму, як і я.

— Цього разу гарненька дівчина, мабуть, сьогодні мені щастить із жінками.

— Бабусі, схоже, досить важко. Ти не поступишся своїм місцем? Можливо, це тебе не хвилює, але я вважаю, що це буде внеском у розвиток суспільства.

Хлопець голосно клацнув пальцями.

— Внесок у соціум? Ясно, це цікавий спосіб висловитися. Надання місць людям похилого віку може бути внеском у суспільство. На жаль, я не зацікавлений у цих внесках. Я думаю лише про власне задоволення. А ще: у цьому переповненому автобусі ти просиш мене, хто сидів на пріоритетному місці, поступитися своїм місцем, але чи не можеш ти попросити інших людей, які мовчать, і залишити мене в спокої? Якщо хтось справді піклується про людей похилого віку, то, напевно, байдуже на якому місці він сидить.

Намір дівчини не дійшов до хлопця і його нахабство не змінилося. Працівниця і стара не змогли нічого сказати й стояли з гіркою посмішкою.

Але дівчина, яка протистояла юнакові, не здалась.

— Люди. Будь ласка, вислухайте мене хоч трохи. Хтось може поступитися місцем для старенької? Будь ласка, хто завгодно.

Звідки в цих кількох словах стільки співчуття, мужності та рішучості? Рідко можна побачити такі щирі наміри.

Своїм зауваженням дівчина могла здатися надокучливою, але вона без страху зверталася до пасажирів.

Моє місце не було пріоритетним, але старенька була поруч.

Якби я підняв руку, сказавши «Ось, будь ласка», ситуація була б вирішена.

Дорослі теж заспокоїлися б.

Проте, як і кожен в автобусі, я не рухався. Ніхто не вважав це за потрібне. Відношення та поведінка юнака сподобалися деяким пасажирам і вони переконали себе, що він має рацію.

Звичайно, люди похилого віку, безперечно, є важливими для Японії.

Але ми, молодь, є важливим людським ресурсом, який відтепер підтримуватиме країну.

Крім того, оскільки наше населення поступово старіє, наша цінність ще більше зростає.

Отже, якщо порівняти молодь і людей похилого віку, то зрозуміло, хто зараз важливіший. Ну, це також ідеальний аргумент, правда?

Чомусь мені стало цікаво, що робитимуть інші люди. Озираючись, пасажири вдавали, що не помітили, або дивилися нерішуче.

Але дівчина, яка сиділа поруч зі мною, була зовсім іншою.

На відміну від розгублених людей довкола, вона мала абсолютно безвиразний вигляд.

Коли я ненавмисно подивився на неї через її незвичайність, наші очі на мить зустрілися. Я певен, що ми поділяли однакові думки. Ніхто з нас не мав наміру поступитися місцем старій жінці.

— Ось, прошу!

Незабаром після заклику дівчини підвелася жінка. Вона відмовилася від свого місця, не в змозі витримати почуття провини.

— Дякую Вам!

Дівчина опустила голову з усмішкою, вона проштовхнулася крізь натовп і провела стареньку до сидіння.

Вона дякувала дівчині знову і знову, а потім сіла на вільне місце.

Спостерігаючи за старою жінкою та дівчиною, я схрестив руки на грудях й заплющив очі.

Незабаром автобус прибув до місця призначення і зупинився перед школою.

Вийшовши з автобуса, я опинився перед кам’яними воротами.

Старша школа Кодо Ікусей.

Школа, створена урядом країни, націлена на підготовку молоді, яка поведе Японію у світле майбутнє.

Місце, яке я відвідуватиму від сьогодні.

Так, зроби глибокий вдих.

Гаразд, уперед!

— Зачекай хвилинку.

Як тільки я спробував сміливо зробити свій перший крок, мене миттєво зупинили — хтось спробував зі мною заговорити.

Це була дівчина, яка сиділа біля мене в автобусі.

— Чому ти дивився на мене в автобусі? – сказала вона з твердим поглядом.

— Вибач. Просто мені стало трохи цікаво. Якою б не була причина, у тебе не було жодних думок поступитися місцем старенькій, адже так?

—  Так, я не хотіла цього робити. З цим щось не так?

— Ні, я думав так само. Я також не мав наміру поступатися своїм місцем. Я волію триматися подалі від неприємностей. Мені не подобається, коли мене турбують.

— Тримаєшся подалі від неприємностей? Не порівнюй мене з собою. Я не поступилася своїм місцем, бо не бачу ніякого сенсу в тому, щоб поступатися місцем старій жінці.

— Хіба це не гірше ніж просто уникати неприємностей.

— Не знаю. Я просто дію згідно із власними переконаннями. Це не те ж саме, що й твоє уникання проблем. І я не хочу мати справу з такими як ти.

— … Я такої ж думки.

Я просто хотів висловити свою позицію, але не був у настрої говорити надто довго.

Ми обоє свідомо зітхнули й пішли в одному напрямку.

Частина 2
Мені не до вподоби вступні церемонії. Багато першокласників думають так само.

Директор і учні набридливо обмінюються подяками, доводиться багато стояти. І це бісить тому, що це далеко не кінець.

Але це не все, що я хочу сказати.

Церемонія вступу до початкової, середньої та старшої школи означає початок одного великого випробування для учнів.

Протягом перших кількох днів після вступної церемонії вони повинні знайти друзів, щоб насолоджуватись рештою шкільного життя.

Якщо хтось не впорається з цим завданням, то кажуть, що на нього чекають жалюгідні три роки.

Дотримуючись свого принципу уникання неприємностей, я вважаю, що найкраще було б знайти собі друзів і налагодити пристойні людські стосунки з ними.

Напередодні я спробував попрактикуватися, тому що недосвідчений в цьому плані.

Перший сценарій подій полягав у тому, щоб увірватися до класу, а потім жваво з усіма розмовляти.

Другий — у таємній передачі комусь записки з моєю електронною поштою. Наступний етап – стати друзями з тією людиною.

У моєму випадку мені довелось потренуватися, бо це геть інше середовище, ніж те, в якому я прожив все своє життя. Я зовсім самотній. Я вийшов на поле жорстокої битви зовсім сам.

Окинувши поглядом класну кімнату, я підійшов до парти, на якій була табличка з моїм іменем.

Місце в задній частині класу біля вікна. Загалом непогано.

Класна кімната була заповнена лише наполовину.

Учні або самостійно переглядали матеріали, або спілкувалися зі знайомими та друзями.

Що ж мені робити? Чи варто мені використати цей вільний час для знайомства з однокласниками? За кілька місць переді мною сидів круглолиций хлопець. Він здавався самотнім (це лише моя уява).

Юнак випромінював ауру, що кричала: «Хтось, поговоріть зі мною та будьте моїм другом!» (знову ж таки, це лише моя уява)

Однак... якби я раптом підійшов до когось і поговорив із ним, то, ймовірно, був би надто надокучливим.

То мені чекати відповідного моменту? Ні, до того часу він, ймовірно, буде оточений ворогами і є велика ймовірність, що я залишуся без друзів.

Як я і очікував, мені слід заговорити…

Спокійно, спокійно, не поспішай.

Якщо я необережно вскочу в розмову з незнайомим учнем, мене може перебити хтось інший.

Як не поглянь, це програшна ситуація…

Зрештою, я не зміг ні з ким поговорити. З огляду на те, як усе йшло, я незабаром залишусь зовсім сам.

Він досі один? Я чую сміх? Мабуть, я таки щось чую.

Цікаво, хто такі друзі? Звідки вони беруться взагалі? Чи стають люди друзями після того, як вони поїли разом? Чи друзями стають після спільного відвідування туалету?

Чим більше я думаю про це, тим більше не розумію. Це щось глибоке? Мені варто більше міркувати над цим.

Намагатися знайти нових друзів справді клопітно й виснажливо. По-перше, чи варто мені намагатися заводити друзів таким чином? Більше того, хіба дружба не формується з часом сама по собі? Мій розум у повному хаосі, як на літньому фестивалі.

Поки мої думки все ще залишалися туманними і заплутаними, клас швидко заповнювався іншими учнями.

Ну добре, у мене немає іншого вибору, окрім як спробувати.

Після довгої внутрішньої боротьби я почав підводитися зі свого місця. Однак…

Коли я піднявся, то помітив, що круглолиций хлопець в окулярах розмовляв з іншим однокласником.

З гіркою посмішкою я зрозумів, що подружитись тут не вийде.

Пощастило тобі, хлопче в окулярах…

Ти знайшов свого першого друга…

— Ти, з того разу…!

Почуваючись спантеличеним, я ментально занурився в себе.

Мимоволі, я глибоко зітхнув повними легенями. Моє шкільне життя здається тепер дуже похмурим.

Я помітив, що клас був майже заповнений, а потім почув, як хтось кладе сумку на парту поруч зі мною.

— Яке важке зітхання, а семестр ще навіть не почався. Мені теж захотілося зітхнути після того, як тебе знову зустріла.

Поруч зі мною сиділа дівчина, з якою я посперечався після виходу з автобуса.

— ...Отже, ми в одному класі, так? Зрештою, їх лише 4. Не те щоб це було неможливо, щоб нас помістили в один клас.

— Я Аянокоджі Кійотака. Приємно познайомитися.

— Раптово відрекомендувався?

— Хоч ти кажеш «раптово», це вже друга наша розмова. Хіба не личить познайомитись?

У будь-якому разі, раніше я не мав можливості нікому представитися. Навіть цій нахабній дівчині. І щоб почати знайомство з класом, мені хотілося хоча б дізнатися ім'я своєї сусідки.

— Не заперечуєш, якщо я відхилю твоє привітання?

— Гадаю, було б ніяково, якби ми не знали імен одне одного, хоч і сидимо поруч.

— Як на мене, це було б чудово.

Поглянувши на мене, вона поклала свою сумку на стіл. Здається, вона мені своє ім’я не назве.

Дівчина не виявила інтересу до решти класу й сіла на своє місце, як зразкова учениця.

— Твій друг у іншому класі? Чи ти вступила до цієї старшої школи сама?

— Ти якийсь надто допитливий. Тобі не слід зі мною розмовляти, оскільки я тобі все одно не буду цікава.

— Якщо я тобі набридаю, то просто так і скажи.

Я думав, що розмову закінчено, але після раптової зміни думки вона зітхнула й подивилася на мене.

— Мене звати Хорікіта Судзуне.

Я не сподівався отримати відповідь, але вона… ні, Хорікіта, представилася.

Я вперше роздивився її обличчя.

…Ого, а вона мила.

Я маю на увазі, що вона красуня.

Попри те, що ми з нею однолітки, її, мабуть, могли б сплутати з друго- чи третьокласницею.

У неї був вигляд зрілої жінки.

— Дозволь мені почати з того, що розповім тобі трохи про себе. У мене немає особливих захоплень, але мені все цікаво. У мене небагато друзів, але я думаю, що було б добре мати кількох. Що ж, ось така я людина.

— Звучить як відповідь людини, яка уникає неприємностей. Я не думаю, що мені коли-небудь сподобається хтось з такими принципами.

— Таке враження, що все моє єство було знищено в одну секунду…

— Сподіваюсь, що мене більше не спіткає таке нещастя як оце зараз.

— Гадаю, що це не справдиться, співчуваю.

Я вказав на двері до класу. Тим, хто стояв там, був…

— Обладнання в цьому класі наче в порядку! Класна кімната виглядає саме так, як говорили чутки!

Це був хлопець, що посварився з дівчиною в автобусі.

— ……Зрозуміло. Звісно, ​​це ще те нещастя.

Здається, не тільки ми, а й той проблемний малюк теж у класі D.

Він, зовсім не помітивши нас, сів за парту з позначкою «Коенджі». Сумніваюсь, що він знає, що означає термін «дружба». Давайте спробуємо трохи поспостерігати за ним.

Потім Коенджі поклав ноги на стіл, дістав манікюрні ножиці й почав займатися нігтями. Він поводився так, наче був єдиним присутнім, і не звертав уваги на оточення.

Схоже, що ті слова в автобусі були його справжніми думками.

Менш ніж за десять секунд більша половина класу відсторонились від Коенджі. Навіть тут його самозакоханість пройняла клас.

Глянувши поблизу, я помітив, що Хорікіта дивиться на свій стіл і читає книгу.

Ой, я й забув, що підтримка розмови є однією з основ спілкування.

Ще один із моїх шансів подружитися з нею був втрачений.

Я глянув на назву книжки — «Злочин і кара».

Цікаво. Незалежно від того, є якась причина вбити людину чи ні, книга виправдовує вбивство так чи інакше. Можливо, захоплення Хорікіти схожі на ті, що описані в книзі.

Хай там як, зважаючи на те, як ми закінчили знайомство, здається, ми не будемо спілкуватися дуже часто.

Через кілька хвилин продзвенів перший дзвінок.

Майже одночасно з ним до класу зайшла жінка в костюмі.

На перший погляд, у неї вигляд вчительки, яка вважає важливою сувору дисципліну в класі. Схоже, їй близько 30 років. Її довге волосся було зібрано у хвіст.

— Хм, доброго ранку, учні. Мене звуть Чябашіра Сае і я керівник класу 1-D. Викладаю історію Японії. Ця школа не перемішує класи щороку*, тому протягом наступних трьох років, сподіваюсь, я зможу познайомитися з усіма вами. Бажаю успіху. Попри те, що церемонія вступу відбудеться через годину в спортзалі, зараз я роздам список особливих правил цієї школи та путівник зрілості.

Спереду передавали роздаткові матеріали.

У цій школі існують спеціальні правила, які відрізняють її від інших старших шкіл. Усі учні зобов’язані жити в кампусі*, а ще їм заборонено контактувати з будь-ким за межами школи.

Навіть спілкуватися з найближчими родичами неможливо без дозволу школи.

Залишати її територію також заборонено.

Однак є також багато речей для того, щоб учні не страждали від обмежень. Тут є і караоке, і театральні зали, і кафе, і навіть магазини одягу. Можна сказати, це маленьке містечко. А посеред нього знаходиться величезний кампус, що займає площу понад 600 000 квадратних метрів.

Однак у цієї школи є ще одна особливість. Запровадження системи S*.

— Я зараз буду роздавати учнівські ID-картки. З її допомогою ви зможете купити будь-що в будь-якому з магазинів і закладів навколо кампусу. Вона працює як кредитна картка. Однак будьте обережні і слідкуйте за тим, скільки балів використовуєте. Немає нічого, чого б не можна було купити в цій школі. Якщо щось є на території школи, це можна купити.

Ця система балів, пов’язана з ID-картками, фактично замінила гроші.

Таким чином, кожен учень почне з тією ж сумою і буде змушений переглянути свої споживчі звички. У будь-якому випадку, усі бали надаються школою безкоштовно.

— Учнівські картки можна використовувати, проводячи ними у спеціальних автоматах. Користуватися машинами дуже просто, тому у вас не виникне жодних проблем. Бали будуть нараховуватись автоматично першого числа кожного місяця. У кожного з вас вже має бути 100 000 балів на картці. Крім того, 1 бал відповідає 1 єні*. Будь-які додаткові пояснення непотрібні.

На мить у класі стало гамірно.

Іншими словами, за вступ до цієї школи ми отримували 100 000 єн щомісячної платні. Як і очікувалося від школи, створеної японським урядом.

100 000 єн — це великі гроші, як на щомісячну виплату*.

— Вас дивує кількість наданих балів? Ця школа оцінює здібності учнів. Тут кожен, хто склав вступний іспит, продемонстрував певний рівень заслуг і гідності. Сума грошей є відображенням ваших здібностей. Використовуйте їх, не стримуючись. Однак після закінчення навчання всі накопичені бали будуть втрачені. Оскільки ці бали неможливо обміняти на готівку, немає сенсу їх накопичувати*. Лише ви вирішуєте, як ними користуватися. Використовуйте їх для речей, які вам подобаються або необхідні. Якщо ви вважаєте, що деякі ваші бали вам не потрібні, ви завжди можете передати їх комусь іншому. Однак знущатися над учнями заради отримання балів заборонено. У школі дуже суворо ставляться до питань, пов’язаних зі знущаннями.

Чябашіра-сенсей обвела поглядом кімнату.

— Здається, ні в кого немає питань. Тоді, будь ласка, проживіть хороше шкільне життя.

Багато однокласників не могли приховати свого здивування розміром виплат.

— У цій школі не так суворо, як я вважав.

Я розмовляв сам із собою, але Хорікіта дивилася в мій бік і подумала, що я говорив до неї.

— Це дуже схоже на якусь розслаблену школу.

Хоч нас і змушують жити в гуртожитках, забороняють покидати територію школи та контактувати з будь-ким зовні, нам безкоштовно дають купу балів, які можна використовувати будь-де в кампусі.

Можна сказати, що учні потрапили в рай із особливим ставленням.

І найбільшою перевагою старшої школи Кодо Ікусей є їхній 100% рівень зайнятості випускників.

Під ретельним керівництвом уряду школа працює задля кращого майбутнього, використовуючи всі наявні ресурси. Насправді, багато випускників цієї широко розрекламованого навчального закладу стали відомими людьми. Зазвичай, якою б відомою і хорошою не була школа, її спеціалізація вузька. Вона може спеціалізуватися на спорті чи музиці. Або, можливо, на темах, пов’язаних з комп’ютерними технологіями. Але цей заклад виконує будь-яке побажання в будь-якому напрямі, який хтось захоче вивчати. Такими є система та цінності цієї школи.

Ось чому я думав, що атмосфера в класі буде більш конкурентною та кровожерливою, але більшість моїх однокласників здавалися звичайними учнями, яких можна зустріти будь-де.

Ні, можливо, саме тому всі такі спокійні. Нас уже визнали учнями, які склали вступний іспит. Чи можемо ми розійтися мирно і без конфліктів...? Сумніваюсь, що це взагалі можливо.

— Такий пільговий режим дещо лякає.

Почувши слова Хорікіти, я відчув те саме.

Гадаю, було б краще поки ігнорувати відомості про цю школу.

Оскільки вони здатні виконати будь-яке бажання, я думаю, що зі школою не все так просто.

— Агов-агов~, не хочеш піти оглянути ці магазини? Ходімо за покупками!

— Ну, на ці гроші ми можемо купити будь-що. Як чудово, що я потрапила у цю школу~.

Коли вчителька вийшла з кімнати, учні, які щойно отримали велику суму грошей, стали неспокійними.

— Народ, можете мене трохи послухати?

Учень, юнак, підняв руку та заговорив.

Його волосся не було фарбованим і він виглядав відмінником. І на хулігана теж не був схожий.

— Від сьогодні і до кінця третього року в цій школі ми будемо вчитися в одному класі. Тож, було б чудово, якби ми всі змогли познайомитися та стати друзями. У нас ще є час до вступної церемонії, то що думаєте?

О… він сказав щось дивовижне. Більшість учнів не знайшли слів, щоб відповісти.

— Згоден! Зрештою, ми не знаємо імен одне одного, не кажучи вже про все інше.

Після того, як перша особа погодилася, учні, які раніше вагалися, згодом висловили свою підтримку.

— Мене звати Хірата Йоске. Оскільки в середній школі до мене часто звертались на ім’я, не соромтесь робити так само. Хоч мені подобаються всі види спорту, найбільше я люблю футбол і планую грати в нього і в цій школі. Будь ласка, подбайте про мене.

Хлопець, що зробив пропозицію класу познайомитись, відрекомендувався першим.

А він справді сміливий. І навіть сказав про футбол. Після такої завзятої згадки про цей вид спорту його популярність зросла у 2, ні, у 4 рази. Ось, гляньте, у всіх дівчат поблизу Хірати в очах сердечка.

Таким чином Хірата став центральною фігурою в класі і, мабуть, привертатиме увагу кожного, доки ми не закінчимо навчання.

І тоді він, мабуть, почне зустрічатись з наймилішою дівчиною в класі. Ймовірно, так все і буде.

— Ну, якщо ви не проти… можемо ми почати знайомство у порядку наших місць у класі?

Стараючись бути плавним до самого кінця, Хірата попросив згоди класу.

Хоч перша дівчина і була збентежена та нервова, вона невдовзі наважилась й підвелася.

Іншими словами, вона була збентежена словами Хірати.

— М-моє ім'я Іноґашіра К-ко...

Коли дівчина намагалася представитися, її слова застрягали в горлі.

Чи в її розумі стало порожньо, чи вона не могла повністю зібратися з думками, але вона не могла говорити чітко. Коли слів вже довго не було, її обличчя сильно зблідло. Рідко можна побачити, що хтось так нервує.

— У тебе все вийде~

— Усе добре, не поспішай~

Ці добрі слова прозвучали від однокласників-хлопців. Але це мало зворотний ефект, і слова, що застрягли в її горлі, зникли зовсім. Тиша тривала 5 секунд, потім 10. Тиск можна було відчути в повітрі.

Деякі дівчата в класі тихенько захихотіли. Вона була паралізована страхом. Одна з дівчат заговорила.

— Спокійно, все добре, не поспішай.

Хоча її слова були схожі на попередні, але їх зміст був зовсім іншим.

Здавалося, слова хлопців дещо тиснули на нервову дівчину.

З іншого боку, слова однокласниці підказали їй рухатись у своєму власному темпі і це справді заспокоювало.

Дівчина трохи вгамувала страх, вдихнула та видихнула, щоб заспокоїтися.

Через деякий час…

— Мене звуть Іноґашіра… Кокоро. Хм, моє хобі — шиття, а ще я добре вмію в’язати. Б-будь ласка, подбайте про мене.

Вона сказала все, що хотіла сказати, не зупиняючись. Іноґашіра з полегшенням, захопленням і трохи збентеженням сіла за парту.

Завдяки допомозі, виступ Іноґашіри закінчився без проблем. Знайомство продовжилось.

— Я — Ямаучі Харукі. У початковій школі я грав у настільний теніс на національному рівні, потім був асом бейсбольного клубу в середній школі — у мене була форма з номером 4. Але, оскільки нещодавно я отримав травму на «Inter High», зараз я на реабілітації. Приємно познайомитися.

Не думаю, що цифра 4 має якесь особливе значення*…

А «Inter High» — це ж спортивний турнір для старших шкіл… Він не міг змагатися, коли був учнем середньої школи.

Він намагався розповісти анекдот? У мене склалося враження, що він легковажна та розкута людина.

— Тоді я наступна, можна?

Весела дівчина, яка піднялась наступною, була тією, хто сказала Іноґашірі представитися у своєму власному темпі.

І це була та сама дівчина, яка вранці допомагала старенькій в автобусі.

— Мене звати Кушіда Кікьо і, оскільки ніхто з моїх друзів із середньої школи не перейшов сюди, я хочу познайомитися та подружитися з усіма!

Більшість учнів закінчували свої привітання після кількох слів, але Кушіда продовжувала говорити.

— По-перше, я хочу подружитися з усіма в класі. Після того, як ви закінчите зі своїми виступами, будь ласка, обміняйтеся зі мною контактами!

Це були не просто слова. Я миттєво зрозумів, що вона з тих дівчат, які відразу відкривають свої серця іншим.

Її слова до Іноґашіри були не просто підбадьоренням, яке здавалося доречним для ситуації, — це були її справжні почуття.

Крім того, вона здавалася людиною, яка ладнала б з усіма.

— Тоді, під час канікул чи після школи, я хочу залишити спогади з безліччю людей, тому, будь ласка, запрошуйте мене також. Я вже довго розмовляю, тож закінчу на цьому.

Вона точно дружила б з усіма хлопцями та дівчатами в класі.

…Звісно, я не критикую виступи інших людей.

Але чомусь мені трохи неспокійно.

Що я маю сказати у своєму? Чи варто мені теж спробувати розповісти анекдот?

Чи я повинен викликати сміх, створюючи високу напругу під час промови?

Ні, сумніваюсь. Висока напруга, ймовірно, просто зіпсує настрій. Та й перш за все, я не з таких людей.

Поки я був занурений у власні турботи, знайомство продовжувалося.

— Тоді наступний…

Коли Хірата подивився на наступного учня, той кинув на нього різкий погляд.

З яскраво-рудим волоссям, хлопець мав вигляд хулігана і говорив у типовій для них манері.

— Ви, що ідіоти? Я не хочу представлятися, просто залиште мене.

Рудоволосий* зиркнув на Хірату. У повітрі витала напруга.

— Я не можу змусити тебе представитися. Але я не вважаю, що погано ладнати з однокласниками. Якщо тобі здалось, що я був надокучливим, прошу вибачення.

Побачивши, як Хірата схиляє голову перед Рудоволосим, деякі дівчата сердито глянули на останнього.

— Хіба так складно сказати кілька слів?

— Саме так!

Як і очікувалося від футболіста-красеня. Здається, він швидко завоював увагу дівчат.

Однак, починаючи з Рудоволосого, приблизно половина хлопців відчувала заздрість до Хірати.

— Ні. Я не хочу вдавати хорошого друга.

Рудий піднявся зі свого місця. Одночасно з кімнати вийшли ще кілька учнів. Напевно, у них не було наміру знайомитися з однокласниками. Хорікіта також почала вставати зі свого місця.

Вона подивилася на мене, але коли зрозуміла, що я не рухаюся, попрямувала до виходу з кімнати. Хірата виглядав дещо засмученим, побачивши, що група виходить із класу.

— Вони не погані люди. Я також винен, оскільки попросив їх триматися подалі від мого власного егоїзму.

— Хірата-кун не зробив нічого поганого. Давайте просто залишимо цих людей у ​​спокої.

Незважаючи на те, що частина учнів пішла, знайомство продовжилось без них.

— Я Іке Канджі. Мені подобаються дівчата, і я ненавиджу красенів. Шукаю дівчину в будь-який час, тож приємно познайомитися! І, звичайно, необхідна умова для моєї дівчини — бути милою або красивою!

Важко сказати, чи це жарт, чи його реальні думки, але він викликав лиш гнів жінок.

— Ого, круто~. Іке-кун, ти такий класний, — сказала одна з дівчат абсолютно беземоційним голосом.

Певна річ, було очевидно, що це 1000% брехня.

— Справді, справді? Ну, я думав, що непоганий, але… хе-хе.

Мабуть, Іке вважав, що це правда, і йому стало трохи ніяково.

Раптом усі дівчата засміялися.

— Ого, дівчата, він милий. Він шукає дівчину!

Ні, тебе дражнять, чоловіче.

Іке весело помахав рукою, поки його дражнили. Принаймні не схоже, що він погана людина. Тепер прийшла черга хлопця, який був у автобусі, — Коенджі.

Після огляду свого чубчика у невеличкому дзеркалі, він взяв гребінець, щоб причесати волосся.

— Ем, можеш представитися?

— Фух~. Гаразд.

Усміхаючись наче молодий дворянин, він демонстрував проблиски своєї зухвалої поведінки.

Я гадав, що він підведеться, але Коенджі залишив ноги на столі й почав говорити, сидячи отак.

— Мене звати Коенджі Рокуске. Оскільки я єдиний спадкоємець конгломерату Коенджі, я людина, яка відповідатиме за японське суспільство в найближчому майбутньому. Радий познайомитися з вами, дівчата.

Це було знайомство для жіночої половини, а не для всього класу.

Дехто з дівчат дивилися на Коенджі блискучими очима, почувши, що він багатий, а інші дивилися на нього, як на божевільного. … Це й не дивно.

— Відтепер я невпинно боротимусь з усім, що викликає у мене дискомфорт. Будьте обережні щодо цього.

— Ем… Коенджі-кун. Що ти маєш на увазі під «усім, що викликає у мене дискомфорт»?

Відчуваючи непевність від його слів, Хірата знову запитав його.

— Усе так, як я і сказав. Але якщо навести приклад — я ненавиджу непривабливі речі. Якби я побачив щось гидке, я б зробив, як і сказав.

Він зачесав волосся вгору.

— О, дякую. Я обов’язково буду обережним.

Рудоволосий, Хорікіта, Коенджі. Потім Ямаучі та Іке. Мабуть, у цьому класі зібралися всі диваки. За цей короткий проміжок часу я зміг хоч трохи роздивитись своїх однокласників.

Я також маю дивну примху. Ні, у мені немає нічого особливого.

Я хотів стати вільним птахом, але вилетів із клітки зовсім сам.

Не задумуючись, я хотів відчути свободу.

Якщо ви поглянете назовні, то побачите граціозність птахів… але не зараз.

Хай там як, така я людина.

— Ем… наступний… відрекомендуйся, будь ласка.

— А?

Моя черга настала, коли я все ще був занурений у свої марення. Багато учнів чекали на мій виступ. Ой, та не дивіться на мене з такою нетерплячістю (моя уява).

Ну що ж, я докладу всіх зусиль.

Гаразд! Вставай і починай.

— Ну…… Ем, мене звуть Аянокоджі Кійотака. Е-е… у мені немає нічого особливого, але я зроблю все можливе, щоб порозумітися з усіма, е-е, радий з вами познайомитися.

Закінчивши вітатися, я швидко сів.

Фух… Усі це бачили? Мій виступ…

…Це провал!

Я сховав обличчя руками.

Я був надто зайнятий, занурений у свої ілюзії, тому не зміг придумати відповідні слова заздалегідь.

Це був такий нудний, кульгавий виступ, що його ніхто і не згадає.

— Приємно познайомитися з тобою, Аянокоджі-кун. Я також хочу потоваришувати з усіма, тож давай докладемо всіх зусиль, — сказав Хірата, посміхаючись.

Усі аплодували. Я почувався так, наче вони робили це тому, що побачили мою помилку.

У той же час я відчував дивну біль від їхнього співчуття.

Але я все одно був щасливий.

 

Частина 3
Попри те, що ця школа унікальна, вступна церемонія тут така ж, як і в будь-якій іншій.

Після промови-подяки директора та ще одного керівника, церемонія завершилася.

Був полудень. Після того як ми отримали пояснення щодо всіх будівель та об’єктів кампусу, група розділилася.

70-80% учнів почали прямувати до гуртожитків. Решта — об’єдналися в невеликі групи та пішли в бік кафе або караоке. Весь натовп незабаром зник.

Дорогою до гуртожитку я вирішив зайти до міні-маркету, який був по дорозі. Звичайно, я був один. Я ще нікого не знав.

— … Який неприємний збіг обставин.

Як тільки зайшов до магазину, я знову зіткнувся з Хорікітою.

— Не будь такою ворожою. Точніше, тобі теж потрібно щось купити?

— Так, трохи. Я прийшла купити засоби першої необхідності, — сказала вона, розглядаючи шампунь, який взяла з полиці.

Життя в гуртожитку починається сьогодні, тому потрібно набагато більше, ніж просто «трохи»… Дівчатам особливо потрібні різноманітні штуки.

Вона швидко поклала шампунь та інші повсякденні речі в кошик. Я думав, що Хорікіта надасть перевагу якісним речам, але вона вибирала лише найдешевші.

— Я думав, що дівчата приділяють більше уваги тому, яким шампунем користуються.

— Це залежить від типу людини, хіба ні? Той, хто не знає, на що йому витрачати свої гроші, братиме дорожчі аналоги.

Вона холодно поглянула на мене, наче сказала: «Ти не міг би не дивитися на чужі покупки без дозволу?»

— Крім того, я не очікувала, що ти залишишся в класі для виступу. Ти не схожий на того, хто ладнатиме з такою групою однокласників.

— Я хочу бути в цій групі саме тому, що намагаюся уникнути неприємностей. Чому ти не брала участі у виступах? Це лише коротке привітання. Ти могла б порозумітися з іншими й, можливо, подружилася б з кимось.

Крім того, багато учнів обмінялися контактною інформацією.

Якби Хорікіта взяла участь, вона могла б стати популярною в класі. Яка втрата.

— Я можу назвати багато причин, але, мабуть, варто дати просте пояснення. Навіть якби я виступила, не було гарантії, що я з усіма порозумілася б. Швидше за все, це створило б проблеми. А якщо я не відрекомендуюсь, жодна з цих проблем не виникне. Правильно?

— Але все одно існує висока ймовірність того, що ти будеш ладнати з усіма…

— Звідки ти взяв таку ймовірність? Ми можемо довго сперечатися з цього приводу, тому давай просто припустимо, що ймовірність висока. Ти з кимось подружився?

— Ух…

Вона дивилася на мене поки говорила.

…Зрозуміло. На диво, вона має рацію.

Насправді, я не зміг ні з ким обмінятися контактами.

Це не можна використати як доказ того, що існує висока ймовірність поладнати, якщо вона виступить. Я відвів погляд через слова Хорікіти.

— Інакше кажучи, у тебе немає доказів того, що це полегшує пошук друзів.

Хорікіта продовжила:

— Почнімо з того, що я ніколи не збиралася дружити. Отже, мені не потрібно представлятися чи слухати чиїсь виступи. Тепер переконався?

Вона справді відмовила мені, коли я вперше спробував представитися…

Це, мабуть, було дивом отримати її ім’я з самого початку.

Коли я запитав, чи не варто було мені представлятися, однокласниця лиш похитала головою.

Люди мислять по-різному, це неможливо заперечити.

Хорікіта більш ізольована, ні, більш відсторонена, ніж я думав.

Ми навіть не дивилися одне на одного, поки ходили у міні-маркеті.

Хоча її особистість трохи напружена, не відчувалось ніякого дискомфорту в тому, щоб іти разом.

— Ого~. У них навіть є різні види локшини, ця школа справді класна~.

Перед відділом фастфуду шуміли двоє хлопців. Кинувши до свого кошика пакети з локшиною, вони удвох пішли до каси. Ще вони мали багато закусок і напоїв, які заповнили всю корзину. Оскільки у них багато балів у залишку, цілком природно, що вони намагаються якось їх витратити.

— Локшина в пакеті... отже, тут і таке є, хах.

Дослідити це було однією із моїх цілей у відвідуванні магазину.

— Тож, хлопці дійсно люблять такі речі? Хоча я не вважаю, що це дуже корисно для організму.

— А, я лише думав, чи варто мені це купувати.

Я взяв пакет із локшиною та подивився на ціну.

На ціннику було написано «156 єн*», але я не був впевнений, чи це висока, чи низька ціна за пакет локшини.

Хоча школа називає свою валюту «балами», усі ціни написані в єнах.

— Агов, що ти думаєш про ці ціни? Це дешево чи дорого?

— Хм… Я точно не можу сказати, ти знайшов щось із дивною ціною?

— Ні, це не те, що я мав на увазі. Я просто хотів запитати.

Ціни на товари в магазині здавалися відповідними.

Крім того, справді здається, що 1 бал дорівнює 1 єні.

Враховуючи, що зазвичай кишенькові учня старшої школи становлять близько 5000 єн* на місяць, наша виплата у 20 разів більша.

Помітивши мою підозрілу поведінку, Хорікіта дивно на мене подивилася.

Я взяв найближчий пакет з локшиною, щоб відкинути її підозри.

— Ого, цей справді великий. Пакет G*!

Схоже, що це розшифровується як «гігантський пакет», але чомусь я відчуваю ситість, просто дивлячись на нього.

Це не стосується ситуації, але груди Хорікіти не маленькі, але й не великі. Вони якраз ідеального розміру.

— Аянокоджі-кун. Ти щойно подумав про щось недоречне?

— …Ні, звісно, ні.

— Ти поводишся дивно, хоча…

Лише з погляду, вона змогла сказати, що я думаю про дивні речі. Прониклива.

— Я думав про те, що мені купити. Котрий з них виглядає краще?

— Якщо це справді так, то гаразд. Тобі слід припинити купувати ці нездорові продукти. У школі є багато кращих варіантів харчування, тож не роби з цього звичку.

Як вона і сказала, немає потреби харчуватись лише фастфудом.

Однак, у мене було нестримне бажання купити його, тож я взяв пакет для локшини швидкого приготування звичайного розміру (на ній було написано «FOO Yakisoba») і поклав до кошика.

Однокласниця перевела свою увагу з продуктового відділу на відділ засобів для гігієни.

Тепер я нарешті зможу отримати трохи очок у Хорікіти, розповівши кілька дотепних жартів.

— Ого, ця бритва має п’ять лез! Здається, нею можна швидко поголитись з голови до п’ят*.

— Якого біса? Що по-твоєму мені цим голити?

Я тримав бритву, відчуваючи гордість за свій жарт, але реакція була не такою, як я очікував. Я думав, що вона посміхнеться, але дівчина подивилася на мене так, ніби я їй огидний.

— …Знаєш, мені не потрібно голити підборіддя чи навіть під пахвами.

Це ранило моє серце. Гадаю, мій жарт не діє на жінок.

— Я заздрю ​​твоїй сміливості казати таке малознайомій людині.

— …Ти також сказала повну дурню малознайомій людині.

— Справді? Я лише навела факти. На відміну від тебе.

Дівчина легко відповіла на мої слова і заткнула мені рот. Це правда, я сказав дурницю. Проте спокійна Хорікіта не виявляла жодних ознак грубості.

Вона знову вибрала найдешевший засіб для догляду за обличчям. Я вважаю, що дівчата повинні приділяти собі більше уваги.

— Мені здається, що цей виглядає краще, ні?

Я взяв трохи дорожчий і на вигляд густіший засіб.

— Немає потреби.

Мені відмовили.

— Ні, але…

— Я ж уже сказала, що він мені не потрібен, правильно?

— Так…

Вона зиркнула на мене і я обережно поклав засіб назад на полицю.

Я думав, що зможу продовжити розмову, не розлютивши її, але не вдалося.

— Ти не дуже вмієш спілкуватися. Ти погано придумуєш тему для розмови.

— Навіть беручи до уваги твою думку… Гадаю, це правда.

— Звісно. Я добре розбираюся в людях. Зазвичай, я не хотіла б почути, як ти говориш знову, але докладу зусиль, щоб витримати біль і вислухати тебе.

З якоїсь причини я намагався подружитися з нею, але мої очікування були повністю знищені.

На цьому наша розмова припинилася. Коли двоє дівчат зайшли в магазин і почали робити покупки, я зрозумів щось нове.

Хорікіта справді мила.

— Агов, для чого це?

Коли я розмірковував, про що можна поговорити, я помітив дещо незвичайне.

У кутку магазину я побачив окремі порції їжі та засобів.

На перший погляд вони виглядали так само, як і все інше, але з однією істотною відмінністю.

— Безкоштовні…?

Також відчуваючи інтерес, Хорікіта взяла один із товарів.

Повсякденні речі, такі як зубні щітки та бинти, поклали на прилавок із написом «безкоштовно». На прилавку також було написано «3 предмети на місяць» і було очевидно, що вони відрізняються від інших товарів.

— Я здивуюсь, якщо це додаткова допомога для тих, хто зміг потратити всі свої бали. Яка напрочуд поблажлива школа.

Цікаво, це стосується лише продуктів і товарів першої необхідності?

— Агов, зачекайте трохи! Зараз знайду!

Спокійну фонову музику перервав гучний голос десь із магазину.

— Давай швидше! Усі чекають!

— О, справді!? Передай їм, щоб сказали це мені в обличчя!

Здавалося, що сталася біда… Двоє хлопців дивилися один на одного і почали сваритися. Одним із них був мій однокласник — Рудоволосий. В руці він тримав пакет локшини.

— Що тут відбувається?

— О? Хто ти?

Я намагався говорити по-дружньому, але Рудоволосий прийняв мене за ще одного ворога й зиркнув на мене.

— Я Аянокоджі з твого класу. Я підійшов, бо думав, що щось сталось.

Після пояснень він понизив голос, зрозумівши ситуацію.

— О… я згадав тебе. Я забув учнівський квиток*. Забув, що відтепер це практично гроші.

Побачивши, що його немає, Рудоволосий уже збирався рушати до гуртожитку. Ймовірно, там він його і залишив.

Простіше кажучи, хлопець ще не до кінця зрозумів, що квиток потрібен для кожного платежу.

— Якщо ти не проти, я можу заплатити за тебе цього разу. Буде важко зараз йти за учнівським. Я не заперечую, якщо ти використаєш мої бали.

— …Твоя правда. Як же дратує. Добре, що ти був тут, дякую.

Відстань до гуртожитку не має великого значення. Але коли він повернеться, черга, ймовірно, стане довгою, оскільки настане час обіду.

— …Мене звуть Судо. Я твій боржник.

— Приємно познайомитися, Судо.

Я взяв у нього пакет локшини й підійшов до автомату з гарячою водою. Хорікіта була вражена, побачивши цю коротку розмову.

— Ти невгамовний ще з першої зустрічі. Будеш його слухняним слугою? Чи ти так намагаєшся знайти друзів?

— Замість того, щоб заводити друзів, я просто намагався допомогти. Не більше.

— Здається, ти теж не боїшся його зовнішності.

— Боюсь? Чого б мені було страшно? Тому що він схожий на хулігана?

— Нормальна людина, мабуть, трималася б подалі від нього.

— Та ні, він все одно навіть не схожий на поганця. Крім того, ти теж не виглядаєш наляканою.

— Лише ті, хто не можуть себе захистити, тримаються подалі від таких типів. Якби він вдався до насильства, я здолала б його. Ось чому я не дуже боюся.

Коли Хорікіта щось говорить, це завжди щось незвичне. По-перше, що вона має на увазі, коли вона каже «здолала б»? Вона носить із собою якийсь спрей від нападників?

— Давай закінчимо наші закупи. Іншим учням заважатиме, якщо ми ходитимемо ще довше.

Ми закінчили обирати товари. Після прикладання учнівського квитка до автомату, покупка була швидко завершена. Це було навіть швидше, тому що не було жодної необхідності у видачі решти.

— Це справді можна використовувати як гроші…

У квитанції вказувалися ціни на кожен товар і залишок балів. Платіж пройшов без проблем. Чекаючи Хорікіту, я налив гарячої води в пакет з локшиною. Я думав, що буде важко відкрити кришку та налити гарячої води, але це було напрочуд легко.

У будь-якому випадку, це справді дивна школа.

Які мають бути заслуги кожного окремого учня, щоб виправдати такі великі суми?

Оскільки на моїй паралелі навчається близько 160 осіб, за простими підрахунками в усій школі повинно бути близько 480 осіб. Навіть за місяць це вже 48 мільйонів єн*. За рік — 560 мільйонів**.

Навіть якщо це фінансується державою, це все одно здається надміру.

— Цікаво, яку користь це принесе школі? 100 000 єн — це трохи багато. Марнотратство, як на мене.

— Ну... Здається, що для такої кількості учнів тут забагато місць для розваг і немає необхідності давати їм стільки грошей. Вони можуть почати нехтувати своїм навчанням, тому що багаті.

Я не впевнений, що це наша нагорода за успішне проходження вступного тесту.

Кажучи про гроші, вони можуть спонукати учнів працювати більше.

Але без будь-яких умов кожному було надано 100 000 єн.

— Не те, щоб я була впевнена, але мабуть краще заощадити. Шкідливі звички важко виправити. Коли людина звикає до комфортного життя, від нього важко відмовитися. Психічний шок, безумовно, буде досить сильним.

— Я сердечно прийму цю пораду.

З самого початку я не збирався витрачати свої гроші на випадкові забаганки, але вона зробила правильні висновки.

Завершивши покупки, я побачив Судо, який чекав мене перед магазином.

Помітивши, що я вийшов, він помахав мені рукою. Коли я також помахав йому рукою, щоб відповісти, я відчув себе трохи збентеженим, але водночас і радісним.

— …Ти справді будеш тут їсти?

— Звичайно. Це ж очевидно, де б я ще їв?

Коли Судо відповів так, я був здивований, а Хорікіта роздратовано зітхнула.

— Я йду додому. Таке відчуття, що моя гідність тут повільно принижується.

— Про яку гідність ти говориш? Ти просто звичайна старшокласниця. Чи ти якась принцеса?

Хоча Судо й огризнувся на Хорікіту, вона навіть оком не моргнула.

Відчуваючи роздратування, він відклав локшину й підвівся.

— Га? Слухай, коли з тобою розмовляють. Агов!

— Що з ним? Раптово розізлився.

Хорікіта продовжувала ігнорувати Судо та говорити зі мною.

Коли його злість перевалила через край, він розлючено закричав:

— Іди-но сюди! Я тебе провчу!

— Я визнаю, що ставлення Хорікіти було поганим. Але твоя поведінка теж не дуже хороша.

Терпіння Судо, здається, урвалося.

— Ну то й що? Її поведінка надто нахабна як для жінки!

— Для жінки? Таке мислення застаріло. Не товаришуй із такими, як він.

З цими словами Хорікіта розвернулася, ігноруючи Судо до самого кінця.

— Агов, зачекай! Проклята жінка!

— Заспокойся.

Я стримав Судо, який намагався дотягнутися до Хорікіти.

Навіть не озираючись, вона попрямувала до гуртожитків.

— Що за людина так поводиться? До біса!

— Знаєш, є багато різних типів людей.

— Хм, ненавиджу таких.

Він обережно дивився на мене. Судо схопив пакет з локшиною, зірвав кришку та почав їсти.

Нещодавно він ще й посварився біля каси — здається, у нього низька точка кипіння.

— Ей, ви першокласники? Це наше місце.

Поки я дивився, як Судо сьорбає свою локшину, група з трьох хлопців вийшла з міні-маркету з такими ж пакетами.

— Хто ви, хлопці? Зараз ми зайняли це місце. Ви заважаєте. Забирайтесь.

— Ти що глухий? Звали. Який нахабний першокласник.

Всі троє посміялися з нього. Судо підвівся і кинув локшину. Суп і локшина бризнули на землю.

— Що!? Малеча хоче битися?

…Це не так. Судо легко піддається гніву. Він з тих, хто намагається залякати опонентів.

— Ці старшаки втирають якусь дурню. Ми вже тут сидимо.

Семпаї поклали свою локшину на стіл. А потім почали сміятися:

— Але ми теж тут. Тож валіть, це наше місце.

— У вас, лайнюхи, бачу є трохи сміливості.

Судо не зважав на різницю в кількості. Схоже, бійка почнеться незабаром. Я, звісно, ​​не збирався втручатись.

— Йой, як страшно. Хлопці, а в якому ви класі? Ні, зачекайте, нічого не кажіть. Дозвольте вгадати… клас D, правда?

— Ну і що з того?

Після того, як Судо це сказав, старшокласники переглянулись і одразу ж засміялися.

— Чули? Він у класі D! Це було дуже очевидно!

— А? Що ти маєш на увазі?

Коли Судо розпалився ще більше, хлопці зробили крок назад.

— Оскільки ви такі жалюгідні, я дозволю вам залишитися тут сьогодні. Ходімо.

— Тікаєте!?

— Що ти там гавкаєш, наче собака? Хай там як, ви, хлопці, незабаром зіткнетеся з пеклом.

З пеклом?

Вони були цілком спокійні та впевнені. Цікаво, що вони мали на увазі під «зіткнутися з пеклом».

Я думав, що ця школа призначена для тих шикарних паничів або принців, але таких людей, як Судо, чи цих трьох, було чимало.

— Зараза, якби це були дівчата чи добрі другокласниці, все було б добре, але ми натрапили на цю групу ідіотів.

Судо засунув руки в кишені й пішов назад, навіть не прибравши локшину.

Я подивився на фасад* магазину. Там було встановлено дві камери спостереження.

— Мабуть, згодом будуть проблеми, так?

Я неохоче присів й почав прибирати безлад.

Щойно старшокласники дізналися, що Судо з класу D, їхня думка змінилася миттєво.

Хоч я відчував тривогу з цього приводу, я не міг зрозуміти чому.

 

Частина 4
Близько 13:00 я дійшов до гуртожитку, який стане моїм домом протягом наступних трьох років.

Після того, як на рецепції на першому поверсі мені дали картку-ключ від кімнати 401 та інформаційний посібник, я зайшов у ліфт. Гортаючи брошуру, я дізнався про час і день вивезення сміття та попередження не шуміти. Також було зазначено, що слід витрачати воду та електроенергію в міру.

— Схоже, насправді немає обмежень на використання газу та електроенергії, хах…

Я вважав, що ціну будуть автоматично списувати з наших балів.

Ця школа справді доклала багато зусиль заради учнів.

Я був здивований тим, що вони запровадили гуртожиток. Для школи, яка забороняє стосунки між учнями, таке не було характерним. Іншими словами, секс заборонений.

Ну, це очевидно.

Важко повірити, що таке розпещене та легке життя може виховати чудових дорослих, але, враховуючи поточну ситуацію, учням, мабуть, слід використовувати все, що їм надали.

В кімнаті приблизно 8 татамі*. Від сьогодні це мій дім. Крім того, я вперше живу сам. До закінчення школи мені доведеться жити, не спілкуючись ні з ким поза школою.

Я ненавмисно посміхнувся.

У школі був високий рівень зайнятості й найкращі умови та можливості з усіх старших шкіл Японії.

Однак для мене це було не так важливо. У мене була одна вагома причина для вибору саме цього закладу. У середній школі мені було заборонено спілкуватися з друзями, родичами та іншими учнями.

Ось чому я вибрав цю школу.

Я вільний. Свобода. Англійською це «freedom». Французькою це «liberté».

Хіба свобода не найкраща? Я можу їсти, спати та грати, коли захочу. Мені ніхто не наказує, тепер я можу спокійно закінчити навчання.

Відверто кажучи, до того, як я склав іспит, результат для мене не мав значення.

Була лише невелика різниця між «склав» і «не склав».

Однак, коли з’явилися результати, я був дуже радий, що у мене вийшло.

Зараз ніхто не може судити мене чи наказувати мені.

Я можу переробити... ні, почати заново. Новий початок, нове життя.

Хай там як, відтепер я планую весело провести життя звичайного учня.

Не турбуючись за свою форму, я стрибнув на ліжко. Не відчуваючи втоми, я намагався заспокоїтися, з нетерпінням чекаючи на своє майбутнє шкільне життя.