Кожне з передбачень

Вступ

За день до зустрічі Судо та класу C.

Завдяки співпраці Хорікіти, свідченням Сакури, а також діям Кушіди та Хірати, весь наш клас відчув піднесення та сміливість. Можна було сказати, що ми були об'єднані. Проте було очевидно, що нам бракувало непохитних та неспростовних доказів, а довести невинуватість Судо все ще могло бути складно. Від нашого обговорення залежав результат.

— Ох, сьогодні й справді спекотно…

Ніколи не думав про глобальне потепління більше, ніж коли виходив із будівлі з робочим кондиціонером. Через усвідомлення того, що я буду страждати щодня до серпня, мій настрій залишався пригніченим. Щойно я вийшов з холу гуртожитку, спекотне і вологе повітря напало на мене. Терпівши біль пекучої шкіри, я йшов до школи доріжкою, обсадженою зеленими листяними деревами.

Але сьогодні щось було інакше. На дошці оголошень на сходовому майданчику, трохи попереду тумбочок для взуття, був аркуш паперу. На ньому було написано, що відбуваються пошуки учнів, яким відомо щось, пов’язане із Судо та класом C.

— Це...

Було зрозуміло, що хтось намагається допомогти. Ми були щиро вдячні, адже самі навіть не думали були вжити таких заходів. Ця загадкова людина була орієнтована на дії. Крім того, хоча саме повідомлення може виявитися марною спробою, його автор також написав, що вони готові давати приватні бали цінним інформаторам. У такому випадку навіть байдужі учні звернуть увагу.

Коли я продивився повідомлення, то був досить вражений…

— Доброго ранку, Аянокоджі-кун!

Ічіносе привіталася до мене ззаду. Вона, мабуть, щойно прийшла.

— Я побачив аркуш на дошці оголошень. Це ти написала, Ічіносе?

Дівчина приєдналася до мене, дивлячись на дошку. Вона виглядала глибоко зацікавленою.

— Хмм. Ясно, ясно. То існує і такий спосіб.

— Що? Це зробила не ти?

Я думав був, що в цьому і полягала її стратегія..

— Це, напевно... А, ось і він! Доброго ранку, Кандзакі-кун.

Ічіносе підняла руку і подала знак самотньому учню. Хлопець помітив її та тихо підійшов до нас.

— Це ти повісив, Кандзакі-кун?

— Так. Я написав і повісив це в п'ятницю. Щось не так?

— А, ні. Аж ніяк. Мій друг просто хотів знати, хто це зробив. О, я вас познайомлю. Це Кандзакі-кун з класу B, а це Аянокоджі-кун з класу D.

— Приємно познайомитись, Кандзакі.

Він поводився напружено, але справляв враження серйозного учня. Кандзакі був високим і струнким. Гарний хлопець, але по-іншому, ніж Хірата. Я потиснув його простягнуту руку.

— Як усе проходить, Кандзакі-кун? Отримав щось суттєве?

— На жаль, я не отримав жодних корисних даних.

— Зрозуміла. Що ж, поглянемо на дошку оголошень.

— На дошку оголошень? Ти повісила ще одне повідомлення?

Ічіносе тонко посміхнулася, вказуючи на те, що це було щось інше.

— Ти коли-небудь заходив на домашню сторінку школи? Там є форум. Я попросила людей, щоб вони писали інформацію там. Я запитала, якщо хтось бачив інцидент з насиллям, то я б хотіла дізнатись про нього більше.

Після сказаного, Ічіносе показала нам екран свого телефону. На ньому було повідомлення про пошук свідків, а також кількість людей, які його переглянули. Відображувана кількість все ще обчислювалася десятками, але це було набагато ефективніше, ніж запитувати людей напряму. Також у тому повідомленні пропонувалось відшкодування свідкам і людям, що надали корисну інформацію.

— О, щодо балів не турбуйся. Ми вирішили зробити це з власної ініціативи. Крім того, зараз нам, ймовірно, буде складно отримати нові дані. О!

— Що таке?

— Схоже, я щойно отримала два повідомлення стосовно цього допису. У них може бути трохи інформації.

Ічіносе перевірила свій телефон, щоби переконатись. Після того як вона прочитала була повідомлення, на її обличчі з'явилася легка усмішка.

— Ось так.

Вона показала мені свій телефон, тож я міг сам прочитати повідомлення.

— Схоже, що один із хлопців з класу C — Ішідзакі-кун — був хуліганом у середній школі. Він добре бився і тероризував місцевих. Ймовірно, це злила дитина з його рідного міста.

— Цікаво, — пробурчав Кандзакі, також читаючи повідомлення.

Як і Кандзакі, мені ця інформація була досить цікава. Всі ж думали були, що троє учнів, з яких побив Судо, були звичайними дітьми. Проте, якщо вони теж розбишаки, то це вже інша історія. Що стосується інших двох, то, оскільки вони були баскетболістам, вони, ймовірно, також були досить прудкими. Але Судо перевернув ситуацію догори дриґом і побив їх усіх, ще й сам не постраждав. Я не міг позбутися відчуття, що в цьому було щось неприродне.

— Кандзакі-кун, що думаєш?

— Можливо, вони дозволили Судо побити себе навмисно. Якщо вони утрьох хотіли були влаштувати пастку для Судо, то ця історія ідеально підходить. Зв'язок здається очевидним.

— Так, я теж так думаю. Я знала, що ти здогадаєшся, Кандзакі-кун. Чудова робота. Якщо ми зможемо підтвердити цю інформацію, то станемо на крок ближче до доведення невинуватості Судо-куна. Але наші докази все ще досить слабкі, чи не так?

— Так. Навіть якщо нам вдасться переконати людей за допомогою цих нових доказів — це все ще лише половина шляху. Той факт, що це була така одностороння боротьба, безумовно, сильно заважатиме.

Судо, напевно, не хотів би брати на себе частину провини разом з іншими. Жодна зі сторін не хотіла нести відповідальність за цю ситуацію. Однак, якби ми отримали свідчення від людини з класу D, наші шанси, ймовірно, були б 6 до 4, або, можливо, 7 до 3.

— Ні, ми все ще не можемо нічого сказати.

Я не розповів про Сакуру, оскільки ми все ще домовлялися.

— Зрозуміло. Чи є на це якась причина?

Оскільки вся ситуація з Сакурою була досить делікатною, я уникав докладних пояснень. Все ж таки, вона може вирішити просто втекти навіть у день прийняття рішення. Я ж хочу мати шлях для відступу.

— Не було жодних повідомлень про іншого свідка, як я і думав. Було б цікаво, якби хтось зробив крок уперед, але, мабуть, це складно. У нас мало часу. Зараз наш єдиний вибір — це чекати на більше інформації з інтернету або з дошки оголошень, так?

— А нічого, що будемо чекати так довго? Я маю на увазі, що ті хлопці з класу С можуть націлитись на нас.

— Все буде гаразд. До того ж і клас C, і клас A зі самого початку були націлені на нас.

— Ічіносе права. Крім того, навіть якщо ти хочеш грати за правилами, то інші діють поза їх межами. Я вважаю, що цього разу можна й перепросити.

Ічіносе та Кандзакі чітко дали зрозуміти, що хочуть бути чесними та справедливими, змагаючись зі школою та іншими учнями.

— Хай там як, нам потрібно буде переказати бали кожному, хто надасть інформацію. Але якщо хтось зробить це анонімно? Як ми тоді переведемо бали?

— Я можу розповісти тобі, якщо ти не проти. Хочеш? — сказав я.

— Ти щось знаєш, Аянокоджі-кун?

— Просто згадав дещо, коли розбирався в телефоні. Ти знаєш номер тієї людини?

— Це безплатний номер*, але я пам'ятаю його.

Ічіносе підійшла та вказала на свій телефон. Перебуваючи так близько до когось, люди зазвичай почуваються беззахисними. Я думав був, що дівчина не захоче, щоб чоловік був в її особистому просторі… а ще я не знав напевно, чим саме, але Ічіносе приємно пахла.

— Тут, відкрий вікно переказу балів. Ти побачиш свій ID у верхньому лівому куті.

Коли я давав їй вказівки, моє серцебиття почало стрімко пришвидшуватись.

— Ммм…

Ічіносе спритно рухала пальцями. Вона натиснула кнопку, щоб відкрити власну сторінку балів. Після того, як сторінка завантажилася, на екрані з'явилося те, про що я казав.

— Ага, ага. Ось тут. Тож, що мені тепер зробити з моїм ID?

— На основі свого ідентифікаційного номера ти можеш створити тимчасовий токен-ключ. Якщо відкрити ось це та надіслати ключ, то отримаєш запит на оплату.

— Зрозуміла. Дякую! Добре. Ходімо, Аянокоджі-кун.

— Гаразд.

Ічіносе почала йти.

— …………

Одразу після цього, на якусь мить, я побачив був дещо на телефоні Ічіносе. Частина екрана, яку я помітив, закарбувалася в моїй пам'яті й ніяк не хотіла зникати. Що мені робити? Це взагалі можливо? Ічіносе може стати величезною перешкодою для Хорікіти в її прагненні досягти класу А.

 

Частина 1

— Доброго ранку! Аянокоджі-кун!

— О-о, гей. Доброго ранку.

Яскрава та енергійна на вигляд Кушіда привіталась зі мною. Я був приголомшений її сяйвом.

— Дякую за вчора. Ти мені дуже допоміг.

Що ж, гадаю її сліпуче обличчя зробило мене щасливішим, але було щось, що я не міг пригадати та воно турбувало мене. Я вперше вийшов був на прогулянку і це було з такими дівчатами, як Кушіда та Сакура. Ех, це було майже занадто. Ну, гадаю, до пори до часу все було чудово... доки Іке з Ямаучі не прийшли до школи. Якщо вони дізнаються, то точно будуть дуже незадоволені.

— Погуляємо ще якось, добре? — сказала Кушіда.

— Д-добре.

Навіть якщо вона сказала це лише з ввічливості, моє серце забилося трохи швидше. Що ж, це не так уже й погано.

— Ти провів усі свої вихідні з Кушідою-сан? — спитав крижаний голос.

— Так, провів, — тихо відповів я. — Кушіда захотіла, щоб Сакура співпрацювала з нами, тому вона попросила мене про допомогу. Не те щоб у мене був вибір.

— Ясно.

— Щось із цим... не так?

Я подивився на сусідку й побачив на обличчі Хорікіти вираз, якого раніше ніколи не бачив був.

— Щ-що таке? — спитав я.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, в тебе був дуже дивний вираз на обличчі.

— Справді? Я не мала наміру корчити якийсь вираз. Я мала виглядати як і зазвичай. Проте, скажу, що захоплююся тим, як вільно ти рухаєшся. Коли я прошу тебе про допомогу, то часто робиш це неохоче, але коли просить Кушіда-сан, ти одразу погоджуєшся. Я спокійно й уважно аналізувала різницю між нами.

Вона зовсім не виглядала спокійною і стриманою.

Відразу після цього, хтось легенько торкнувся мого плеча і сказав підійти до Кушіди. У Хорікіти був надзвичайно спантеличений вираз обличчя, коли я виходив до коридору, звідки Кушіда ненадовго зазирнула до класу. 

— У мене таке відчуття, що я щойно побачила щось неймовірне! — сказала вона.

Кушіда зрозуміла, що означав вираз обличчя Хорікіти? Вона виглядала одночасно захопленою і здивованою. 

— Щось неймовірне? Це моторошно… я думаю, що Хорікіта була трохи розлючена.

— Та ні. Думаю, вона відчуває себе відчуженою та самотньою через те, що її не запросили.

— Хорікіта? Не може бути!

— Вона, мабуть, не знає, що саме відчуває… Я певна, що Хорікіта-сан, ймовірно, помітила, як весело проводити час із друзями та розмовляти з ними. Це добре, дуже добре.

Що за химерні слова. Хорікіта не була хорошої думки про Кушіду. Попри це, для Кушіди було дивно говорити, що Хорікіта відчуває себе відчуженою через те, що її не запросили.

— Можливо, ти усвідомлюєш це, Аянокоджі-кун. Хорікіта-сан розчарована, бо ти її не запросив погуляти.

Ні, ні, цього не може бути… Тобто, Хорікіта — це все ж таки дівчина, яка полюбляє самотність. Вона не отримує задоволення від прогулянок, особливо з таким хлопцем, як я.

У цю мить, я прийшов був до досить бентежного усвідомлення.

 

Частина 2

Після класної години ми попросили Чябашіру-сенсей зустрітися з нами в учительській. Ми зробили це через Сакуру. Оскільки вчора я не зміг повністю обговорити це з нею через телефон, я чекав у кінці кімнати на слушну нагоду. Кушіда, напевно, зможе розповісти Чябашірі-сенсей про все, що сталося. 

— Свідок? У справі Судо?

— Так. Сакура-сан бачила все від початку до кінця.

Кушіда покликала Сакуру, яка тихо стояла за нею. Дівчина вийшла вперед, виглядаючи трохи збентеженою.

— Тож, за словами Кушіди ти бачила бійку між Судо та іншими.

— Так. Бачила.

Не те щоб наша вчителька не довіряла нам, але через її скептичний погляд я почувався недобре. Сакура, вірна своєму слову, поволі розкривала нам правду. Ми вперше почули були всю історію. Ніхто з нас, навіть учителька, не промовили жодного слова і навіть не поворухнулися до кінця розповіді.

— Я зрозуміла, що ти сказала. Проте я не можу просто прийняти твої слова, — відповіла Чябашіра-сенсей.

Здавалося б, вона, як класна керівниця класу D, мала б зрадіти, дізнавшись про свідка. Кушіда, зраджена таким поворотом подій, була схвильована.

— Щ-що ви маєте не увазі, сенсей? — спитала вона.

— Сакуро, чому ти свідчиш лише зараз? Коли я повідомила про проблему на класній годині, ти нічого не сказала. Ти ж не була відсутня того дня, так?

— Ну… Це… Я просто не вмію розмовляти з людьми…

— Не вмієш розмовляти з людьми та тепер все ж вирішила свідчити? Чи це не дивно?

Чябашіра-сенсей почала тиснути на Сакуру, що було типовим для неї. Однак, навіть якби Сакура заговорила раніше, коли вперше питали про свідків, я сумніваюся, що наша класна керівниця щиро привітала б це. 

— Сенсей, Сакура-сан…

— Зараз я розмовляю із Сакурою, — Чябашіра-сенсей різко перервала Кушіду. 

— Емм… Ну, це тому, що наш… клас зараз у халепі, і… я подумала, що, якщо… якщо я свідчитиму, то зможу допомогти…

Дівчина згорбилася і зіщулилася, майже як жаба, загнана змією в кут. Наша вчителька, Чябашіра-сенсей, мала розуміти, якою дівчиною є учениця перед нею. Вона повинна усвідомити, що Сакура досягла великого прогресу, просто заговоривши.

— Зрозуміло. То ти набралася сміливості, щоб виступити?

— Так…

— Ясно. Що ж, якщо ти свідок, як сама кажеш, звісно, я зобов'язана передати цю інформацію школі. Навіть якщо всю історію вислухають, Судо все ж можуть визнати винним.

— Щ-що ви маєте на увазі?

— Ти справжній свідок, Сакуро? Ось до чого я веду. Я вважаю, що це може бути брехнею, вигаданою класом D, тому що учні бояться отримати вирахування очок.

— Чябашіро-сенсей, ви сказали жахливу річ!

— Жахливу? Якщо ти справді все була побачила, то варто було б сказати про це в перший же день. Природно відчувати підозру, коли хтось з'являється у потрібну мить. Враховуючи, що свідок належить до класу D, це удвічі підозріліше. Будь-яка розумна людина мала б сумніви. Чи не так? Зручно, що учень з того ж класу випадково опинився у будівлі, яку рідко відвідують, і став свідком усієї події?

У Чябашіри-сенсей було багато слушних думок. Те, що Сакура бачила була весь випадок, — дуже зручно. У людей точно будуть якісь сумніви. Якби я був третьою стороною, я б, мабуть, подумав, що клас D вигадав цю історію. Якщо судити неупереджено, то цілком очевидно вважати ці свідчення заслабкими.

— Проте свідок є свідок. Я не можу визначити чи бреше вона, тому поки що я прийму її свідчення. Тож, Сакуро, я попрошу тебе приєднатися до нас у день обговорення. Я розумію, що ти не любиш спілкуватися з іншими, але чи не могла б ти це зробити?

Слова Чябашіри-сенсей тиснули на Сакуру, наче вона випробовувала дівчину на міцність. Звісно, коли моя однокласниця уявила собі це, то зблідла і засмутилася.

— Якщо тобі це не подобається, то в тебе є право відмовитись. Також ми скажемо Судо, що він братиме участь в обговоренні.

— З тобою все добре? Сакуро-сан?

— Т-так… — відповідь Сакури не звучала впевнено. Окрім того, що вона повинна була давати свідчення перед іншими, вона також повинна була сидіти наодинці з Судо. Здавалося, що змушувати її було трохи жорстоко…

— Ви не проти, якщо ми теж візьмемо участь, сенсей?

Звісно, це промовила Кушіда, щоб підтримати Сакуру, скоріш за все. 

— Якщо Судо погодиться, то гаразд. Але ми не можемо допустити велику кількість людей. Лише ще двом можна бути присутніми на обговоренні. Будь ласка, добре подумайте над цим.

Ми вийшли з учительської, хоча було більше схоже, що нас вигнали. Згодом ми повернулися до класу і пояснили все Хорікіті.

— Ну, такий результат очевидний. Чого й треба було очікувати.

— Ситуація може й змінилась, але різниця не настільки велика, так? Тобто, той факт, що свідок з класу D, означає, що нам не пощастило.

Я не знав, чи втішить це Хорікіту, але сказав це, щоб заступитися за Сакуру. Якби ми не переконали нашого свідка зголоситися, довести невинуватість Судо було б, мабуть, неможливо.

— Тоді, Кушідо-сан. Буде краще, якщо ми з Аянокоджі-куном візьмемо участь в обговоренні. Я чудово розумію, що ти підтримуєш Сакуру-сан. Але якщо справа дійде до дебатів, то це вже інша історія.

— Це… Так, ти права. Не думаю, що я буду тоді особливо корисною.

Я думав сказати щось про те, що було б краще, якби Кушіда з Хорікітою працювали разом, але передумав. Я припустив, що саме тому, що вони не ладнають, мене призначили на заміну.

— Сакуро-сан, ти не проти?

— Н-ні, все добре.

По ній так не скажеш, але в неї тепер теж невеликий вибір.

 

Частина 3

Після цього ми знову зібралися у класі під час обіду, щоб обговорити стратегію. Хорікіта не хотіла брати участь, але завдяки переконливим сльозам Кушіди погодилася приєднатися. Що ж до зацікавленої особи, то навіть якщо Судо й казав, що йому байдуже, та йшов на компроміс, він міг легко стати впертим у критичних ситуаціях. Я подумав, що через нього все може ускладнитися в будь-яку мить, але поки вирішив промовчати. 

— Чи справді ми зможемо завтра довести невинуватість Судо? — спитала Кушіда.

— Звісно зможемо. Очевидно, що мене підставили. Я точно невинен. Так? — сказав Судо.

Вони неодноразово зверталися до Хорікіти за її думкою. А вона просто їла у тиші булочку, або тому, що вона не могла відповісти, або тому, що ця розмова її дратувала.

— Гей, Хорікіто. Що думаєш? — Судо, безсумнівно нездатний читати настрій, наблизився до Хорікіти.

— Не піднось своє брудне обличчя так близько до мене.

— В-воно не брудне.

Судо весь затремтів. Можливо, його зачепив той несподіваний удар? 

— Мене не може не дивувати твоя віра в те, що твоя невинуватість може бути легко доведена. Хоч ми й отримали докази, що свідчать на твою користь, ти все ще перебуваєш у дуже невигідному становищі.

— Але ж у нас є свідок, яка знає, що моєї вини тут немає, а ті хлопці були справжніми покидьками в минулому. Цього має бути достатньо, так? Проблема у тих хлопцях, — абсолютно сліпий до власних недоліків, Судо зарозуміло схрещував ноги й кивав на знак згоди із самим собою.

— А, гей, припини! Я все ще читаю! Поверни!

— Усе ж чесно, правда? Так чи інакше, я заплатив половину. Віддам пізніше.

Іке та Ямаучі сварилися через щотижневий журнал манґи. Гадаю, вони тихенько читали його увесь час, поки в нас була важлива зустріч. Зважаючи на їхні гіркі сльози через повну відсутність приватних балів, мені здалося дивним, що вони все ще примудрялися купувати цю манґу щотижня.

— Га? — поки розгортався спектакль за участі Іке з Ямаучі, Кушіда, яка сиділа поруч зі мною, здавалося, глибоко занурилась у роздуми. — Може… — пробурмотіла вона.

— Що таке? — спитав я.

— А, нічого. Нічого особливого. Просто міркувала про дещо.

Я не зрозумів, до чого вона вела, але Кушіда витягла свій телефон і почала щось шукати.

 

Частина 4

Повернувшись до гуртожитку, я приліг на ліжко і почав бездумно дивитися телевізор. У моїй голові була порожнеча, оскільки я дав собі розслабитися. Трохи потому, мені прийшов лист від Сакури.

[Якщо мене завтра не буде, то, як гадаєш, що станеться?]

[Що ти маєш на увазі?]

Попри те, що моя відповідь була короткою, мені довелося зачекати, поки вона відписала.

[Що ти зараз робиш?]

Такою була її відповідь. Я написав, що був сам у своїй кімнаті.

[Якщо ти не проти, то можемо зустрітися прямо зараз? Я в кімнаті 1106.]

[Було б добре… якби ти про це нікому не розповів.]

Я отримав від неї два листи поспіль. Це було більше схоже на переписку в месенджері, аніж в електронній пошті. Цікаво, що саме вона хотіла сказати? Думав спитати «Навіщо?», але вирішив не робити цього. Якщо я не приділю цьому уваги, то Сакура, можливо, продовжить надсилати мені листи, але, ймовірно, буде складніше завітати до неї в гості. У мене було передчуття, що зустріч буде корисною, тому почав міняти відповідь.

[Прийду десь через 5 хвилин.]

Після того, як я надіслав листа, я потягнувся за піджаком, але зупинився. Оскільки ми були в одному гуртожитку, не буде нічого страшного в тому, щоби вийти в футболці. Я попрямував до кімнати Сакури. Верхній поверх… іншими словами, поверх, де проживали дівчата. Сюди вперше ступає моя нога*. Школа не забороняла хлопцям заходити туди. Навіть якщо хтось і побачить мене, це не завдасть клопоту. Насправді популярні хлопці часто ходили туди, щоби потусуватися і розважитись.

Хоча нам і було надано деяку свободу, проте вхід був заборонений після 8 години вечора. І очевидно, що сюди не можна було заходити посеред ночі.

Я натиснув на кнопку ліфта. Коли розсунулися двері, я побачив, що всередині стояла Хорікіта. Як невчасно.

— …………

З якоїсь причини, я взагалі не міг поворухнутися. Просто продовжував стояти на місці. Це було на щастя чи на біду? Тут треба ще поміркувати.

— Що? Ти не заходиш? — спитала вона.

Поки витріщалася на мене, Хорікіта намагалася зачинити двері.

— А, так. Заходжу…

Подумавши, що це, напевно, погана ідея, я прослизнув усередину і натиснув на одинадцятий поверх. А також побачив, що кнопка на тринадцятий поверх теж горить. Це повинен бути поверх Хорікіти. Чомусь у мене було дивне відчуття, що вона свердлила мене поглядом ззаду.

— Ти… сьогодні пізно повернулась, так? — спитав я, не дивлячись на неї.

Тиша була нестерпна.

— Я ходила по покупки. Не бачиш?

Я почув шурхіт торбинок.

— О, до речі, ти ж сама собі готуєш, правда?

Відчувалося, ніби ліфт рухався набагато повільніше, ніж зазвичай. Ми все ще були тільки на шостому поверсі. Бути таємно запрошеним дівчиною — це стресова ситуація. Моє занепокоєння означало, що я мав щось сказати.

— Це ж не десятий поверх. Нічого?

Чому вона запитувала мене про десятий поверх? Що вона мала на увазі?

— Для того, хто не любить неприємності, ти проявляєш надзвичайну активність у цій справі. Чи, можливо, в тебе якийсь прихований мотив?

Хорікіта явно випробовувала мене.

— Якщо є, що сказати, то чому б тобі не взяти й не зробити цього?

— Ти ідеш на зустріч із Сакурою-сан, так? — спитала вона.

— Ні, це не так, — миттєво заперечив я, але було цікаво, чи зможе моя однокласниця дізнатися правду.

— Ну, гадаю, це не моя справа.

Тоді не запитуй мене про це! Ну, це те, що я хотів сказати, але натомість лише подумав.

Багато часу потому ми нарешті прибули на одинадцятий поверх у повній тиші. Я вийшов з ліфта, намагаючись зберігати спокій. Я не озирався.

— Перепрошую за клопоти… — сказав я біля дверей Сакури.

— Заходь, — зустріла вона мене в повсякденному одязі.

— То, що тобі від мене потрібно?

— Емм… Аянокоджі-кун, пригадуєш, що ти казав недавно? Ти сказав, що я не зобов'язана нічого робити, навіть попри те, що я свідок. Також ти сказав, що марно мене примушувати давати свідчення.

Це було тоді, коли я випадково зустрів Сакуру. Я злегка кивнув.

— В мене просто… взагалі немає жодної впевненості.

— Це ти про виступ перед людьми?

— Я так довго цього не вміла... І зараз не можу говорити перед іншими. Якщо мене завтра попросять дати свідчення перед вчителями, я не думаю, що матиму достатньо впевненості, щоби чітко відповісти. Тож…

— То ти обдумуєш, чи прогуляти завтра школу?

Сакура злегка кивнула перед тим, як різко лягти чолом на стіл.

— Аааа. Боже, чому я настільки марна?! — вона замкнулася в собі, явно засоромлена. Вперше її такою побачив.

— Сакуро, а ти напрочуд емоційна, так?

Я відчув прірву між людиною, яку бачу зараз, і її звичною поведінкою, тому був трохи приголомшений. Точніше, я був шокований.

— Га?!

Сакура, зрозумівши, що вона показала була мені цю сторону себе, почервоніла і похитала головою:

— Н-ні! Я зовсім не така.

Що ж, вона може бути й жвавою. Я й гадки не мав, враховуючи її звичний депресивний вигляд.

— Гей, можна я тебе дещо спитаю? Чому ти мене покликала?

Кушіда або хтось інший більш приязні, з ними було б легше розмовляти.

— Це тому, що я не боюся твоїх очей, Аянокоджі-кун…

Га? Що це означає? В мене точно не страшні очі чи щось таке, але…

— Якщо хочеш з кимось побалакати, то з Кушідою буде набагато комфортніше, вона більш відкрита людина. А ще в неї багато друзів.

— А, ні. Я не маю на увазі очі, якими дивляться. Я про зіниці, глибоко в очах… Якщо подивишся комусь глибоко в очі, то зрозумієш. Вибач, я не можу це нормально пояснити.

Отже, чи це як проникнення у справжнє "я" людини? Коли хтось дивиться на мене, чи бачать вони, що я несолідний та позбавлений амбіцій? Трохи складно.

— Ну, просто… Коли я бачу чоловіка… навіть якщо він на вигляд добрий… Мені раптово стає страшно.

Можливо, це так лише з точки зору жінки. Мабуть, для неї природно почуватися незручно поруч із чоловіками, але у Сакури був тоді ненормально переляканий вираз обличчя. До речі про це, я згадав той день, коли ми ходили ремонтувати її фотоапарат…

Абсолютна правда, що чоловік та жінка, як правило, різняться фізичною силою та витривалістю. Проте деякі дівчата приділяють надмірну увагу цьому факту і живуть в ненормальному страху. Мені було цікаво, чи сталося вже щось у минулому Сакури, що викликало в неї сильний страх перед чоловіками.

Якого біса я так свавільно аналізував її? Я відчув трохи огиди до себе, як і зазвичай.

— Я знаю, що було б краще просто розповісти, що я бачила. Але скільки не намагаюсь, просто не можу собі цього уявити… Як я зможу говорити так впевнено?

Вона була настільки стурбована, що попросила була учня, як я, допомогти. Сакура, напевно, мучилась над цим останні кілька днів. Здавалося, що навіть з моєю допомогою дівчина страждатиме.

— Якщо не хочеш іти, то чи не проти поговорити зі мною?

— Ти не розлютишся?

— Я ж уже казав тобі, правда? Якщо ми примусимо тебе давати свідчення, то це буде безглуздо.

Сакура — неоціненний свідок, але від цього її свідчення не ставали надійними. Вона може не мати жодного впливу на результат. Проте якщо її не буде, Судо, можливо, розізлиться. Мені, напевно, варто спробувати вмовити її, але я й гадки не маю, як це зробити.

— Емм… На твою думку, як краще вчинити, Аянокоджі-кун?

— Я гадаю, що тобі варто робити те, що сама бажаєш, Сакуро.

Вона, ймовірно, хотіла більш детального роз'яснення, але, на превеликий жаль, це найкраще, що я можу витягнути з себе. Я не видатна людина і точно недостатньо обізнаний, щоб когось повчати. Я не годжуся для цієї роботи.

— Зрозуміла. Ну, гадаю, тобі, напевно, завдасть клопоту моє прохання… Я просто нездара. Напевно, саме через це я не можу ні з ким подружитися.

Сакура знизала плечима і гірко посміхнулася. Здавалося, вона була сама собі огидна.

— Сакуро, я думаю, що ти можеш швидко з деким подружитися.

— Вибач. Я не знаю, як краще сказати, що я відчуваю… Здається, ти дуже добре ладнаєш з багатьма людьми, Аянокоджі-кун. Я трохи заздрю.

— Ні, це не так.

Очевидно, Сакура вважала, що у мене багато друзів і купа веселощів.

— Можливо, з мого боку це прозвучить самовпевнено, але я вважаю, що ми з тобою наче друзі. Саме так, — сказав я.

Ми з Сакурою дивилися одне на одного.

— Друзі? Справді? — прошепотіла вона.

— Якщо ти так не вважаєш, Сакуро, тоді це інша справа.

— Ні… Я справді щаслива… що почула це, — відповіда Сакура, все ще виглядаючи дещо спантеличеною.

Я почав усвідомлювати, що без розмови віч-на-віч люди не зрозуміють, якою людиною є їхній співрозмовник насправді. Я був здивований відкриттям цієї неочікуваної сторони Сакури. Якби вона частіше випускала цю частину себе назовні, то, мабуть, одразу знайшла б друзів. Серйозно, навіть незначна зміна може творити чудеса. Але для неї, гадаю, навіть маленькі зміни будуть важкими. Те, що одній людині може здатися дуже простим, для іншої ж може бути доволі складним, залежно від її негараздів.

— Дякую, що прийшов сьогодні, — сказала Сакура.

— Нічого особливого. Можеш кликати будь-коли.

Якщо я зміг хоч трохи полегшити тягар Сакури, то це було того варте. Залишу вибір йти чи не йти завтра до школи їй. Вважаючи нашу розмову вже завершеною, я встав і почав іти, але Сакура виглядала так, ніби їй все ще недобре.

— У тебе є якісь плани на вечір? На зараз? — спитав я.

— Прямо зараз? Ні, в мене немає жодних планів. А точніше, я ніколи нічого не планувала.

Хмм. Навіть мені стало трохи сумно від почутого.

— Що ж, чому б тобі не піти зі мною на вулицю? Якщо тобі не важко, звісно.

Я вирішив побути сміливим і запросити Сакуру. Вона застигла, ніби забула про час і зрозуміла, що має бути в якомусь важливому місці. Виглядала так, ніби не могла зрозуміти, що я мав на увазі. Тоді вона без вагань підхопилася з місця.

— Га?!

Підскочивши, вона вдарилася колінами об стіл і зігнулася в агонії. Окуляри злетіли з її обличчя…

— Схоже, це досить боляче. Ти як? — спитав я.

— Зі... зі мною все гаразд!

Вона не звучала переконливо. Біль був настільки сильним, що вона от-от заплакала б. Я підібрав її окуляри. Як я і припускав перед цим: вони були без лінз. Я віддав окуляри дівчині. Її руки тремтіли, коли вона їх брала. Вона дякувала мені. Сакура боролася з болем близько хвилини, перш ніж нарешті заспокоїтися та затихнути.

— К-куди хочеш піти? — спитала дівчина.

Вона була насторожі, але я не розумів чому. Можливо, Сакура вважала, що я якийсь пікапер, який намагається задобрити її гарними словами. Якщо так, то це погано.

— Я ще не вирішив. Просто захотілося трохи побродити, розумієш? Але я ненавиджу людні місця...

— Якщо ти не проти... я б хотіла піти в одне місце. Гаразд? — обережно відповіла Сакура, ніби хвилюючись, що сказати.

— Га? А, так, без питань. Прошу, веди.

Мені було байдуже куди, я просто хотів змінити обстановку і поспілкуватися. Якщо у Сакури є місце, якому вона надає перевагу, то все пройде згідно з планом.

 

Частина 5

Сакура повела мене до місця, яке хотіла відвідати. Мушу зізнатися, я не очікував був, що це буде саме ця локація. Ми пішли до частини будівлі, яка використовувалася спеціально для клубних заходів і розташовувалася трохи далі від школи. Вона провела мене будівлею з яскраво вираженим японським відтінком, де розміщувалися такі гуртки, як клуб стрільби з лука та клуб чайної церемонії*. Неподалік ми могли чути звук стріл, що випускалися.

*(Kowalski) Імбовий клуб, як ми знаємо

— Ти ж не займаєшся у клубі, так?

— Ні, але хотіла прийти сюди хоча б раз. Я б виділялася, якби прийшла сама, тож...

Якщо гулятимеш тут сам, то люди подумають, що ти хочеш приєднатись до якогось клубу. Проте, якщо йде пара, то тоді гадатимуть, що це побачення.

— Хай там як, чому ти попросив мене прогулятись? — спитала вона.

— М? Чому? Складно відповісти, коли так запитують, — я хвилювався, як все пройде завтра. Але навіть якщо я щось і скажу, мені все одно буде ніяково. — Я запросив тебе, бо подумав, що було б добре змінити обстановку. Себто, я трохи відлюдник, тож зазвичай просто сиджу у себе в кімнаті. У мене схильність весь час замикатися в собі.

Сакура виглядала дещо здивовано від моєї обхідної відповіді.

— Аянокоджі-кун, хіба у тебе не багато друзів?

— Багато? Хто до прикладу?

— Хорікіта-сан, Кушіда-сан, Іке-кун, Судо-кун, Ямаучі-кун… — перелічила вона їх імена, відгинаючи пальці.

— Що ж, це лише так здається. Ні, ти маєш рацію, друг є друг. Тобто, я хочу сказати, що, на мою думку, це все, чим ми є. Мені здається, що я все ще стою поза групою та лиш спостерігаю збоку. Як гадаєш, Сакуро, ми ладнаємо?

Сакура кивнула без вагань. Якщо вона так вважає, то, мабуть, так воно і є. Напевно, я просто не розумію себе.

— Я взагалі не знаю як знаходити друзів. Заздрю. Ти був першим, хто назвав мене другом.

— А як щодо Кушіди? Чи не вона першою запросила тебе?

Збентежившись, Сакура гірко посміхнулась:

— Так. Треба буде якось попросити вибачення в Кушіди-сан. Вона перша подзвонила мені та запросила пройтись, бо в мене не вистачало сміливості... Насправді я хотіла погуляти з нею. Я просто не могла їй відповісти, що б не робила. Я така жалюгідна.

Якщо ти вмієш підтримувати розмову з іншими людьми, то усе стає простішим. Я знову був вражений тим, як Хорікіта висміювала Іке з Ямаучі при тому, що вони так невимушено спілкуються з незнайомцями. Це неймовірний талант.

— Чи можна тобі дати одну пораду на завтра?

Я не збирався давати їй порожні підбадьорювання на кшталт "Постарайся якнайкраще". Сакурі треба зустріти завтрашній день такою, якою вона є.

— Заради Судо. Заради Кушіди. Заради наших однокласників. Відкинь усі ці думки геть.

— Га? Відкинути їх усіх… геть?

— Коли свідчитимеш завтра, говори заради себе. Як свідок, що каже правду про те, що бачила.

Добре, коли самодостатня людина намагається зробити щось для інших. Однак Сакура все ще не могла подбати про себе належним чином. Вона мала схильність замикатися в собі та терпіти біль, горе та страждання на самоті. Якщо ти сам нещасний, то нікого не зможеш зробити щасливим.

— Говори правду заради себе. Зробиш це, і Судо буде врятований. Цього буде досить.

Не знаю наскільки моя порада буде корисною. Напевно, це була безглузда балаканина. Але, можливо, заохотити Сакуру говорити за себе було правильним рішенням. Мабуть, я сказав це, бо розумію як воно хотіти бути потрібним. Бо мені потрібен був хтось, хто знав би, що я розумію біль та муки боротьби з самотністю.

— Дякую, Аянокоджі-кун.

Сподіваюсь, мої слова знайдуть відгук десь у серці Сакури.

 

Частина 6

Того вечора, за наказом Кушіди, всі, крім Судо, зібралися в моїй кімнаті. Певна річ, Кушіда запросила була ще й Хорікіту, але, схоже, вона не захотіла приєднатися.

— Тож. Є якийсь прогрес, Кушідо-чян?

— Так, є, але ще я помітила дещо неймовірне. Аянокоджі-кун, можна позичити твій комп'ютер на хвилинку?

— Звісно, — відповів я кивком. Кушіда підійшла до комп'ютера, запустила його і відкрила інтернет браузер.

— Добре. Подивіться!

Кушіда зайшла на чийсь блог. Він був доволі продуманим. На відміну від звичайного вебсайту, в нього були елементи повноцінного бізнес-проєкту.

— Зачекай-но, хіба це не світлина Шідзуку?

— Шідзуку?

— Вона відомий айдол. Ось тільки нещодавно з'явилася в журналі для хлопців.

Тут було багато світлин із нею. Я, звичайно, не міг дорікнути їй за зовнішність або пропорції.

— Впізнаєте її? — спитала Кушіда.

— А повинні?

— Придивіться краще, — Кушіда натиснула на картинку з обличчям Шідзуку. Іке довго і пильно її розглядав, а тоді:

— Вона мила.

— Ні, не це! Це ж Сакура-сан, чи не так?

— Кушідо-чян, ти це про кого?

— Сакура-сан, з нашого класу.

— Га? Нізащо, цього не може бути. Сакура-сан? Ні, ні, ні, це не може бути правдою, — розсміявся Іке, але вираз обличчя Ямаучі застиг.

— Агов, Іке… Знаєш, коли я дійсно добре роздивився, я… вважаю, що вона трішки схожа на Сакуру.

— Але ж вона не носить окулярів, так? І волосся інше.

— Це найпростіші способи розпізнати людину…

Хоча спочатку я не втямив, мені стало зрозуміло, що це, безумовно, була Сакура. Хоча схоже, що Іке досі не міг повірити у це. Він все ще розгублено дивився на екран.

— Тож Сакура — це Шідзуку? Це ж брехня, так? Тобто, звісно, є певна схожість, але вони ж різні люди. Я маю на увазі, просто гляньте, яка яскрава та шалена Шідзуку. Правда? Ну ж бо, Аянокоджі.

Всі світлини, що вона завантажила, були милими, тож, імовірно, вона вже звикла робити селфі. Проте, я побачив один неспростовний доказ, який доводить, що Сакура та айдол Шідзуку — одна людина.

— Ні, Кушіда точно має рацію. Це Сакура. Ось.

Я вказав на одне фото.

— Ледь помітно, але на цій світлині можна побачити двері до її кімнати.

— Виглядають так само як двері в нашому гуртожитку.

Іншими словами, швидше за все, вона зробила цю світлину на території школі.

— Гаразд, отже Сакура — це, все ж таки, Шідзуку… Я все ще не розумію суть.

— Молодець, що помітила, Кушідо.

Попри явну схожість, я б не помітив, якби Кушіда не звернула мою увагу.

— Коли я побачила, як Іке-кун переглядає тижневий журнал, я дещо згадала. В мене було відчуття, що я вже десь бачила Сакуру, — сказала Кушіда.

— О боже, в нашому класі є айдол з обкладинки! Я такий схвильований! — завзято вигукнув Іке, не приховуючи свого захоплення. Після такої негідної реакції я подумав, що Кушіда захоче відсторонитися від нього. Хоч вона і була доброю майже до безрозсудності, зараз я не відчував від неї якогось схвалення.

— Але саме тоді, коли Шідзуку стала дійсно відомою, вона раптово зникла.

Вона жила подвійним життям: айдола і тихої, непомітної учениці нашої школи. Чому вона хотіла створити інше життя? Вона була наче монета з двома дуже різними сторонами.

Наближалася дев'ята година вечора, і для нашої групи настав час розходитися. Я провів усіх до вхідних дверей.

— Кушідо, я ще хочу з тобою про дещо поговорити. Можеш затриматися ненадовго?

— Хмм? Поговорити? Звісно.

— Гей, Аянокоджі! Про що тобі треба з нею поговорити, га?! Не кажи, що…

Я розвіяв страхи Іке помахом руки. Але навіть після того, як я сказав, що ми просто поговоримо про Сакуру, він підійшов дуже близько і прошепотів мені на вухо, що не вірить мені:

— Якщо ти їй освідчишся, то я тебе ніколи не пробачу. Ти ж це знаєш, так?

Не треба бути таким параноїком…

На біса мені це робити? До того ж навіть якби я спробував, то мене б знищили в ту ж мить.

— Серйозно. Якщо ти так хвилюєшся, то зачекай в коридорі. Ми закінчимо за хвилину.

Іке миттєво погодився зачекати. Він став у позу і випростався на весь зріст, припаркувавшись у коридорі прямо перед моїми дверима. Після того, як хлопці пішли, я почав розповідати Кушіді про розмову з Сакурою, що відбулася нещодавно.

— О, так. Тож, що там із Сакурою-сан?

— Я був здивований, коли дізнався, що вона була айдолом, але водночас я наче це розумів. Цікаво, це її справжня особистість?

Хоча я й уникав прямих висловлювань, я також думав, що Сакура, як і Кушіда, має прихований бік. Однак Кушіда, яка по-іншому розуміла наявні факти, дійшла зовсім іншого висновку.

— Я вважаю, що… скоріш за все, Сакура-сан сказала б, що її сутність айдола — це насправді несправжня особистість. Ну, гадаю, казати «несправжня» теж буде неправильно. Як на мене, вона створює іншу особистість за допомогою макіяжу.

— Макіяж… Тож, іншими словами, це образ?

— Так. Думаю, що з правильним підходом Сакура-сан змогла б навіть посміхатися перед людьми.

Кушіда звучала досить переконливо. У її словах було щось правдиве. Але в ту мить я почав думати про те, що Кушіда намагалася сказати мені під час нашої останньої телефонної розмови.

— Гей. Під час того дзвінка, що ти хотіла мені сказати?

Плечі Кушіди злегка сіпнулися у відповідь. Здавалося, що вона забула про це, поки я не спитав.

— Скажу пізніше. Зараз нашим пріоритетом є вирішення справи Судо. До того ж це особисте прохання.

— Особисте прохання?

Для мене її формулювання прозвучало привабливо, але схоже, що Кушіда потребує допомоги в чомусь. Я ж нічим не виділявся. Я не міг дати Кушіді те, чого їй бракує. Вона добре вчиться і в неї є амбіції.

— Вибач. Якщо я розкажу зараз, то це стане лише тягарем, — вона гірко посміхнулася і склала руки на знак вибачення.

— Що ж, якщо зі справою Судо все владнається, то тоді розповіси мені?

— Так, було б добре.

Вона розвернулася і взялася за ручку дверей. Проте дівчина раптово зупинилась, і певний час залишалась повністю нерухомою. Дивлячись на її спину, я й гадки не мав, який у неї вираз обличчя.

— Кушідо?

Здавалося, щось було не так. Після того, як я назвав її ім'я, Кушіда повернулася і скоротила відстань між нами. Вона стала навшпиньки, відірвавши п'яти від землі, поклала руку мені на груди й прошепотіла на вухо:

— Якщо вислухаєш моє прохання, Аянокоджі-кун… Я віддам тобі найцінніше, що маю.

Це було схоже на шепіт відьми. Ніби солодкий, але потенційно смертельний аромат заволодів моїм серцем. Я не міг сказати, чи посмішка Кушіди була щирою чи гіркою, коли вона шепотіла мені на вухо. Єдине, що я знав напевно, це те, що дівчина переді мною не була янголом. Я не знав, що маю відчувати. Багато людей мають різні сторони, але в її випадку це було більш виражено, ніби всередині неї жила інша людина. Та Кушіда була просто моторошною.

Я не міг зрозуміти, в яку гру вона грає, про що думає і що хоче зробити. Я навіть не міг сказати, куди поділася дівчина, на ім'я Кушіда Кікьо. Зміна була настільки разючою, що я аж зловив себе на думці, що у неї роздвоєння особистості. Настільки великою була прірва.

Коли вона знову відійшла, я побачив, що Кушіда знову стала тією дівчиною з лагідною посмішкою. Відчинивши двері, вона покликала Іке, який нетерпляче чекав назовні. Від тієї страшної Кушіди не залишилося навіть найменшого сліду.

 

Частина 7

Коли всі пішли, я сів за комп'ютер і почав переглядати блог Сакури Айрі, а точніше, айдола Шідзуку з журналу. Прочитавши минулі записи, я побачив, що вона почала вести блог близько двох років тому. Приблизно в той час, коли Сакура почала працювати в якості айдола. Її надії та прагнення на майбутнє були викладені в дописах. Я не побачив нічого, що б виділялося, жодних червоних прапорців*. Я переглянув блоги інших айдолів для порівняння, але вони здавалися схожими.

Цікаво, як почувається учениця старшої школи, коли дебютує у світі розваг? Протягом року вона оновлювала блог майже щодня. Дівчина писала про те, що сталося за сьогодні, і про свої думки. Вона також відповідала майже на кожен коментар своїх шанувальників. Але, як я й очікував, вона припинила відповідати після того, як її прийняли до цієї школи.

Вона суворо дотримувалася правила про заборону контактів із зовнішнім світом. Хоч і не була в безпосередньому центрі уваги, Сакура виявилася більш популярною, ніж я міг собі уявити. У неї було понад 5000 підписників у Твіттері. Багато з них були шанувальниками, які хотіли, щоб вона якнайшвидше повернулася на журнали, або запитували, чи не планує вона з'явитися на телебаченні. Серед цих численних коментарів мою увагу привернув пост тримісячної давнини.

[Ти віриш у долю? Я вірю. Я вірю, що ми будемо разом назавжди.]

Якби це було єдине повідомлення, це була б просто божевільна фантазія фаната. Але їх ставало більше з кожним днем, й обставини швидко загострювалися.

[В мене завжди відчуття, що ти десь поруч.]

[Ти сьогодні була ще милішою.]

[Ти помітила як наші очі зустрілися? Я так.]

Якби Сакура побачила це, то ці слова, ймовірно, налякали б її. Коментатор ніби хотів бути фізично поруч із Шідзуку, щоб могти прошепотіти їй усе це на вухо. Чи це були лише марення? У цій досить закритій школі лише дуже маленьке коло людей могли б зустрітися із Сакурою.

Учні, вчителі… або хтось, хто веде справи зі школою. У мене в голові промайнув чоловік, що працював у крамниці електроніки в кампусі. А потім коментар з минулої неділі змусив моє волосся стати дибки. До мене прийшло нищівне усвідомлення.

[Диви-но, все ж таки, Бог існує.]

Сакура купила була камеру після того, як її зарахували до цієї школи. Звісно, вона, напевно, маскувалася тоді, як і будь-яка знаменитість. Попри те, що подібне маскування використовувалося саме проти шанувальників, той продавець все ж упізнав її. Звісно, якщо подумати, шансів для їхньої зустрічі було небагато.

Однак після того, як камера Сакури зламалася, він побачив її. Оскільки вона так сильно її обожнювала, вона не могла не полагодити камеру. Враховуючи наше становище, для учениці з класу D було майже неможливо купити нову. Проте, оскільки вона віднесла її на ремонт, була можливість, що вона зустрінеться з продавцем у крамниці.

Вона вагалася була лагодити камеру через продавця. З іншого ж боку, той чоловік був у неймовірно піднесеному настрої. Все ж, тут була його нагода дізнатися справжнє ім'я та номер телефону свого улюбленого айдола з анкети на ремонт. Це також пояснює, чому вона подзвонила мені того вечора і поставила кілька досить багатозначних запитань.

Коли думаєш про це, відповідь сама приходить в голову. Я переглядав інші коментарі, шукаючи, що він ще міг написати.

[Це так підло з твого боку ігнорувати мене! Або, може, ти просто ще не помітила мене?] 

[Що ти зараз робиш? Хочу побачитись з тобою, хочу побачитись з тобою, хочу побачитись з тобою!]

Жахаючі коментарі були один за одним. Звісно, в інших шанувальників це викликало лише огиду, але для Сакури все було трохи інакше. Цікаво, чи не усвідомлення того, що він так близько, змусило її так сильно боятися? Але Сакура приховала була це від нас і тепер відчайдушно намагалася боротися проти класу С заради нас у ролі свідка. Ймовірно, вона не наважувалася вийти з гуртожитку, враховуючи, наскільки сильно її лякало існування цього чоловіка.

Якби вони були в одному кампусі, її страх не був би дивним. Однак ми навряд чи могли щось зробити, не було жодного плану, який ми могли б здійснити, щоб вирішити проблему з цим переслідувачем до завтра. Зрештою, єдиним варіантом було чекати на сигнал SOS від дівчини, про яку йшла мова.