У Святилищі, частина 1

Аліс хотіла кричати, але їй прикріпили щось до рота, що не дозволяло крику вирватись. Вона борсалась, але марно, її міцно стиснули невидимі сили.

Вони були невидимі? А може, вона осліпла?! Навколо неї не було нічого, крім темряви, настільки цілковитої й повної, що вона не бачила нічого перед собою, навіть носа посередині свого обличчя.

До неї дійшов запах, настільки ніжний, що його майже не було, ледве подих феромонів.

«Ви повинні тут мовчати. Ви в безпеці».

Аліс щосили зосередилась, намагаючись використати свою щойно пробуджену здатність інтерпретувати мову Колонії, засновану на запахах.

«Я осліпла? запитала вона, відчайдушно прагнучи відповіді.

Їй докірливо постукали по голові вусики, і до неї знову долетів тихий, наче шепіт, запах.

«Звичайно, що ні, тут просто темно. Говори тут тихіше. Ти в Святилищі. Якщо ти спокійна, встань та йди за мною».

Невидимі сили, що зв’язували її на місці, зникли, і Аліс, хитаючись, підвелась на ноги. Вона хотіла запитати сусідню мураху, де вони і що відбувається, але вони вже рухались. Звідки саме вона це знала, вона не могла сказати, але не було сумніву, що це так.

Тож крок за кроком вона йшла слідом, хитаючись у темряві, розмахуючи руками перед обличчям.

Вона вдарилась головою більше разів, ніж могла порахувати, але мураха була терплячою, чекаючи поза її досяжністю, поки вона не одужає та не буде готова знову йти слідом. Здавалось, що вони подорожували цілими днями, але це могло тривати лише години, а може, й хвилини. Аліс відчувала, як її відчуття часу розтягується і стає нечітким, поки вона блукала цим, здавалося б, нескінченним тунелем чистої темряви.

«Зупинись».

Це був перший раз, коли мураха заговорила до неї за… деякий час… і Аліс відчула, наче могла розпізнати слова чіткіше, ніж раніше. Мураха говорила голосніше? Чи це її «слух» покращився через те, що вона не могла бачити?

«Здається, ти досі цього не усвідомлюєш».

Аліс спохмурніла.

«Не усвідомлюю чого?»

Якусь мить відповіді не було, наче мураха зважувала свої слова.

«Ти більше не б'єшся головою настільки ж часто, як раніше».

Це було просте спостереження, констатація факту, але воно вразило тамплієра, наче грім. Вона дійсно менше вдаряється головою, але як?! Ходити крізь темряву не обов’язково покращує ходіння крізь темряву. Незважаючи на те, наскільки вона навчилась, вона все одно не могла бачити.

Вона глибоко вдихнула через ніс.

Вони були там, дуже слабкі, слова, повідомлення, керівництво. Запах був настільки слабким, що вона навіть не усвідомлювала, що він там, але підсвідомо почала слідувати за ним, реагуючи без усвідомлення.

«Ти весь цей час мною керувала».

Це було не запитання.

«Йди за мною».

Вона знову пішла за мурахою, тепер надчутлива до будь-якої зміни запаху, яку вона могла помітити. Надходив безперервний потік інструкцій, і вона продовжувала реагувати на інстинкті, рухаючись впевненіше та швидше, коли навчилася довіряти тому, що говорив їй її ніс.

«Недостатньо просто мати навички або практикувати їх», — сказала їй мураха. «Щоб справді досягти майстерності, ти повинна наполягати. Ти мусиш робити речі, які виводять твої здібності за межі того, що раціональний розум вважає можливим. Це перший і найважливіший урок, якого я тебе навчу. А тепер зупинись».

За вказівкою вона зупинилася.

«Чому я тут?» — запитала вона. «Що відбувається?»

«Тобі сказав Найстарший, чи не так? Тебе привели сюди, щоб навчати».

«Але де ми? І хто ти? Я не чула про щось подібне в Колонії».

Вона подбала про те, щоб модулювати свої феромони якомога м’якше. Їй чомусь здалось… неправильним… бути гучною.

«Ти бачила нас багато разів, навіть якщо не усвідомлювала, на що саме ти дивишся. А щодо «де», ти знаходишся у Святилищі Сну, священному храмі спокою тут, у четвертому шарі. Найстарший попросив, щоб ми навчили вас наших шляхів і підготували вас до майбутньої боротьби.

Вона відчула, як мурашиний запах наповнив кімнату, а це точно це була кімната, вона зрозуміла, коли феромони потрапили на кожну поверхню. Маленька кімната, з ліжком, тазиком, і скринею для зберігання речей.

«Це буде твоє місце відпочинку, поки ми будемо тренуватись. Щоб знайти його знову, ти повинна запам’ятати запах, яким це місце було позначене; не забувай його. А тепер йди за мною».

Коли її провідник почав відходити, Аліс відчайдушно вдихнула повітря в маленькій кімнаті, намагаючись закарбувати його слід у своїй пам’яті. Невдовзі її попросили ще раз зупинитись.

«Я можу запитати, де Джерн? Де діти?»

Бідолахи, мабуть, так бояться...

«Вони в безпеці. Поки що ми будемо навчати усіх вас окремо. Пізніше ми можемо знову зібрати вас разом, залежно від того, наскільки добре ви навчитесь нашим навичкам».

«А що це за навички?»

Вона відчувала , як мураха повільно ходить навколо неї, ще до того, як монстр випустив хоч один аромат.

«Ми майстри скритності, спостережливості, тонкості та терпіння. Ми б’ємо точно, завжди. Ми робимо те, що маємо намір зробити, ні більше, ні менше. Ми терпимо, коли інші не можуть, і досягаємо успіху там, де інші зазнають невдачі.

«Тобі не обов’язково вивчати всі наші способи, тому що ти не станеш одною з нас. Проте я бачу мудрість Найстаршого у тому, щоб довірити тебе нам. Те, що ми прищепимо тобі, — це стан душі. Непохитна відданість своїй меті».

Все це прозвучало для Аліс досить лякаюче.

«Я навіть не впевнена, яка моя мета», — тихо зізналася вона.

«Це не має значення», — відкинула мураха її занепокоєння, і Аліс підвела очі, вражена. «Коли ми закінчимо, незалежно від того, що підготує доля, ти будеш її гідною».

Вона буде гідною? Вона не буде більше відчувати нищівного тиску обраності, тяжкості очікування, яке вона відчувала щоразу, коли її друзі, учасники хрестового походу, дивились на неї?

«Більше пустих балачок не буде», — заявила її гід. «Відтепер я буду інструктувати, а ти будеш робити. Немає невдач, лише засвоєні уроки. Немає спроб, лише досягнення. Немає поразки, лише відкладена перемога.

«Я безіменна, і я навчатиму тебе, доки тобі не залишиться нічого вивчати».