Загарбники

Злуту було складно повірити у те, що бачать його очі. Щоб бути впевненим, він простягнув їх з калюжі слизу, в яку зараз сховав своє тіло, трохи далі. Те саме видовище зустріло його погляд.

Мурахи згори... спустились?

І не просто спустились… вони… намагались забруднити п’ятий шар!

Це було настільки абсурдно, що йому ледь не захотілось сміятись. Це його настільки розлютило, що ледь не змусило його м’ясо слимака закипіти. Як вони сміють? ЯК ВОНИ СМІЮТЬ?!

Ні, ні. Зараз був не час, щоб дати волю гніву, зараз був час для хитрощів, скритності та планування. Як би йому не хотілось пошматувати цих брудних комах на шматки та проковтнути їх, йому потрібно було запастись терпінням. Після спостереження він звітуватиме племені, і вони разом спланують, як впоратись з цим… вторгненням.

Думка про радість, яку незабаром відчує плем’я, коли вони розірвуть цих загарбників… цього було майже достатньо, щоб вгамувати нескінченну лють, що палала в його роді.

Злут контролював себе, застосовуючи свою залізну волю та втягуючи будь-які ознаки своєї мани, тримаючись міцним та маленьким. Коли він переконався, що його власний енергетичний слід не можна відрізнити від йог оточення, він почав рухатись. Стиснуте пласке тіло слимака було лише кілька сантиметрів завтовшки, і він звивався над землею, наче зловісна калюжа. Серед плісняви, слизу та мулу, що вкривали кожну поверхню п’ятого шару, його було неможливо побачити.

Подолавши десяток метрів, він знову витягнув очі, щоб оглянути все довкола.

Гаг-гаг-гаг-гаг… ці мурахи справді доклали всіх зусиль. Такі організовані та гарні ряди. Охайна та чиста армія, відтренована та підготовлена до поставленого завдання. Було набагато приємніше ламати добре зроблені речі.

Але брудну, отруйну енергію, яку вони принесли з собою? Як вони її робили? Вона ображала його почуття на фундаментальному рівні. Примітивне породження Підземелля вже було притягнуто до неї, прагнучи знищити небажану ману, в якій вони не могли жити. Доклавши невеликих зусиль, Злут зміг спрямувати багато-багато інших істот до цього тунелю, ховаючи комах у припливі слизу та киплячого бруду.

По-перше, йому потрібно було побачити, що вони робили, щоб отримати цю енергію. Як знали всі Крати, мана п’ятого шару була особливою. Вона живила їх, але була проклятою для будь-яких істот з інших частин Підземелля. Для Кратів це був їхній найкращий захист і найцінніша зброя. Час знову і знову доводив, наскільки складно стороннім з нею впоратись, тож як цим мурахам вдалось принести свою… тривожну… ману сюди?

Він втягнув свої очні стебла та хвилясто покрутився по поверхні, поки не зупинився на плямі яскраво-червоної плісняви. Задумавшись, він виділив шар слизу, щоб покрити себе, ідеально відповідаючи кольорам навколишнього середовища, а потім невпевнено підняв очі ще раз.

Тільки щоб побачити велетенську, велетенську мураху поблизу.

Однією лише думкою Крат втягнув свої стебла та залишився абсолютно нерухомим, сподіваючись, що його ніхто не побачив. Він знав цю мураху, він уже бачив її! Він міцно притиснув усі знаки своєї присутності, не даючи жодним слідам свого існування витекти назовні.

Його єдиний спосіб відстежити рух величезної істоти був через вібрації тіла під ним. Через хвилину мураха відійшла, наближаючись до області нечистої мани. Можливо, повертається, щоб відпочити? Незалежно від причини, це зменшило тиск на прихованого Крата, і він знову наважився озирнутись навколо.

Одна стеблина піднялась з його тіла, кидаючи швидкий погляд у всі боки.

Так, велетенська мураха відступила, могутнє чудовисько, саме той, що був головним кандидатом потрапити до ями. Щодо решти…

Ах! Він зміг їх побачити. Ці огидні, желеподібні домашні тварини були тут, їх годували постійним потоком потужної мани п’ятого шару через якісь зачаровані канали. Заховані глибоко в середині мурашиних рядів, вони були відносно спокійні і, здавалось, цілком щасливі споживати енергію, якою їх годували.

Одного лише погляду на це було достатньо, щоб розпалити гнів у Злуті. Робити таке з маною його дому… це було… святотатством. Це небезпечна мана п’ятого шару розпливеться та покриє брудом все Підземелля. Це вони змінять Пангеру, а не навпаки!

Дика радість залоскотала всередині Крата, коли він подумав про те, що буде далі. Усе плем’я відкине свої сварки та удари ножами в спину, щойно тільки почує про це. З усією силою племені вони придушили б це вторгнення та кинули мурах у мулові ями. Ці істоти здавались працьовитими; вони були б чудовими рабами.

Задоволений тим, що побачив достатньо, Злут втягнув стебло та знову почав рухатись простором.

Він відчув легке тремтіння в повітрі, прямо над собою.

Він не знав чому, він багато разів ігнорував такі перешкоди, але цього разу інстинкт Злута кричав йому рухатись, і він так і зробив. Кожен нерв у його стопі миттєво спрацював, і він відкинув своє стиснуте слимакове тіло вбік.

БУМ!

Важка маса впала на землю, де він був, коли щось встромилось в пляму цвілі, в якій він ховався. Мураха якось помітила його!

Не маючи більше потреби ховатись, Злут висунув обидва стебла, одне дивлячись вперед, а інше позаду, набравши більшої швидкості.

Величезна мураха дивилась на нього, а її вусики смикнулись, після чого вона кинулась у погоню.

Гуг-гуг-гуг-гуг-гуг.

Невже він справді думав, що зможе не відставати від Крата у його природній сфері? Крайня дурість. Злут трохи розслабився, що дозволило йому використати більше своєї сили, коли він почав мчати поверхнею тунелю, наче слизька ракета. Через мить він розігнався до максимальної швидкості та кинувся в слизову річку, пірнувши прямо на дно.

Опинившись всередині, він міцно вхопився за дно річки та почав рухатись проти течії. Через кілька хвилин він уже був за кілометр. Це було небезпечніше, ніж повинно було бути, але незабаром все плем'я збереться до цього місця, і вони змусять цих мурах заплатити за їх осквернення.