«Зітри цю посмішку зі свого обличчя», — пробурмотів Тітус.
«Яка помішка?»
«Ця посмішка. Це непрофесійно. Війська очікують від Консула трохи більшої пристойності».
«Я більше не Консул, — відповіла Мінерва, — тому, якщо я хочу висловити своє щастя, я це зроблю».
Тітус закотив очі. Невелика частина його сподівалась, що гідність, яку Мінерва плекала на найвищій посаді в Легіоні, залишить свій слід на ній, але, на жаль, це виявилось не так. У той момент, коли її звільнили від обов’язків, пишноти та церемонії, пов’язаної з цією роллю, вона повернулась до більш спокійного способу життя.
Частина його любила її за це, та частина, яка вважала її своєю дружиною і матір’ю його дітей. Проте його частина, що славилась своєю залізною дисциплінованістю, вважала це нескінченним розчаруванням.
Їй це сходило з рук завдяки тому, що була одним з найкращих бійців, які коли-небудь одягали броню легіонера.
«Добре, тільки переконайся, що ти уважна, коли ми вийдемо туди», — гаркнув він.
Вона закотила очі.
«Ти кажеш мені переконатись, щоб я була уважна? Ти не відправлявся в патруль два десятиліття! Я відправлялась буквально вчора».
«Ось чому тобі потрібно переконатись, що ти в правильному настрої, щоб підхопити мою слабину. Ми ж відправляємось лише вдвох, правильно?»
«Правильно».
«Тоді я буду розраховувати на те, що ти прикриєш мої помилки. Я буду в твоїх руках, командире», — різко відсалютував він і отримав удар кулаком по руці.
«Отже, нічого нового?» Мінерва посміхнулась. «Йди стрибай у своє старе відро з болтами, і я зустріну тебе там».
«Відро з болтами?» — пробурчав він.
Можливо, Незламна бачила кращі дні, але вона точно не заслуговувала на таку зневагу!
«Я вважаю за краще називати її «надійною і випробуваною у битвах»», — мудро сказав він, але Мінерва не слухала, уже побігши зброярнею до власних преторіанських обладунків.
На відміну від нього, який попросив своє старе спорядження, Мінерва була більш ніж рада стрибнути в нову модель для берсерка. Адаптивність була ще однією з її сильних сторін.
«Цього разу справді відправляєшся?» Інженер Грінер зазначив, коли почав допомагати Тітусу готуватись. Він провів останню перевірку броні, щоб переконатись, що немає очевидних недоліків, а також зробив швидкий погляд на самого Тітуса. Вплив такого рівня мани, що був необхідний для роботи преторіанських костюмів, міг мати руйнівний вплив на солдата, і ознаки могли з’явитись з нізвідки.
Коли все було перевірено, Тітус кивнув на знак подяки та піднявся на задню частину костюма, ковзнувши всередину та закривши його за собою. Через кілька хвилин, щоб звикнути, він постукав по боці кісточками пальців, а через мить відчув пекучий холод рідкої мани, що стікає по його спині та піднімається між пальцями ніг.
Суміш нервування і очікування піднялося в Тітусі, коли він відчув, як у його венах тече сила. Багато разів протягом довгих років, які він провів на поверхні, він прагнув цього, але тепер, коли цей момент настав, він відчував легкий трепет. Але нічого не вдієш, він був переконаний.
Уже не вперше він дивувався, чому Мінерва використала свій авторитет, щоб затягнути його сюди. Чи справді це було лише тому, що вона сумувала за старими добрими часами, коли вони двоє боролись пліч-о-пліч у глибині? Чи вона хотіла чогось іншого?
Тітус не мав ілюзій щодо того, що він зможе показати себе настільки ж добре, як міг у розквіті сил. Можливо, він отримав багато досвіду та рівнів з тих пір, як востаннє боровся на такій глибині, але дуже мало з цього мало відношення до типу бою, який ведеться тут. Переважна більшість солдатів, яких він зустрічав у їдальні або проходив повз у коридорах, були молодші та голодніші за нього. У глибині душі він сподівався, що все ще буде корисним.
Коли рідка мана досягла його шиї, він постукав по боці броні, і потік зменшився до цівки, а потім припинився. Після кількох глибоких вдихів він притиснувся обличчям до конструкту та занурив свідомість у метал.
Незламна ожила, коли її наповнила воля командира. Права рука обладунка простяглась, щоб схопити величезну металеву сокиру, що стояла поряд, власна зброя Тітуса була вставлена в паз на боці.
Демон, що містився всередині, лютував у більшій зброї з заліза безодні, спраглий до насильства та крові.
Лівою рукою обладунок тримався за важкий щит, прикрашений філігранню та емблемою Легіону. Тітус зробив кілька кроків, щоб утриматись, а потім склав зброю та рушив до виходу зі зброярні.
Знову ж таки, більшість костюмів уже було розібрано кілька годин тому, і Тітус був радий, що більше не займатиме марно місце, не беручи участь у бою. Коли він дійшов до виходу, порт уже був закритий, показуючи костюм берсерка Мінерви, який чекав на нього надворі.
«Нарешті», — сказала вона, крутячи своїми подвійними лезами в закованих у броню руках. «Я збиралась піти на полювання без тебе».
«Тоді який сенс тягти мене сюди?» — прогарчав Тітус, виходячи зі зброярні. Одразу перед його очима відкрилось видовище, якого він не бачив вже багато років.
Блискучі печери мерехтливої сталі, розплавлене залізо, що текло, наче ріки, мерехтливі діамантові дерева, і понад усе, гнітюча вага, що тиснула на нього.
«Ласкаво просимо до сьомого шару, любий», — подражнила Мінерва.
