― Ей, фальшивка… е‑е, Ріку…
Коли Двійник тікав від своєї поразки, перед ним з'явився рудий чоловік – Аксел.
― Чого ти хочеш? ― важко дихаючи, Двійник витріщився на нього.
― Той герой був досить сильним, так? ― Аксел посміхнувся і зробив крок ближче. ― Навіть Намінé визнала, що їй подобаються сильні хлопці, ти знав?
Двійник опустив очі, закусивши губу.
“Що ж пішло не так? …Чому я так ненавиджу Сору?”
Він все губився у своїх плутаних спогадах.
― Ну? ― запитав Аксел. ― Ти ж хочеш стати сильнішим, чи не так, Ріку?
― Як?
Аксел кинув йому карту.
― Якщо ти використаєш цю карту, то зможеш отримати трохи більше сили. Що думаєш?
― …Чому ти допомагаєш мені? ― запитав Двійник, дивлячись на карту, яку він кинув на підлогу. Вона була повністю чорною – без зображень чи чогось подібного.
― Тому що я сам не проти побачити, як героя здолають.
Було ще дещо, про що Аксел не сказав йому – Двійник відчув це інтуїтивно. Але факт залишався фактом: у нього не було сил перемогти Сору в тому стані, в якому він зараз є.
― Ну, Ріку, чого ти чекаєш?
Двійник підняв карту і попрямував до дверей.
― Правильно – просто піднеси карту до дверей. І тоді ти матимеш шанс стати сильнішим.
Двійник зробив так, як він сказав.
Аксел побачив, як на його обличчі з'явилася посмішка, а потім він зник.
***
Пройшовши через Місто Перетин, місто зустрічей, він потрапив у світ, де рясно цвіли лотоси. Ріку не думав, що колись бачив таке раніше.
― Чия це пам'ять…? ― пробурчав він, замахуючись Пожирачем душ на Безсердечного. Але незалежно від того, чи були це спогади, чи ні, Безсердечні… і темрява продовжували переслідувати його. Тож він мусив продовжувати боротися з ними.
Якщо він не зможе перемогти темряву в собі, у нього не буде майбутнього. Ріку продовжував бігти з цілеспрямованою рішучістю.
***
Дональд озирнувся на порожню мармурову залу.
― Я думав, що Ріку чекатиме на нас…
― Боже, не схоже, що він тут, ― сказав Ґуфі. ― Може, йому вже не хочеться з тобою битися?
Вони обидва занепокоєно подивилися на Сору. Досі Ріку чекав, щоб вискочити на них щоразу, коли вони проходили крізь світ, але цього разу його тут не було.
― Я дуже на це сподіваюсь, ― зітхнув Сора, насупившись, ніби сам до себе.
Три фігури спостерігали за сценою в кришталевій кулі.
― То що відбувається, Вексене? Я думала, що Ріку під твоїм контролем – то де він? ― Лерксін вигнула свої витончені брови і вичікувально подивилася на Вексена.
Поруч з нею посміхнувся Аксел.
― Він десь ховається, щоб заманити Сору глибше в замок, так? Гадаю, нам варто залишити все як є.
Він повернувся до Вексена. Прямо зараз Ріку – або, скоріше, Двійник – повинен блукати світами. Усі його розрахунки йдуть за планом, самовдоволено подумав Аксел.
― Мені дуже шкода, ― дражнила Вексена Лерксін. ― Просто важко сказати, чи може твій експеримент принести хоч якусь користь.
Вексен почав тремтіти від люті.
― Мовчати!
― О, ти ненавидиш, коли тобі говорять правду, еге ж? Простакуватий як для вченого!
― Як ти можеш говорити…
Внутрішні чвари між цими двома також були цілком передбачуваними.
А потім на сцені з'явився ще один великий гравець.
― Досить, ― той, хто втрутився, щоб перервати Лерксін і Вексена, був не хто інший, як Марлуксія, який відповідав за замок.
Аксел подивився на чоловіка і склав руки. Краєм ока він побачив Намінé, яка дивилася в підлогу і тремтіла, наче загнана в кут тварина.
― Вексене, річ у тім, що твій проєкт провалився, ― сказав Марлуксія. ― Краще б тобі не розчаровувати нас знову.
На блідому обличчі Вексена з'явився рум'янець, і він раптом став схожим на здорового, і підступив до Марлуксії так, наче хотів схопити його за горло.
― Розчарувати вас?! Ти заходиш надто далеко! У цій організації ти номер одинадцять! А я – номер чотири, і я не дозволю таким, як ти, командувати мною!
― Цей замок і Намінé довірили мені. Непокора мені буде розцінена як зрада організації.
― А зрадників знищують, ― додала Лерксін, посміхаючись так, ніби їй не терпілося побачити, як це станеться. ― Так прописано в правилах!
Вона мала рацію. Це був закон організації. Зрада означає смерть.
― Кажу тобі, проєкт провалився, ― повторив Марлуксія. ― І я маю повідомити про цей провал нашому лідеру.
Їхній лідер – чоловік, який колись мав інше ім'я та інші спогади… Він був справжньою фальшивкою. Той, хто вкрав особистість Ансема.
― Що… Ні, зачекай! Не кажи йому! ― Вексен звучав так, ніби зараз впаде на коліна і буде благати.
Марлуксія зобразив маленьку жорстоку посмішку і тихо сказав йому:
― Можливо, ми можемо щось придумати.
― Як? ― Вексен підняв очі.
― Усунь Сору сам.
Аксел удав, що здивований наказом, який отримав Вексен. Не дивлячись прямо на неї, він все ще був зосереджений на Намінé, яка притиснулася в кутку, її худі плечі тремтіли.
***
За дверима він побачив світ, що потопав у прекрасному заході сонця.
― Що це за місце…? ― Двійник озирнувся, кліпаючи в променях сонця, що сідало. ― Що тут станеться… що зробить мене сильнішим?
Атмосфера тут була неймовірно спокійною.
У цьому замку люди поверталися до своїх втрачених спогадів – принаймні, так йому казали, але він не міг пригадати, що коли‑небудь бачив подібне місце раніше. На тлі безпросвітної темряви, що заповнювала його власне серце, це місто здавалося таким теплим.
Він пішов, не поспішаючи. Здавалось, тут не було жодного Безсердечного.
Раптом повітря затремтіло.
― А?
Білявий хлопчик на скейтборді промчав повз нього. Хлопчик, схоже, зовсім не помітив Двійника.
― Гей, зачекай! ― він погнався за хлопцем на скейтборді, який мчав похилими вуличками міста.
Він прибув до місця, схожого на відкриту площу. Тут і там стояли крамниці, але він не бачив жодної людини. Двійник затамував подих і вийшов на площу.
― Що це все було…
Білявого хлопця ніде не було – так, ніби він побачив лише примару.
Двійник блукав містом, забарвленим у червоний колір заходу сонця. Через деякий час він підійшов до кутка на околиці міста, який здавався якимось занедбаним – у стіні була велика діра.
― …Цікаво, може тут щось є, ― пробурмотів він і підійшов ближче.
***
Коли Ріку нарешті пробрався крізь лотосовий ліс, він зустрів величезного Безсердечного – Трюкача. Він навіть не здригнувся, а побіг прямо на нього, високо підстрибнув і обрушив Пожирача душ на його руку.
― Чому я постійно… натрапляю на цих велетенських Безсердечних…? ― пробурчав Ріку, приземляючись, і Трюкач замахнувся на нього. Відкинутий назад, Ріку зміг опанувати себе і втримати рівновагу, тоді він відштовхнувся від стіни, щоб знову вдарити Трюкача. Його нігті зламалися об тверду землю, коли він приземлився.
Та все ж… він мусив перемогти цю істоту. Він мусив іти далі.
Щоб знову знайти Сору… і розібратися з темрявою всередині себе.
***
Крізь дірку Двійник побачив густий тінистий ліс. Він ішов повільно, весь час озираючись навколо. Темне, похмуре відчуття домінувало в цьому місці.
“Майже як всередині мого власного серця”, ― подумав Двійник.
“Чому я не можу перемогти Сору? …Чому я взагалі хочу битися з ним?”
“Тому що Намінé ненавидить його. Намінé більше ніколи не хоче його бачити. Тому я повинен не дати йому знайти її.”
Здавалося б, це досить проста причина. І все ж, чомусь, на серці було так важко…
Двійник поліз у кишеню і міцно стиснув у руці амулет від Намінé.
“Ось чому я маю перемогти Сору.”
Вдалині крізь дерева він побачив сонячні промені. Він побіг уперед, ніби намагаючись залишити всі свої турботи позаду.
Його шлях привів його до величезного маєтку.
― …Сора?
Там, попереду, Сора і Вексен стояли обличчям один до одного. Ніхто з них не помітив присутності Двійника. Вони про щось сварилися.
― Так, так. Що привело тебе сюди, Ріку?
Двійник обернувся на раптовий голос, що пролунав у нього за спиною. Там стояв Аксел.
― Що тут відбувається? ― запитав Двійник. ― Ти сказав, що я стану сильнішим, якщо прийду сюди…
― Хіба я так сказав? ― Аксел посміхнувся.
― Ти збрехав мені?
― Я б не став цього робити… Поглянь, Ріку.
Двійник знову подивився на сцену між Сорою та Вексеном – вони тільки‑но починали битися. З допомогою своїх друзів Сора, безумовно, зміг завдати Вексену деякої шкоди.
― А він досить сильний, так? ― зауважив Аксел.
Двійник нічого не відповів, лише дивився на Сору. Він був сильний… але…
― Це не має значення! Просто поверни Ріку! ― кричав Сора, спрямувавши Кі‑блейд на Вексена.
― Хм. Схоже, краще мені приєднатися, ― пробурмотів Аксел.
― Просто повернути його? Ти справді не розумієш, про що говориш, ― сказав Вексен Сорі. ― Ріку, про якого ти говориш, має лише одну долю – поринути в темряву.
“Що…? Я порину в темряву…?”
Слова Вексена вразили Двійника глибокою тривогою.
― Га, це не входило в план гри, ― розсміявся Аксел, ніби це не було великою проблемою.
― …Що ти маєш на увазі? ― запитав Двійник.
Аксел неприємно посміхнувся.
― Ти йди вперед. Я тут все владнаю.
Як тільки він це сказав, Двійник опинився в темряві.
― Що…?!
І не встиг він вимовити й слова, як опинився в іншій залі.
― Що щойно…?
Він не розумів, що відбувається.
“Поринути в темряву?”
“І що задумав Аксел?”
“І що я маю робити?”
Його голова пульсувала від болю.
― Я ненавиджу Сору! ― це сказала Намінé.
Чи… це було насправді?
Його спогади ставали все більш сумнівними.
“Єдине, що я знаю… це те, що я маю захистити Намінé від Сори.”
“Тому я маю перемогти його. Я повинен врятувати Намінé.”
Він сказав собі це, і через кілька хвилин… відчув присутність інших.
Це був Сора та його друзі.
― Якщо ти підеш далі, то зробиш боляче Намінé, ― сказав Двійник Сорі, який вже пройшов повз нього, не помітивши його.
Двійник сказав це, бо всім своїм єством вірив, що це була правда. Ніщо інше не могло бути правдою.
― Ти все ще хочеш битися? ― крикнув Сора, повертаючись до нього обличчям. ― Але Вексена більше немає! Ти тепер вільний!
“Вільний від Вексена? Він контролював мене?”
Обличчя Двійника на мить спохмурніло. Але його почуття до Намінé легко витіснили будь‑які сумніви.
“Так… Я пообіцяв їй.”
― Я захищаю Намінé від тебе, ― повільно промовив Двійник до Сори, піднявши меча. ― Це те, що в моєму серці.
― Ми можемо захистити її разом! ― вигукнув Сора.
Захистити Намінé разом з Сорою? Це було неможливо. Бо Намінé терпіти не могла Сору.
― Я той, хто захищає її! Я дав їй обіцянку! ― кричав Двійник.
― Обіцяєш?
― Обіцяю.
“Тієї ночі… я пообіцяв їй.”
― Одного разу вночі, коли ми були маленькими, був метеоритний дощ… Намінé злякалася і сказала: “А що, якщо падаюча зірка влучить в острови?” А я їй відповів: “Якщо сюди полетять зірки, я тебе захищу!”
― Але ж це та сама історія, що й у Сори! ― вигукнув Ґуфі майже перед тим, як Двійник закінчив говорити.
― Про що ти говориш?
― Але… це була обіцянка, яку я дав їй тієї ночі! Я сказав, що захищу її! ― наполягав Сора, наче їхні спогади могли якимось чином збігатися.
― Припини брехати! Ти не був там тієї ночі! ― огризнувся Двійник.
“Ми були тільки вдвох… того разу. Сори там не було.”
― Це тебе там не було! ― сказав Сора. ― І вона дала мені свій талісман!
― Її що…?
― Це! ― Сора заліз під футболку і витягнув талісман – точно такий самий, як і в нього.
― Звідки він у тебе?! Чому ти… Ох. Хороша спроба, Соро, ― Двійник підійшов ближче, його меч все ще був піднятий.
― …Га?
― Це, мабуть, підробка. У мене справжній! ― крикнув Двійник і вийняв свій власний амулет.
― Що…? Два?!
― Підробки треба знищувати! ― Двійник підстрибнув і кинувся на Сору.
― Вха! ― Сора ледве встиг заблокувати атаку Кі‑блейдом. ― Це не підробка! Намінé дала його мені!
― Це мій справжній! ― немов всупереч впевненості Сори, Двійник відштовхнув його назад.
І все ж…
― Мій кулон справжній! ― вигукнув Сора, відмахнувшись Кі‑блейдом.
Двійник відчув удар Кі‑блейда крізь свій меч. Його повалило з ніг.
― …Нгх! ― він здригнувся, його плечі здіймалися від важких подихів, коли він знову піднявся на ноги.
“Чому… я не можу перемогти? Чому… наші спогади однакові?”
Питання вирували в його голові.
“В яку темряву я порину…?”
― Ріку! ― Сора закричав.
Відкинувши його, Двійник розвернувся і побіг – не помітивши, що кулон випав з кишені і вдарився об холодну підлогу.
***
Та тьмяна кімната в підвалі замку…
Лексеєс з'явився перед Зексіоном, виглядаючи так, ніби щойно побував десь в іншому місці.
― Щось не так, Лексеєсе? ― запитав Зексіон.
На обличчі Лексеєса промайнуло щось середнє між незадоволенням і горем, але його голос, коли він говорив, був абсолютно спокійним. ― Вексена більше немає.
― Так, я відчув, як це сталося – запах Вексена зник, коли Аксел ліквідував його. Члени організації вбивають один одного. Я знаходжу це жалюгідним.
Чи справді Зексіон так вважав, неможливо було зрозуміти з його холодного виразу обличчя при слабкому світлі в підвалі.
― Наша проблема – Сора. Вексен не зміг йому протистояти – але він все ще під контролем Намінé. Незабаром герой стане не більше ніж маріонеткою для Марлуксії, ― Лексеєс опустив погляд.
― Тоді що нам робити? ― запитав Зексіон, не втомлюючись ставити запитання. ― Усунути Сору до того, як він потрапить до пазурів Марлуксії?―
― Усунути Сору…, ― очі Лексеєса широко розкрилися від цих слів. ― У цьому немає необхідності. Якщо Марлуксія отримає силу світла, то ми отримаємо силу темряви.
― …Ріку. Ну звісно.
Лексеєс кивнув, а потім знову зник.
***
У кімнаті з кришталевою кулею Намінé сиділа на стільці в кутку і дивилася вниз.
“Саме зараз… Сора має вирушати на острів. Я буду там, на острові… щоб розлучити його з останніми уламками його пам'яті.”
― Намінé.
Вона підняла голову і побачила Аксела, що стояв там. Член “організації” – але вона відчувала, що з ним було щось незвичне, щось не зовсім правильне.
― Ти – все, що у нього залишилось, ― лагідно сказав він їй.
Вона опустила погляд.
“Я – та, хто об'єднав спогади Сори, щоб це сталося… Але я нічого не можу зробити. Не зараз.”
― Якщо ти не зупиниш це, то ніхто не зупинить.
На цьому вона знову підняла очі. Вона не розуміла, що він мав на увазі.
― Скільки разів я маю це повторювати? Ти єдина, хто може йому допомогти.
― Але я… Вже запізно, ― її голос було ледь чутно.
Все вже почало рухатись. Як вона могла це зупинити?
― Ти не повинна здаватись, ― Аксел наблизився до неї, вдивляючись в обличчя. ― Скажи, Намінé, ти помітила? Марлуксії, схоже, немає поруч.
― Що ти маєш на увазі?
Аксел посміхнувся до неї.
― Тільки те, що тут немає нікого, хто захоче тобі завадити.
“Ти хочеш сказати … що не зупиниш мене?” ― подумала вона.
Вона повільно підвелася на ноги.
― Просто зроби те, що треба, ― сказав Аксел.
Намінé ледь помітно кивнула йому і вибігла з кімнати.
Дивлячись їй услід, Аксел тихо засміявся. А потім голосніше:
― Ха‑ха‑ха! Тепер це має бути цікаво. Значить, це все ж таки було варте всіх цих клопотів!
Він підійшов до кришталевої кулі, щоб подивитися на зображення Сори.
― Ну що ж, почнемо! Сора, Намінé, Ріку, Марлуксія, Лерксін! Прийшов час вам показати мені справжнє шоу!
Посміхаючись сам до себе, він торкнувся кришталевої кулі, і зображення змінилося. На ньому з'явився Двійник.
― А ти, Фальшивка, ― пробурмотів Аксел, дивлячись на зображення Двійника, що біг мармуровою залою. ― Ти почнеш заключний акт…
***
Намінé побігла вниз сходами замку.
Зараз Сора має бути в одній з тих білих кімнат.
“Треба поспішати… Я не встигну.”
Щойно ці думки промайнули в її голові, як хтось наштовхнувся на неї. Подумавши, що це, мабуть, член організації, вона відсахнулася – але це був Двійник.
― …Намінé! ― крикнув він, його обличчя було абсолютно білим.
Її плечі почали тремтіти.
― Ріку… тобто… Двійнику…, ― почала вона. Але її голос був таким тихим, що він навіть не почув.
― Ти сказала, що ненавидиш Сору… і більше ніколи не хочеш його бачити… Тому я вирішив захистити тебе. Але… у нього такий самий кулон, як той, що ти мені дала… Що це означає? Намінé, що відбувається?! ― кричав Двійник, розгублено куйовдячись у волоссі.
― …Я…, ― вона на мить опустила очі, але потім подивилася прямо на нього. ― Вибач мені.
Він люто схопив її за плечі.
― Вибач? Вибачити за що?!
― Я створила твої спогади. Вони фальшиві… як і спогади Сори, ― сказала йому Намінé, вимовляючи кожне слово повільно й обдумано. ― Я можу контролювати спогади людей… Я відьма.
― Мої спогади… і спогади Сори несправжні?
― Я зв'язала воєдино ланцюги ваших спогадів. Я створила їх обох. Твої спогади фальшиві, зроблені зі спогадів Ріку… І я вселила їх у маріонетку, яку створив Вексен.
Коли вона сказала йому те, що сказала, сили покинули його, і він сів на підлогу.
― Вибач… Я помилялась. Мені треба йти.
― Про що ти говориш?! ― закричав він, хапаючись за голову. ― Намінé, скажи мені!
― У мене немає часу. Вибач… Двійнику, ― вона відвернулася від нього і побігла.
― Намінé! Зачекай! Будь ласка!
Вона не озирнулася.
― Намінé!
Ніхто вже не чув його криків.
***
Коли Ріку нарешті дістався великої зали, вона була наповнена жахливим смородом. Відчувши тривожну присутність, він зупинився і став напоготові разом з Пожирачем душ.
― Цей запах… Ти ще один з тих “Пустих”, ― сказав Ріку, і тоді Пустий показав себе.
― Я – Лексеєс. Досі ти добре справлявся. Але володіти твоїми силами і при цьому боятися темряви… Яке марнотратство.
Ріку насупився.
― Я не … боюся її! ― сказав він, ніби переконуючи самого себе. ― Я…
― Я відчуваю, що ти боїшся, ― перебив Лексеєс, абсолютно незворушно. ― Ти можеш контролювати темряву. Відкинь свій непотрібний страх. Відкрий своє серце і прийми темряву.
― А якщо я цього не зроблю? ― відповів Ріку, неухильно наближаючись до Лексеєса.
Якщо він прийме темряву, то стане сильнішим – але йому не потрібна була така сила. Він хотів користуватися лише власною.
Лексеєс посміхнувся йому і підняв свій важкий схожий на сокиру меч.
― Тоді ти втратиш і світло, і темряву – і зникнеш!
Надзвичайно потужна темрява випромінювалася від нього, достатньо жорстока, щоб змусити Ріку подумати про Ансема.
Ріку скрикнув, коли вона накрила його з головою.
― Я, Лексеєс, не піддамся слабкому серцю інфантильного боягуза! А тепер припини опір – і впусти темряву!
― Ніколи! ― Ріку змахнув Пожирачем душ і кинувся на Лексеєса. ― Я не боюсь темряви!
― Ха! Маячня! Ти можеш стати сильнішим… Але якщо ти не приймеш її… то будеш знищений! ― меч Лексеєса відкинув Ріку назад і вдарив по підлозі з такою силою, що розсік її, розкидавши уламки мармуру.
― Нгх…! ― підстрибнувши, щоб уникнути більшої кількості уламків, Ріку пролетів над головою Лексеєса і приземлився позаду нього, обернувшись перед самим приземленням, щоб завдати удару в спину Лексеєсу. ― Як тобі таке?!
Він завдав Лексеєсу кілька ударів, аж поки…
― Це ще не кінець! ― Лексеєс кинув свою зброю в Ріку.
― Аугх …! ― важкий меч відскочив від підлоги і попрямував прямо до нього. ― Ти… не переможеш мене… і темрява теж!
Ріку впав на одне коліно, але не пригнувся, а кинувся під захист Лексеєса, щоб завдати удар Пожирачем душ.
― Ргх… Подумати тільки… у тебе було стільки сили…, ― тепер Лексеєс тяжко впав на коліна.
Ріку відскочив назад, щоб створити деяку відстань між ними.
― Що сталося, Лексеєсе…? ― промовив він, задихаючись.
“Навіть не використовуючи темряву … я все одно можу перемогти тебе.”
― Темрява не така вже й страшна, як її малюють, так? ― сказав йому Ріку. ― Ця битва … моя.
Лексеєс жорстоко посміхнувся.
― Хмф… тому я маю визнати свою поразку тут. Але не помилися, недооцінюючи темряву в мені! Коли я зникну, вона покине це зруйноване вмістилище і поглине тебе!.
Потім сталася жахлива ударна хвиля, набагато сильніша за ту, що відчув Ріку від темряви, яку випромінював Лексеєс перед битвою.
― Що… що відбувається?! ― невблаганний вихор темряви оточив його, поглинаючи його, поки він не зник у ній.
Лексеєс скажено розсміявся.
― Це моя сила… Я, номер п'ять в організації… Я, який колись був його улюбленим учнем!
Це були останні слова Лексеєса перед тим, як він зник у темряві.
***
Він був у темряві. Нічого, крім темряви, безкінечно… Ріку стояв на самоті.
― Що… сталося зі мною? ― пробурмотів він, намагаючись озирнутися. ― Де я?
Шепіт відповів йому.
― Тепер я бачу тебе… чітко…
― Лексеєс?! ― Ріку закричав.
Шепіт, здавалося, знущався з нього.
― Ріку… Я бачу твоє серце.
― Ні… Це не Лексеєс, ― сказав собі Ріку. ― Така огидна темрява може бути тільки… його?!
Ця присутність… цей сморід. Він знав це.
― Ансем! ― крикнув він.
Це ім'я – це могло бути ім'ям для темряви, що оселилася всередині нього.
Голос засміявся з нього.
― Ти назвав моє ім'я, Ріку. Ти думав про мене…
Від цих слів у Ріку пройшов мороз по шкірі. Ці спогади… він волів би забути. Це огидне відчуття в ту мить, коли Ансем заволодів його тілом…
― Ти боїшся темряви, якою я володію. Це добре. Чим більше ти думаєш про мене, тим ближче моє повернення. І коли я прокинуся, я заволодію тобою…―
Ріку мимоволі відсахнувся. Відчуття було таке, ніби темрява підступає, душить його. Підступає… до його серця.
― І твоє серце буде моїм, яким я повеліватиму! ― коли голос сказав це, з'явився сам чоловік – Ансем.
Ріку не міг поворухнутися, наче цей холодний погляд перетворив його в лід на місці.
Як він міг втекти від темряви? Як він міг втекти від Ансема? Страшний погляд пронизував його наскрізь.
Потім він почув інший голос.
― Ріку! Бийся! Не дай йому перемогти!
Коли Ріку почув це, промінь світла осяяв його.
― Ваша Величносте…! ― закричав він, і світло стало збільшуватись, зробивши все навколо яскравим.
― Ти настирливий король! ― крик Ансема розчинився у світлі.
Ріку пробудився зі стогоном, і побачив, що знову опинився в залі. Він відчував себе трохи непевно, але нічого не боліло.
― Король… Він захистив мене? ― пробурмотів він, повільно підводячись на ноги. ― Ваша Величносте, де ви? Будь ласка, відгукніться!
Він відчайдушно озирнувся по залу, але короля ніде не було видно. І не було чутно його голосу.
― Але ж ви зі мною, чи не так…? ― рука Ріку, що притиснулась до його грудей, стиснулась у кулак.
― Пам'ятай, Ріку, ти не один.
Йому здалося, що він чує голос короля, який тихо говорить йому це… І він знову почав йти.
***
“Це не може бути правдою”, ― подумав Двійник. “Мої спогади, все це несправжнє – це не може бути правдою!”
Він побіг, немовби наздоганяючи Намінé, хоча вона вже давно пішла. Він повинен був змусити її забрати свої слова назад. І він мав захистити її від Сори.
“Спогади Сори – фальшиві…”
Він відчинив двері і побачив ще одну мармурову кімнату. Але посеред неї розмовляли Намінé і Сора.
“Я маю захистити її від Сори…”
Це була єдина думка в його голові.
― Тому що я проникла в твої спогади і…, ― сказала Намінé.
― Дозволь мені пояснити! ― втрутився Двійник.
― Ріку! ― злякано вигукнув Сора.
― Все просто і ясно, ― продовжив Двійник. ― Твоя пам'ять – це потяг, що зазнав аварії. Ти не той, хто повинен захищати Намінé. Це я! Але ти живеш у цих фальшивих спогадах!
Він кинувся на Сору, з мечем, готовим до удару.
― Ні! Припини! ― закричала Намінé. Але Двійник її не чув.
Сора скрикнув і заблокував його удар Кі‑блейдом.
― Я той, хто захистить Намінé! ― Двійник відскочив назад, а потім знову замахнувся на Сору з новою силою.
― Годі тобі, Ріку! Ми не мусимо цього робити! ― крикнув Сора.
Наче у знак незгоди, Двійник з силою відкинув його назад.
― Соро! ― закричала Намінé.
― Нгх… Ріку…, ― Сора намагався встати.
Двійник поступово наближався до нього.
― Схоже, я переміг, ― він тримав меч над головою Сори.
― Ріку, не треба! ― знову крикнула Намінé.
Не звертаючи уваги, Двійник замахнувся.
― Тобі кінець, самозванцю!
― НІ! ― коли вона закричала, спалах світла заповнив кімнату.
Зір Двійника затуманився. Він видав ледь чутний, болісний звук, і все навколо затремтіло. Сила покинула його ноги.
― Обіцяєш? ― це був голос Намінé звідкись здалеку.
― Ріку…?
Він чув, як Сора кличе його на ім'я. Але… він не розумів.
“Я…?”
― Ріку! Ріку!
Голос Сори був таким далеким…
“Я ненавиджу тебе. Чому ти так викрикуєш моє ім'я?”
А потім він втратив свідомість і почав поринати.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!