― Вексен, а тепер ще й Лексеєс… Що станеться з організацією…? ― пробурмотів Зексіон.
Наче вчасно, у відповідь, повітря в кімнаті затремтіло. Зексіон підняв голову і побачив Аксела, який з'явився неподалік від нього.
― Намінé зрадила тебе. Сора знищив Лерксін, ― усміхнувшись, Аксел підійшов ближче. ― Питання в тому, хто з нас впаде наступним.
Зексіон з відразою насупився і заговорив, не дивлячись на нього:
― … Можливо, це будеш ти.
― Я? Навряд чи, ― Аксел склав руки. ― Розумієш, перед тим, як потрапити сюди, я вдав, що Сора побив мене до півсмерті, щоб зникнути. Тож я не буду битися з ним знову, принаймні деякий час.
Те, як Аксел вимовив слова “на деякий час” зачепилося в голові Зексіона, але він не став перепитувати.
― Це означає, що наступним впаде Марлуксія, ― продовжив Аксел з ледь помітною посмішкою на вустах.
― Сора переміг тебе, значить, він не може програти Марлуксії – ти так думаєш? ― сказав Зексіон.
Незважаючи на те, що він був призначений відповідальним за замок, Марлуксія був лише 11‑м номером в організації. І хоча вищий номер не обов'язково означає більшу силу, Аксел, який займав 8 місце і був ближче до нього, бачив у Марлуксії слабшого супротивника.
― Я кажу, що Марлуксія намагався використати Сору, щоб захопити організацію, ― сказав Аксел, ніби завершуючи суперечку. ― Сора буде тим, хто усуне його.
На це Зексіон підняв очі, щоб ще більше натиснути на нього.
― Тоді… у нас вже немає причин, щоб тримати Ріку в руках.
― Ти хочеш сказати, що нам доведеться позбутися його? Ти хочеш піти проти Ріку після того, як він знищив Лексеєса?
Малоймовірно, що вони зможуть перемогти Ріку – якщо Ріку переміг Лексеєса, який пишався своєю воїнською міццю, що дозволила йому встояти проти найвищих членів організації. Звісно, не сам Зексіон. Він ніколи не мав ані найменшого наміру зустрітися з Ріку віч‑на‑віч.
― Я зроблю по‑іншому, ― відповів Зексіон, і на його зазвичай невиразному обличчі з'явилася легка посмішка.
***
― Мені шкода… Ріку.
Занурюючись все глибше і глибше в темряву, Двійник був упевнений, що чув цей голос.
Він не був Ріку… І все ж, він був радий почути, що Намінé називає його так, подумалося йому.
“Ми ж пообіцяли, чи не так? У ніч метеоритного дощу я пообіцяв, що захищатиму її.”
― Ти мій злочин… і моє покарання.
“Не кажи так!”
Він хотів закричати. Але не міг. Інакше Намінé було б боляче.
― Якби хоч якось мої молитви могли дійти до тебе…
“Вони доходять до мене, Намінé! Бачиш, я вже вільний.”
Світло осяяло Двійника. Це було світло надії Намінé.
― Де…? ― почув Двійник власні слова, а потім до нього повернулася свідомість. Це була та сама велика зала, в якій він знепритомнів раніше. ― Намінé…?
Мабуть, це Намінé кликала його. Але її тут не було.
― Що зі мною сталося?
Все, що він знав, це те, що він не Ріку. Він був підробкою, створеною як копія Ріку.
Але… це не мало значення. Лише одне почуття наповнювало його серце – бажання захистити Намінé.
Двійник почав бігти… туди, де має бути Намінé.
***
― У мене будуть спогади всіх моїх друзів, і я зможу скласти свої докупи! ― кричав Сора до Марлуксії та Намінé.
“Було б добре, якби я міг це зробити…”, ― подумав Ріку.
Марлуксія насмішкувато пирхнув на заяву Сори.
― Невіглас. Коли Намінé використає свої сили, щоб стерти твою пам'ять, ти станеш нічим іншим, як порожньою оболонкою! Твоє серце більше нічого не відчуватиме і ні про що не дбатиме! Так само, як та жалюгідна імітація Ріку!
Поки Марлуксія говорив, Ріку вбіг під його захист.
“Моє серце все ще може відчувати! І воно все ще може піклуватися про людей!”
― Я б не був таким впевненим, ― спокійно промовив він і рубонув мечем угору.
Несподіваний удар звалив Марлуксію на коліна.
― Не може бути…!
― Ріку! ― Сора побіг до нього.
Двійник не обернувся.
― Ні. Лише імітація.
І він знову направив свій меч на Марлуксію.
― Ти оболонка – шкарлупа, у якої все забрали! Геть усе! ― огризнувся Марлуксія.
― А що мені взагалі втрачати? І моє тіло, і моє серце – несправжні, ― відповів Двійник, тепер уже впевнений у собі. ― Але є один спогад, який я зберігаю – навіть якщо це була просто брехня! Була це примарна обіцянка чи ні… я захищатиму Намінé!
Вона мовчки дивилася на нього.
Все інше в голові Двійника було фальшивим. Лише це було правдою.
― Ріку…! ― Сора стояв поруч з ним і так само дивився на Марлуксію з Кі‑блейдом напоготові.
― Ідіоти…! ― Марлуксія підвівся на ноги. ― Ви свідомо сковуєте своє серце ланцюгом спогадів, народжених брехнею? Ви хочете відкинути свободу свого серця?!
“Ти помиляєшся. Є спогади, які я не хочу втрачати. Ось чому я зміг прокинутися”, ― подумав Двійник.
“Я не відкинув свободу свого серця. Я лише вирішив зберегти ці спогади. І я зміг вибрати, тому що моє серце вільне.”
Навколо них почали кружляти ніжно‑рожеві пелюстки квітів.
― Ти відвертаєшся від істини, бо твоє серце слабке… І ти ніколи не переможеш мене! ― пелюстки набули форми величезної коси в руках Марлуксії, і він замахнувся нею на Сору та Двійника.
― Нгх…! ― на крок випередивши Сору, Двійник встиг заблокувати її. ― Соро, зараз!
За його командою Сора підстрибнув у повітря, щоб обрушити Кі‑блейд на голову Марлуксії. Але він відкинув Двійника назад і вчасно підняв свою косу, щоб відбити удар.
― Це ще не все! ― вигукнув Сора, знову підстрибнувши, щойно він приземлився. ― Дональде, Ґуфі!
Дональд запустив у Марлуксію заклинання, наче все було розраховано заздалегідь.
― Пожежа!
І так само, як і він, Ґуфі кинувся в атаку. Але буря квіткових пелюсток закрутилася навколо Марлуксії і пронеслася через залу.
― Обережно! ― не гаючи часу на роздуми, Двійник підхопив Намінé і вистрибнув зі шляху пелюсткового вихору.
― Ріку…, ― в його обіймах Намінé дивилася на нього так, ніби ось‑ось заплаче.
― Я не Ріку, ― сказав їй Двійник, низьким і твердим голосом, і відвів її за колону. Посеред кімнати Сору та його друзів розкидало від атак Марлуксії.
― Дякую… Двійнику, ― почув він позаду себе голос Намінé. Він уже біг назад у бійку, щоб змахнути мечем.
Марлуксія відкинув його вбік гігантською косою.
― Ти ж лише копія… Ти ніколи не зможеш вдарити мене!
Він підняв руки, і рожеві пелюстки квітів знову наповнили залу. Відновивши рівновагу, Двійник, важко дихаючи, забіг з підвітряного боку за колону і став чекати, коли вщухне буря.
― Як нам його вдарити?! ― кричав Дональд.
― Не втрачайте самовладання – має бути спосіб, ― відповів Двійник. Тоді він знайшов прогалину в штормі і стрімко, як голка, кинувся на Марлуксію. ― Соро, зараз!
― Що…? ― завагався Сора.
Двійник озирнувся і крикнув:
― Довірся мені! Давай!
― Добре! ― Сора кинувся за ним.
Марлуксія замахнувся косою, наче він тільки на них і чекав – але Двійник перехопив її своїм мечем.
― Що?! ― вигукнув Марлуксія, захоплений зненацька.
Вони не могли дозволити собі пропустити цей момент.
― Стрибай, Соро! ― крикнув Двійник.
За сигналом Сора підстрибнув в повітря і змахнув Кі‑блейдом над головою Марлуксії.
Поодинці у них не було б жодного шансу, але разом – ні, вчотирьох – вони, можливо, зможуть його здолати.
“Навіть якщо це лише зараз – ми б'ємося на одному боці.”
― Дональде! Давай магію! ― гукнув Двійник.
― Так… Пожежа!
Дональд запустив вогняну кулю.
Тоді Двійник додав:
― Ґуфі! Сюди!
Ґуфі підбіг до Марлуксії. Відбивши вбік Кі‑блейд, Марлуксія підняв косу, щоб заблокувати вогняну кулю – і тут з'явився Ґуфі, щоб протаранити його своїм щитом.
― Ааааа! ― Марлуксія похитнувся.
― Сора! Давай!
Двійник і Сора одночасно вдарили по Марлуксії. У ту мить, коли Двійник відчув удар, тіло Марлуксії перетворилося на хмару квіткових пелюсток, яка закружляла і нарешті розлетілася на всі боки.
― Він… зник? ― Ґуфі нервово зиркнув на Сору.
― Схоже на те, ― Сора стояв обличчям до Двійника, піднявши руку долонею вперед.
Чомусь він відчував себе трохи безглуздо, але Двійник все ж дав йому п’ять.
Дональд тріумфально підстрибнув.
― У нас вийшло!
― Тепер ми можемо повернути наші спогади!
Ґуфі посміхнувся до Намінé, яка вийшла з‑за своєї колони.
― Ні… Ще ні, ― вона похитала головою.
― Вона має рацію. Те, що ти знищив, було лише моєю ілюзією.
У глибині кімнати, перед великими дверима, пелюстки квітів закрутилися разом, об'єднуючись у гуманоїдну фігуру, яка стала Марлуксією.
― Ну і що! ― Двійник кинувся на нього, розмахуючи мечем, але Марлуксія лише зник в іншій хмарі пелюсток.
― Тцк. Ще одна імітація! ― вилаявся Двійник. Одна карта впала на підлогу перед ним.
― …Це означає, що справжній Марлуксія знаходиться там? ― Сора підняв карту і повернувся до Намінé.
― Так, ― відповіла вона крихітним кивком.
― Я так і знав. Я можу відчувати його силу… наче вона може вибухнути будь‑якої хвилини, ― прошепотів Сора.
― Тоді ми маємо щось зробити, поки вона не вибухнула! ― сказав Ґуфі, хоча звучав він, як завжди, бадьоро.
― Ходімо, Соро! ― Дональд нетерпляче махнув чарівною паличкою.
― Так…, ― Сора повернувся до Двійника й Намінé. ― Ріку… Ти захищатимеш Намінé.
Він посміхався, коли говорив це. Наче він довіряв Двійнику в усьому.
Двійник майже хотів втекти від нього. Йому довелося відвести погляд від Сори, і його голос був тихим, коли він сказав:
― Ти не… проти?
Він був ніким – його пам'ять була фальшивою, саме його існування було обманом. Істота без власного “я”. Але Сора говорив з ним так, ніби вони завжди були друзями. Це було боляче.
― А маю? ― Сора лише пустотливо усміхнувся.
― Добре, ― Двійник повернувся до Намінé. Вона ледь помітно кивнула йому і посміхнулася. Він кивнув у відповідь.
― Не забудь про свою обіцянку, ― сказала Намінé до Сори.
Від цих слів у Двійника защеміло в грудях.
― Я знаю. Я виконаю її! ― Сора рішуче кивнув.
― Сора! Пішли вже! ― сказав Ґуфі. Трійця стала перед дверима, і Сора підняв карту.
***
Він не мав жодного уявлення про те, що відбувається за дверима. Він знав лише, що там зіткнулися величезні сили.
Двійник і Намінé мовчки дивилися на двері.
― З Сорою все буде нормально, правда? ― ледь чутно прошепотіла вона.
Двійник повернувся до неї. ― Він твій герой, чи не так? Якщо він пообіцяв тобі, то не може програти.
― …Ти дуже милий, Ріку, ― Намінé сором'язливо посміхнулася йому.
Ця посмішка була знайома йому зі спогадів – така ж, як тоді, коли вона подарувала йому талісман, сумно подумав Двійник.
“Цей спогад і ці почуття… все це несправжнє.”
Він не хотів дивитися на посмішку Намінé. Він відвернувся.
― Дякую, Ріку… Тобто, Двійнику.
Він нічого не сказав, лише втупився в порожнечу.
***
Коли Ріку попрямував на наступний поверх, він відчув ударну хвилю і гуркіт, який пройшов крізь підлогу, наче ревіння якоїсь велетенської істоти.
― Що це?! ― крикнув він. Через деякий час гуркіт стих, і замок повернувся до своєї звичної тиші.
Але тут Ріку дещо помітив.
― Один з тих запахів зник… Дійсно сильний. Хм?
Хтось відповів йому:
― Вартовий цього замку, Марлуксія, щойно впав перед володарем Кі‑блейда, ― сказав чоловік, який раптово з'явився, наближаючись до Ріку.
― Кі‑блейд… Ти маєш на увазі Сору! Сора тут?! ― вигукнув Ріку.
Чоловік лише кліпнув на нього, явно не вражений його вигуком.
― Так. Ти хочеш його побачити? Чи радше… чи можеш ти зустрітися з ним особисто?
― Що це значить? ― гнівно запитав Ріку.
― Темрява – вірніше, тінь Ансема – все ще гніздиться в твоєму серці. Ти збираєшся з'явитися перед Сорою в такому вигляді? Тобі не соромно?
Ріку повісив голову. Він мав би здолати Ансема ще тоді. Але все навколо нього все ще тхнуло темрявою.
― Доля Сори – боротися з темрявою, ― продовжував чоловік. ― Він мусить протистояти кожному, хто носить темряву в своєму серці – тобто тобі. Якщо ти відмовляєшся мені вірити… що ж, тобі краще побачити правду на власні очі.
Ріку зловив карту, яку чоловік кинув йому. На ній був зображений маленький острівець, всіяний пальмами, у синьому морі.
― Ця карта! Це наш…
― Так. Це твій дім. А тепер іди і пізнай істину, ― з цими словами Зексіон залишив його.
Дивлячись на карту в його руці, Ріку прошепотів назву дому, за яким він все ще сумував:
― Острів Долі…
***
Сора нарешті переміг Марлуксію. Вони з Намінé обмінялися усмішками. Двійник дивився на них як ошелешений.
― З тобою все гаразд, Ріку? ― запитав Сора.
Злякавшись, Двійник підняв голову.
― Я не Ріку. Я фальшивка. Я не пам'ятаю, чому мене створили, де і коли… Усе, що є всередині мене, – це спогади про тебе і Намінé, ― він похитав головою, і його погляд знову опустився. ― Але я знаю, що вони не справжні.
― Скажи, Намінé, а ти не можеш використати свою магію, щоб повернути пам'ять Ріку до норми? ― запитав Ґуфі.
― Ну… я…, ― почала вона, але потім лише сумно похитала головою.
Двійник був лише копією, створеною з нічого. Щоб повернути його пам'ять до “норми”, потрібно було лише стерти все.
― Нічого страшного. Я розберусь, ― він відвернувся від них і почав йти.
Він не мав жодного уявлення, що робити. Або навіть, що він хоче робити.
― Стій! ― крикнув Сора.
Двійник зупинився, щоб послухати.
― Яка різниця, що тебе хтось створив? Ти – це ти, і ніхто інший. У тебе всередині твоє власне серце. Ці почуття і спогади – твої і тільки твої. Вони особливі!
Слова Сори були такими щирими. Двійник стримував сльози, що підступили до його очей, але не озирався.
― Ти хороший хлопець, Соро. Мені не треба бути справжнім Ріку, щоб зрозуміти, наскільки справжні твої почуття. Мені цього достатньо.
“Зараз це все, що мені потрібно”, ― подумав Двійник. “Досить того, що я зустрівся з Сорою по‑справжньому.”
― Ріку!
Коли Сора вигукнув це ім'я, він почав бігти, наче хотів втекти від цього.
***
Нарешті Двійник зупинився і пильно подивився собі під ноги.
Його тіло було несправжнім… і почуття теж. І він від щирого серця заздрив справжньому Ріку.
Другові Сори, Ріку. Тому, хто дійсно володів силою темряви.
Навіть темрява, яка його оточувала, була фальшивою…
― Здоров, Ріку.
Він підняв голову.
― …Аксел.
― Скажи, хіба ти не хочеш стати справжнім? ― сказав Аксел, наближаючись до нього з посмішкою.
“Справжнім…”
Якщо це тільки можливо, він хотів цього.
Двійник мовчки кивнув.
***
Ріку стояв на пляжі, відчуваючи, як з моря дме вітерець. Тут вони з Сорою ганялись один за одним, падали і валялись на піску…
Він навіть не знав, як сильно скучив за всім цим, навіть за вітерцем.
І все ж, тоді він так сильно хотів покинути це місце.
Шум хвиль, який був таким монотонним, тепер здавався таким солодким і привітним.
Ріку помітив інших людей і побіг у той бік.
― Агов!
Вакка, Селфі і Тідус були там, на пляжі. Але коли він гукнув їх, ніхто не відреагував.
― Що з вами, народ? ― запитав він. ― Здається, я ніколи не бачив вас трьох такими тихими.
Вони лише дивилися на нього.
― Що, у мене щось на обличчі? ― запитав Ріку, намагаючись відвести погляд, і тоді вони зникли, наче були лише міражем. Він побачив, як його рука простяглася до того місця, де вони стояли, і стиснув її в кулак, дивлячись вниз на пісок.
Слова Малефісенти відлунювали в його голові.
― Твоє серце занурене в темряву. І ти бачиш лише тих, хто існує в тій самій темряві, як і я.
Ні. Це все була брехня.
Ріку побіг пляжем, прямуючи до пристані. Можливо, він знайде там Сору або Кайрі, які чекають на нього. Це місце не могло бути занурене в темряву…
Він вискочив з маленької хатинки і побіг до пристані. Він побачив Кайрі, яка стояла там і посміхалася… або йому здалося, що посміхалась.
― Кайрі…
Як і інші, вона лише мовчки дивилася на нього.
― Гей, Кайрі. Ти…?
Але як тільки він почав говорити, Кайрі зникла. На її місці з'явився чоловік, який дав йому карту – Зексіон.
― Ти, звичайно, знав, що це станеться, ― сказав він, ніби застерігаючи Ріку від чогось. ― Ти побував у багатьох світах своєї пам'яті до цього. І в тих світах ти зустрічав лише темних істот. Це все, що залишилося в твоєму серці – темні спогади. Твої спогади про дім зникли.
― Це брехня! Я пам'ятаю всіх з островів! Тідуса, і Селфі, і Вакку! І Кайрі, і Сору! Вони мої…, ― Ріку опустив голову, стиснувши кулаки. ― Мої… найкращі друзі…
― І хто відкинув цих друзів? Ти забув, що ти сам зробив? Ти зруйнував свій дім! ― закричав Зексіон, і їх огорнула темрява.
Ріку відчув, як на нього посипалися великі краплі дощу. У небі загримів грім… і сам світ руйнувався.
― Острови, де ти виріс, були зруйновані, розкидані – так багато сердець було втрачено в темряві. І це все через тебе!
“Це правда”, ― у відчаї подумав Ріку. “Якби я не піддався тій спокусі… Якби я не повірив тому, що сказав той чоловік…”
― Ти ненавидів проводити свої дні у пастці на цих маленьких острівцях, і тому без роздумів відчинив Двері Темряви і знищив їх. Це був ти! Ти дозволив темряві затягнути себе, і тепер ти належиш їй.
“Ні!”
Ріку хотів закричати, але слова не виходили, і він присів навпочіпки. Він побачив себе тієї ночі, коли стояв на мосту над затокою.
Про що він думав тоді, дивлячись на чорне море? Він не міг згадати. Ніби сміючись над собою, він різко обернувся з гіркою посмішкою.
― Ти маєш побачити… побачити, ким ти є насправді! ― закликав Зексіон.
На його очах минуле “я” Ріку було поглинуте жахливим вихором темряви – і перетворилося на щось невиразно схоже на людину, але зроблене з непроглядної чорної тіні – перетворилося на Темну сторону.
― Це… Це не може бути тим, ким я є насправді!
Кулак тіні замахнувся на нього, але Ріку не ухилився від удару. Він відбив його вбік.
― Це… моя справжня форма…?
“Я не знаю, хто я насправді.”
Його кулаки міцно стиснулися, Ріку підняв голову і побачив щось, що сяяло перед його очима.
― Га…?
Це було сяйво Кі‑блейда, і його власник стояв там.
― Сора?! ― Ріку піднявся на ноги.
Але коли він це зробив, Сора напав на нього.
― Припини, Соро! ― відчайдушно крикнув він, встигнувши заблокувати Кі‑блейд. ― Ти не впізнаєш мене?!
― Ще й як впізнаю. Я бачу, на кого ти перетворився!
― Ауч! ― ще один удар Кі‑блейда збив Ріку з ніг. Він більше не бачив ту гігантську тінь – чи означало це, що це справді був він сам?
― Як світло може тобі зашкодити? Ти справді став породженням темряви? Ти більше не Ріку – лише пішак темряви, ― сповнений жалю, Сора наставив на нього Кі‑блейд. ― Прийшов час тобі зустрітись зі світлом!
З Сори випромінювалося сильне сяйво. Подібно до ударної хвилі темряви, воно мало жахливу силу, яка накрила Ріку і притиснула його до землі.
― Я зникаю… Зникаю… у світлі…?
Якщо він був породженням темряви – якщо він не міг боротися з темрявою власними силами – тоді іншого способу, окрім як бути знищеним Сорою, не було, туманно подумав Ріку.
І якщо хтось повинен був знищити його… він волів би, щоб це зробив Сора, а не хтось інший.
― Ти не зникнеш, ― пролунав дівочий голос у тиші його зануреної свідомості. ― Ти не можеш зникнути. Немає такої сили, яка могла б тебе перемогти.
― …Що?
Хтось тримав його за руку. Але все було так яскраво, що він не міг розгледіти, хто це був.
― Світло не переможе тебе, і темрява теж. Тому не тікай від світла… і не бійся темряви. Бо разом вони зроблять тебе сильнішим.
Дівчина, оточена світлом, підняла Ріку на ноги.
― Зроблять мене сильнішим…, ― прошепотів він. ― І темряву теж?
― Так. Силу, яка належить тобі. Темрява в твоєму серці – вона безмежна і глибока… але якщо ти зможеш по‑справжньому зазирнути в неї і ніколи не намагатимешся відвести погляд, то нічого не злякаєшся.
Яскравість почала слабшати, і він майже розгледів дівчину – вона була схожа на Кайрі, але також була схожа на когось іншого.
― Просто пам'ятай, що треба бути хоробрим. Знай, що темрява поруч, але не піддавайся. Якщо ти зможеш це зробити, то знайдеш свою силу – не схожу ні на яку іншу. Ти зможеш вирватися з найглибшої темряви і зможеш бачити крізь найяскравіше сліпуче світло. Темрява вкаже тобі шлях. Йди нею, і ти знайдеш своїх друзів.
Ріку твердо кивнув. Його найдорожчих друзів… Сору, Кайрі і всіх інших.
― …Але чи можу я зустрітися з ними? ― запитав він.
― Хіба ти не хочеш? ― сказала вона з легкою посмішкою.
― Ти ж знаєш, що хочу. І я це зроблю! Своєю власною силою – своєю темною силою! ― Ріку високо підняв Пожирача душ. ― Темрявою!
Пожирач душ випромінював темне сяйво. Воно прорізало навколишнє сяйво… і тоді він побачив Зексіона, що стояв там. Він накинувся на силует.
― Н‑неможливо! Як ти знайшов мене, в пастці світла…? ― Зексіон опустився на коліна.
― Від тебе тхне темрявою… Навіть світло не може перебити цей запах, ― сказав Ріку. ― Можна сказати, що я йшов за темрявою прямо до тебе.
Зексіон кволо випростався.
― Хм… Після всіх твоїх протестів, ти все ще такий же, як і ми – на боці темряви.
― Я знаю, хто я, ― Ріку приставив вістря Пожирача душ до горла Зексіона.
“Навіть якщо в моєму серці живе темрява, я все одно залишаюся собою. Це не змінює того, ким я є. Якщо її сморід не зникає, що б я не робив, тоді я можу використовувати силу, яку вона мені дає.”
― Коли це сталось? ― насміхався Зексіон. ― Ти ж завжди боявся темряви…
― Більше ні! ― Ріку знову опустив на нього Пожирача душ.
― Ргх… Ти дурень! ― Зексіон підняв капюшон плаща, ховаючи обличчя, і зник.
― Тікаєш …? ― пробурмотів Ріку.
Над головою зловісні чорні хмари розійшлися і засяяло світло. Це було тепле, м'яке сонячне світло Острова Долі.
Ріку ступив крок вперед… назустріч темряві всередині себе.
***
Зексіон повернувся до кімнати, де колись збиралися його колеги, згорбившись і важко дихаючи.
― Що він таке?! Ніхто і ніколи не приймав темряву так, як він! Це абсурд…! ― Впавши на руки та коліна, Зексіон бив кулаками в підлогу. Він рідко дозволяв собі проявляти будь‑які емоції. Він не знав, що хтось ще був там, спостерігаючи за ним – але потім він побачив фігуру, що спостерігала за ним. ― Що… Ріку?!
Він відсахнувся. Ріку – якщо це справді був Ріку – безпристрасно дивився на нього зверху вниз. А за цією фігурою стояв Аксел.
― О… О так. Вексенова копія, звісно, ― згадав Зексіон, ніби чіпляючись за цю ідею. ― Може, ми зможемо використати цього Ріку, щоб перемогти справжнього… Акселе?
Двійник лише дивився на нього, нічого не виказуючи.
― Скажи, Ріку…, ― почав Аксел. ― Певно, важко знати, що ти несправжній. Хіба ти не хотів би стати справжнім?
Двійник повільно обернувся до Аксела і кивнув.
― Так.
“Саме так… Він хоче бути справжнім – стати Ріку.”
― Це просто. Все, що тобі треба – це сила, якої немає у справжнього Ріку, ― сказав йому Аксел з посмішкою. ― Якщо ти її отримаєш, то зможеш стати новою людиною – не Ріку чи кимось іншим. Ти не будеш просто чиєюсь копією. Ти будеш самим собою.
Зігнувшись на підлозі, Зексіон поспіхом повернувся назад.
― Акселе! Що ти йому наговорив?!
― Знаєш, з нього можна почати як з будь‑кого іншого, ― Аксел хитнув головою, підборіддям жестикулюючи в бік Зексіона.
― Ти не можеш цього зробити! ― закричав Зексіон, не намагаючись приховати свою паніку.
Аксел, здавалося, навіть не почув. Він поклав руку на плечі Двійника і широко посміхнувся.
― Мені дуже шкода, Зексіоне. Я міг би тобі допомогти, але… дивитись, як Сора і Ріку з'ясовують стосунки – це так весело.
― Ні… Не підходь! ― Зексіон спробував відступити ще далі, але Двійник змахнув мечем. ― НІ!
Його крик зник у нікуди, поглинутий темрявою.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!