Двійник

 Він був у темряві, густій і чорній, як чорнило.

“Де я?”

“Я нічого не бачу. Нічого не чую.”

“Хто я?”

Він міг бачити себе. Хлопчик оглянув своє тіло.

Сині штани і жовта футболка. Чорні рукавиці та чорні браслети. Його волосся, він просто бачив його – воно було сріблястим.

“Це… я?”

Але щось було не так. Не було відчуття, що це його власне тіло.

Але це було його тіло. Він був у ньому.

Хлопчик почав йти.

Навколо нього була непроглядна темрява. Він навіть не міг сказати, чи справді рухається.

Але відчуваючи, що йому все одно треба йти далі, хлопчик йшов.

― Двері скоро відчиняться, ― почув він чийсь голос.

― Хто там?! ― вигукнув він, а потім здивовано доторкнувся до власного горла.

“Це я говорю?”

― Тобі нема чого боятись. Не треба боятись темряви. А тепер іди… Герой темряви.

Йому здалося, що він вже десь чув цей голос. Але він не міг згадати, чий він міг бути.

Фактично… він взагалі нічого не міг згадати.

З нізвідки перед ним з'явилося світло. Хлопчик заплющив очі від сліпучої яскравості.

Потім почувся тихий шум. Це був… океан?

Повільно розплющивши очі, він побачив широкий обшир блакитної води. Хвилі набігали на піщаний пляж, майже такий самий білий, як морська піна.

Двоє хлопчиків і дві дівчинки сиділи на березі, нахилившись один до одного, і розмовляли.

Він був неподалік, але вони, здавалось, зовсім його не помічали.

― Чому ми завжди робимо те, що каже Ріку! ― каштановолосий хлопчик сердито зірвався на ноги і побіг геть.

― Соро, зачекай! ― руда дівчинка побігла за ним.

Отже, каштановолосого хлопчика звуть Сора.

Ті двоє, що залишилися, були хлопчик зі сріблястим волоссям і дівчинка зі світло‑русявим волоссям.

Срібноволосий хлопчик… був одягнений так само, як і він сам. Сині штани, жовта футболка. Чорні рукавиці та браслети. Сріблясте волосся, таке ж саме. І його очі були блакитними.

― Намінé, хіба ти не йдеш за ним? ― срібноволосий хлопчик підвівся і обтрусив пісок зі своїх штанів.

― Але якщо я піду, то ти залишишся зовсім один, Ріку, ― відповіла дівчинка, на ім'я Намінé тоненьким голоском, все ще сидячи. Вона тримала в руках альбом і кольорові олівці.

― Я не проти побути на самоті, ― сказав Ріку і відвернувся від неї.

― Але у Сори є Кайрі… а в тебе є я.

― Га? ― Ріку знову подивився на Намінé.

На її щоках з'явився рум'янець. Вона тихо хихикнула.

― Ріку, можна я намалюю твоє лице?

Вона поклала біля себе олівці і відкрила альбом для малювання. Шкряб, шкряб – і наче за помахом чарівної палички чистий білий аркуш поступився місцем усмішці Ріку.

Ріку та Намінé разом розсміялися.

― Агов… народ…, ― сказав безіменний хлопчик.

Але в ту мить, коли він промовив це, світ обернувся в ніщо.

***

Він спав у величезній капсулі.

Там стояв чоловік у чорному плащі з насунутим на голову капюшоном.

Хлопець розплющив очі. Побачивши, що він прокинувся, чоловік відкинув капюшон, показавши довге тьмяне світле волосся і бліде обличчя.

Трансформація – завершено на 13 відсотків

***

Вони втрьох бігли берегом моря.

Троє – Кайрі, Сора і він.

― Зачекай, Соро! ― крикнув він.

Кайрі гналася за Сорою, а він за ними. Можливо, вони грали в квача.

― Швидше, Ріку! ― гукнула Кайрі через плече.

Це було те саме ім'я, що й у того срібноволосого хлопчика на пляжі.

“Я… Ріку? Це моє ім'я?”

“Тоді… той хлопець – це я?”

― Давай, Ріку! Який же ти тугодум! ― крикнув Сора, що був далеко попереду.

“То це правда… Я Ріку?”

Але його бачення стало дивним, викривленим, і він зупинився. У вухах у нього зашуміло від плескоту хвиль.

Ні… це було не море. Він більше не міг його чути. Це було щось дивніше. Що це був за шум?

Потім він вже не бачив нічого, окрім сірості… і знову провалився в небуття.

***

Хлопчик стояв перед маленькою печерою.

Він чув жахливий звук… ніби щось жахливе гарчало.

Але… хіба звук, який він чув, не був чимось жахливішим?

― Шшш. Тихо…, ― він повернувся і подивився на іншого хлопчика позаду – це був Сора. ― Треба бути обережними…

Отже, вони збирались зайти всередину.

Правильно… Сора казав, що в печері є чудовисько, і вони прийшли разом, щоб спробувати зловити його.

“Для нас тоді це була величезна пригода.”

У стелі печери була величезна діра. Крізь неї пробивалося блакитне небо.

― Бачиш? То був лише вітер, який робив той шум.

― І це все? Ліпше б це було чудовисько! ― Сора склав руки за головою, зітхаючи від розчарування.

 

Вітер знову почав свистіти над печерою, стогнати і вити.

― Га? Чекай, а що там таке? ― Сора побіг у глибину печери, наче щось помітив.

― Вікно… Ні, щось більше…, ― не поспішаючи, хлопчик пішов за Сорою. ― Двері…?

Там були великі двері. Якісь знайомі двері. Він, мабуть, бачив їх раніше… десь… але де?

Він уважно придивився до них, але на них не було ні дверної ручки, ні замкової щілини.

― Але ж їх ніяк не відчинити, ― сказав він, озирнувшись на Сору, який копнув ногою камінчик.

Сора був на рік молодший за нього, але часом, поводився, як маленька дитина.

― Гей, Соро, ― сказав він. ― Коли ми виростемо, давай покинемо цей острів. Ми вирушимо у справжні пригоди, а не в ці дитячі забавки!

Сора глянув на нього і посміхнувся. Вітер здійняв ще одне страшне гарчання.

Хлопчик знову озирнувся. Двері почали сяяти золотим світлом… а потім це світло поглинуло його.

***

Було боляче. Боліло серце, було боляче дихати. Чому йому було так боляче?

Він був у тьмяній кімнаті. Все було розкішно прикрашене, але все одно було якось самотньо.

Хлопчик схопився за груди, задихаючись від болю.

― Ріку…

Почувши це ім'я, він раптом підняв голову і побачив високу жінку, одягнену у все чорне.

Вона тримала в руці посох, а її накидка розвівалася при кожному кроці. Від неї віяло якимось жахливим запахом.

― Пам'ятай, що надмірна залежність від темних сил може коштувати тобі серця, ― сказала вона.

“Здається, це і є твоя проблема”, ― спробував сказати він, але слова застрягли у нього в горлі.

Чому він так подумав? Звідки він взагалі її знає?

“Бо мене звуть Ріку?”

Він не знав. Він нічого не розумів.

***

Хлопчик плив всередині капсули.

― Ти мене розумієш, Двійнику?

Почувши голос, він повільно розплющив очі. Перед ним стояв чоловік у чорному плащі з довгим тьмяним волоссям. Холодна, жорстока посмішка, що застигла на його губах, викликала у хлопчика жахливе відчуття тремтіння.

― Ти станеш сильнішим, ― сказав чоловік, ― тому що вся сила, яку має цей герой темряви, буде твоєю.

На цьому хлопчик знову заплющив очі.

Трансформація – завершено на 35 відсотків

***

― Слухай, Ріку… Уяви, що ти потрапиш в інший світ. Що б ти там робив? ― запитала Кайрі, дивлячись на захід сонця.

Сора стояв позаду неї. Посередині трійці знаходився маленький пліт.

Білий пісок… шум хвиль. Це був той самий острів.

Хлопчик вже визнав це ім'я як своє власне.

“Ріку… це моє ім'я.”

І все ж щось було не так.

― Ти просто хочеш побачити, як Сора? ― запитала Кайрі.

Хлопчик на мить замислився і відповів:

― Ну, я ще не думав про це. Просто… мені завжди було цікаво, чому ми опинилися на цьому острові. Якщо існують інші світи, чому ми опинились саме тут?

Він примружився від блиску призахідного сонця.

― А якщо припустити, що існують інші світи, ― продовжував він. ― Тоді наш – лише маленький шматочок чогось набагато більшого… Значить, ми могли б так само легко опинитися десь в іншому місці, так?

Цей крихітний світ на цих маленьких островах. Він хотів побачити інші місця. Він хотів знати, чому вони опинилися в такому місці, як це.

― Ось чому ми маємо піти туди і з'ясувати це. Просто сидячи тут, ми нічого не змінимо, ― він почав повільно спускатися до берега. ― Тут все те ж саме. І я хочу піти.

― Ти багато думав останнім часом, чи не так?

Відтінок смутку, який він почув у голосі Кайрі, – чи це була лише його уява?

― Завдяки тобі, ― відповів він. ― Якби ти не прийшла сюди, я, певно, ніколи б про це не замислився.

“Так… Мені дуже подобалась Кайрі. Вона була для мене особливою. Але Кайрі подобалася Сорі.”

“Я завжди це знав.”

― Дякую, Кайрі, ― сказав він їй.

У той момент йому дуже хотілося розповісти Кайрі про свої почуття. Але він не міг цього зробити.

― Я зроблю так, що вона буде твоєю.

Прошепотів йому звідкись голос. Він обернувся.

― Хто це?!

Не встиг він озирнутися, як море стало чорним, як чорнило.

― Чого ти хочеш?

Хто б це не був, здавалось, що він прошепотів прямо біля його вуха.

Навколо нього земля теж почорніла. Темрява поширювалася від нього. А потім вона накрила його повністю.

― Я виконаю твої бажання.

Він не хотів, щоб хтось інший виконував його бажання. Він хотів зробити це сам.

“Але тоді… я хотів, щоб Кайрі була моєю, чого б це не коштувало.”

“Я хотів? Ні… Це Ріку хотів цього, готовий був зробити все, що завгодно.”

Усе занурилося в темряву.

***

Це була його власна кімната в замку. Замок Малефісенти – Порожній бастіон.

― Кайрі… Сора…

Він вирішив, що зробить усе, щоб повернути серце Кайрі. Навіть якщо для цього доведеться забруднити руки в темряві.

Хлопець підвівся з ліжка і вийшов. Якщо він підніметься сходами на високу вежу, то потрапить на маленький балкончик на самому верху. Йому подобалося дивитися звідти на краєвид.

Здавалося, що в його серці зяє діра, крізь яку дує вітер. Ніби він був єдиною людиною в цілому світі…

Холодний вітер лоскотав щоки.

***

Коли він прокинувся, то стояв на пляжі.

Сора зазирнув у альбом Намінé.

― Це зовсім на мене не схоже!

Намінé занепокоєно підняла на нього очі. Вона малювала портрет Сори у своєму альбомі. Але, очевидно, було щось таке, що не сподобалося Сорі.

― А мені здається, що схоже, ― сказав хлопчик, дивлячись на малюнок. На ньому було чудово зображено надуте обличчя Сори.

― Ні не схоже! ― Сора висмикнув альбом з рук Намінé.

― Соро! Віддай! ― закричала вона, але не встигла, бо Сора вже почав рвати сторінки.

― Гей! Соро?! ― закричав хлопчик.

На їхніх очах блокнот розривався на шматки.

― Ти такий злий…, ― Намінé присіла навпочіпки, намагаючись зібрати клаптики паперу. Але Сора штовхнув її і розтоптав шматки.

― Як ти міг…? Соро, я… я не хочу тебе більше бачити! ― закричала вона, розплакавшись.

― Соро, я не хочу тебе більше бачити!

А потім все потьмяніло.

***

― Ти серйозно? ― дещо поблажливо сказала Лерксін.

― Звичайно…, ― Вексен постукав у панель.

Поруч з ним Намінé дивилася на хлопчика в капсулі.

― Мені дуже шкода…

Вона не знала, чи дійде до нього її тихий шепіт.

Трансформація – завершено на 43 відсотків

***

Хлопчик опинився в мармуровій залі. Схоже, що це була частина великого замку.

― Де я…?

Він озирнувся. Він не міг пригадати, що коли‑небудь бачив подібне місце раніше.

Двері відчинилися, і він відчув ще одну присутність. Хтось підбіг до нього.

― Ріку! Це справді ти?!

Той голос… Це був Сора.

А його самого звуть Ріку.

Повторюючи подумки це ім'я, він подивився на Сору, який, здавалося, був готовий підбігти і стиснути його в ведмежих обіймах – але він зупинився.

Хлопчик відчув, що його пам'ять затягнуло густим туманом.

“Як я тут опинився?”

― Що ти тут робиш? ― вигукнув Сора.

― Не радий мене бачити? Скажи, якщо я заважаю чомусь важливішому.

Слова вилетіли з вуст без особливих зусиль, але від них йому стало ніяково. Хлопчик пирхнув на Сору.

“Ні… ми розлучились… і шукали одне одного… Щось таке?”

“А тепер ми обидва шукаємо Намінé.”

Це був основний план…

“Стривай, план?”

Від того, як слово “план” прозвучало в його голові, він відчув невпевненість, але все одно продовжував дивитись на Сору.

― Га? Я не мав на увазі, що…, ― Сора повісив голову.

― Хм. Не треба виправдань. Закладаюсь, що ти вже майже забув про мене, ― хлопчик говорив про Сору, але насправді це було через розчарування у власній пам'яті.

― Ти з глузду з'їхав? ― обурився Сора. ― Облиш, я пройшов весь цей шлях, шукаючи тебе!

― Але ж ти вже не шукаєш, чи не так? ― відповів хлопчик. ― Тепер ти шукаєш тільки Намінé. Я тобі байдужий.

― Це неправда! ― вигукнув Сора.

“Соро, ти ніколи не думаєш ні про що, крім Намінé. Я був таким самим… але в тебе є Кайрі”, ― подумав хлопець.

“То чому ти не можеш просто дозволити мені бути з Намінé?!”

― Що ж, Соро, ти ніколи не думав про її почуття, чи не так?

― Намінé…? ― перепитав Сора, наче це його здивувало.

― Ха. Я так і знав. Ти насправді не дбаєш про неї теж. Лише тому, що ти хочеш бачити Намінé, то не значить, що це стосується обох сторін. Але це не спадало тобі на думку, так?

― Але…, ― затнувся Сора.

“Нащо їй тебе бачити після того, що ти зробив?”

― Насправді, Намінé навіть не хоче дивитися на твоє обличчя, ― додав Ріку.

― Чому?!

Хлопчик зрозумів, що Сора, мабуть, теж почав втрачати пам'ять.

Але навіть якщо так… Сора забував забагато. Такі важливі речі… важливі спогади.

Сора був на межі того, щоб забути все.

“Навіть про мене”, ― подумав хлопчик.

Але він навіть не розумів, звідки йому відомо, що Сора втрачає пам'ять. Це робило його ще більш невпевненим у собі.

“Я ненавиджу Сору. Намінé теж не хоче його бачити.”

Це були єдині достовірні факти, які він мав.

― Ти маєш запитати свою пам'ять… про те, чому Намінé зникла з островів. Якби ти це пам'ятав, ти б знав.

― Я… Я щось зробив? Це моя провина? ― запитав Сора. ― Ріку…?

― Йди додому, Соро. Я подбаю про Намінé. Кожен, хто наблизиться до неї… повинен буде пройти через мене! ― хлопчик підняв свій меч на Сору. Темрява огорнула його, і він відчув, як сила вливається в його тіло.

― Що… що з тобою?! ― крикнув Сора. ― Ми ж маємо бути друзями!

― Будь ласка, Соро. З яких це пір ти турбуєшся про мене? Не тільки Намінé набридло дивитися на тебе. Мені теж! ― відповів він і накинувся на Сору.

“Чому я не хочу бачити Сору? Чому я такий злий?”

Його серце було сповнене сумнівів і запитань – але він все одно замахнувся мечем.

― Ріку, припини! ― якраз вчасно, Сора заблокував його удар Кі‑блейдом. ― …Нгх!

― То ти став трохи сильнішим, так?

Сора, якого він пам'ятав, завжди програвав, коли вони билися.

― Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що тобі набридло на мене дивитися? ― закричав Сора. ― Чому ти так кажеш?!

― Хмф… Тому що я досі тримав це в собі, ось і все. Знаєш, ти мені ніколи не подобався.

“Ніколи…?”

Навіть коли ці слова вийшли з його вуст, він відчув, що не хоче їх вимовляти.

“Сора мені справді ніколи не подобався?”

Він не був упевнений. Він просто не пам'ятав.

― Якщо ти це серйозно… тоді я теж битимусь по‑справжньому…! ― Сора обрушив на нього Кі‑блейд.

Він ледве встиг захиститись. Сора був сильним. І це була справжня сила.

― Гей, ти впевнений, що я став сильнішим, чи ти просто спіткнувся? ― легка посмішка, яку Сора показав йому – це був найкращий вид посмішки, той, який дарують тому, про кого піклуються, і хлопчик відчув себе спантеличеним.

Він не розумів, як Сора може так посміхатися до нього. Він не розумів, і від цього йому було сумно і прикро. Йому було боляче.

Спогади… почуття в ньому були переплутані і збентежені.

― Ріку! ― Сора натиснув на нього. Хлопчик відштовхнув його і побіг.

“Я не розумію…”

Нерозуміння було для нього жахом.

Він хотів втекти звідси. Він хотів кудись піти.

Кудись… далеко.

***

Лерксін і Вексен нависли над хлопчиком, що впав на підлогу в коридорі.

― Охх, я ж казала, що він ще не готовий, ― сказала Лерксін, штовхаючи хлопчика ногою. ― Це все твоя провина, бо ти дуже спішиш, Вексене.

― Здається, ти казала, що Сора вже встиг дістатися до цього поверху, ― Вексен підняв безвольне тіло хлопчика і відвернувся від неї.

Лерксін склала руки.

― Що ти робиш? ― запитала вона так, ніби це мало її стосувалось.

― Його пам'ять все ще перебуває в процесі переписування… І якщо спіраль його спогадів зламається посеред цього процесу, то зламається і сам Двійник. Чи не так, Намінé?

― Так…, ― відповіла тоненьким голоском Намінé. Вона витріщилася на хлопчика, який був білий, як полотно.

― Тоді все, що нам треба зробити, це завершити його спогади і відправити його на битву з героєм, ― сказав Вексен і пішов прихопивши із собою Намінé.

“Зупини це…”

Відчувши слабкий голос, Намінé обернулась.

― … Двійник…?

― Що таке, Намінé? ― запитав Вексен.

Вона на мить заплющила очі, а потім пішла за ним.

---

Телеграм новели