Епілог: XIII

Я її тінь… її темрява.
Я ніколи не зможу досягти її.

Але, Соро… Зараз, у цю мить, ми з тобою друзі, чи не так?
Нікому не потрібні фальшиві спогади.
Якщо вже до цього дійшло… ні… Я рада, що зустрілась з тобою, Соро.
Я ні про що не шкодую.

Цікаво, чи зустрінемось ми ще колись. Я впевнена, що зустрінемось.

***

У кутку великої зали були невеличкі сходи.

― Це на тринадцятий поверх? ― запитав Сора.

― Так, ― відповів тоненький голосок Намінé, і вона піднялася сходами.

Вони пройшли ще кілька білих кімнат і нарешті опинилися перед великими дверима. Коли Намінé стала перед ними, двері відчинилися без жодного звуку.

― Що це за місце…?

― Таємна кімната, ― Намінé повернулась і посміхнулась до них.

Кімната була заповнена дивними пристроями, схожими на величезні квіткові бутони. Дональд підійшов ближче до одного з них.

― Отже… якщо ми поспимо в цих штуках, наші спогади повернуться?

― Це займе трохи часу. Але я подбаю про вас.

― Боже… коли ми прокинемося, то вже не пам'ятатимемо, хто ти така.

― Ґуфі сумно похилився.

― Як же ми тоді знатимемо, як тобі віддячити? ― запитав Дональд, тикаючи в капсулу.

― Про це не треба турбуватись! ― вигукнув Джиміні Крікет, з усмішкою висунувши голову з кишені Сори. ― Я просто зроблю великий запис у своєму щоденнику. І напишу: “Дякую Намінé”.

― Від цього мені точно стане легше! ― Дональд теж посміхнувся, і Намінé нарешті приєдналася до нього.

“Але чи справді це спрацює?”, ― непокоївся Сора. “Хіба з щоденником Джиміні щось не сталося, коли ми прийшли до замку?”

Він похитав головою, відганяючи думки. Намінé простежить, щоб з ним усе було гаразд.

― Ну, тоді… Добраніч, Намінé! ― Ґуфі помахав їй рукою.

Вона кивнула у відповідь.

― Добраніч, Ґуфі.

Дональд і Ґуфі влаштувалися кожен у своїй капсулі.

― І ти теж, Соро! ― буркнув Дональд.

― Добре, добре…, ― Сора підійшов до великого квіткового бутона, що стояв посеред кімнати.

― Можливо, все це почалося з брехні, ― сказала Намінé, ― але… я дуже рада, що зустрілась з тобою, Соро.

Він повернувся, посміхаючись до неї.

― Так. Я теж.

Все ще було важко повірити, що його спогади про Намінé можуть бути брехнею. Але тепер його почуття були справжніми.

― Коли я нарешті знайшов тебе і згадав твоє ім'я… я був такий щасливий, ― сказав він їй. ― Те, що я відчував, не було фальшем.

Вона посміхнулася у відповідь.

― Прощавай.

― Ні, не прощавай! ― він зробив крок ближче до неї. У його голосі з'явилася рішучість. ― Коли я прокинусь, я знайду тебе. І тоді не буде ніякої брехні. Ми будемо друзями по-справжньому. Пообіцяй мені, Намінé.

Вона похитала головою.

― Ти забудеш про цю обіцянку.

“Ось чому це прощання”, ― подумала Намінé. “Коли ти прокинешся, Соро, то забудеш про мене.”

― Але навіть якщо ланцюг спогадів розірветься, ланки все одно збережуться, чи не так? ― наполягав Сора. ― Тож пам'ять про нашу обіцянку завжди буде десь всередині мене. Я просто знаю це.

Вона хотіла йому вірити.

Якщо хтось і зможе запам'ятати її, то це буде Сора – у це вона могла повірити.

― Гаразд… ти маєш рацію. Я обіцяю.

― Так! ― Сора простягнув їй свій мізинець. Вона поєднала його зі своїм.

― Обіцяєш, Соро?

― Обіцяю.

Потім він ступив у капсулу. Всередині було тепло… заспокійливо. Його трохи хилило на сон…

― Гей, Соро.

― Хм? ― його зір затуманився.

― Деякі зв'язки твоїх спогадів знаходяться глибоко в тіні твого серця, і я не зможу знайти їх усіх. Але не хвилюйся… Ти дав ще одну обіцянку тій, кого ніколи не зможеш замінити.

Голос Намінé нагадував колискову. Ніжний… як шум хвиль на острові.

― Вона – твоє світло. Світло в темряві. Згадай її, і всі спогади, загублені в тіні твого серця, повернуться.

― Ще одна обіцянка…, ― за заплющеними очима він побачив слабке світло.

― Поглянь на талісман. Я змінила його форму, коли змінила твою пам'ять – але варто було тобі лише раз подумати про нього, як він став таким, як був.

Світло замерехтіло і перетворилося на талісман. За цим сяйвом стояла Намінé. Він прошепотів її ім'я, але Намінé вже розчинилася в тумані, а на її місці стояв хтось інший.

“Хто це? Я не пам'ятаю…”

Всі його друзі… І Ріку.

Там, посередині… Це була руда дівчина.

Хтось особливий для нього.

― Кайрі!

Як тільки він вимовив це ім'я, вона посміхнулася.

І всі інші його друзі… Тідус, Селфі, Вакка, Леон, Юффі, Аеріс, Сід… І Ріку. Вони всі посміхались.

― Мої друзі…

― Бачиш? Твої спогади повертаються.

Він обернувся. Намінé стояла там, ледь-ледь, оповита туманом.

― Намінé?!

― Не хвилюйся. Ти можеш забути про мене… але ми дали обіцянку. Я можу повернутись, ― вона підняла свій мізинець, який з'єднала з його мізинцем.

― Обіцянка є обіцянка.

― Саме так. Одного дня обіцянка, яку ми дали, стане світлом, що об'єднає нас разом. А доти я буду в твоєму серці…

― Я знаю. Забуте, але не втрачене.

Він не втратить спогадів про Намінé.

Незважаючи ні на що, ці почуття… ці шматочки пам'яті залишаться з ним.

Обіцянки перетворилися б на світло. Уламки будуть кликати один одного і з'єднаються в ланцюжок.

“Ось звідки я знаю… Я не забуду.”

Світло м'яко оточувало його.

І Намінé дивилась, як Сора засинає.

 

––––Кінець – Історія Сори––––

Спогади зникають.
Спогади відроджуються.

І сон…
Сон про тебе у світі без тебе.

---

Телеграм новели