“Що за відстійна музика?”
Здавалося тільки разом з цією думкою, вдалося усвідомити всю обстановку довкола. Це було невідоме місце. Повністю білі стіни, стеля, та меблі настільки точно повторювали один і той самий колір, що навіть важко було помітити де один предмет переходив в інший. А ще довкола зовсім не було тіней. Здавалося світло йшло від кожного предмету, хоча воно зовсім не подразнювало очі. Музика здавалося теж генерувалася кожним предметом. І от вона якраз до біса дратувала.
В пам’яті сплив давній дитячий спогад. Як, в санаторії виховательки змушували її – дратівливого підлітка, цілу годину сидіти в галокамері, не рухатись, не діставати телефон, а тільки дихати сіллю і слухати класичну музику.
Спогад був дуже яскравим і до цього часу викликав роздратування. От тільки згадати ще щось не вдавалося. Навіть власне ім’я. Обличчя зосереджено насупилося, і в цей момент декорації невловимо змінилися. Тобто довкола була все така ж білосніжна обстановка і лунала та ж гармонійна музика. Але, якщо раніше довкола був наче коридор, то тепер це нагадувало кабінет. За столом навпроти сидів серйозний дуже худий чоловік в окулярах, якому можна було з однаковою ймовірністю дати і 30, і 70 років.
Чоловік поглянув в якісь папери на столі і важко зітхнув:
— Знову з України, так.
В голові заблимали яскраві спогади. Тепер їх було так багато, що картинки змінювалися з карколомною швидкістю. Від декламування віршика про Батьківщину, ще в дошкільному віці, до останніх важких кадрів з теленовин зі зруйнованими будівлями.
— І куди їх пихати? В мене вже ідеї закінчилися. — продовжував бідкатись чоловік навпроти. Раптово до мозку дійшло, що кімната довкола заповнена купою точно таких само столів за якими сиділі поважні люди схожі на офісних працівників невизначеного віку і їх “клієнти” з розфокусованим поглядом та в однакових білих безформних балахонах. Погляд ковзнув вниз, на точнісінько такий-самий балахон на власному тілі.
— Що відбувається?
— Трясця! — гавкнув дистрофічний чоловік навпроти. — Моя вже починає приходити до тями. Швиденько підкажіть куди її перекинути, доки не довелося їй повторно пам’ять прочищати!
— Та в самих така ж запара! — відгукнулися з-за інших столів — Ми ж не винні, що зараз такий потік недопрацьованих.
— О, в мене є вільне місце. Світ з вічною боротьбою людей проти монстрів. Є вільні позиції приборкувача драконів, зброєносця і орка. Кого береш?
— А хто швидший по генерації?
Раптом вся метушня довкола завмерла. Навіть несвідомі погляди інших “клієнтів” зібралися в кучку. А точніше в точку в центрі приміщення, де безпосередньо з повітрі зіткалася ідеальна жіноча постать з довгим блакитним волоссям.
“Офісні працівники” поважно схилили голови в її бік.
— Як тут справи? — мелодійно протягнула жінка, м’яко приземлившись босими ногами на білосніжну підлогу.
— Працюємо, Ваша Святість. — непевно протягнув дистрофічний чоловік. Від його панічних і сердитих вигуків, здавалося, нічого не залишилося.
Проте стурбований вираз, що з’явився на обличчі жінки натякав, що вона однак здогадалася, що тут не все гаразд. Вона підійшла ближче.
— Знову з України? — з болем в голосі повторила вона ту ж фразу, яка вже звучала.
— Це жахливо. — синьоволоса співчтливо простягла руку і погладила по голові “клієнтку” перед дистрофічним чоловіком. В пам’яті знову блимали картинки, нагадуючи, як раніше вона завжди дратувалася на такі телячі ніжності. Хотілося відсахнутися, але здається, пам’ять про те як правильно рухатись, ще не повернулася.
— Скільки нещасних душ, що не допрацювали свої кола сансари, нам доводиться приймати останнім часом. Надіюсь ви вже знайшли їй хороше місце.
— Ем… Ну так. В сьомому квадранті. Позиція приборкувача драконів.
— Жартуєте?! — Жінка здибилася як кішка, що щойно зустріла чужачку на своїй території. Серйозно, в неї навіть волосся заворушилося. Воно взагалі-то постійно ворушилося, наче в мультфільмі про русалоньку. О, так, в пам’яті і справді зринули відповідні спогади і про знайомство її кішки з сусідською, і про мультфільм Діснея, і, навіть, про комікси на яких вчилася читати.
— Ви хочете сказати, що цю юну і безневинну душу, яка невимовно страждала останні роки, ви збираєтесь відправити у світ з вічною війною?! Та ще й на позицію мисливця на драконів?! Щоб вона мучилася від ран і постійної небезпеки! У вас що зовсім не залишилося співчуття? — жінка розгублено відступила на крок назад, повним зневіри поглядом оглядаючи всіх присутніх, нагадуючи вже не кішку, а розгублену дитину, що ось-ось заплаче.
Худий чоловік зіскочив зі свого місця і впав на коліна, простягаючи молитовно складені руки до жінки:
— Велика Богиня Каксеміс, пробачте мою недосконалість. Хіба можу я дорівнятися до величної всеосяжної милості Великої Богині?
— Підіймися, — важко зітхнула, жінка, що так і не заплакала. — Ви не повинні боятися мене. Я не хочу, щоб ви піклувалися про нещасні душі, які не змогли дійти свій шлях сансари, через страх. Замість цього це має бути любов і розуміння. Через співчуття, розумієте. Знайдіть цій дитині достойне місце. Де вона зможе жити в комфорті і безтурботності, якої не знала в своєму попередньому житті.
— У мене є ідея! — раптом схопилася інша “офісна працівниця”, — Щойно звільнилося місце в тринадцятому квадранті.
— Як це щойно звільнилося? — нарешті підвівся з підлоги чоловік.
— Та, то вже не наша відповідальність. Вона в інший департамент відноситься.
Голоси почали якось розпливатися і втратили чіткість. Обличчя синьоволосої жінки, що сяяло від щирого захоплення і відчуття відновленої справедливості, було останньою чіткою картинкою перед очима, доки все остаточно не поглинула темрява.
“Господи, ну чому картинка вже зникла, а музика ніяк не заткнеться!”
Можливо саме через неприємне деренчання, разом з темрявою не прийшло забуття. Натомість свідомість продовжувала працювати. А спогади продовжували виринати. Здається той худий чоловік казав, що так не має бути. Щось там було про стирання пам’яті. А ще про відпрацювання кола сансари. Цікаво, це що справді переродження, типу як в ісікаях?
Пам’ять послужливо явила картинки, як вона полюбляла до середини ночі засиджуватися за прочитанням ранобе в телефоні. Що давно не личило ні її віку, ні статусу.
Цікаво, можливо, саме через це там казали, що вона недопрацьована душа. Бо взагалі, по відчуттях здавалося, що віку і зрілості її душі вистачить на десяток людей. Хотілося б знати чому вона тут опинилася. Що трапилося з її попереднім життям. Проте, про це спогадів не з’являлося. Виникли обличчя найближчих родичів і друзів. Навіть спогади про домашніх тварин. Але нічого про себе.
Темрява довкола все ще висіла, але музика нарешті замовкла. Мабуть це значить, що час не завмер на місці і щось відбувається, хоч вона і не відчувала ніяких змін. Спроба подумати про те, що відбувається зараз, не надто порадувала. Як власне і сама ідея переродитися. Хотілося повернутися назад. Не в білу кімнату, а додому. Але…
Раптово сильний спазм здушив грудну клітку. Темрява довгола зникла, але в очах було все ще темно, тепер вже через нестачу кисню.
“Це що народження?!” — встигла промайнути думка, перш, ніж все змела паніка через нестачу кисню.
— Моя леді, ще трошки. — почувся голос десь позаду. Він звучав дуже послужливо і люб’язно. Проте слухатись його ніхто не збирався. Відчайдушний ривок вперед закінчився пронизливим болем в колінах через падіння і неймовірно солодким ковтком повітря.
— Моя леді! — голос тепер звучав панічно. Але солодке повітря, що нарешті наповнювало груди, було куди важливішим за чужі переживання. Нарешті, кисень достатньо насичив мозок, щоб повернувся зір та інші почуття. Всупереч попереднім думкам. Вона точно не щойно народилася. Відчуття власного тіла нагадували, ті що були в спогадах. Зараз вона сиділа на підлозі в новій незнайомій кімнаті. Біглий погляд перш за все впав на білу тканину, що великою купою оточувала тіло, ховаючи ноги, які все ще боліли після падіння. На якусь мить навіть здалося, що це той самий балахон. Проте останній був значно меншим, та й вкривав все тіло, а зараз біла піна з тканини обплутала тільки ноги, а вище пояса починалася тісна і жорстка конструкція, що нагадувала середньовічний корсет.
— Моя леді? — поруч виникло обличчя молодої, милої дівчини, щедро всипане веснянками. На ній був одяг, що нагадував уніформу, яка чудово б вписалася в який-небудь псевдосередньовічний роман, але в реальності тільки викликала купу питань, щодо того, як в такому можна продуктивно працювати.
Кімната довкола була теж цілком вдало стилізована під ті ж псевдосередньовічні романи.
“Або я марю, або це справді, переродження. Господи надіюся, хоч миші і блохи в цьому світі не косплеять середньовіччя.”
Втім надії на це було мало, бо ліжко поруч було виконане якраз з червоного дерева. А, якщо стара пам’ять не підводить, то меблі такого кольору стали популярними, бо на них менш помітними були табуни клопів.
Безрадісні думки такого типу раптово перервала та ж заклопотана служниця, тицнувши під ніс маленьку баночку, що смерділа страшніше за підгузок тижневої витримки.
— Господи, що за холера! — голос звучав незнайомо, але служницю, яка по ідеї мала б до нього звикнути, він здивував значно сильніше, за власницю. Світло-карі очі мало не вилізли з орбіт, а тремтячі тонкі вуста ледве прошепотіли, певно, вже в соте:
— Моя леді?
— Леді Анастасія, ви вже готові? Лоріна, чому леді досі не одягнена?! — в кімнату зайшла ще одна жінка в формі. Судячи з поведінки вона була старшою по званню. До того ж не лише над першою служницею, але і над самою леді Анастасією. Доречі, щодо останньої. Леді Анастасія спробувала підвестися, але раптове посилення болю в колінах, зруйнувало ці плани і довелося знову зовсім не в дусі леді приземлитися на підлогу.
— Що трапилося? — тепер стурбувалася вже і друга служниця.
Анастасія, що навіть і не намагалася бути леді до цього, зараз остаточно забула про гідну поведінку і почала піднімати спідницю. Виявилося, що порушити етикет таким способом не так і просто. Спідниць було до біса і всі вони були такого розміру, що однієї цілком вистачило б на пошив цілої модної колекції літнього сезону. Нарешті з вороху тканини вдалося витягти коліна. Вони були бліді як у мерця і з дуже тендітною шкірою. Інакше б та не злізла від одного падіння на підлогу.
— Ох, леле! — синхронно загорлали служниці.
— Ох, леле. — погодилася Анастасія, щоб не сказати щось значно менш гідне вуст молодої леді, якою вона схоже стала. Здається ця фраза досить точно підсумовувала ситуацію, що їй слід забувати про своє минуле тіло. А в попередньому житті вона пишалася тим фактом, що нею можна було поле орати. При цьому вона була цілком жіночною, але міцною і здоровою на якій все заживало як на собаці. А судячи з вигляду цих тонких щиколодок і блідої шкіри тепер вона буде половиною, якщо не третиною себе колишньої.
Доки Анастасія осмислювала свою нову реальність, дівчина з веснянками принесла звідкись баночку загорнуту в полотняну тканину. Дивлячись на неї новоспечена леді, знову з жахом замислилася над питанням, наскільки точно даний світ відповідає середньовіччю. Якщо сукнями і меблями ця відповідність не завершується, то тут цілком можуть лікувати головні болі скальпуванням, а пронос кровопусканням. Щось, довіри до тутешньої медицини вона в собі не помічала, і поспішно осмикнула спідницю назад, ховаючи ноги.
— Леді Анастасія, не будьте дитиною. — серйозно сказала старша служниця. — Ми не можемо допустити, щоб на вашій шкірі з’явилися шрами. Особливо зараз.
— Так, моя леді, — підхопила інша дівчина підсуваючись ближче і говорячи значно більш дружньо і навіть з гордістю. — Ви ж увійшли до п’ятдесяти потенційних наречених для принца, пам’ятаєте? Слід трошки потерпіти, щоб не псувати вашу бездоганну шкіру.
Щодо останнього твердження Анастасія сильно сумнівалася. Судячи з кольору її шкіри вона буде обгорати від найменшої дії ультрафіолету. А вона ненавиділа сонячні опіки. Крім того, яким цікаво способом принц собі обирає наречену, якщо її шкіра має навіть під купою шарів одягу бути бездоганною. Чекайте, наречена принца? Тобто потенційна наречена. Скільки там казали в неї конкуренток? П’ятдесят? Явно це не надто ймовірна перемога. Але однак перспектива такої її не надто радувала. А ще, надоїдливі підозри щодо традицій середньовіччя, ніяк не збиралися полишати її тривоги.
— Ем… А яка різниця у віці між мною і принцом?
Дівчина перед нею дурнувато засміялася. Доки хвиля хіхікання не стихла, Анастасія встигла замислитись, наскільки це питання адекватно прозвучало з її вуст. Якщо так подумати, то було цілком не чесно, що в неї залишилися спогади про минуле життя, куди їй відчайдушно хотілося повернутися, але не завантажилося жодної інформації про цей світ. Як на Велику Милостиву Богиню, що турбується комфортом і відпочинком змучених душ, такий вчинок був дещо жорстоким. Залишалося надіятись, що її запитання сприймуть як бажання почути приємну інформацію ще раз, як у відомому анекдоті.
— Чотири роки. — тим часом видала молодша служниця крізь хіхікання.
Така невідповідність з середньовічними традиціями, дещо вибили землю з під упередження Анастасії щодо цього світу. Зрештою вона слухняно підняла подол, молячись щоб з лікувальним кремом їй в організм не занесли якоїсь інфекції. Це втішило дівчину і вона з задоволенням продовжила розписувати принца.
— А ще він безперечно найвродливіший в королівській родині. Найвлучніший стрілок і всі говорять, що він успадкує Верхній Південний Тірсіфт. Моя леді безперечно заслуговує стати господинею палацу Тірсіфт.
— Для цього, леді Анастасія, не повинна втрачати свої позиції. А навряд чи це вдастся, якщо злити мадам Фарфелі. — знову подала куди серйозніший і майже нотаційний голос старша служниця.
Анастасію її коментарі не злили, вона навіть була рада почути побільше інформації, бажано, задаючи якомога менше питань. А от інша служниця від такого коментарю втратила всю свою улестливість і навіть трошки зблідла. Її господиня швидко скористалася приводом задати, здається, безпечне запитання:
— А ми чимось сильно розізлили дану мадам?
— Ми запізнюємося на урок. — тихо все ще в дружніх тонах, хоч і стурбовано відповіла служниця.
Судячи з її стилю ведення розмови, з Анастасією вона була близькою. І зараз леді не на жарт задумалася над тим, як хоча б делікатно дізнатися ім’я цієї служниці. Звісно було б прекрасно, ще й знати про який урок йде мова. Але ці питання точно були надто підозрілі. Тож натомість Анастасія запитала:
— Сильно запізнюємось?
— Ну, ви прокинулися пізніше, ніж зазвичай, і нам так і не вдалося належним чином вдягнути на вас це нове плаття з останніх робіт мадам Молд.
Анастасія роззирнулася, в кімнаті, було досить багато гір тканини, тож збагнути, що саме вона одягатиме, не вдавалося. Зате вона побачила велике дзеркало. І, коли служниця почала прибирати ліки, обережно рушила до нього. До біса цікаво, як вона тепер виглядає. Але рухатись потрібно було обережно. Не через те, що хтось помітить її цікавість до власної зовнішності, а через те, що хура спідниць і не зашнурований корсет були не найзручнішим одягом для руху, особливо в незнайомому місці і тілі.
Щодо останнього, то вона дещо помилилася оцінюючи його за станом ніг. Тобто, дівчина в дзеркалі справді була худою до болю, але судячи з вигляду її обличчя, то така вага цілком може бути нормальною для підлітка.
“Господи, дитя і тебе вже віддають заміж?” — подумки запитала у свого відображення Анастасія. Враховуючи, що в минулому житті вона щасливо прожила більше тридцяти років, не обтяжуючи себе таким скарбом, як законний чоловік, то останнє здавалося тактм жорстоким і навіть більш значимим, ніж її цікавість до своєї нової зовнішності. Щодо останньої, то цікавим було те, що вцілому вона нагадувала її колишню. Якби їй додати кілька десятків років, кілограмів і сивини в волоссі, то вона цілком могла б себе впізнати. Втім, відмінності теж були. Волосся було значно ближче відтінком до рудого, чи навіть до блонду, ніж до русого, яке вона мала в минулому. Очі були більш виразні, хоч мали знайомий колір між блакитним і сірим. А ще, і це не могло не радувати, губи були значно тонші. У минулому житті її часто діставали, за її пухлі губи, що хвилювало значно менше, ніж постійні обвітрювання та вогники. А ось вуха були так само як і в минулому житті трошки капловухі, що їй навпаки подобалося і зараз теж змусило всміхнутися.
— Не переживайте, ніхто не побачить той прищ. — явно не помітила її посмішку і по своєму пояснила ситуацію служниця, що вже прибрала ліки.
Ну, враховуючи, що Анастасія ніякиих прищів теж не бачила, то це точно мало бути правдою. Шкіра, як на підлітка, взагалі була, справді, на диво гарною. Певно через це служниці настільки і злякалися можливих шрамів. Втім, судячи з рум’янцю на щоках, вона і в цьому житті буде червоніти від всього, починаючи з погоди і закінчуючи найменшим нервовим збудженням. Так було і в минулому житті і від цього Милостива Богиня, якби саправді була такою, могла б її і звільнити. Цікаво в цьому світі і часі дівчата що червоніють вважаються грубими чи витонченими? Доречі, це досить безпечне питання.
— Як думаєш, я вродлива?
— Звісно, моя леді!
Ага, Анастасія явно забула про проблеми з субординацією.
— Я хотіла почути твою чесну думку.
— Вам знову, щось сестри наговорили?! Не слухайте їх! Скільки я можу це повторювати, вони просто заздрять! Звичайно, ні в кого крім Селени навіть нареченого ще немає, а вони ж старші. Ну звісно, окрім Іріні. Це ж була не Іріні?
— Ем… ні.
Що ж питання було не даремним. Тепер Анастасія знала, що в неї ще є, як мінімум дві сестри. Чи навіть три. якщо з старших тільки одна заручена.
“Хоч би імена не забути. Селена це майже як селера, А Іріні, як ірис.”
В минулому житті такі асоціативні зв’язки були єдиним, що допомагало їй запам’ятати імена. Правда зараз вона намагалася представити замість імен рослини, але на місці молодшої вперто уявлялася не квітка, а цукерка. Певно це через голод.
— А ми перед уроком їсти не будемо?
Молода служниця знову зблідла.
— Моя леді, — майже прошепотіла вона, — Сукня. Ми навіть на голодний шлунок не змогли затягнути корсет, а якщо ви поїсте…
— А може я сьогодні вдягну, якесь простіше плаття? Ми ж запізнюємося?
Можливо зміна теми була дещо не логічною, але перспектива день голодувати через сукню, не видавалася привабливою. Служниця теж засвітилася від щастя.
— Так, це чудова ідея! Та й хто така та мадам Фарфелі, щоб ви заради неї одягали сукню від салону Молд! Прибережемо його для офіційного виходу. Що б ви бажали одягти натоміст?
Не зважаючи на цілі гори ганчір’я в кімнаті, служниця побігла до дверей в стіні, за якими виявилася ще ціла кімната присвячена одному одягу. Звісно і в минулому житті Анастасія знала про існування гардеробних, але завжди вважала це чимось на кшталт: “Багаті з жиру бісяться.” Зараз вона теж не стримала емоцій.
— Тут точно мають бути сукні, які я ні разу не вдягала.
Дівчина з веснянками не зрозуміла, що це була критика, а не надія і гукнула тільки:
— Я пошукаю.
Старша ж служниця теж не вловила тонкощів інтонації, але відреагувала інакше.
— Леді Анастасія, вам слід було б подорослішати і вести себе обачніше.
— Тобто? — обережно запитала леді, в надії отримати ще трошки інформації.
— Я розумію, що потрапляння в кандидатки на наречену самому принцу, запаморочило вам голову. Але ви повинні реально оцінювати ваші реалії.
Анастасія уважно слухала, намагаючись не збити служницю з шляху видачі нотацій. Дізнатися про свої реалії – це було якраз те, що їй було необхідно.
— Ви лише третя донька провінційного графа. Не подумайте, що я критикую вашого батька. Все це я говорю вам тільки як вірна слуга вашої матінки і з її вказівки. Її Світлість хвилюється, що ви зовсім втратили здоровий глузд. Ваш батько допоміг Його Високості, коли той ще не був навіть визнаним спадкоємцем, цього достатньо, щоб потрапити в кандидатки на наречену принца, але не більше. Інші благородні леді в тому числі мають значно вище походження і куди більші статки. Для них сукня з салону мадам Молд це звична річ, так само як і правило не одягати одну й ту саму сукню двічі. Ви ж не можете дозволити собі таке марнотратство. Ваш батько окрилений новими перспективами. Всіма цими запрошеннями і залученістю в світське життя. Та вам слід бути обачнішою. Щоб забезпечити вашу участь в усіх тих раутах, Його Світлість не шкодує жодних заощаджень, але ви ніколи не дорівняєтесь до тих леді, для яких купити нову сукню і викинути її те ж саме, що з’їсти цукерку. І принца ви цим теж не вразите. Вам слід краще старатися на заняттях мадам Фарфелі. І демонструвати всім честь, гідність, скромність і відданість вірних васалів короля. Це найсильніші сторони родини Елінор.
Ого. Анастасії вдалось не присвиснути від такої кількості інформації. Так, що там Велика Милостива Богиня говорила про спокій і відпочинок? Перспективка бути донькою батька, що весь родинний статок поставив на її заручини, приваблювала якось не сильно. Тим паче, що вона навіть приблизно не здогадувалася хто є її потенційний наречений, за якого вона вже мала змагатися з п’ятьма десятками дівчат.
— Уф, знайшла! — з гардеробу повернулася інша служниця. Очіпок, чи як там звалася, та штука на її голові, збився набік, а чоло спітніло. Зате, очі сяяли щастям. — Цю сукню ви точно не одягали.
Анастасія подивилася на одяг, якій їй гордо пропонували. Зрозуміти форму і пошив вона не мала можливості, бо наявність великої кількості нижніх спідниць та корсету робили сукню схожою на чохол від БТРу. Принаймні, на погляд неосвідченої в даних традиціях людини. Втім, Анастасія відразу помітила, що відтінок блакитного, в якому було виконане плаття, був саме тим, що абсолютно їй не пасував. Певно попередня власниця тіла, теж добре про це знала. Тому і не одягала даний предмет. Проте, зараз Анастасію вразило інше. Явно служниці довелося добре постаратися, щоб знайти ганчірку, яку ще ні разу не одягали. Скільки ж раз на день потрібно перевдягатися, щоб встигнути поносити таку кількість одягу. Світ довкола видавася все менш легким і комфортним. І їй тут жити. І як?
О, ідея.
— Гадаєте мені слід це одягнути? — повернулася Анастасія до старшої служниці. Оскільки вона так довго читала нотації, і, оскільки, сама мати просила подбати про її непутящу дочку, то вона має дати свої коментарі. А, разом з цим, надати ще інформації про цей світ і місце Анастасії в ньому.
Втім, десь, новоспечена леді прогадала:
— Я ж просила, щоб ви поставилися до моїх слів серйозно. Я зовсім не намагаюся вас повчати. Хоч, можливо, для вас це прозвучало саме так. Я тільки передаю щирі переживання Її Світлості. Ви ж знаєте, що ваша матінка хвилюється про вас.
Раптом старша служниця, втратила всю свою суворість і розплакалась.
— Моя бідна господиня, їй так важко зараз доводиться! І вона однак намагається приділити однакову кількість уваги всім її дітям. А ви… Я знаю, що ви можете, призначити мені покарання, але я однак повинна донести до вас слова моєї бідної господині.
Анастасія з жахом дивилася на жінку, що заходилася щирими риданнями в неї на очах, миттю перетворившись з солідної і досить нахабної служниці, що не боялася критикувати молоду леді, в суцільну руїну.
Все ще незграбно через свій гардероб і ще більш незграбно через незручність ситуації, Анастасія підійшла до служниці. Напевно в справжньої леді завжди повинен бути з собою носовичок. Обов’язково духм’яний і гарно вишитий. Втім, на напів одягнених це правило, можливо, і не розповсюджується. Анастасія зітхнула і незграбно погладила служницю по плечу.
— Ти… Ем… Мамі дуже погано? — нарешті вона змогла знайти найбільш підходящу фразу.
Служниця витягла власного носовичка. Він був звичайнісіньким, але достатньо добрим, щоб ним можна було витерти обличчя і повернутися в дієздатний стан.
— Важко. Елені весь час кавезує. А ви ж знаєте яке в неї слабке здоров’я. Її світлість вже з сил вибилася намагаючись збагнути, коли вона справді хвора, а коли просто привертає до себе увагу. А ви ж розумієте, ваша матінка зараз в такому стані, коли кожна жінка повинна перш за все піклуватися про своє здоров’я. Минулого тижня вона майже не підводилася з ліжка. Я так хвилююся про її здоров’я. А що, якщо вона помре так і не народивши спадкоємця?! І що тоді буде з усіма вами? П’ятеро не заміжніх дочок! Хто турбуватиметься про вас? Селена звичайно заручена, але ще не відомо чи повернеться адмірал Барті. Звісно, якби вам і справді вдалося заручитися з сьомим принцом, це б було надзвичайною радістю для всієї родини. Але… Ох, я просто не знаю.
Служниця більше не плакала, але Анастасія однак ще раз погладила її по плечу. Її монологи не могли не радувати своєю інформативністю. Проте, не могли вони і не жахати своєю суттю.
Чим далі в ліс тим більші партизани.
Схоже мати даного сімейства має серйозні проблеми зі здоров’ям, а її чоловік з грошима. А ще в них цілий виводок дівчаток, яких нема як прилаштувати в житті.
“Як там звали чергову сестру? Елені?” Асоціативне запам’ятовування не знайшло нічого кращого, аніж намалювати в голові стадо оленів і Анастасія відчула щось на зразок докорів сумління. Наче б то вона сміялася над дитям, мати якого серйозно хворіла. Мабуть через докори сумління вона видала наступну фразу не надто обдумавши наскільки вона відповідає її ролі:
— Мені справді так конче необхідно стати нареченою того принца?
Служниця ще раз витерла обличчя і зітхнула.
— Це, в будь-якому випадку, прекрасна можливість для вас. Як потенційна кандидатка в наречені, ви отримаєте запрошення на всі основні світські раути. І, звісно ж, кошти від батька на новий гардероб. Навіть, якщо не принц, але ви можете зустріти там потенційного нареченого.
— Про що ти говориш! — голосно обурилася молодша служниця, що мовчала весь цей час. — Моя леді – найкраща! Звичайно ж принц обере її і нікого іншого!
— Лоріні, не починай. — зітхнула жінка, яка щойно до сліз, в буквальному сенсі, намагалася вбити хоча б кілька раціональних думок в голову молодої леді.
Певно, якби в тілі Анастасії була оригінальна душа, весь прогрес і справді міг бути зведений нанівець. Але, зараз, єдине, що могло спричинити проблеми Анастасії, це повна відсутність асоціацій, які б допомогли запам’ятати ім’я її найближчої служниці. Доведеться замінити асоціативні зв’язки практикою.
— Лорін… і, Лоріні, нам певно вже давно слід було одягнутися.
— Ох, звісно, моя леді! Для цієї сукні корсет можна взяти менш жорсткий. Тож ми зашнуруємо його значно швидше, але нам однак слід поспішати.
Дівчина рушила назад до ліжка і Анастасія, не маючи жодних здогадів, що їй робити далі, слухняно пішла слідом. Лорін спочатку допомогла їй звільнитися від незашнурованого корсету, потім взялася за новий.
— Моя леді, що ж ви? Нам потрібно поспішати. Обіпріться на ліжко мерщій.
Все ще не до кінця розуміючи ситуацію, Анастасія повернулася до ліжка і невпевнено взялася за високий стовбчик з червоного дерева в кутку ліжка. В наступну секунду шнурок свиснув ковзнувши петлею корсету, коли його вправно смикнула Лорін, а Анастасія мало не впала на підлогу від того, що її за шнурком потягнуло в бік. І, раніше, ніж вона оговталася, все повторилося в іншому напрямку. Новоспечена леді ледве збагнула, що триматися за ліжко потрібно всерйоз, як чергова серія свисту і смикання стисла її грудну клітку.
— Ох мамочки… — ледве просипіла Анастасія, відчуваючи як її печінка щойно тісно познайомилася з серцем. На більше скарг кисню не вистачало. Анастасія до сліз зажмурила очі і подумки потяглася до Милостивої Богині.
“Будь ласочка, можна я все таки полюватиму на драконів?!!!!”
Далі
Том 1. Розділ 2 - Чому тече вода
Напевно Богиня Каксеміс, все таки не заслужено називалася Милостивою, бо процес вдягання Анастасії не перервався переміщенням в інший світ і тіло. Довелося вчитися дихати напів розчавленою грудною кліткою. А потім, ще й шкандибати довгими коридорами маєтку в жахливо незручних туфлях. В минулому житті вона відмовилася від незручного взуття як тільки переросла пубертатний період. "Потрібно буде і цьому тілу зробити таку ж послугу." Мріючи про щасливе майбутнє дівчина, навіть не запам’ятавши дороги, дійшла до кімнати де на неї чекала, вже не раз згадана служницями, мадам Фарфелі. З першого ж погляду вона нагадала Анастасії найгіршу викладачку з минулого життя, хоч і не була коротко острижена. Несхвальний погляд, яким мадама зміряла її одяг, свідчив про те, що не тільки сама Анастасія вважає, що цей колір їй не личить. Початок розмови теж був далеким від схвалення: — Леді Анастасія, я гадала, що ваше запізнення свідчить, що ви, певно, ретельно готувалися до нашої зустрічі. Проте, схоже ви забули навіть те, що знали раніше. Так як Анастасія поняття не мала на що натякає мадам, але з її тону, розуміла, що нічого доброго їй це не обіцяє, вона могла зробити тільки імітацію скромного вигляду смиренної леді і мовчати, щоб не погіршувати ситуацію. — Граф Рейнальдус, обіцяв мені значно вищу платню, ніж ваш батько. Я звичайно вірна своєму слову. Але, якщо я бачу, що на ученицю немає сенсу витрачати свій час, я просто не можу займатися марною справою. Анастасія все ще вважала за краще помовчати. В якійсь мірі це покращило ситуацію. Принаймні мадам Фарфелі, перестала стискати губи, пройшла до дивану і комфортабельно вмостилася там. Анастасія опустила погляд до килиму на підлозі, щоб приховати з яким жахом розширилися її очі. Мадам була значно вгодованішою, за неї, але нітрохи не менше затягнута в корсет. І вона ТАК легко рухалася! Зараз, повторити такий елементарний маневр, леді і мріяти не могла. А в неї були стійкі підозри, що потенційній нареченій принца, слід вміти куди більше. Тільки підтверджуючи ці підозри мадам зловісно запитала: — То чим ми займемося на сьогоднішньому занятті? Повторимо основні фігури танців? Минулого разу у вас були серйозні проблеми з полонезом. А бал в маркіза Додд вже за тиждень. Анастасія сумнівалася, що навіть опущена голова тепер є надійним прикриттям для її нажаханого обличчя. Фігури танцю? Полонез? Як це хоч виглядає? — Звичайно я обіцяла минулого разу, що перегляну ваші ідеї для вишивки. Проте, через ваше запізнення, занурюватися в таку складну тему вже немає сенсу. Тому, боюся, вам доведеться покластись на власний смак і майстерність в підготовці до ярмарку. Якщо такими зловісними репліками, мадам хотіла увігнати Анастасію, ще далі у відчай, то вона помилилася. Все таки як виглядає вишивка вона хоча б знала. — Що ж, — підсумувала тим часом мадам Фарфелі, — думаю, ми пройдемся сьогодні по елементарних речах. Чаювання. Так, я знаю, що на чайних вечірках не буде потенційних наречених, але вміння правильно підтримати зв’язки з іншими леді, не менш, а можливо навіть більш важливе для формування доброї репутації. Лоріні, подбай, щоб нам принесли все необхідне. Служниця, що тінню стояла за спиною Анастасії весь цей час, миттю кинулася виконувати наказ. Певно вона навіть не здогадувалася, як її леді молилася, щоб та рухалася хоча б в два рази повільніше. Звичайно чаювання це не так страшно як танці, проте, що, під час нього, і як саме вона має робити, все ще залишалося загадкою. Зрештою, на столику перед мадам Фарфелі з’явився заварник, чайник з водою, глечик з молоком, цукорниця і чашки. — Досить стояти там. — не прикрикнула, але досить суворо видала мадам. — Сідай поруч і приготуй мені чашечку м’якого чорного чаю з молоком. Анастасія стримала важке зітхання, так як кожен ковток кисню і так був дорогоцінним і рушила до столику. На власне здивування і немаленьку гордість їй вдалося, вмоститися за столиком, не перекинувши його всією своєю масою спідниць і взятись за приготування чаю, не зібгавши спину. Вказівка “м’який” певно свідчила, що не слід довго його заварювати. Втім, наскільки недовго було важко визначити, вперше побачивши ці чайні листки і поняття не маючи які вони. Анастасія, впринципі, вже змирилася з тим, що їй не виконати це завдання на відмінно, чи хоча б на достатньо для леді. Але сердите постукування складеним віялом від мадам Фарфелі, явно свідчило про ще нижчу оцінку. — Жахливо. — врешті підтвердила вона своє постукування словами, навіть раніше, ніж Анастасія долила молоко. — Я з самого початку знала, що ваші батьки виховували вас так, наче єдиним вмінням леді має бути підтримування, цілком сумнівної, краси. Проте, сьогодні ти показуєш себе ще гірше, ніж зазвичай. “Ого, вона перейшла на ти.” — встигла подумати Анастасія, перш, ніж її добили питанням: — Ти хоч можеш пояснити, що саме зробила неправильно? В тебе є хоча б найпрозоріші здогади, як сильно ти помилилася? — Ем... — Та ти знущаєшся! — вибухнула мадам схоплюючись на ноги. — Ти схоже збираєшся знищити не лише свою, але й мою репутацію. Мені соромно буде говорити, що ти моя учениця. З самого початку, я знала, що ти не серйозно відносишся до навчання, але це вже занадто. Лоріні! Цього разу служниця рухалася зовсім не так прутко. Можливо, так само як і Анастасія, вона не розуміла, що відбувається. Хоча, її вираз обличчя говорив про інше. Дівчина закусила губу, пройшла до центру кімнати, опустилася на коліна і трохи тремтячими пальцями почала знімати верх плаття. Приголомшена ситуацією Анастасія не зрозуміла, коли в кімнаті з’явилася ще одна служниця з незнайомим і досить беземоційним обличчям. — П’ятнадцять. — кинула мадам Фарфелі і раніше, ніж Анастасія бодай хоч щось змогла збагнути, повітря в кімнаті прорізав свист. Свист повторювався ритмічно і навіть, якось, буденно, як і зойки Лоріні, а Анастасія все ще не могла усвідомити що відбувається. Навіть коли на білій полотняній сорочці, що залишилася на служниці після зняття форми, проступили криваві смуги, свідомість все ще не працювала. Це було занадто. В світі Анастасії просто не могло існувати такого. Так, вона від самого початку не очікувала нічого хорошого, від цього, так часто романтизованого, світу декорованого під середньовіччя. Проте, до цього моменту їй здавалося, що все ще залишалися якісь правила адекватності. Мимоволі згадалося двадцять четверте. Тоді, також знаючи, що не все гаразд відчуваючи виснажливу неправильність реальності, вона однак була шокована гуркотом розривів перших прильотів. І з кожним вибухом хотілося тільки одного – щоб це припинилося. Просто припинилося. Нарешті, різка намалювала останній кривавий слід на спині Лоріні і зупинилася. Мадам Фарфелі почала щось говорити про правила етикету, але раптово сама себе перервала. — Леді Анастасія? З вами все гаразд? Ви кепсько виглядаєте. — Почуваюся аналогічно. — механічно промовила Анастасія, зовсім не турбуючись тим, щоб говорити в стилі леді. — Зберіться! Зараз вам слід якомога більш плідно працювати. Ви ж знаєте, що я буду зайнята найближчим часом і не зможу знову приїхати до вас. Анастасія не вслухалася в кудахкання мадам Фарфелі, вона просто підняла на неї погляд. Погляд в якому не було ні спроб розіграти леді, ні намагань відповідати календарному віку цього тіла. Мадам Фарфелі чи то кавкнула чи гикнула. В будь-якому разі звук цей точно не пасував вчительці манер. І, наче усвідомивши це, вона поспішила відступити з поля бою. — Ну, коли вам так погано, то думаю, ви повинні піти відпочити. Я напишу вам про час наступного уроку. Анастасія підвелася і покинула кімнату, відчуваючи, ніби ноги перетворилися на дерев’яні. Зате, тепер не потрібно було звинувачувати у власній незграбності одяг і взуття. Лоріні йшла поруч і, здається, вона пережила власну екзекуцію, краще, ніж її леді. Анастасія егоїстично раділа, що служниця веде себе саме так, бо сама поняття не мала як повернутися до власної кімнати. І від усвідомлення цих своїх думок вона відчувала себе ще гірше. — Анастасія, як швидко ти повернулася з заняття з мадам Фарфелі. Невже вона таки сказала, що більше не навчатиме тебе. Поруч раптом виникла ще одна дівчина, з таким само рудувато-блондинистим волоссям, як і у відображення Анастасії. На ній навіть, так само було одягнене блакитне плаття, до того ж їй воно личило. І схоже дівчина це добре знала принаймні вона сказала: — Я певна, що це була помилка від самого початку, що ти, а не я була названа як кандидатка в наречені принцу. Якби мені в той момент вже виповнилося п’ятнадцять, це була б я! — Нічим не можу зарадити. — відповіла Анастасія, котра була зовсім не проти того, щоб така версія розвитку подій і справді збулася. Але її сестра (а це мала бути саме вона) не зрозуміла ньюансів ситуації. Аж збившись з кроку, вона розчервонілася і надулася. — Яке нахабство! Думаєш довго ти будеш ще улюбленою дочкою, якщо всі дізнаються, що мадам Фарфелі, сьогодні викликала служницю, щоб надати тобі урок. Тепер вся твоя вдавана успішність остаточно злізе! На щастя в цей момент Лоріні відчинила двері в кімнату Анастасії і, як тільки господарка кімнати переступила поріг, поспішно кинула. — Леді Анастасія сьогодні погано почувається, тому, будь ласка, оберіть інший час для візиту, леді Іріні. Двері зачинилися перед носом розгніваної переслідувачки, і Анастасія нарешті змогла видихнути. Відчувалося нагальне бажання нарешті розплакатися. Проте, зараз було не до цього. — Лоріні, як твоя спина? — Нічого страшного, моя леді. — Яке, в біса, нічого страшного?! Тебе щойно побили. І ти одяглася навіть не обробивши, та, що там говорити, навіть не промивши рани! Так що роздягайся, зараз же. Хоча ні, скажи спочатку де ти поділа ту мазь, що мені зранку коліна мазала і ще нам потрібна десь взяти води, гарячої і чистої. — В-води? Та не треба… Не турбуйтеся. Я ввечері попрошу води на кухні і помиюся. Анастасію аж пересмикнуло від такого відношення до свого здоров’я. І хто ще звинувачував її в несерйозній поведінці, коли вона не хотіла обробляти дрібні подряпини на колінах. — Припини. Якщо воду тобі просто боляче зараз носити. Скажи, щоб це зробив хтось інший. Лоріні зітхнула так важко, наче її збиралися ще раз побити і приречено сказала: — Не треба приносити воду. Ми можемо… можемо просто піти до купальні. — Не забудь взяти мазь і чистої тканини. Лоріні кивнула і поплелася готувати все про, що говорилося. Тільки тепер Анастасія насупилася, вперше зрозумівши – служниця впиралася не проти того, щоб до неї застосовували ліки призначені для леді, а протестувала саме проти води. “В цьому світі якийсь серйозний дефіцит води? Чи може просто церква забороняє благочестивим людям митися? Здається в історії було щось подібне.” Втім, в минулому житті вона не настільки глибоко досліджувала цей предмет, щоб з точністю співставити періоди нашестя чуми, розквіту інквізиції і популярності балів і корсетів. А, коли, Лоріні провела її до купалень, Анастасія збагнула, що в подібних співставляннях немає жодного сенсу. У вистеленій білим мармуром кімнаті стояла велетенська ванна з цілком собі звичною системою кранів і вентилів, та, навіть, з лійкою для душу. Остання, правда, була без гумових масажерів, та й виконана була з якогось металу схожого на латунь в явному ретро стилі. Але яким би ретро не був цей стиль для людини з сучасного світу, для декорацій середньовіччя, це було однак зарано. На мить Анастасія навіть забула про ціль їх візиту. Підійшовши до чуда сантехніки, вона вражено ковзнула кінчиками пальців вигнутою трубою лійки для душу і відкрила кран. Незвично тихо, наче не існувало ніякого насосу, з крану потекла тепла вода. — Як це відбувається? — Анастасія озирнулася до Лоріні і одразу ж повернулася в реальність. Дівчина була блідою настільки, що веснянки здавалися чорними і дивилася на воду, наче та була здатна її вбити. Відповіді на запитання можна було точно не чекати. Та ще й необхідно було всерйоз стурбуватися здоров’ям своєї найближчої служниці. Закривши кран Анастасія підійшла до Лоріні і постаралася якомога делікатніше її заспокоїти та підвести до ванни. Це вимагало немало зусиль. А спина дівчини, між іншим, підтверджувала всі найгірші підозри. Кров вже запеклася і намертво приліпила нижню сорочку до шкіри, що почервоніла і опухла. Якийсь час Анастасія зосереджено відмочувала сорочку теплою водою, щоб відділити її від спини, повністю зосередившись на процесі і не відволікаючись на почуття провини. Проте це не означало, що останнього не було. Зрештою, ігнорувати його вічно було неможливо: — Я не знаю, що мені робити. — Що? Ой, та не хвилюйтеся, моя леді. Досить того, що ви вже зняли з мене сорочку, я одягну чисту і воно саме все заживе. — Я не про рани. — заперечила Анастасія, поспішно докладаючи зусиль, щоб всадовити назад служницю, що вже зробила спробу втекти, навіть не добувши промивання ран. — Я про інше. — змогла продовжити вона, коли Лоріні знову спокійно всілася. Потрібно було поспішати, доки дівчина наполовину гола, так менш ймовірно, що вона втече. — Я про те, що я не твоя леді. — Тобто? — Я не леді Анастасія. — Як це? — Не знаю. Я не пам'ятаю нічого зі свого життя до сьогоднішнього ранку. Тому я і не знаю яких помилок наробила перед мадам Фар… По правді я навіть не пам’ятаю як звуть ту мадам, що мене учить. Лоріні мовчала і Анастасія поняття не мала як виглядає її обличчя. Можливо так було краще. Можливо. навіть, саме через це вона почала цю розмову саме зараз, не дивлячись в очі співрозмовниці. Анастасія не знала на яку реакцію розраховувати. Але вона не могла брехати людині, яка буде страждати через кожну її помилку. — Це… Щось подібне до того, що ви втратили пам’ять. Мій дядько не пам’ятає хто він, коли нап’ється. Але ж моя… ви ніколи не робили подібного. — нарешті озвалася Лоріні, дуже непевним і тремтливим голосом. — Не знаю. — Можливо вам слід поговорити з лікарем. Можливо хтось з заздрощів хоче спричинити вам шкоду. Можливо… — тут Лоріні зовсім стишила голос, так, що його ледве було чути за водою. — Можливо тут навіть задіяна магія. Анастасія спокійно відкрила баночку з ліками і задумалася чи справді в цьому світі існує магія чи це просто забобони. Обидва варіанти видавалися однаково ймовірними. І обидва вони могли підвести до однакового результату. — Лоріні, я справді нічого не знаю про цей світ. Тому поміркуй і скажи мені сама – що буде, якщо хтось дізнається, що я не пам’ятаю хто я? Щойно тобі виписали п’ятнадцять ударів різкою тільки за те, що я неправильно налила чай. Скажи чи існує хоч найпримарніша ймовірність, що нас стратять чи закриють в якійсь башті звинувативши в бісівщині? Лоріні знову довго мовчала, підтверджуючи цим мовчанням найгірші підозри Анастасії. — Краще накласти пов’язку чи як? — Га? — виринула з глибоких роздумів служниця. Схоже інформація шокувала її настільки, що Лоріні забулася навіть про те, що її лікують. І саме це, напевно змушувало її мовчати і далі. Тільки вже вдягнувшись і повернувшись до господині обличчям дівчина зірвалася. — Що ж нам робити?! Моя бідолашна леді! У вашому житті тільки почалося все найкраще. Без сумніву хтось із заздрощів наслав на вас прокляття. Але ми навіть не можемо про це нікому сказати! Як же нам бути?! Якщо Анастасія надіялася своєю щирістю здобути допомогу то ця словесна істерика на межі з риданнями точно не підтверджувала такі надії. Втім, вона прекрасно знала, що розповіла все лише для того, щоб полегшити своє відчуття провини. — Для початку мені потрібно дізнатися якомога більше. — Анастасія з щирим сумнівом подивилася на Лоріні, не було схоже, що дівчина була надто надійним і глибоким джерелом інформації. І, навіть, якщо це враження упереджене через її зайву емоційність, однак служниця, просто фізично не могла знати того, що потрібно було знати леді. “Господи, як же незручно жити в світі без Інтернету! І як я сама колись виживала без вільного і постійного доступу до інформації? О, точно!” — Бібліотека. У нас же вона повинна бути? Лоріні знову зблідла наче мрець. — Ви впевнені. Якщо це так необхідно… — дівчина знову почала кусати губу, так як робила це перед екзекуцією. — Лоріні, чого я не знаю? — Хіба ж ви не знаєте?... О, ви справді не знаєте… — дівчина серйозно замислилася, схоже тільки тепер по справжньому розуміючи, що мала на увазі Анастасія, коли казала, що нічого не пам’ятає. — То чого я не знаю? — Жінкам заборонено заходити в бібліотеку. Якщо нас впіймають за подібним, то серйозно покарають. Граф, навіть не подивиться на те, що ви тепер найдорогоцінніша з його дітей. Анастасія стрималася від того, щоб ляснути себе по обличчю рукою і навіть зуміла втримати на язиці всі недобрі коментарі щодо батька, який спочатку не дозволяє дітям нормально вчитися, а потім визначає їх цінність тільки здатністю одружитися. — Лоріні, — нарешті видихнула Анастасія. — Давай повернемося в мою кімнату. Думаю нам ще багато про що слід поговорити. — Так, моя леді. — зраділа служниця. певно збагнувши, що їй не доведеться йти в бібліотеку. Анастасія ж порадіти цьому факту, якось не могла. Особливо враховуючи, що в кімнаті вона тільки ще раз пересвідчилася яким безнадійним джерелом інформації була Лоріні. Не те, щоб вона нічого не знала, але її свята впевненість, що леді завжди має рацію, а її головна задача тільки сліпо слідувати за нею, незважаючи на небезпеку і раціональність, робила навчання неможливим. Як на зло, колишня Анастасія навіть щоденника не вела. Втім, звинувачувати її в цьому не хотілося, адже писали тут перами і чорнилом. Анастасія ж, ще в минулому житті, читаючи Гаррі Поттера, вважала що найбільшою магією там був факт, що одинадцятирічні діти, які до цього жили в нормальному світі, в школі без проблем писали пером і чорнилом. Сама вона, намагаючись, зі слів Лоріні, записати список найближчих відповідальних події в її житті, не втримала на язиці стільки лайок, що служниця мала би вже побігти по екзорциста. Втім, вона певно всерйоз і не без підстав боялася, що в такому випадку доля її леді пошириться і на неї. А от Анастасія, до завершення дня, вже мало що не мріяла про спалення на кострі. Ну серйозно. Роль кандидатки в наречені принца, передбачувала надзвичайно насичене соціальне життя, а вона навіть спуститися в загальну їдальню сьогодні не наважилася. Хоча Лоріні і говорила, що це обов’язкова традиція в їх сім’ї. На щастя, сьогодні в неї була легенда про погане самопочуття. А, що вона робитиме завтра, коли навіть точно не знає скільки ложок і вилок тут кладуть на стіл? Такі невеселі думки ніяк не допомагали зосередитись на малюнках зі схемами вишивки, які їй послужливо принесла Лоріні. Благодійна ярмарка, в якій брали участь всі кандидатки в наречені принца, була не найпершим заходом в чорному списку Анастасії, але підготовка до неї мала зайняти чимало часу. Враховуючи, що в минулому житті, вона не спромоглася вишити нічого складнішого за носовичок. Та й останній, відверто кажучи, вона так і не завершила. Тутешні ж схеми були значно складніші за всі її навики. “Ну, нехай вже зі спогадами так незручно вийшло, хай би хоч м’язова пам’ять залишилася.” — в чергове важко зітхнула Анастасія невпевнено вертячи в руках голку і перебираючи малюнки зі схемами. Раптом з-поміж малюнків вислизнув крихітний аркуш з запискою виконаною нерівним почерком. “Якщо тебе справді цікавить чому тече вода, капни кров’ю в центр малюнку.” Далі слідував і крихідний колесоподібний малюнок, виконаний так само криво як і запис на папері. Анастасія ще раз перечитала записку. Тільки сьогодні зранку, вона боялася нанести на коліна незрозумілого походження мазь, а зараз без суттєвих вагань вона кольнула палець голкою, яку все ще тримала в руках і вичавила каплю крові на малюнок. Певно, це свідчило про масштаб її відчаю. Аналізувати свої дії глибоко в неї точно часу не було – світ довколо розплився, мов картинка на фотоапараті під час налаштування зуму. Коли фокус повернувся, Анастасія опинилася в кімнаті значно меншій за її власну, та ще й заставленій велетенською кількістю речей. Починаючи зі звичної меблі і книг, та закінчуючи колбами казанками, сушеними рослинами і, здається, тваринами. — Швидко ти. — почулося з-за спини. Анастасія повернулася, не надто турбуючись чи вистачить тут місця для такого маневру з її то спідницями. За столом, захаращеним, точно так само, як і решта кімнати, спершись на вільні ділянки столешниці, стояв чоловік, що певно був володарем і кімнати, і записки, і неохайного почерку. Він був досить молодим, щоб спроби відростити бороду і вуси на його обличчі виглядали безнадійним заняттям. Але він явно намагався це зробити. Можливо, щоб відповідати, канонічним уявленням про чарівників. Адже він мав бути саме чарівником. Принаймні, те що щойно відбулося, Анастасія не могла пояснити не звернувшись до поняття “магія”. Чоловік оглянув гостю трохи глумливим поглядом, погладив свою цапину борідку і кинув. — Отже Анастасія. Забавно. Найпустоголовіша донька графа Елінор. Не пощастило тобі, що тут скажеш. Після цього він спробував недбало впасти на крісло за столом, але те похитнулося і з гуркотом завалило кілька стосиків книжок і посуду. Це дещо підірвало його добре розіграну сценку і зовсім знищило атмосферу зверхньості. Тому Анастасія хмикнула і запитала: — А леді місце для сидіння ви запропонувати не збираєтесь? — при цьому, озирнувшись, вона збагнула, що в кімнаті більше і немає місць для сидіння, якщо не враховувати вузьке горбкувате ліжко у віддаленому кутку під масивними полицями з книжками. Сідати там не сильно кортіло, а відповідь чаклуна змусила взагалі забути про такі дрібниця, як біль в ногах. — Та ти ж не леді. Анастасія, перестала насміхатися і схрестила руки інстинктивно намагаючись відгородитись від небезпеки. — То, чому тече вода? — запитала вона. Чоловік розсміявся. — Не повіриш, як це дивно -- чути таке глибоке питання від когось з зовнішністю Анастасії. Але ти справді дивишся саме в центр проблеми. Так. В цьому світі немає технологій. І, оскільки, ти це запитала, отже знаєш не тільки про те, що їх немає, але й про те, що вони можуть бути. Чесно кажучи, створюючи саме таку форму купалень, я надіявся одного разу зустріти когось з… Не впевнений як це можна охарактеризувати. Земляк? Брат по нещастю? — Тобто, ти теж переселився? І ти теж з Землі? — Не думаю, що це найвдаліше запитання. Назва “Земля” досить не оригінальна. Не знаходиш? Певно існує купа світів, де люди теж називають свої землі просто Землею. — Можливо. — байдуже погодилася Анастасія, яку насправді не надто цікавили такі філософські питання. Їй світили надто непривабливі перспективи на найближчі дні, щоб витрачати час на вирішення екзистенціальних проблем. — Я з України. — кинула вона, щоб швидше перейти до суті. Але швидше не стало. Чоловік навпроти якось дивно здригнувся і на довгий час замовк, більше не розігруючи клоунаду, але й нічого не говорячи. Його погляд став раптово важким і глибоким, тепер він здавалося був здатен пронизувати людей наскрізь. Анастасія відчула як від нього спиною побігли мурашки і тільки тепер справді усвідомила, що перед нею знаходиться істота з надлюдськими можливостями. — Що ти зробиш, — нарешті повільно глибоким голосом порушив тишу чоловік: — якщо я скажу, що був росіянином? Тепер настала черга здригадися Анастасії. Відповісти на таке питання було не так і легко. В минулому вона була тією щасливицею, яких певно залишилося не так і багато, і в кого не було ще жодної жертви війни в найближчому колі. Принаймні до моменту переродження. Але сказати, що через це в неї не було бажання вбити кожного росіянина, було б неправильно. Проте, оцей конкретний чоловік перед нею був єдиною людиною, що знала в яку ситуацію вона потрапила. Крім того в нього була сила, не звичайна сила, яка могла цілком пригодитися. — Думаю… — повільно протягла вона зрештою. — Тобі краще цього не говорити. — Збираєшся просто закрити очі на слона в кімнаті? Капець, яка зручна позиція. — Скільки років ти вже тут? — Я не знаю чи тут час іде так само… — Ти прекрасно зрозумів, що я маю на увазі! З якого року ти тут? — З чотирнадцятого. Анастасія розсміялася. Невесело і страшно. Збагнувши, що звучить дещо істерично, вона урвала сама себе і остаточно позбувшись всілякого зв’язку з тутешнім світом, просто сіла на підлогу. — Тоді, що ти можеш знати про ігнорування слона в кімнаті? Я закривала на нього очі вісім років. Можна сказати, що в цьому я професіонал. Зрозумівши, що зараз розплачеться Анастасія замовкла і стисла зуби, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. Якийсь час в кімнаті знову висіла тиша. Потім чоловік заговорив, вже значно м’якшим, майже примирливим тоном. — Ти маєш рацію. Про це краще не говорити. Ми маємо залишити минуле в минулому.— він якось дивно торкнувся своєї шиї, ніби шукав там неіснуючий шрам від повішення. — В ідеалі в нас не повинно було залишитися спогадів. І вони не повинні були заважати нам в цьому житті. Тому, я Кінспір, чаклун винайнятий твоїм батьком, графом Елінор, щоб достойно утримувати маєток в столиці, на який в нього ніколи не було достатньо коштів. Анастасія підвелася з підлоги і потисла простягнуту руку, після чого з запізненням сказала: — Певно тут леді не тиснуть руку, так? — Не тиснуть. — засміявся Кінспір, — А ти справді нічого не знаєш? — Ніфіга. — Круто. У мене просто старі спогади не стерлися, але й тутешні я отримав. Схоже в них система все гірше працює з часом. — А, можливо наші спогади не так і легко витіснити? Як тобі питаннячко, в колекцію до твоїх чисто екзистанціональних? Чоловік тільки фиркнув, хоч в очах блимнуло, щось, що нагадувало незавершену важку розмову. — Ти точно нічогісінько не знаєш про попередню власницю твого тіла, якщо кидаєшся словами з такою кількістю складів. Втім, я це й так знав. Чув вашу розмову в купальні. — Ти підглядаєш за людьми у ванній? Збоченець поганий. Чоловік відчайдушно почервонів. — Ні! Не робив я нічого подібного. Я… Просто вода добре звук передає, особливо, в момент активації заклинання. Я випадково почув твоє питання про причину роботи ванни. Тільки через це я підслухав наступну розмову, щоб впевнитись, що не помилився. — Тобто не підглядаєш, а тільки підслуховуєш? Ну, точно збоченець. — Я… — чоловік все ще червонів, але тепер схоже вже більше від обурення. — Так що, тобі, значить, допомога моя не потрібна?! — Хто таке казав? Я навіть готова організувати фонд підтримки чаклунів-збоченців, якщо ти за мене вишиєш шарфик на ярмарку. — Вимушений відмовитись. Проте, з дечим я можу справді допомогти. Кінспір підняв руку і до неї прилетіла велика книжка. Він одразу ж простягнув її Анастасії. — Це з моєї особистої колекції. Вся інформація зібрана про благородні родини в цьому світі. Гадаю тобі буде корисно почитати. Для початку. Я б без неї не зумів тут влаштуватися. Анастасія вихопила книжку з охотою. — А ще щось є? — Поки досить. Тебе вже давно немає в кімнаті, хтось міг помітити. Анастасія кивнула. Чаклун же підвівся і пройшовши у вузький хід між двох шаф, щось там потягнув з неприємним скрежетом. Потім побурмотів щось під ніс, вилаявся, знову побурмотів, ляснув долонями і між шафами загорілося світло. Стало видно холодний і непривітний тунель, що з’явився в стіні. — Ти жартуєш? Тобто мені назад іти на своїх двох? Та ще й таким вузьким коридором? В такій сукні? — Ти диви! У тебе майже вийшло, а тепер ще наморщ носа, так наче тут хтось повітря зіпсував і будеш викопаною дочкою графа. Анастасія тільки закотила очі. Потім, заперечуючи всі останні слова Кінспіра, сперлася на одну з шаф і роззулася. — Куди мені йти і де я опинюся? — Вогонь тебе проведе. А вийдеш десь поруч зі своїми кімнатами, але я точно не знаю. Магію тут не надто жалують, якщо ти не помітила. І чаклунів до графських покоїв не пускають. — Бідолшка, певно тобі тут дуже сумно. — протягла Анастасія без тіні співчуття. До останнього аж ніяк не схиляла перспектива лізти темним незнайомим коридором в невідомому напрямку. — Настільки нудно, що я навіть готовий за дарма допомагати незнайомим, не вихованим, не леді. — Не плач. Я тобі пісеньку поспіваю, як буду у ванній. “Батько наш – Бандера, Україна - мати...” І, розмахуючи туфлями в такт мотиву, Анастасія зникла в темному коридорі.
Читати
Відгуки
Клас! Нарешті здоровий реалізм серед отих всіх ісекаїв. Дякую і чекаю на продовження ❤️