Чому тече вода

Напевно Богиня Каксеміс, все таки не заслужено називалася Милостивою, бо процес вдягання Анастасії не перервався переміщенням в інший світ і тіло. Довелося вчитися дихати напів розчавленою грудною кліткою. А потім, ще й шкандибати довгими коридорами маєтку в жахливо незручних туфлях. В минулому житті вона відмовилася від незручного взуття як тільки переросла пубертатний період.
"Потрібно буде і цьому тілу зробити таку ж послугу."
Мріючи про щасливе майбутнє дівчина, навіть не запам’ятавши дороги, дійшла до кімнати де на неї чекала, вже не раз згадана служницями, мадам Фарфелі. З першого ж погляду вона нагадала Анастасії найгіршу викладачку з минулого життя, хоч і не була коротко острижена. Несхвальний погляд, яким мадама зміряла її одяг, свідчив про те, що не тільки сама Анастасія вважає, що цей колір їй не личить. Початок розмови теж був далеким від схвалення:

— Леді Анастасія, я гадала, що ваше запізнення свідчить, що ви, певно, ретельно готувалися до нашої зустрічі. Проте, схоже ви забули навіть те, що знали раніше.

Так як Анастасія поняття не мала на що натякає мадам, але з її тону, розуміла, що нічого доброго їй це не обіцяє, вона могла зробити тільки імітацію скромного вигляду смиренної леді і мовчати, щоб не погіршувати ситуацію.

— Граф Рейнальдус, обіцяв мені значно вищу платню, ніж ваш батько. Я звичайно вірна своєму слову. Але, якщо я бачу, що на ученицю немає сенсу витрачати свій час, я просто не можу займатися марною справою.

Анастасія все ще вважала за краще помовчати. В якійсь мірі це покращило ситуацію. Принаймні мадам Фарфелі, перестала стискати губи, пройшла до дивану і комфортабельно вмостилася там.

Анастасія опустила погляд до килиму на підлозі, щоб приховати з яким жахом розширилися її очі. Мадам була значно вгодованішою, за неї, але нітрохи не менше затягнута в корсет. І вона ТАК легко рухалася! Зараз, повторити такий елементарний маневр, леді і мріяти не могла. А в неї були стійкі підозри, що потенційній нареченій принца, слід вміти куди більше. Тільки підтверджуючи ці підозри мадам зловісно запитала:

— То чим ми займемося на сьогоднішньому занятті? Повторимо основні фігури танців? Минулого разу у вас були серйозні проблеми з полонезом. А бал в маркіза Додд вже за тиждень.

Анастасія сумнівалася, що навіть опущена голова тепер є надійним прикриттям для її нажаханого обличчя. Фігури танцю? Полонез? Як це хоч виглядає?

— Звичайно я обіцяла минулого разу, що перегляну ваші ідеї для вишивки. Проте, через ваше запізнення, занурюватися в таку складну тему вже немає сенсу. Тому, боюся, вам доведеться покластись на власний смак і майстерність в підготовці до ярмарку.

Якщо такими зловісними репліками, мадам хотіла увігнати Анастасію, ще далі у відчай, то вона помилилася. Все таки як виглядає вишивка вона хоча б знала.

— Що ж, — підсумувала тим часом мадам Фарфелі, — думаю, ми пройдемся сьогодні по елементарних речах. Чаювання. Так, я знаю, що на чайних вечірках не буде потенційних наречених, але вміння правильно підтримати зв’язки з іншими леді, не менш, а можливо навіть більш важливе для формування доброї репутації. Лоріні, подбай, щоб нам принесли все необхідне.

Служниця, що тінню стояла за спиною Анастасії весь цей час, миттю кинулася виконувати наказ. Певно вона навіть не здогадувалася, як її леді молилася, щоб та рухалася хоча б в два рази повільніше. Звичайно чаювання це не так страшно як танці, проте, що, під час нього, і як саме вона має робити, все ще залишалося загадкою.

Зрештою, на столику перед мадам Фарфелі з’явився заварник, чайник з водою, глечик з молоком, цукорниця і чашки.

— Досить стояти там. — не прикрикнула, але досить суворо видала мадам. — Сідай поруч і приготуй мені чашечку м’якого чорного чаю з молоком.

Анастасія стримала важке зітхання, так як кожен ковток кисню і так був дорогоцінним і рушила до столику. На власне здивування і немаленьку гордість їй вдалося, вмоститися за столиком, не перекинувши його всією своєю масою спідниць і взятись за приготування чаю, не зібгавши спину.

Вказівка “м’який” певно свідчила, що не слід довго його заварювати. Втім, наскільки недовго було важко визначити, вперше побачивши ці чайні листки і поняття не маючи які вони. Анастасія, впринципі, вже змирилася з тим, що їй не виконати це завдання на відмінно, чи хоча б на достатньо для леді. Але сердите постукування складеним віялом від мадам Фарфелі, явно свідчило про ще нижчу оцінку.

— Жахливо. — врешті підтвердила вона своє постукування словами, навіть раніше, ніж Анастасія долила молоко. — Я з самого початку знала, що ваші батьки виховували вас так, наче єдиним вмінням леді має бути підтримування, цілком сумнівної, краси. Проте, сьогодні ти показуєш себе ще гірше, ніж зазвичай.

“Ого, вона перейшла на ти.” — встигла подумати Анастасія, перш, ніж її добили питанням:

— Ти хоч можеш пояснити, що саме зробила неправильно? В тебе є хоча б найпрозоріші здогади, як сильно ти помилилася?

— Ем...

— Та ти знущаєшся! — вибухнула мадам схоплюючись на ноги. — Ти схоже збираєшся знищити не лише свою, але й мою репутацію. Мені соромно буде говорити, що ти моя учениця. З самого початку, я знала, що ти не серйозно відносишся до навчання, але це вже занадто. Лоріні!

Цього разу служниця рухалася зовсім не так прутко. Можливо, так само як і Анастасія, вона не розуміла, що відбувається. Хоча, її вираз обличчя говорив про інше. Дівчина закусила губу, пройшла до центру кімнати, опустилася на коліна і трохи тремтячими пальцями почала знімати верх плаття. Приголомшена ситуацією Анастасія не зрозуміла, коли в кімнаті з’явилася ще одна служниця з незнайомим і досить беземоційним обличчям.

— П’ятнадцять. — кинула мадам Фарфелі і раніше, ніж Анастасія бодай хоч щось змогла збагнути, повітря в кімнаті прорізав свист.

Свист повторювався ритмічно і навіть, якось, буденно, як і зойки Лоріні, а Анастасія все ще не могла усвідомити що відбувається. Навіть коли на білій полотняній сорочці, що залишилася на служниці після зняття форми, проступили криваві смуги, свідомість все ще не працювала. Це було занадто. В світі Анастасії просто не могло існувати такого. Так, вона від самого початку не очікувала нічого хорошого, від цього, так часто романтизованого, світу декорованого під середньовіччя. Проте, до цього моменту їй здавалося, що все ще залишалися якісь правила адекватності. Мимоволі згадалося двадцять четверте. Тоді, також знаючи, що не все гаразд відчуваючи виснажливу неправильність реальності, вона однак була шокована гуркотом розривів перших прильотів. І з кожним вибухом хотілося тільки одного – щоб це припинилося. Просто припинилося.

Нарешті, різка намалювала останній кривавий слід на спині Лоріні і зупинилася. Мадам Фарфелі почала щось говорити про правила етикету, але раптово сама себе перервала.

— Леді Анастасія? З вами все гаразд? Ви кепсько виглядаєте.

— Почуваюся аналогічно. — механічно промовила Анастасія, зовсім не турбуючись тим, щоб говорити в стилі леді.

— Зберіться! Зараз вам слід якомога більш плідно працювати. Ви ж знаєте, що я буду зайнята найближчим часом і не зможу знову приїхати до вас.

Анастасія не вслухалася в кудахкання мадам Фарфелі, вона просто підняла на неї погляд. Погляд в якому не було ні спроб розіграти леді, ні намагань відповідати календарному віку цього тіла.

Мадам Фарфелі чи то кавкнула чи гикнула. В будь-якому разі звук цей точно не пасував вчительці манер. І, наче усвідомивши це, вона поспішила відступити з поля бою.

— Ну, коли вам так погано, то думаю, ви повинні піти відпочити. Я напишу вам про час наступного уроку.

Анастасія підвелася і покинула кімнату, відчуваючи, ніби ноги перетворилися на дерев’яні. Зате, тепер не потрібно було звинувачувати у власній незграбності одяг і взуття. Лоріні йшла поруч і, здається, вона пережила власну екзекуцію, краще, ніж її леді. Анастасія егоїстично раділа, що служниця веде себе саме так, бо сама поняття не мала як повернутися до власної кімнати. І від усвідомлення цих своїх думок вона відчувала себе ще гірше.

— Анастасія, як швидко ти повернулася з заняття з мадам Фарфелі. Невже вона таки сказала, що більше не навчатиме тебе. Поруч раптом виникла ще одна дівчина, з таким само рудувато-блондинистим волоссям, як і у відображення Анастасії. На ній навіть, так само було одягнене блакитне плаття, до того ж їй воно личило. І схоже дівчина це добре знала принаймні вона сказала:

— Я певна, що це була помилка від самого початку, що ти, а не я була названа як кандидатка в наречені принцу. Якби мені в той момент вже виповнилося п’ятнадцять, це була б я!

— Нічим не можу зарадити. — відповіла Анастасія, котра була зовсім не проти того, щоб така версія розвитку подій і справді збулася. Але її сестра (а це мала бути саме вона) не зрозуміла ньюансів ситуації. Аж збившись з кроку, вона розчервонілася і надулася.

— Яке нахабство! Думаєш довго ти будеш ще улюбленою дочкою, якщо всі дізнаються, що мадам Фарфелі, сьогодні викликала служницю, щоб надати тобі урок. Тепер вся твоя вдавана успішність остаточно злізе!

На щастя в цей момент Лоріні відчинила двері в кімнату Анастасії і, як тільки господарка кімнати переступила поріг, поспішно кинула.

— Леді Анастасія сьогодні погано почувається, тому, будь ласка, оберіть інший час для візиту, леді Іріні.

Двері зачинилися перед носом розгніваної переслідувачки, і Анастасія нарешті змогла видихнути. Відчувалося нагальне бажання нарешті розплакатися. Проте, зараз було не до цього.

— Лоріні, як твоя спина?

— Нічого страшного, моя леді.

— Яке, в біса, нічого страшного?! Тебе щойно побили. І ти одяглася навіть не обробивши, та, що там говорити, навіть не промивши рани! Так що роздягайся, зараз же. Хоча ні, скажи спочатку де ти поділа ту мазь, що мені зранку коліна мазала і ще нам потрібна десь взяти води, гарячої і чистої.

— В-води? Та не треба… Не турбуйтеся. Я ввечері попрошу води на кухні і помиюся.

Анастасію аж пересмикнуло від такого відношення до свого здоров’я. І хто ще звинувачував її в несерйозній поведінці, коли вона не хотіла обробляти дрібні подряпини на колінах.

— Припини. Якщо воду тобі просто боляче зараз носити. Скажи, щоб це зробив хтось інший.

Лоріні зітхнула так важко, наче її збиралися ще раз побити і приречено сказала:

— Не треба приносити воду. Ми можемо… можемо просто піти до купальні.

— Не забудь взяти мазь і чистої тканини.

Лоріні кивнула і поплелася готувати все про, що говорилося. Тільки тепер Анастасія насупилася, вперше зрозумівши – служниця впиралася не проти того, щоб до неї застосовували ліки призначені для леді, а протестувала саме проти води.

“В цьому світі якийсь серйозний дефіцит води? Чи може просто церква забороняє благочестивим людям митися? Здається в історії було щось подібне.”

Втім, в минулому житті вона не настільки глибоко досліджувала цей предмет, щоб з точністю співставити періоди нашестя чуми, розквіту інквізиції і популярності балів і корсетів. А, коли, Лоріні провела її до купалень, Анастасія збагнула, що в подібних співставляннях немає жодного сенсу. У вистеленій білим мармуром кімнаті стояла велетенська ванна з цілком собі звичною системою кранів і вентилів, та, навіть, з лійкою для душу. Остання, правда, була без гумових масажерів, та й виконана була з якогось металу схожого на латунь в явному ретро стилі. Але яким би ретро не був цей стиль для людини з сучасного світу, для декорацій середньовіччя, це було однак зарано. На мить Анастасія навіть забула про ціль їх візиту. Підійшовши до чуда сантехніки, вона вражено ковзнула кінчиками пальців вигнутою трубою лійки для душу і відкрила кран. Незвично тихо, наче не існувало ніякого насосу, з крану потекла тепла вода.

— Як це відбувається? — Анастасія озирнулася до Лоріні і одразу ж повернулася в реальність. Дівчина була блідою настільки, що веснянки здавалися чорними і дивилася на воду, наче та була здатна її вбити. Відповіді на запитання можна було точно не чекати. Та ще й необхідно було всерйоз стурбуватися здоров’ям своєї найближчої служниці. Закривши кран Анастасія підійшла до Лоріні і постаралася якомога делікатніше її заспокоїти та підвести до ванни. Це вимагало немало зусиль. А спина дівчини, між іншим, підтверджувала всі найгірші підозри. Кров вже запеклася і намертво приліпила нижню сорочку до шкіри, що почервоніла і опухла. Якийсь час Анастасія зосереджено відмочувала сорочку теплою водою, щоб відділити її від спини, повністю зосередившись на процесі і не відволікаючись на почуття провини. Проте це не означало, що останнього не було. Зрештою, ігнорувати його вічно було неможливо:

— Я не знаю, що мені робити.

— Що? Ой, та не хвилюйтеся, моя леді. Досить того, що ви вже зняли з мене сорочку, я одягну чисту і воно саме все заживе.

— Я не про рани. — заперечила Анастасія, поспішно докладаючи зусиль, щоб всадовити назад служницю, що вже зробила спробу втекти, навіть не добувши промивання ран.

— Я про інше. — змогла продовжити вона, коли Лоріні знову спокійно всілася. Потрібно було поспішати, доки дівчина наполовину гола, так менш ймовірно, що вона втече. — Я про те, що я не твоя леді.

— Тобто?

— Я не леді Анастасія.

— Як це?

— Не знаю. Я не пам'ятаю нічого зі свого життя до сьогоднішнього ранку. Тому я і не знаю яких помилок наробила перед мадам Фар… По правді я навіть не пам’ятаю як звуть ту мадам, що мене учить.

Лоріні мовчала і Анастасія поняття не мала як виглядає її обличчя. Можливо так було краще. Можливо. навіть, саме через це вона почала цю розмову саме зараз, не дивлячись в очі співрозмовниці. Анастасія не знала на яку реакцію розраховувати. Але вона не могла брехати людині, яка буде страждати через кожну її помилку.

— Це… Щось подібне до того, що ви втратили пам’ять. Мій дядько не пам’ятає хто він, коли нап’ється. Але ж моя… ви ніколи не робили подібного. — нарешті озвалася Лоріні, дуже непевним і тремтливим голосом.

— Не знаю.

— Можливо вам слід поговорити з лікарем. Можливо хтось з заздрощів хоче спричинити вам шкоду. Можливо… — тут Лоріні зовсім стишила голос, так, що його ледве було чути за водою. — Можливо тут навіть задіяна магія.

Анастасія спокійно відкрила баночку з ліками і задумалася чи справді в цьому світі існує магія чи це просто забобони. Обидва варіанти видавалися однаково ймовірними. І обидва вони могли підвести до однакового результату.

— Лоріні, я справді нічого не знаю про цей світ. Тому поміркуй і скажи мені сама – що буде, якщо хтось дізнається, що я не пам’ятаю хто я? Щойно тобі виписали п’ятнадцять ударів різкою тільки за те, що я неправильно налила чай. Скажи чи існує хоч найпримарніша ймовірність, що нас стратять чи закриють в якійсь башті звинувативши в бісівщині?

Лоріні знову довго мовчала, підтверджуючи цим мовчанням найгірші підозри Анастасії.

— Краще накласти пов’язку чи як?

— Га? — виринула з глибоких роздумів служниця. Схоже інформація шокувала її настільки, що Лоріні забулася навіть про те, що її лікують. І саме це, напевно змушувало її мовчати і далі. Тільки вже вдягнувшись і повернувшись до господині обличчям дівчина зірвалася.

— Що ж нам робити?! Моя бідолашна леді! У вашому житті тільки почалося все найкраще. Без сумніву хтось із заздрощів наслав на вас прокляття. Але ми навіть не можемо про це нікому сказати! Як же нам бути?!

Якщо Анастасія надіялася своєю щирістю здобути допомогу то ця словесна істерика на межі з риданнями точно не підтверджувала такі надії. Втім, вона прекрасно знала, що розповіла все лише для того, щоб полегшити своє відчуття провини.

— Для початку мені потрібно дізнатися якомога більше. — Анастасія з щирим сумнівом подивилася на Лоріні, не було схоже, що дівчина була надто надійним і глибоким джерелом інформації. І, навіть, якщо це враження упереджене через її зайву емоційність, однак служниця, просто фізично не могла знати того, що потрібно було знати леді.

“Господи, як же незручно жити в світі без Інтернету! І як я сама колись виживала без вільного і постійного доступу до інформації? О, точно!”

— Бібліотека. У нас же вона повинна бути?

Лоріні знову зблідла наче мрець.

— Ви впевнені. Якщо це так необхідно… — дівчина знову почала кусати губу, так як робила це перед екзекуцією.

— Лоріні, чого я не знаю?

— Хіба ж ви не знаєте?... О, ви справді не знаєте… — дівчина серйозно замислилася, схоже тільки тепер по справжньому розуміючи, що мала на увазі Анастасія, коли казала, що нічого не пам’ятає.

— То чого я не знаю?

— Жінкам заборонено заходити в бібліотеку. Якщо нас впіймають за подібним, то серйозно покарають. Граф, навіть не подивиться на те, що ви тепер найдорогоцінніша з його дітей.

Анастасія стрималася від того, щоб ляснути себе по обличчю рукою і навіть зуміла втримати на язиці всі недобрі коментарі щодо батька, який спочатку не дозволяє дітям нормально вчитися, а потім визначає їх цінність тільки здатністю одружитися.

— Лоріні, — нарешті видихнула Анастасія. — Давай повернемося в мою кімнату. Думаю нам ще багато про що слід поговорити.

— Так, моя леді. — зраділа служниця. певно збагнувши, що їй не доведеться йти в бібліотеку.

Анастасія ж порадіти цьому факту, якось не могла. Особливо враховуючи, що в кімнаті вона тільки ще раз пересвідчилася яким безнадійним джерелом інформації була Лоріні. Не те, щоб вона нічого не знала, але її свята впевненість, що леді завжди має рацію, а її головна задача тільки сліпо слідувати за нею, незважаючи на небезпеку і раціональність, робила навчання неможливим. Як на зло, колишня Анастасія навіть щоденника не вела. Втім, звинувачувати її в цьому не хотілося, адже писали тут перами і чорнилом. Анастасія ж, ще в минулому житті, читаючи Гаррі Поттера, вважала що найбільшою магією там був факт, що одинадцятирічні діти, які до цього жили в нормальному світі, в школі без проблем писали пером і чорнилом.

Сама вона, намагаючись, зі слів Лоріні, записати список найближчих відповідальних події в її житті, не втримала на язиці стільки лайок, що служниця мала би вже побігти по екзорциста. Втім, вона певно всерйоз і не без підстав боялася, що в такому випадку доля її леді пошириться і на неї. А от Анастасія, до завершення дня, вже мало що не мріяла про спалення на кострі. Ну серйозно. Роль кандидатки в наречені принца, передбачувала надзвичайно насичене соціальне життя, а вона навіть спуститися в загальну їдальню сьогодні не наважилася. Хоча Лоріні і говорила, що це обов’язкова традиція в їх сім’ї. На щастя, сьогодні в неї була легенда про погане самопочуття. А, що вона робитиме завтра, коли навіть точно не знає скільки ложок і вилок тут кладуть на стіл?

Такі невеселі думки ніяк не допомагали зосередитись на малюнках зі схемами вишивки, які їй послужливо принесла Лоріні. Благодійна ярмарка, в якій брали участь всі кандидатки в наречені принца, була не найпершим заходом в чорному списку Анастасії, але підготовка до неї мала зайняти чимало часу. Враховуючи, що в минулому житті, вона не спромоглася вишити нічого складнішого за носовичок. Та й останній, відверто кажучи, вона так і не завершила. Тутешні ж схеми були значно складніші за всі її навики.

“Ну, нехай вже зі спогадами так незручно вийшло, хай би хоч м’язова пам’ять залишилася.” — в чергове важко зітхнула Анастасія невпевнено вертячи в руках голку і перебираючи малюнки зі схемами. Раптом з-поміж малюнків вислизнув крихітний аркуш з запискою виконаною нерівним почерком.

“Якщо тебе справді цікавить чому тече вода, капни кров’ю в центр малюнку.”

Далі слідував і крихідний колесоподібний малюнок, виконаний так само криво як і запис на папері. Анастасія ще раз перечитала записку. Тільки сьогодні зранку, вона боялася нанести на коліна незрозумілого походження мазь, а зараз без суттєвих вагань вона кольнула палець голкою, яку все ще тримала в руках і вичавила каплю крові на малюнок. Певно, це свідчило про масштаб її відчаю. Аналізувати свої дії глибоко в неї точно часу не було – світ довколо розплився, мов картинка на фотоапараті під час налаштування зуму. Коли фокус повернувся, Анастасія опинилася в кімнаті значно меншій за її власну, та ще й заставленій велетенською кількістю речей. Починаючи зі звичної меблі і книг, та закінчуючи колбами казанками, сушеними рослинами і, здається, тваринами.

— Швидко ти. — почулося з-за спини.

Анастасія повернулася, не надто турбуючись чи вистачить тут місця для такого маневру з її то спідницями. За столом, захаращеним, точно так само, як і решта кімнати, спершись на вільні ділянки столешниці, стояв чоловік, що певно був володарем і кімнати, і записки, і неохайного почерку. Він був досить молодим, щоб спроби відростити бороду і вуси на його обличчі виглядали безнадійним заняттям. Але він явно намагався це зробити. Можливо, щоб відповідати, канонічним уявленням про чарівників. Адже він мав бути саме чарівником. Принаймні, те що щойно відбулося, Анастасія не могла пояснити не звернувшись до поняття “магія”. Чоловік оглянув гостю трохи глумливим поглядом, погладив свою цапину борідку і кинув.

— Отже Анастасія. Забавно. Найпустоголовіша донька графа Елінор. Не пощастило тобі, що тут скажеш.

Після цього він спробував недбало впасти на крісло за столом, але те похитнулося і з гуркотом завалило кілька стосиків книжок і посуду. Це дещо підірвало його добре розіграну сценку і зовсім знищило атмосферу зверхньості. Тому Анастасія хмикнула і запитала:

— А леді місце для сидіння ви запропонувати не збираєтесь? — при цьому, озирнувшись, вона збагнула, що в кімнаті більше і немає місць для сидіння, якщо не враховувати вузьке горбкувате ліжко у віддаленому кутку під масивними полицями з книжками. Сідати там не сильно кортіло, а відповідь чаклуна змусила взагалі забути про такі дрібниця, як біль в ногах.

— Та ти ж не леді.

Анастасія, перестала насміхатися і схрестила руки інстинктивно намагаючись відгородитись від небезпеки.

— То, чому тече вода? — запитала вона.

Чоловік розсміявся.

— Не повіриш, як це дивно -- чути таке глибоке питання від когось з зовнішністю Анастасії. Але ти справді дивишся саме в центр проблеми. Так. В цьому світі немає технологій. І, оскільки, ти це запитала, отже знаєш не тільки про те, що їх немає, але й про те, що вони можуть бути. Чесно кажучи, створюючи саме таку форму купалень, я надіявся одного разу зустріти когось з… Не впевнений як це можна охарактеризувати. Земляк? Брат по нещастю?

— Тобто, ти теж переселився? І ти теж з Землі?

— Не думаю, що це найвдаліше запитання. Назва “Земля” досить не оригінальна. Не знаходиш? Певно існує купа світів, де люди теж називають свої землі просто Землею.

— Можливо. — байдуже погодилася Анастасія, яку насправді не надто цікавили такі філософські питання. Їй світили надто непривабливі перспективи на найближчі дні, щоб витрачати час на вирішення екзистенціальних проблем.

— Я з України. — кинула вона, щоб швидше перейти до суті.

Але швидше не стало. Чоловік навпроти якось дивно здригнувся і на довгий час замовк, більше не розігруючи клоунаду, але й нічого не говорячи. Його погляд став раптово важким і глибоким, тепер він здавалося був здатен пронизувати людей наскрізь. Анастасія відчула як від нього спиною побігли мурашки і тільки тепер справді усвідомила, що перед нею знаходиться істота з надлюдськими можливостями.

— Що ти зробиш, — нарешті повільно глибоким голосом порушив тишу чоловік: — якщо я скажу, що був росіянином?

Тепер настала черга здригадися Анастасії. Відповісти на таке питання було не так і легко. В минулому вона була тією щасливицею, яких певно залишилося не так і багато, і в кого не було ще жодної жертви війни в найближчому колі. Принаймні до моменту переродження. Але сказати, що через це в неї не було бажання вбити кожного росіянина, було б неправильно. Проте, оцей конкретний чоловік перед нею був єдиною людиною, що знала в яку ситуацію вона потрапила. Крім того в нього була сила, не звичайна сила, яка могла цілком пригодитися.

— Думаю… — повільно протягла вона зрештою. — Тобі краще цього не говорити.

— Збираєшся просто закрити очі на слона в кімнаті? Капець, яка зручна позиція.

— Скільки років ти вже тут?

— Я не знаю чи тут час іде так само…

— Ти прекрасно зрозумів, що я маю на увазі! З якого року ти тут?

— З чотирнадцятого.

Анастасія розсміялася. Невесело і страшно. Збагнувши, що звучить дещо істерично, вона урвала сама себе і остаточно позбувшись всілякого зв’язку з тутешнім світом, просто сіла на підлогу.

— Тоді, що ти можеш знати про ігнорування слона в кімнаті? Я закривала на нього очі вісім років. Можна сказати, що в цьому я професіонал.

Зрозумівши, що зараз розплачеться Анастасія замовкла і стисла зуби, зберігаючи кам’яний вираз обличчя.

Якийсь час в кімнаті знову висіла тиша. Потім чоловік заговорив, вже значно м’якшим, майже примирливим тоном.

— Ти маєш рацію. Про це краще не говорити. Ми маємо залишити минуле в минулому.— він якось дивно торкнувся своєї шиї, ніби шукав там неіснуючий шрам від повішення. — В ідеалі в нас не повинно було залишитися спогадів. І вони не повинні були заважати нам в цьому житті. Тому, я Кінспір, чаклун винайнятий твоїм батьком, графом Елінор, щоб достойно утримувати маєток в столиці, на який в нього ніколи не було достатньо коштів.

Анастасія підвелася з підлоги і потисла простягнуту руку, після чого з запізненням сказала:

— Певно тут леді не тиснуть руку, так?

— Не тиснуть. — засміявся Кінспір, — А ти справді нічого не знаєш?

— Ніфіга.

— Круто. У мене просто старі спогади не стерлися, але й тутешні я отримав. Схоже в них система все гірше працює з часом.

— А, можливо наші спогади не так і легко витіснити? Як тобі питаннячко, в колекцію до твоїх чисто екзистанціональних?

Чоловік тільки фиркнув, хоч в очах блимнуло, щось, що нагадувало незавершену важку розмову.

— Ти точно нічогісінько не знаєш про попередню власницю твого тіла, якщо кидаєшся словами з такою кількістю складів. Втім, я це й так знав. Чув вашу розмову в купальні.

— Ти підглядаєш за людьми у ванній? Збоченець поганий.

Чоловік відчайдушно почервонів.

— Ні! Не робив я нічого подібного. Я… Просто вода добре звук передає, особливо, в момент активації заклинання. Я випадково почув твоє питання про причину роботи ванни. Тільки через це я підслухав наступну розмову, щоб впевнитись, що не помилився.

— Тобто не підглядаєш, а тільки підслуховуєш? Ну, точно збоченець.

— Я… — чоловік все ще червонів, але тепер схоже вже більше від обурення. — Так що, тобі, значить, допомога моя не потрібна?!

— Хто таке казав? Я навіть готова організувати фонд підтримки чаклунів-збоченців, якщо ти за мене вишиєш шарфик на ярмарку.

— Вимушений відмовитись. Проте, з дечим я можу справді допомогти.

Кінспір підняв руку і до неї прилетіла велика книжка. Він одразу ж простягнув її Анастасії.

— Це з моєї особистої колекції. Вся інформація зібрана про благородні родини в цьому світі. Гадаю тобі буде корисно почитати. Для початку. Я б без неї не зумів тут влаштуватися.

Анастасія вихопила книжку з охотою.

— А ще щось є?

— Поки досить. Тебе вже давно немає в кімнаті, хтось міг помітити.

Анастасія кивнула. Чаклун же підвівся і пройшовши у вузький хід між двох шаф, щось там потягнув з неприємним скрежетом. Потім побурмотів щось під ніс, вилаявся, знову побурмотів, ляснув долонями і між шафами загорілося світло. Стало видно холодний і непривітний тунель, що з’явився в стіні.

— Ти жартуєш? Тобто мені назад іти на своїх двох? Та ще й таким вузьким коридором? В такій сукні?

— Ти диви! У тебе майже вийшло, а тепер ще наморщ носа, так наче тут хтось повітря зіпсував і будеш викопаною дочкою графа.

Анастасія тільки закотила очі. Потім, заперечуючи всі останні слова Кінспіра, сперлася на одну з шаф і роззулася.

— Куди мені йти і де я опинюся?

— Вогонь тебе проведе. А вийдеш десь поруч зі своїми кімнатами, але я точно не знаю. Магію тут не надто жалують, якщо ти не помітила. І чаклунів до графських покоїв не пускають.

— Бідолшка, певно тобі тут дуже сумно. — протягла Анастасія без тіні співчуття. До останнього аж ніяк не схиляла перспектива лізти темним  незнайомим коридором в невідомому напрямку.

— Настільки нудно, що я навіть готовий за дарма допомагати незнайомим, не вихованим, не леді.

— Не плач. Я тобі пісеньку поспіваю, як буду у ванній. “Батько наш – Бандера,

Україна - мати...”

І, розмахуючи туфлями в такт мотиву, Анастасія зникла в темному коридорі.