Найманці

Розділ 9. Найманці
 

Коли Роберт розплющив очі, він побачив чотирьох сиріт, які тулилися один до одного і чекали, коли він прокинеться. Вони виглядали так, ніби боялися поворухнутися. Ліам і Труді теж щойно прокинулися і перевіряли свої вчорашні плащі, щоб переконатися, чи достатньо вони висохли, щоб їх можна було носити.
— Думаю, вони в порядку, — тихо сказав Ліам, коли Труді насупилася.
Сонце ледь зійшло, коли Роберт витрусив свою ковдру і склав її, щоб покласти в комірчину під сходами. Підкинувши в камін ще кілька шматків дров, він перевірив полиці й попрямував до дверей, щоб відімкнути їх.
— Ось наша плата за вчорашню вечерю, — сказав Ліам, кладучи на стіл кілька монет.
Роберт побачив, що всі вони срібні, і на мить роззявив рота. — Хліб не коштував стільки!
— Може, й ні, але мені здається, що ми вдерлися до тебе вночі, — пояснив Ліам.
Він похитав головою, взявши один срібник і повернувши інші три назад. — Я ціную вашу пропозицію, але цієї монети буде більш ніж достатньо.
Коли він зайняв своє місце за прилавком, а Труді й Ліам незграбно стояли біля однієї з полиць, очевидно, намагаючись набратися сміливості, щоб знову запитати його про благодійну їдальню, двері раптово грюкнули.
— Он він! Тримайте його! — закричав перший хлопець, який увірвався до крамниці. Це був світловолосий шукач пригод, який розповів історію про фермера, а потім був заарештований через мішечок з кристалами. Він кинувся на підлогу, з убивчим блиском в очах і гарчанням на обличчі.
Другим хлопцем у дверях був темноволосий чоловік, який був з ним, і його також заарештували. Він витягнув кинджал і зробив коротку паузу, коли помітив двох молодих шукачів пригод біля полиці, а потім кинувся на них.
Роберт відступив назад, перечіпаючись ногами, поспішаючи втекти від чоловіка, коли той витягнув свій кинджал і спробував вдарити його. Не встигнувши того ранку сходити до туалету через незвичних гостей, Роберт обмочився, коли кинджал вилетів назовні.
Ліам ухилився вбік, коли кинджал був спрямований на нього, і влучив у руку чоловіка біля зап'ястя. Кинджал відлетів, коли він вдарив чоловіка ногою в коліно. Чоловік впав на землю, виючи від болю, тримаючись за коліно, а Ліам спокійно підняв кинджал.
Труді накинулася на світловолосого нападника, поваливши його на землю. Кинджал відлетів, приземлившись біля стіни, і вона вдарила хлопця в горло. Він відкотився вбік, схопившись за шию, і спробував скинути її з себе. Врешті-решт вона вдарила його коліном в обличчя і відкотилася, перш ніж він зміг схопити її. Вона також вихопила кинджал.
За мить до магазину вбігли двоє охоронців, ті ж самі, що й раніше.
— Що це за шум? — закричав той самий, якого Роберт пам'ятав раніше.
Він так і залишився лежати на підлозі, усвідомлюючи, в яку калюжу він потрапив, і звідки взялася ця рідина.
— Ці двоє чоловіків щойно увірвалися в магазин і намагалися напасти на нас і власника магазину! — вигукнула Труді, передаючи охоронцеві кинджал, який вона забрала у хлопця, що стікав кров'ю по всій підлозі з розбитого носа.
— Ми їх втихомирили, але цей ледь не проткнув мені живіт, а той намагався вбити торговця! Думаю, він міг вдаритися головою, коли падав, — додав Ліам, добре розуміючи, чому Роберт досі не піднявся на ноги. Він також віддав кинджал, який забрав у нього.
Охоронці без вагань вивели обох чоловіків з магазину і посадили їх на холодну брудну вулицю. Потім один з них став над ними, щоб переконатися, що вони нікуди не втекли, а інший повернувся, щоб запитати Роберта, що, на його думку, сталося.
Той зміг встояти на ногах і оглядав безлад у своїй крамниці. Йому доведеться зачинитися на деякий час, щоб все переодягнути і прибрати.
— Вони були злі на мене, напевно, тому що їх заарештували раніше? — сказав він, коли охоронець помітив калюжу, і, на щастя, нічого про це не сказав.
— Вони щось говорили, чи щось розбили? — запитав він, обводячи поглядом полиці.
Всім було очевидно, що жодна з полиць не була порушена, але Роберт знав, що робить охоронець. Якби він заявив, що вони щось вкрали або зламали, то їх звинуватили б у цьому, а також у замаху на вбивство.
— Світловолосий сказав: «Ось він. Хапайте його». Інший не промовив жодного слова, окрім крику від болю. Крім того, що вони залили кров'ю всю мою підлогу, вони нічого не пошкодили, — сказав Роберт, вирішивши не додавати нічого неправдивого. Він не хотів посилювати їхню злість на нього, незалежно від того, яку причину вони обрали.
— Що ж, якщо ти згадаєш про щось, що міг забути у стресі, обов'язково дай мені знати, — сказав охоронець, кивнувши на нього, перед тим, як розвернутися, щоб піти. — Мені може знадобитися, щоб ви обидва дали свідчення пізніше, тож не залишайте місто найближчим часом.
— Вони не поїдуть, — заперечив Роберт. — Я найняв їх працювати на себе.
— О? Тоді я знаю, де їх знайти, — охоронець пішов, не озирнувшись, і допоміг іншому охоронцеві ледь не відтягнути обох геть.
— Ти нас найняв? — тихо запитав Ліам, піднявши брову.
Роберт кивнув. — Ви не зобов'язані були допомагати мені врятувати життя, але все одно вирішили це зробити. Найменше, що я можу зробити, це віддячити вам за вашу доброту. Хоча попереджаю, що платитиму небагато, і очікую від вас багато важкої праці.
Вони обидва виглядали такими здивованими і щасливими, що Роберту стало цікаво дізнатися, в чому справа. Побачивши його підозрілий погляд, вони обидва розсміялися.
— Нам казали, що жоден нормальний чоловік ніколи не візьме нас на роботу, і ось ми тут, найняті. Ось чому ми вирішили стати шукачами пригод, — пояснила Труді.
— З такими бойовими навичками з вас повинні вийти дуже хороші шукачі пригод, — сказав Роберт, замикаючи двері й розвертаючись, щоб подивитися на стан підлоги, — Піду переодягнуся. Ви не могли би взяти ганчірки з задньої кімнати і спробувати витерти кров, поки вона не заляпала деревину?
— Неодмінно, — відповів Ліам і побіг до підсобки.
Коли він прямував до сходів, Роберт помітив чотирьох хлопчиків-сиріт, які мовчки сиділи біля каміна.
— Ми подумали, що якщо ми не заважатимемо, то зможемо трохи посидіти в теплі? — тихо запитав найстарший хлопчик.
— Нікуди не йдіть, я хочу поговорити з вами чотирма, — сказав Роберт, вирішивши, що йому потрібно переодягнутися, перш ніж обговорювати щось ще.
Стоячи перед ними в одних штанях, Роберт уважно подивився на кожного з дітей. Було троє хлопчиків і одна дівчинка. Вона була коротко підстрижена й одягнена в лахміття, як і хлопці, так що важко було сказати, що це була дівчинка.
— Ви стверджуєте, що ви сироти, чи означає це, що у вас немає іншої сім'ї? — запитав він, щоб переконатися, що це не матиме поганих наслідків. Його батько вже збирався зірватися, коли дізнався, що він робить, але Роберт вирішив, що йому потрібно почати приймати деякі рішення самостійно, якщо він збирається рухатися вперед.
— Ні, сер, не маємо, — знову сказав старший хлопчик.
— Як вас звати?
— Я Вілл, це Джон, Олівер і Макс.
— Мені потрібні робітники, щоб розвозити мої запаси по місту. Ви, друзі, зацікавлені в роботі?
Вілл примружив очі й підозріло подивився на нього. — Скільки платитимете?
— Я подумав, що почну з теплого місця, де ви четверо могли б спати вночі. Потім, щоб вас ніхто не турбував і сприймав серйозно, я подумав, що зможу забезпечити вас гарним теплим одягом. І, можливо, пару разів на день поїсти? Я не платитиму вам багато, бо не маю багато грошей, але це я можу зробити.
Коли він перераховував кожну річ, їхні очі ставали все ширшими і ширшими. Роберту стало шкода їх, і він спробував придушити це почуття. Він повинен був думати головою, а не серцем, якщо хотів залишитися в бізнесі. Нікому не допоможе, якщо він піде з бізнесу, намагаючись допомогти всім навколо.
— Яку саме роботу ви хочете, щоб ми виконували? — запитав Вілл.
— Я отримую товари з інших магазинів мого батька, які можу продавати тут. Мені потрібен хтось, хто б приносив їх сюди. Я не маю часу робити це сам.
— Можна нам взуття? — запитала дівчина Макс, намагаючись зробити свій голос грубішим, щоб він не був схожим на жіночий.
— Звісно, мені не буде користі, якщо я візьму вас на роботу, а ви не зможете працювати, бо в вас від холоду відваляться ноги. Я б вам навіть плащ дав, на випадок дощу.
Усі четверо аж слину пускали від думки про постійну їжу і тепло, навіть якщо це означало, що заради цього їм доведеться працювати під відкритим небом, але вони посідали навколо і почали обговорювати це між собою. Було очевидно, що вони були дуже згуртованою групою. Роберту стало цікаво, чи не рідні вони брати і сестри, але він не зміг розгледіти їх під усім цим брудом і сльотою. Він вирішив, що незабаром дізнається, бо всі вони обернулися до нього і щиросердно сказали: Згода!
 
 
Авторка: Отже, він має когось, хто готуватиме для нього їжу, і людей, які носитимуть для нього речі, це дві речі, які йому потрібні для його нового трактиру, е-е, я маю на увазі крамниці...