Селянська каша

Розділ 11. Селянська каша
 

— З цього не вийде доброго супу, і до нього дуже потрібне якесь м'ясо, — поскаржився Ліам, переглядаючи продукти, які діти принесли з інших магазинів Гектора.
— Мабуть, мені треба піти подивитися, що є в наявності, — сказав Роберт з гримасою.
— Ти можеш взяти дітей з собою, а я постою за прилавком? — сказала Труді, поки Ліам тягнув гігантську каструлю з супом до вогнища, яке він збудував поруч з магазином.
На західній стороні магазину Роберт встановив двері, що ведуть до навісу, під яким Ліам міг готувати їжу. Таким чином він мав швидкий доступ до приміщення, і ніхто не намагався зайти в магазин, щоб купити суп. Він також вирішив, що у спекотні місяці було б добре мати вогнище поза межами магазину.
— Я закінчу складати каміння біля стіни, щоб захиститися від полум'я, поки нагрівається вода для супу, — сказав Ліам, прямуючи до західних дверей.
Роберт на мить озирнувся, потім кивнув, схопив свій плащ і покликав дітей слідувати за ним. Діти звалили свої величезні рюкзаки на спини і слухняно пішли за ним.
— Є ще кілька місць, куди я хотів би забігти, поки мене не буде. Ти не проти? — запитав він у Труді.
Вона моргнула, а потім розсміялася. — Ти ж бос. Якщо хочеш відвідати ще кілька місць, то це твоя справа.
Роберт кивнув і вийшов за двері. Він все ще намагався втовкмачити собі в голову, що він бос.
Намагаючись йти так, щоб його гаманець з монетами не дзвенів надто сильно, він попрямував прямо до кожної з крамниць свого батька. Всі вони були дуже здивовані, що він вирішив з'явитися особисто, але він швидко помітив, що жодна з них не мала нічого, що могло б йому знадобитися. Всі вони обслуговували знатних і багатих людей. Стоячи біля останньої з них, де на нього чекали Макс і Джон, він думав про те, що йому потрібно. Двоє інших були зайняті тим, що тягали ті кілька речей, які він знайшов у крамницях.
Він хотів забезпечити корисними речами шукачів пригод і бідних людей, а також організувати їдальню. Але він не знав, що саме йде в суп. Коли його шлунок забурчав від цієї думки, він кивнув сам собі й попрямував додому.
— Пане Роберте! Що привело вас додому, — запитала Едіт, швидко взявши його плащ і повісивши його у крихітну шафу для одягу, а потім повернулася до двох дітей, які були з ним.
— Мені треба поговорити зі Стюартом, він тут?
— Він щойно повернувся з ринку, має бути на кухні.
— Добре, дякую, Едіт. Ви двоє залишайтеся тут, я повернуся за хвилину.
Вони кивнули і плюхнулися на підлогу, радіючи, що вийшли з холоду. Едіт сіла назад і почала зашивати, не зводячи з них очей, а Роберт попрямував на кухню.
Стюарт був зайнятий тим, що бурмотів собі під ніс про погану якість куплених речей, тому, коли Роберт увійшов до кімнати, він ледь не впустив кабачок, який тримав у руках.
— Пане Роберт! Що привело вас сюди? — запитав він.
— Я намагаюся відкрити їдальню для бідних і мандрівників. Що мені кидати в казан? — запитав Роберт, оглядаючи продукти, які Стюарт виклав на стіл. Більшість з них виглядали набагато дорожче, ніж ті, що він продавав у своєму магазині.
— Ну, будь-які овочі, які можна купити дуже дешево, наприклад, моркву, горох, кабачки, квасолю, цибулю. Вам знадобиться зерно або борошно для загущення, якщо у них немає хліба. Якщо вам вдасться роздобути будь-яке м'ясо, це додасть супу смаку. Не забудьте також про кістки, вони додадуть смаку гарному супу.
Роберт кивнув, намагаючись все це запам'ятати. — Отже, не має значення, що я покладу в каструлю?
— Не зовсім, і ви можете залишити все, що залишилося в каструлі, на наступний день, просто додайте більше води, щоб не було занадто густо, і додайте дрібку солі, якщо можете собі це дозволити. Це вже на ваш розсуд.
Роберт кивнув. Тепер, коли він знав, як легко приготувати цей суп, йому залишалося лише знайти людей, які продавали ці речі, і купити їх.
— Дякую, Стюарте, — сказав він, виходячи з кухні.
Зібравши двох дітей, він загорнувся у плащ і попрямував назад, до ринку. Прибувши на місце, він швидко попрямував до секції, де продавалися лише продукти харчування.
Біля першої ятки стояли двоє братів-гобітів, які продавали овочі зі свого городу, і Роберт зупинився, щоб подивитися на них.
— Чи можемо ми вам допомогти, пане? — запитав один з братів, дивлячись на дітей, які йшли за ним, і на його важкий гаманець з монетами.
— Я шукаю ваш непотріб. Можливо, щось, що ви не хочете продавати?
— Ви зі служби вивозу сміття? — запитав гобіт, блиск його очей помітно притупився, коли він знову озирнувся на двох дітей.
— Ні, я все ще готовий заплатити за обрізки, але це залежить від ціни, кількості та якості.
Гобіт одразу ж пожвавішав. Якщо він все ще міг заробити на тому, що зазвичай доводилося платити за вивезення, то йому було набагато цікавіше розмовляти з Робертом. Він показав Роберту на купу сміття, яку вони з братом вирішили не продавати.
— За срібло можеш взяти все, що хочеш, — сказав гобіт, скорчивши гримасу на купу гнилих овочів, а потім посміхнувся Роберту, коли той простягнув йому срібло.
Навіть якщо якість була не найкращою, Роберт знав, що легко продасть десять мисок супу, щоб віддати його. Наступні півгодини він провів, перебираючи купу овочів і завантажуючи обидві дитячі сумки м'якими кабачками, морквою і запліснявілою цибулею. Відправивши їх розвантажити і принести інші дві сумки, він подивився на останню і вирішив, що її вже не врятувати.
Ще раз подякувавши напівкровкам, він перейшов до наступної кабінки. Стара гномиха, що сиділа під товстою ковдрою, кинула на нього суворий погляд, коли він наблизився до її столиків. На них лежали невеликі пучки сушених трав і спецій. Роберт зрозумів з її погляду, що вона не збирається укладати з ним жодних угод, тим більше, що її товар не зіпсується, як у гобітів.
Наступні дві ятки він також оминув, бо не цікавився ні свіжою полуницею, ні екзотичними спеціями. Біля третьої ятки стояла інша сім'я, яка намагалася продати овочі зі свого городу, і він швидко уклав з ними таку ж угоду. Четверо дітей повернулися і побачили, що він вже перебрав мізерну купу за їхнім візком, і Олівера швидко завантажили, спустили і відправили назад.
Роберт подивився на печиво і маленькі тістечка розміром з долоню, що продавалися в сусідньому кіоску, і подумав, чи не залишилося у них залишків, які вони не змогли продати.
— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитала жінка, яка керувала кіоском. 
Роберт побачив слабкий натяк на роги, сховані в її волоссі, і зрозумів, що вона була бісиною [1]. Тут вони були рідкістю, оскільки наявність демонічної крові часто була ознакою того, що ти був злим. Він раптом не був упевнений, що хоче купувати печиво, чи тістечка.
    [1] - вигадана раса гуманоїдів у фентезійній рольовій грі Dungeons & Dragons, предки якої уклали угоду з дияволами, щоб збільшити свою силу. https://uk.wikipedia.org/wiki/Тифлінги https://en.wikipedia.org/wiki/Tiefling
— Що за печиво і тістечка ви продаєте? — запитав він, вирішивши, що не завадить дізнатися трохи інформації.
— У мене є цукрове, медове та вівсяне печиво. Тістечка — це звичайнісінький простий торт, з легкою глазур'ю. Вони всі гріховно смачні, — сказала вона з майже відчайдушною посмішкою.
Роберт раптом зрозумів, у чому справа. День майже закінчився, а її столи все ще були заставлені печивом.
— У вас, здається, не дуже великий бізнес, скільки ви за них просите?
— Лише мідяк за два печива, і 5 мідяків за пиріг у руці.
Йому підтвердили. — Вам важко їх продавати, бо ви бісина?
Її очі розширилися від несподіванки, і вона швидко пригнула голову. — Всі думають, що я їх отруїла, чи щось таке.
— У мене магазин, де вони розійдуться дуже швидко, особливо за такими цінами. Якщо ви дозволите мені запастися ними у крамниці, і я візьму трохи більше, щоб мати прибуток, вам не доведеться сидіти тут і дозволяти людям сміятися з вас.
Він спостерігав, як вона дивиться на нього настороженими очима.
— Як такий молодий чоловік може мати власну крамницю?
— Мій батько — торговець, у нього кілька крамниць у місті. Я щойно відкрив свою крамницю біля західної брами, біля бідняків. Не думаю, що буде проблема продавати їх шукачам пригод.
Вона, здавалося, замислилася, дивлячись на вулицю, на інші ятки, які, здавалося, заробляли великі гроші.
— Я подумаю про це і, можливо, прийду до вас завтра.
— Чудово! Тоді до зустрічі, — сказав він з посмішкою, перш ніж розвернутися до наступного кіоску.
До кінця дня він придбав ще тонну овочів, а також домовився з людьми, які хотіли заплатити за вивезення сміття. Він з'ясував, що багато хто воліє вивозити відходи самостійно, а не платити за те, щоб їх вивозили сміттярі. Продавці хліба також були дуже зацікавлені в тому, щоб продати йому свої залишки, і пообіцяли щовечора приносити їх до його магазину, щоб йому не доводилося посилати за ними дітей.
Коли він нарешті попрямував до магазину, йому не терпілося дізнатися, що про це думає Ліам.
 
 
Авторка: Продає зле печиво... вони з темної сторони?