[2] Руїни

[2] Руїни

Вісімнадцятого серпня, середа. Наступної ночі після отримання жовтого «ключа» у Чор-Бакр Тацуя та його група приїхали до північно-західного передмістя Бухари.

З машини було видно два університети. Один з них - біотехнічний корпус Бухарського державного університету. Інший - узбецький корпус Федерального магічного університету IPU.

Університет Гайдарабада, де викладала Чандрасехар, був загальним університетом, що включав факультет магії та магічної інженерії. На відміну від нього, Федеральний університет магії - це єдиний вищий навчальний заклад, метою якого є підготовка магів. Хоча Університет Гайдарабаду можна назвати вершиною магічних досліджень в Індо-Перській Федерації, саме Федеральний університет магії постачав найбільшу кількість магів для федерального уряду.

IPU утворила федеративну державу одразу після війни, керуючись необхідністю протистояти Новому Радянському Союзу та Великому Азійському Союзу. Інтеграцію очолили Персія, загальноазійська держава, яка під час війни змінила свою назву з Ірану, та Індія, південноазійська держава. Це було відображено нинішній назві держави.

Через своє походження, в IPU тривала боротьба за владу між Індією та Персією. Перській федерації було не цікаво, щоб магічні таланти перетікали до колишнього індійського університету Гайдарабаду. Індійській фракції, зі свого боку, не подобалася ідея перебувати в такій ситуації в центрі уваги конкурентної фракції. Федеральний університет магії IPU мав школи в кожній країні, що входили до федерації.

Мета Тацуї та його друзів - проникнути в приміщення федерального університету магії та отримати реліквії Шамбали або принаймні ключ до них. Однак не було жодних доказів того, що це саме те місце, де можна знайти те, що вони шукали. Визначення цього місця було лише здогадкою, з надто малою кількістю доказів на підтримку. Вони хотіли б зібрати більше даних, щоб доповнити свою теорію, і повноцінно підготуватися до самого проникнення.

Вони цього не зробили, бо у них була причина поспішати. Вранці, коли він, поділившись з Міюкі та Ліною своєю теорією щодо наступного пункту призначення, збирав інформацію для свого проникнення, йому зателефонувала Фудзібаяші, яка залишилася в Японії, і закликала повернутися додому

Вже минуло півмісяця з того часу, як він залишив Японію в ім’я церемонії підписання угоди між Товариством Маґіан та FEHR. Це занадто довго для Тацуї та Міюкі, які все ще були студентами, але водночас мали соціальний статус в японському магічному світі, щоб бути далеко від Японії в один і той же час. Стосовно Тацуї, то були ознаки того, що «залаштункова» сила, яка покладалася на нього, як на військову силу, ставала невдоволеною.

Насправді сам Тацуя відчував, що його перебування в чужій країні підходило до кінця. Ось чому він вирішив, проникати сьогодні, хоча це був зухвалий крок.

– Пан Хійоґо. Якщо відчуєте небезпеку, будь ласка, залиште це місце не турбуючись про нас.

– Слухаюсь. Тоді чекатиму на вас у зазначеному місці. Шановний Тацуя, Шановна Міюкі, панна Ріна, будьте обережні.

Залишивши Хійоґо в машині, Тацуя з рештою попрямувала до Федерального університету магії.

◇ ◇ ◇

Для них трьох, проникнути на територію університету не було складно. На території університету були встановлені пристрої безпеки, які не дозволяли використовувати магію, але Тацуя з іншими без проблем їх подавили. Від самого початку Тацуя досконало володів техніками, які не дозволяли виявляти використання магії, але після того, як Міюкі відновила силу контролю магії, яку виділяла, щоб запечатати Тацую, вона більше не випускала непотрібні хвилі мисленнєвих часток. Костюмований парад Ліни також був ефективний проти сенсорів. Навіть більш чутливі датчики, ніж ті, що встановлені тут, наприклад на військових об’єктах, не змогли б виявити вторгнення цих трьох.

...Але.

– За нами стежать.

Тихо пробурмотів Тацуя, одразу після того, як дістав три «ключі» з поясної сумки, щоб почути реакцію реліквій. Репліка прозвучала як монолог, але вона явно призначалася для того, щоб її почули Міюкі й Ліна.

Міюкі мовчки зібралася з духом, а Ліна, швидко озирнулася, тихо запитавши, - Де?

– Он там.

Тацуя відповів на запитання Ліни поглядом, не ворушачи рукою.

Його погляд був спрямований на дах триповерхової будівлі навчального закладу.

– Хочете піти?

– Ні.

Коли Міюкі запитала, чи варто їм спробувати вступити в контакт зі спостерігачами, Тацуя відповів запереченням, не рухаючи обличчям.

– Ці хлопці реагують на інше.

«Ці хлопці», про яких казав Тацуя, були білим, синім та жовтими «ключами». За його попереднім прогнозом, він думав, що тільки білий «ключ» буде реагувати на цю локацію. Але насправді всі три «ключі» мали сильну реакцію.

Той факт, що вони не проявляли такої реакції за стінами, що оточували місце, свідчило про те, що в цьому університеті існував якийсь механізм, пов’язаний з «ключем». Напевно, це був якийсь бар’єр.

Незрозуміло, чи це механізм в стіні, чи в самій землі. Але було припущення, що, напевно, не випадково на цій землі були побудовані будівлі магічного університету. Уряд, бюрократи, чиновники освіти чи місцеві землевласники? У будь-якому випадку, деякі з людей, які мали вплив на рішення про будівництво освітньої будівлі, були причетні до магічних старожитностей, або принаймні мали до них «ключове відношення».

Якщо подумати про це у світлі їх минулого досвіду, з моменту приїзду до Бухари, то саме глибоко під землею лежать реліквії, або руїни. Зараз у руках Тацуї «ключ» також передавав таку реакцію.

Можливо, над ними збудували будівлю освітнього закладу, щоб сховати руїни. Або була створена посудина, щоб зібрати молодих людей з високими магічними здібностями, щоб поставити реліквії мисленнєві та духовні частки.

Хай там що, Тацуя вирішив надати перевагу реліквії (чи руїнам), а не наглядачам, і попрямував до будівлі, яка мала бути складом.

Однак, на жаль, схоже, що наглядачі не мали наміру, так просто його відпустити.

Університет раптом зник з поля зору трьох людей.

Сьогодні була ясна ніч. На небі висів майже повний місяць. У місячному світлі, перед Тацуєю та іншими розкинулася безлюдна біла пустеля.

– Шановний Тацуя?!

– Це досить сильна ілюзія. І використовує досить хитру систему.

Тацуя швидко змахнув правою рукою, ніби розганяючи дим, що здіймався в гору.

У ту ж мить, повернувся пейзаж університету.

Але за секунду пейзаж знову змінився білою нічною пустелею.

– Так і знав.

З розумінням кивнув головою Тацуя.

– ...Тут використовується та ж система, що й «Фаланга»?

– Ти вірно зрозуміла.

Вираз обличчя Тацуї не змінилося, коли він відповів на запитання Міюкі, але легкий тон його голосу показував, що він був серйозно вражений прозрінням Міюкі.

– Хочете сказати, що вони тримають наступну ілюзію напоготові, припускаючи, що ілюзію буде стерто?

– Це не робота одного чарівника. Принаймні три людини працюють разом.

Доповнюючи міркування Ліни, визнав Тацуя і знову заглушив ілюзію.

Через короткий час все повторилося.

– Було б набагато швидше, якби всі оператори зникли...

Розгублено пробурмотів Тацуя.

– Шановний Тацуя. Не хочу здатися нав’язливою...

– Знаю. Я не вбиватиму.

Обидвоє заперечили зараз вбивство не через почуття провини. І не тому, що вони не хотіли вступити в конфлікт із правоохоронною системою цієї країни. А тому, що думали, що після цього їм може знадобитися співпраця «ворога».

Наразі вони погано підготовлені й не достатньо розвідали. Тацуя вкрай неохоче вирішив покинути поїзд таким чином. Зазвичай, вони хотіли б провести детальніше розслідування, зібрати більше інформації та звузити коло питань для розслідування, але часові обмеження зробили це неможливим.

Якщо попереднє розслідування недостатнє, не має іншого вибору, окрім як збирати інформацію на місці. Для того, щоб отримати доступ не лише до інформації, але й до «чогось», що тримається в таємниці, їм, можливо, доведеться змусити ворога, який зараз атакував їх ілюзією, розповісти про це.

На жаль, коли врахували всі різноманітні фактори, то опинилися в ситуації, коли не змогли обрати надійного виходу з ситуації, що склалася.

– Це трохи клопітно, але зіграймо в гру на витривалість.

Тацуя пробурмотів сам собі, а не відповідь на слова Міюкі.

Водночас атмосфера навколо нього змінилася. Обличчя пішло ще на крок далі свого попереднього войовничого стану і зараз відповідало перебуванню у справжньому бою.

Ілюзія зникла, і поле зору повернулося до реальності. Тацуя не ворухнув навіть пальцем, не кажучи вже про розмахування руками. З його тіла не витікали мисленнєві частки. Зовні він просто стояв.

Як і раніше, ілюзія незабаром повернулася.

Без паузи фальшивий пейзаж заглушився.

І від тоді все повторилося.

Ілюзія перемальовувала реальність, а реальність змивала ілюзію. Так тривало секунда за секундою.

Через сильне напруження очей, у Міюкі заболіла голова, а у Ліни, від буквального запаморочення», (= відчуття що речі пливуть перед очима одна за одною, змушуючи очі обертатися), до сп’яніння.

Вони забули про ризик і заплющили очі. Візуальне насильство було настільки сильним, що вони не могли витримати його інакше. Закривши очі, то нічого не сприймаєш. Ця ілюзія, очевидно, втручалася в зорове сприйняття.

Коли вони закрили очі, до них повернулися тиха ніч.

Важко було повірити, що в безпосередній близькості відбувалася запекла магічна перестрілка.

Такою була тиха й урочиста битва, яку розігрував Тацуя.

– Тепер можна розплющити очі. Немає ніяких ознак, що була застосована нова магія. Я не відчуваю ніякої ворожнечі.

Спокійний голос Тацуї дійшов до вух Міюкі та Ліни, які перебували в «тихій темряві», що видавалася їм десятками секунд, десятками хвилин, а в кращому випадку навіть годинами.

У його спокійному тоні не залишилося ані сліду хвилювання від битви, ані навіть залишків.

Міюкі слухняно розплющила очі, тоді як Ліна злякано.

Перед ними розкрився нічний університет, освітлений сяйвом майже повного місяця. Чи через спільну атмосферу «університету», яка виходила за межі національних кордонів. Чи це тому, що це вже в «минулому».

– Як почуваєшся?

– Нормально.

Міюкі, схоже, не злякалася.

– Я теж в порядку.

Ліна все ще була бліда, але не виглядала настільки пригніченою, щоб робити перерву.

Вирішивши, що проблем немає, Тацуя продовжив рух до складу (тимчасово).

Будівля була замкнена, як і слід було очікувати о такій порі. На перший погляд, це звичайний циліндричний замок, але згідно з аналізом «Елементальним зором», це комбінований біометричний і механічний замок. Якщо замок зламати, спрацює сигнал тривоги, якщо пристрій безпеки відключити, також повідомлялося про аномалію.

Тож Тацуя вирішив зламати самі двері. Проводка системи безпеки проходили навколо дверей, а не через них самі. Він перетворив двері на пил, залишивши десять сантиметрів периметра зовні.

– Магія Тацуї все ще злочинна.

Бурчала Ліна на Тацую, який пройшов крізь отвір, створений за допомогою «Розпаду», використав «Відновлення», щоб відновити двері, перетворені на пил, і стер всі сліди. Звісно, вона не хотіла, цього, але це правда, що вона відчула заздрість.

– Ліна.

Тихий голос Міюкі мав на меті «не створити зайвих звуків».

– Не хвилюйся про це.

Тацуя чомусь захистив Ліну. Причина цього була одразу зрозуміла.

Ця будівля, безперечно, була складом, з високими стелажами, заставленими контейнерами, які, здавалося, можна було забирати та вивозити за допомогою навантажувача.

– Чи правильно я розумію, що на нас не напали, тому що є місце для переговорів?

Запитав Тацуя узбецькою по інший бік стелажів.

– Такий наш намір.

Відповідь пролунала вільною японською. Без сумніву, японська співрозмовника була вільнішою, ніж узбецька Тацуї.

– Перш за все, чи не могли б ви показатися.

Не бувши впертим, Тацуя перейшов на японську й покликав того.

На складі раптом увімкнулося світло. Міюкі та Ліна підняли руки, щоб прикрити очі, але Тацуя лише злегка примружилася.

З-за контейнера, один за одним, з’явилися чоловіки з монголоїдними та європеоїдними рисами обличчя. Їх було восьмеро. Їх зовнішній вік варіювався від зрілого до старості. В одязі не було жодних відмінних рис. Вони були такими ж звичайними людьми, яких можна було побачити в центрі Бухари. Принаймні не було ніякого релігійного підтексту.

– Ми хранителі спадщини.

Так назвав себе сивий чоловік, найстарший на вигляд з восьми чоловіків.

– Те, що ви відповіли японською, означає, що ви знаєте, хто ми, вірно?

Тацуя відповів натяком, що йому не «варто представлятися».

– Ми знаємо, хто ви. Наші гості з Японії.

Можливо, існували якісь релігійні заборони, не звертатися до людей на ім’я. Чи це просто традиція.

У будь-якому випадку, особливих незручностей це не викликало. Тацуя вирішив продовжити розмову, як було. Він використовував лише помірно ввічливу мову, оскільки вважав, що навіть якщо не було завдано великої шкоди, навіть якщо це сталося через те, що без дозволу зайшов на чужу територію, найменше що міг зробити - це бути ввічливим з людиною, яка раптово напала на нього.

– Якщо ви не проти, я запитаю. Чи має «спадщина», яку ви захищаєте, якесь відношення до Шамбали?

– Чи вірять наші гості в легенди про Шамбалу?

– Це одна з причин чому я тут, щоб з’ясувати це.

Старий переглянувся зі своїми товаришами. Не було жодних ознак того, що вони обмінювалися словами, але, здається, вони змогли спілкуватися.

Як ви й сказали, спадщина, яку ми захопимо, є скарбом Шамбали.

Відповідь старого була прямішою, ніж очікував Тацуя.

– Тепер я хотів би запитати вас. Наші гості шукають спадщину Шамбали?

– Саме так.

– Яка ваша мета?

Тон і погляд старого були особливо гострими. Проте і він, і його товариші дивилися на Тацую божевільною серйозністю в поглядах.

– Ти щойно сказав. Ви тут, щоб знайти руїни або реліквії Шамбали.

Серед чоловіків з групи старого, які були ще в розквіті сил і середнього віку, виникло відчуття роздратованості.

Старий підняв одну руку, зупиняючи їх.

– ...Змінімо питання? Яку мету ви переслідуєте, здобуваючи спадщину Шамбали?

Старий все ще зберігав самовладання.

– Я ще не вирішив, чи здобувати її.

Ставлення Тацуї залишалося незмінним від самого початку. В очах прихильних, він спокійний і зібраний. Залежно від погляду, це могло виглядати як зрозумілість.

– Що?

Тому, якщо ми знайдемо реліквію, ми ще не вирішили, чи забирати її, чи ні. Якщо це щось, що не шкодить суспільству, то заберемо.

– А якщо це щось шкідливе?

– Ми це приховаємо.

– ...Ви не кажете, що знищите чи опечатаєте.

– Це не те рішення, яке ми можемо прийняти самостійно.

Серед «охоронців спадщини» поширилася плутанина.

– Шкідливе чи не шкідливе, це тільки моє рішення. Я не можу самостійно знищити спадщину цивілізації. Я не можу нести за це відповідальність.

Тацуя не мав наміру бути самозакоханим, тому не шкодував зусиль для пояснень.

– А стосовно запечатування, то я просто не маю для нього навичок.

– Гість... Ви маєте намір самостійно нести відповідальність за свої рішення.

Старий дивився на Тацую поглядом, яким щось оцінюють.

Можливо, це була людяність Тацуї, а можливо, кваліфікація.

– Ви горите про випадок, коли «спадщина», яку ви вважали нешкідливою, завдасть шкоди суспільству?

Старий ні похитав, ні кивнув головою, але не його обличчі був вираз ствердження, який спонукав продовжити.

– Тоді це відповідальність людини, яка фактично вчинила дію, що завдала шкоди суспільству.

– ...Значить ви не можете нести відповідальність за дії інших?

– Якщо ми говоримо про таку можливість, ми також повинні розглядати випадок, коли спадщина, яку ми вважаємо шкідливою насправді приносить велику користь суспільству. Немає меж для подібного страху перед можливостями. Ти нічого не зможеш зробити.

– ....

– Я поки що не збирався ставати мудрим відлюдником.

– ...Можете дати нам трохи часу?

Після цих сів старий зі своїми колегами «охоронцями спадщини» утворили коло і почали обговорювати це питання.

Тацуя, Міюкі та Ліна мовчки чекали на їх рішення.

Вони чули голоси, які бурхливо сперечалися. Фрагменти розмови, що просочувалася, були не сучасною узбецькою, яку знав Тацуя. Але це не означає, що це гінді, перська чи англійська. Це була мова, яку він зовсім не розумів.

Дискусія не зайняла багато часу. Старий знову повернувся до Тацуї та заговорив.

– ...Гостю наш. Не знаю, чи це вам допоможе, але я чув, що спадщина, яку ми охороняємо, знаходиться тут.

Фраза була дивною.

– Ви не бачили його на власні очі?

– Я не можу бути впевнений.

– Це ж тут, вірно?

– Так, тут.

Старий показав собі під ноги.

– Під землею?

Тацуя не здивувався.

– Хіба його не розкопали при будівництві фундаменту під час будівництва?

– Ми теж на це сподівалися, тому й запросили університет на цю ділянку.

З жалем відповів старий.

– Вони були глибоко?

Запитав Тацуя, цього разу здивовано. У мавзолеї Самані йому довелося копати понад тридцять метрів, щоб дістатися до ключа, але якби це був пальовий фундамент, могли копати настільки глибоко. Якщо це був метод готових паль (коли палі забивають в землю на місці) був ризик, що руїни зруйновано, але при використанні методу монолітних паль (коли палі викопуються в ямі й виливаються там) про це не варто було турбуватися.

– Вони не копали дуже глибоко, коли будували його.

– Землетруси в цій країні не рідкість.

У відповідь на запитання Тацуї, не прозвучало слів. Єдиною відповіддю була атмосфера розчарування.

– ...Не маючи змоги прямо підтвердити існування спадщини, ми побудували цей склад, як прикриття для запобігання крадіжці. Вирішили задовольнитися цим.

– Так ви знаєте її розташування. Окрім будівництва університету, чи не думали ви про те, щоб розкопати його самостійно? Якщо це фінансова проблема, то тут може бути багато рішень.

– ...Ми, звичайно, дісталися б до «скарбниці». Але ключ був загублений, тож ми все одно не змогли б туди потрапити. Тож ми це розуміли. ...Той «ключ», що у вас.

– Маєте на увазі цей?

Тацуя простягнув долоню і показав старому три «ключі», які все ще були затиснуті в його лівій руці.

– А... Так, це саме він. Де ви взяли загублений «Місячний ключ»?

– Який місячний ключ?

Погляд старого наштовхнув його на певну думку, але, Тацуя все ж таки перепитав.

– Вибачте. Це білий камінь серед ваших «ключів»

– У кожного з них є назва..

– Жовтий камінь називається «ключем сонця», а синій - «ключ неба»

– Місяць, сонце і небо. То ці три реліквії і є ключами.

Тацуя говорив офіційним тоном, але в душі посміхався з такого збігу обставин: «Я ніколи не думав, що це справді ключ».

– Згідно з переказами наших предків, двері до «скарбниці» не можна відчинити, без трьох «ключів» - сонця, місяця, і неба. Але «ключ місяця» давно загублений.

– Давно?

Наскільки нам відомо, його немає вже більше тисячі років. ...Можливо, він був захований з самого початку, коли «скарбницю» зачинили. Щоб «скарбниця» не потрапила ні в чиї руки

– Тоді «ключ» втратив би свій сенс.

Погляд старого прикутий до Тацуї раптом відвернувся. Не було схоже на те, що слова Тацуї резонували його по вухах і він відвів погляд. Очі старого, здавалося, дивилися кудись далеко.

– ...Випробуйте ілюзорною силою, того, хто отримає «ключ» «сонця», «місяця» і «неба».

– Ілюзорною силою? Ви маєте на увазі здатність створити ілюзію, яку контролюють індуїстські боги? Під випробуванням ви маєте на увазі Ісмаїл Самані та Чор-Бакрі, а також ілюзію, яку ви щойно створили?

– Покажи шлях до спадщини тим, хто подолав випробування.

Старий не відповів на запитання Тацуї. Але, як виявилося, його репліка була відповіддю.

– Наші гості з Японії. Завдяки вам ми нарешті звільнилися від цієї нескінченної повинності.

Очевидно, цей старий та інші восьмеро відчували, що роль «охоронця спадщини» була тягарем.

Зважаючи на це, Тацуя не виявив особливого співчуття. Він просто байдуже сказав їм, – Зрозуміло,– і звернув свою увагу на підлогу, на яку щойно вказав старий.

– Тацуя. Іншими словами, та ілюзія була перевіркою на доступ до «спадщини»?

– Здається так.

Поки він відповідав на запитання Ліни, його очі дивилися в підлогу, далеко в низ.

– Ми пройшли тест, чи не так?

– Вірно.

Якби співрозмовницею була Міюкі, Тацуя звернув би увагу в той бік. Але це було б лише на короткий час. Тацуя одразу повернув свій погляд до підлоги, а потів звернув увагу на «ключ», у своїй руці.

– О-о-о!

«Охоронці спадщини» висловили суміш емоцій, що містила здивування, очікування і захоплення.

«Ключ» світився тьмяно, але це було видно неозброєним оком.

Один з охоронців підбіг до стіни й вимкнув світло.

Світіння ключа стало яснішим.

Тацуя дістав правою рукою «компас» з поясної сумки й поклав його на «ключ» у правій руці.

Світло, яке випромінювалося рівномірно у всіх напрямках, стало зміщеним.

В напрямку - ліворуч від Тацуї. Коли Тацуя повільно рухався в цьому напрямку, світло поступово зміщувалося в бік, прямо перед ним.

Потім, у певний момент, воно повністю спрямувалося в низ.

Тацуя зупинився і поклав «ключ» і «компас» назад до поясної сумки.

– І це все?!

Ліна, яка не могла дочекатися слова Тацуї, запитала, ніби збиралася схопити його.

– Ліно, заспокойся. ...Шановний Тацуя, хочете, щоб я копала тут?

Міюкі, яка докорила Ліні, фактично втратила самовладання. Для Міюкі це не було чимось неможливим, але з погляду здібностей, копати шахту все ж таки повинен був Тацуя.

Тацуя, природно, мав намір це зробити.

– Зануримося відразу. Я гукну, якщо знайду.

– Зрозуміла.

– Буду чекати!

Крик Ліни перетнувся з відповіддю Міюкі.

Тіло Тацуї занурилося в землю, перш ніж це встигли помітити.

На обличчі охоронців застигло здивування. Були сумніви, чи вони навіть дихали. Вони не могли відірвати очей від магії Тацуї, яка руйнувала підлогу і розчиняла землю.

– ...Ніколи не думав, що доживу до того дня, коли побачу справжню, а не примарну силу Шиви...

Емоційно вигукнув старий, що представляв «Охоронців спадщини».

Однак, оскільки ця репліка була виткана їхньою мовою, ні Міюкі, ні Ліна не зрозуміли її значення. Вони розчули лише слова «Шива» і «мая».

– ...Цікаво, чи ці люди індуїсти?

Пошепки Ліна поставила Міюкі питання, яке спало на думку.

– Шановний Тацуя, казав, що «мая» - це сила індуських богів, тож тут має бути якийсь зв’язок. Незалежно від того, індуїсти чи ні.

Гучність їхньої розмови була низькою, але не настільки, щоб охоронці, які перебували неподалік не могли їх почути.

З них принаймні старий чоловік, який їх представляв, розумів японську. Але ні старий, ні його супутники ніяк не відреагували на розмову Ліни та Міюкі. Їхня свідомість була прикута до магії Тацуї, і хоча голоси Міюкі та Ліни звучали в їхніх вухах, зміст не доходив до їх свідомості.

Гарячий погляд їхніх очей свідчив, про те, що справа не лише в можливості доторкнутися до «скарбниці», руїн, до яких вони не могли дотягнутися самі. Але коли вони пильно вдивлялися в яму, яку вирив Тацуя, в їхніх поглядах відчувалася атмосфера релігійності ти навіть фанатизму, ніби боялися ставити питання.

Минуло не багато часу, як Тацуя вийшов з ями.

– Тацуя, це було там?!

Ліна підійшла до Тацуї, який піднявся на підлогу, за допомогою, магії польоту.

– Ліна, заспокойся.

Відтягнувши від Тацуї Ліну, яка насправді вже накинулася на нього з усією силою, Мікі стала на її місце перед ним.

– Не треба так ревнувати...

– Я не ревную!

Коли на жарт відповіли з прямим обличчям, Ліна відвернула голову і прошепотіла – «Ой, страшно...

Міюкі злегка кашлянула. Вона, мабуть, згадала про існування третьої сторони, «охоронців спадщини», що стежила за ними. І спробувала щось змінити.

– Шановний Тацуя, розкопки були успішними?

Я знайшов кам’яну камеру, яка здається, є руїною. Вона приблизно три метри завширшки й три метри заввишки.

– Вона напрочуд маленька...

З розчаруванням і здивуванням пробурмотіла Ліна.

– Важливо те, що всередині.

Тацуя почув цей шепіт і дав відповідь, яку можна було розглядати і як втіху, і як застереження.

Почувши, як Ліна підбадьорливо сказала собі: «Ну, так», Тацуя повернувся до старого охоронця.

– Я зараз піду туди, хочете зі мною? Думаю, ви, чоловіки, на це заслуговуєте.

Очі старого розширилися, і після невеликої паузи він похитав головою. Це був жест, що відповідав культурі Тацуї та інших.

– Ми не маємо права торкатися нашої спадщини, оскільки втратили «ключ» попри те, що були їх хранителями. Ми залишимо спадщину вам, носію пророчого «ключа» і носію ілюзорної сили Шиви.

«Що це за ілюзорна сила Шиви?» Така думка виникла у Тацуї. Ця думка була більше схожа на насмішку, ніж запитання.

Поруч з ним, Міюкі й Ліна виглядали допитливо. Зокрема, Ліна, здавалося, хотіла запитати його.

– Зрозуміло. Тоді я повірю вам на слово.

Але вона не запитала. Він також не дав Ліні часу поставити питання. Відчуваючи, що занадто сильне занурення не піде їм на користь.

– Ви двоє підете?

Тацуя розвернувся на краю шахти й запитав Міюкі та Ліну.

– Так.

– Так, піду.

Вони обидві відповіли одночасно.

– Залишу освітлення на вас. Слідуй за мною, використовуйте магію польоту, а не уповільнення.

Сказав Тацуя й активував пристрій для польоту, який він також використав, коли підійматися з шахти.

Потім стрибнув у вертикальну шахту.

Міюкі та Ліна також активували свою магію польоту і пішли за Тацуєю, дотримуючись черги.

Після Тацуї та Міюкі, Ліна досягла дна шахти останньою. Та не надто вузька. Тацуя залишив шахту достатньо широкою, щоб вони втрьох могли стояти пліч-о-пліч.

Глибина сягала понад п’ятдесят метрів. Якби не магічне світло, створене Міюкі, їх трьох огорнула б справжня темрява.

– ...Це руїни?

Попереду, перед очима Ліни, була пласка кам’яна стіна. Гладка, рівна, неспотворена площина, ніби відполірована. Не можна було сказати, що це точно не природний об’єкт, але ймовірність того, що він створений людиною, набагато вища.

На відполірованій площині було лише три круглі заглиблення однакового розміру, на висоті приблизно метра. Кожне заглиблення мало ідеально рівний зріз, ніби було вирізане сучасним інструментом, і всі вони розташовувалися у вершинах рівностороннього трикутника. Навіть якщо припустити, що поверхня цієї кам’яної стіни була природним чином відшліфована або утворилася в результаті масштабного розколу, ці заглибини, безсумнівно, були результатом штучної обробки.

– Не можна сказати напевно, що це місце Шамбала. Але саме тут реагує «ключ».

Маєте на увазі, що навіть якщо це не спадщина Шамбали, тут все одно щось є?..

– Саме так.

На заохочувальне питання Міюкі, Тацуя кивнув, ніби кажучи: «Не хвилюйся».

– Тоді зазирнімо в середину. Там порожньо? Раніше ти говорив щось про кам’яну камеру.

Ліна закликала Тацую, навіть не намагаючись приховати свого емоційного збудження.

– Я не зміг «побачити», що в середині.

Проте від несподівано відповіді, вони обидві округлили очі.

– Навіть з елементарним зором шановний Тацуя не зміг побачити крізь неї?!

Особливо Міюкі була настільки вражена, що її обличчя стало блідим і безкровним.

– Зашифрована інформація високої щільності розподілена всередині стін. Через це не можливо прочитати просторову інформацію належним чином.

– Виглядає як справжнє!

Ліна почервоніла від хвилювання. Інформація не може природним чином накопичуватися до такої високою щільності, щоб перешкоджати доступу до інформаційного виміру. Ліні здавалося безсумнівним, що за цією кам’яною стіною ховалася реліквія або щось більше.

– Настільки товста стіна? Чи можна її пробити за допомогою «Молекулярного поділу»?

– Розслабся Ліно. Навіть якщо не зламати його, ймовірно вдасться потрапити всередину.

Сказав Тацуя і дістав зі своєї сумки «ключ».

Ліна дивилася на Тацую допитливими очима. – Ні, не лише вона. Міюкі також дивилася на Тацую таким же пристрасним поглядом.

Три круглі заглиблення в стіні розташовані у вигляді рівностороннього трикутника, спрямованого в гору.

У верхнє заглиблення Тацуя вставив білий кам’яний диск «Місячний ключ».

– Ідеально підходить..

Гарячкувато пробурмотіла Ліна.

Далі Тацуя вставив синій камінь «ключ неба» у праву заглибину, а жовтий камінь «ключ неба» у ліву заглибину.

Всі три акуратно вставилися. Розмір заглиблень і «ключів» абсолютно однакові, і ключі не випали зі стіни, коли він прибрав руки.

Одразу після того, як Тацуя забрав руку з останнього «ключа», у кам’яній стіні з’явилася тонка вібрація.

Тремтіння тривало менше секунди.

Коли вібрація вщухла, частина стіни почала рухатися.

Вона була близько двох метрів заввишки й один метр завширшки. Частина кам’яної стіни навколо «ключів», почала занурюватися, розміром якраз для того, щоб пройшла людина.

Одночасно зі стіни випали всі три «ключі». Тацуя швидко спіймав і підняв їх у повітря.

Кам’яна стіна перестала відступати, опустивши приблизно на тридцяти сантиметрів. Цього разу вона зсунулася вліво. Кам’яна стіна перестала змінюватися, і перед трьома відкрився вхід приблизно у два метри заввишки та вісімнадцять сантиметрів завширшки.

– Переконаюся, що це безпечно. Чекайте тут.

Голос Тацуї зняв напругу Міюкі та Ліни.

– Будь ласка, зачекайте хвилинку. – Це небезпечно!

Міюкі поспішно зупинила Тацую.

– Потримай, про всяк випадок.

Сказав Тацуя і передав «ключі» Міюкі.

Якщо щось трапиться, ти зможеш використати їх, щоб відчинити двері.

Побачивши вираз обличчя Тацуї, на якому не було жодної тривоги, Міюкі зрозуміла, що вона не могла відмовити його, як завжди.

– Зрозуміла. Будьте обережним.

Тацуя без жодних вагань ступив до кам’яної кімнати. Всередині було темно, навіть коли він увійшов. Ймовірно, він використовував зір відмінний від неозброєного ока. З кімнати було чути лише дрібні кроки.

Приблизно через три хвилини він вийшов з кам’яної кімнати.

– За дверима також замкова щілина Схоже, вона має систему, яка дозволяла відкрити її зсередини.

– Це означає, що нас не замкне.

– Навіть якби замкнуло, це не стало б проблемою. Стіни руїн можна «розкласти» зсередини. Згодом їх можна буде зібрати.

– Тоді не має про що турбуватися.

Міюкі не сумнівалася в словах Тацуї й на її обличчі з’явилося полегшення.

– Тоді ходімо в середину.

З нетерпінням на обличчі, закликала Ліна.

Вони втрьох увійшли до кам’яної кімнати в порядку, Тацуя, Ліна та Міюкі.

– Я забув сказати..

Щойно вони увійшли, повернувшись до них заговорив Тацуя.

Немов за командою, позаду Міюкі та інших почувся скрегіт.

Міюкі та Ліна одночасно поспіхом обернулися.

Злісний скрегіт був звуком зачинення дверей кам’яної кімнати.

– Агов. – За-зачекай!

Ліна намагалася вибігти, видаючи своє нетерпіння. Чи намагалася вона втекти до того, як двері зачиняться? Чи намагалася зупинити двері з кам’яних плит власними руками.

Двері зачинилися досить швидко. З такою швидкістю, якщо вони настільки важкі, як виглядали, було б смертельно небезпечно, якби вона застрягла між ними. Не можна було покладатися на запобіжник, який не відомо, спрацює він чи ні.

– Ліно, заспокойся.

Для Тацуї було природною реакцією схопити Ліну за руку й зупинити її.

– А-а!

Закричала Ліна.

Кам’яні двері повністю зачинилися.

Світло створене магією Міюкі, опинилося за межами кам’яної камери. Зір дівчат занурився в повну темряву.

– Що ж робити! Ми в пастці!

– Заспокойся.

– Ш-що ж, коли до цього дійшло, використай «молекулярний поділ»... Ау!

Останній крик Ліни був викликаний ударом по лобі.

Це був удар Тацуї.

– Боляче...

– Я ж казав тобі заспокоїтись. Міюкі, світло.

– Т-так

Двері зачинилися, що стало шоком для Міюкі, але у цьому випадку вона не встигла висловила своє занепокоєння через метушню Ліни.

Світло, поновлене за вказівкою Тацуї, освітило кам’яну камеру.

Коли він подивився на Ліну, на її обличчі була тривога.

– ...Двері зроблені таким чином, що зачиняються, коли людина з «ключем» входить у кам’яну камеру. Не варто лякатися, оскільки це, схоже, особливість руїн.

– Сказав би відразу!

Ліна зі сльозами накинулася на незворушного Тацую.

Цього разу Міюкі не виправила грубу (?) поведінку Ліни.

– Вибачте. Ти злякалася?

– Зовсім не злякалася.

– Я думав, що ти переконана, що проблем не буде, навіть якщо нас закриють.

– Я ж сказала, що не злякалася!

– ...Зрозумів. Припустимо, що так воно і є.

– Що ти маєш на увазі, під так воно і є?!

– Ліно, тобі час заспокоїтися. Шановний Тацуя, будь ласка, не розпалюйте.

І Тацуя, і Ліна, здається, хотіли щось сказати, але обидва тримали язик з зубами. Вони розуміли, що зараз не час витрачати час на такі речі.

– До речі, шановний Тацуя. Це вівтар ззаду?

Причина, чому Міюкі запитала те, що було очевидним, коли його побачила, полягала в її бажані змінити атмосферу.

Так, його легко впізнати, якщо побачити.

В глибині кам’яної камери явно був вівтар.

Чаша і жертовна палиця були розміщені на платформі висотою близько один і два метри, інтегровані зі стійкою.

Чаша була приблизно тридцять сантиметрів в діаметрі. Вона прозора і, ймовірно, зроблена з кришталю.

Палиця мала довжину близько п’ятдесяти сантиметрів. За довжиною її можна було назвати «палицею», а не «посохом», але за формою ювелірної намистини вправленої в голівок, її слід було б назвати «посохом». Матеріал невідомий. За кольором нагадував латунь, але текстура на дотик нагадувала дерево. Ідеальна сферична дорогоцінність, без спотворень, ймовірно була з кварцового скла. Ймовірно це був плавлений кришталь, утворений шляхом застигання розплавленого природного кварцу. Однак через невідому мікроструктуру матеріалу, неможливо було повністю оцінити його, навіть за допомогою елементального зору Тацуї.

Довжина палиці п’ятдесят сантиметрів, ще один результат елементального зору. Верхню частину палиці видно неозброєним оком. Нижня половина захована у вівтарі.

– У-у-у... Як її витягти? Якщо натиснути занадто сильно, вона зламається...

Змінивши Ліну, обличчя якої почервоніло, а дихання стало уривчастим, руку на тростину поклала Міюкі.

– ...Вона застрягла...

На відміну від Ліни, Міюкі негайно прибрала руку з палиці.

– Здаюся. Шановний Тацуя, як її витягти?

Причина такої легкої поведінки Міюкі полягала в переконанні, що Тацуя міг витягти палицю. По правді кажучи, причина, чому Ліна, сказавши, – Я хочу спробувати, – відштовхнула Тацую, який стояв перед палицею.

– З цього ми повинні вийти таким шляхом.

Сказавши це, Тацуя взявся правою рукою за палицю, а ліву простягнув до кришталевої чаші на вівтарі.

Наче наповнюючи чашу саке, Тацуя влив з лівої руки мисленні частки.

Чаша, яка була прозорою, наповнилася мерехтливим райдужним світлом. З невеликою затримкою, світло перейшло на коштовну намистину палиці.

Коли світло заповненої намистини згасло, зник опір який прикріплював палицю до п’єдесталу.

– ...Це був напрочуд простий механізм.

– Ну.

Тацуя легковажно відмахнувся від поразки Ліни.

– Навіть я знаю, що зображення купка використовується як символ вмістища магічної сили. Але не думала, що саме кубок, а не його зображення, є пристроєм для вливання мисленнєвих часток.

Бурмотіла Ліна виправдальні слова, бо усвідомлювала що програла. Тацуя не мав такого поганого смаку, щоб продовжувати в тому ж дусі.

Чаша на вівтарі більше нагадувала звичайну панську чашку, ніж кубок, але це вже відступ.

– Чи є посох спадщиною Шамбали?

– Ні, це, мабуть, справжній посох.

Сказав Тацуя і подивився на бічну стіну.

Міюкі й Ліна стали пліч-о-пліч і наблизили обличчя до стіни.

– Здається, тут є місце, де кам’яні панелі з різних матеріалів підігнані одна до одної...

– На панелі є ледь помітні заглибини... Виглядає, так, що вони можуть ідеально збігатися з дорогоцінністю каменя.

– Дуже проникливо, Ліно.

У коментарі Тацуї не було ні сарказму, ні насмішок, а лише чиста похвала.

– Ч-чого це раптом?

Ліну це більше здивувало, ніж ощасливило.

– Я знав, що кривина збігається, «побачивши» це елементальним зором, але помітити це неозброєним оком... Я був здивований.

– Ви-випадковість, випадковість. Я не дуже дивовижна.

Ліна явно розгубилася, можливо, тому, що не звикла, щоб її хвалив Тацуя.

– Ці панелі... Кам’яні плити є джерелом інформації високої щільності, яка заважає бачити зовні.

Ліна, яка збентежено відвернулася, і Міюкі, яка заздрісно спостерігала за нею, знову втупилися в панелі, кам’яні плити, вмонтовані в стіну.

– По шість кам’яних панелей з кожного боку сіни. Матеріал, схоже, той самий, що й «скрижаль гуру».

– Справді... Їх більше ніж одна.

Почувши слова Тацуї, Ліна почала бігати очима з боку в бік.

– Вони такі... Що й та табличка....

Міюкі торкнулася кам’яної плити, щоб перевірити її текстуру.

– І той факт, що ввігнутість кам’яної плити збігається з кривиною сферичної поверхні дорогоцінності, свідчить, що її треба використовувати саме так.

Сказав Тацуя і приклав коштовний камінь посоха до заглибини в кам’яній плиті.

Саме по собі нічого не сталося.

Але одразу після того, як він влив мисленнєві частки через свою праву руку, яка тримала посох.

На Міюкі та Ліну навалився гул, ніби сотні людей заговорили одночасно.

Шум був настільки несподіваним, що і Міюкі, і Ліна затулили вуха, закрили очі й відвернулися. Але рефлекторні дії не заблокували голоси. Закривши фізичні зір і слух, вони зрозуміли, що «голоси не були фізичним звуком.

Одночасно з цим усвідомленням, дівчата активували власну магію ментального захисту.

Міюкі застосувала «Кокіт», щоб розгорнути бар’єр, який заморозив ментальні хвилі, що контактували з її свідомістю. Ліна використала «Костюмований парад», щоб встановити позицію свого розуму «десь не тут».

Уникнувши впливу мисленнєвих хвиль, що набігали, вони вдвох, щоб переконатися в його безпеці, поглянули на Тацую, який контактував з кам’яною плитою, яка, як видавалося, була джерелом цього явища

– Шановний Тацуя?!

– Тацуя, що сталося?!

Вони з жахом виявили, що їх побоювання були влучні, і підняли голос схожий на крик.

Тацуя виглядав дивно. Його тіло та обличчя застигли, як у кам’яної статуї. Очі були розфокусовані. Здавалося, ніби його очі дивилися в нескінченність.

– Шановний Тацуя, ви в порядку!

– Міюкі!

Ліна зупинила Міюкі, яка намагалася кинулася до Тацуї, обійнявши її ззаду.

– Не чіпай його! Тацуя, мабуть, у трансі.

– У трансі?

– Так. У мене був колега в Зірках, Алек, який успадкував здібності шамана, і це дуже схоже на техніку одержимості, яку він іноді показував мені. Алек казав, що шамана в стані трансу, коли він виганяє духів, ніколи не можна рухати. Я впевнена, що Тацуя зараз у такому самому стані. Тому краще його не чіпати.

– Але.

– З Тацуєю все буде гаразд, щоб не сталося. Міюкі знає краще за мене.

– ...Та, вірно. Вибач, що я так засмутилася. І дякую, що зупинила мене.

Переконавшись, що Міюкі повернула собі самовладання, Ліна відпустила її.

– До того ж якби руїни були небезпечними, Тацуя нізащо не привів би Міюкі сюди.

– Я знаю. Також знаю, що шановний Тацуя не з тих людей, які добровільно наражають себе на небезпеку, з якою не можна впоратися. Нічого страшного... Так, нічого страшного.

Коли вона це говорила, руки Міюкі були міцно зчеплені перед грудьми.

Ніби в молитві.

Тацуя повернувся приблизно через чотири хвилини, або технічно кажучи, через чотири хвилини й шістнадцять секунд. Він моргнув кілька разів і швидко повернув собі нормальний вираз.

– Вибач. Змусив тебе хвилюватися.

– Та ні... Нічого такого.

Після того, як Тацуя перепросив, Міюкі негайно спробувала його обдурити.

Ліно, дякую, що втихомирила Міюкі.

– Тацуя, ти...

– Шановний Тацуя, ви, можливо, були при свідомості?

– Я чув вас обох. Я був надто зайнятий обробкою інформації, яка захлинула мене, і не мав часу, щоб висловитися.

– Таким чином.

Міюкі, яка вважала, що Тацуя нічого не бачив і не чув навіть з розплющеними очима, закрила обличчя руками, почувши його зізнання.

– ...Я показала вам дещо сороміцьке.

З-під долонь вийшов голос Міюкі, кий нагадував комара.

Вона залишалася такою близько тридцяти секунд.

– Дякую, що турбувалася за мене.

Щойно сором’язливість Міюкі зникла, Тацуя підійшов до неї. Міюкі нерішуче опустила руки, які ховали її обличчя і нарешті можна було продовжити розмову.

– ...Тацуя, що сталося?

Поки Міюкі перебувала у стані сорому, Ліна, яка чекала з порожнім виразом обличчя, почала розмову.

– Спадщина Шамбали - це знання.

– Знання!

– Та плита все ж таки була «скрижаллю гуру»?

Ліна вигукнула з хвилюванням і голосом, схожим на радісний, а Міюкі запитала голосом, в якому були змішані очікування і занепокоєння.

Причина занепокоєння в питанні Міюкі полягала в тому, що малася підозра, що «Скрижаль гуру», яка мала функцію встановлення магії, була чимось, що самостійно переписувала область магічних операцій.

– Не думаю що це так. Вона, безумовно, містила знання про невідому магію, але не була чимось, що автоматично встановлює її. Великий словник... Ні, можливо, стільки ж інформації, скільки невелика бібліотека, було вкладено в одну кам’яну табличку. Напевно, так само і з іншими одинадцятьма.

– Маєш на увазі, що там записана та сама інформація?

На запитання Ліни, Тацуя заперечливо покрутив головою..

Це лише припущення, але на кожній плиті міститься однакова кількість різноманітної ситуації.

– Іншими словами, тут зберігається знання дванадцяти бібліотек?

– Мабуть, це можна порівняти з колекцією магічного університету.

У відповідь на запитання Міюкі, Тацуя твердо кивнув, на знак згоди.

– Це велика бібліотека...

Після почутої відповіді Тацуї, з вуст Міюкі вирвалося глибоке захоплення. Зацифрована колекція Університету Магії не мала собі рівних у порівнянні з бібліотеками тих часів, коли паперові книги були нормою.

– Невже Тацуя запам’ятав знання тієї бібліотеки за ті кілька хвилин, що минули?

– Думаю, що так. Однак речей так багато, що їх важко вільно згадати за бажанням.

– ...Звісно, якби я намагався втиснути в себе стільки знань одразу, знадобилася б пошукова система.

Погляд, яким Ліна дивилася на Тацую, був сповнений співчуття.

– Я не поспішатиму і розберуся з цим. Також була інформація, яку не можна ігнорувати.

– Було записане щось погане?..

Міюкі підійшла ближче до Тацуї й занепокоєно подивилася на нього.

– Цього слід було б очікувати, але виявляється, що спадщина Шамбали містить надзвичайно небезпечну магію.

– ...Все ж, масштабна магія, порівнянна з магією стратегічного класу?

– Так.

– Тут є такі дані?

Нетерплячим голосом запитала Ліна.

– Ще не відомо. Я тільки дізнався про існування цих речей. Тому ми повинні перевірити всі таблички.

– Погоджуюсь.

Невимушено кивнула Міюкі. Зі свого боку, вона не хотіла бачити Тацую в тому ж стані, що і раніше, але не могла не погодитися з думкою, що магію стратегічного класу не можна залишати поза увагою.

– Насправді, я прочитав лише десяту частину цієї. За моїми підрахунками, на перегляд усіх дванадцяти піде майже дев’ять годин. Повернімося нагору і підготуємось перед тим, як повернутися.

– Так, звісно... Якщо інформації так багато, то краще розбити її на кілька днів і прочитати окремо.

– Ні.

Тацуя коротко заперечив слова Міюкі, про те, що він мав намір взяти участь у читанні скрижалей, але таким тоном, який не залишав місце для непорозумінь.

– Не можна витрачати час.

Але він швидко обережно додав, щоб уникнути непорозумінь.

– Навіть якби пошуки були невдалими, ми мали б повернутися додому завтра. Нам пощастило знайти руїни сьогоднішньої ночі. Ми зберемо всю спадщину до завтрашнього ранку.

– Ось воно як.

Міюкі знала, що Фудзібаяші закликала його повернутися додому. Вона швидко зрозуміла, що в цій ситуації доведеться постаратися.

– Тоді, тим більше нам трьом варто було розділити...

– Це було б не ефективно. Я візьму воду і, за можливості, балон з киснем, і читатиму сам.

– Ти впевнений, що порядку? Голова не трісне?

Запитала Ліна не дражливо, а стурбовано.

Міюкі та Ліна дивилися на Тацую, передаючи одне й те саме повідомлення: «не будь нерозважливим».

– Знаєте, людський дух не такий вже й крихкий.

Тацуя міг прочитати їх почуття, але не хотів змінювати свої плани.

◇ ◇ ◇

П’ята ранку наступного дня, за місцевим часом. Після того, як вони розлучилися з Тацуєю і покинули Федеральний університет магії, Міюкі та Ліна тепер легко увійшли через головні ворота. «Охоронець спадщини, який також був клерком в університеті, відчинив ворота і впустив їх.

Міюкі не в змозі приховати свого нетерпіння, а Ліна, з виразом турботи про Міюкі, поспішали до складу, побудованого над руїнами. Коли вони підійшли до фасаду будівлі, двері відчинилися зсередини, і з’явився Тацуя.

– Шановний Тацуя, ви в порядку?!

Міюкі підбігла й подивилася на обличчя Тацуї. Судячи з його зовнішності, Тацуя, здавалося, трохи втомився.

– Вам погано? Ознак психічного виснаження не було....

– Не турбуйся так. Ні з тілом, ні з розумом не має ніяких відхилень.

Усмішка на обличчі Тацуї здавалася розслабленою. Не було ознак того, що він себе силував.

Відчувши це зблизька, Міюкі з полегшенням видихнула.

– Тацуя, що це?

Запитала Ліна, побачивши, що Міюкі заспокоїлася. Вона дуже хотіла дізнатися, що було у згортку тонкої тканини, який Тацуя тримав у правій руці.

– Це?

Сказавши це, Тацуя підняв згорток перед собою і відтягнув частину тканини, щоб показати, що в середині.

– Це... Та палиця з руїн?

– Так. Вони сказали, що не будуть проти, якщо я заберу її з собою.

– Вона належить тобі, законному спадкоємцю, визнаному «скарбницею.»

Сказав, у відповідь на слова Тацуї, старий, що представляв «охоронців спадщини».

– Законний спадкоємець?..

– Здається до цього вони дійшли між собою.

З кривою посмішкою, відповів Тацуя, на допитливий голос Ліни.

– Якщо захисник надав вам таке право, хіба це не чудово? Ви можете забрати її до Японії, без жодних вагань.

– Хоча гадаю це підпадає під категорію крадіжки, за законом IPU...

Тацуя криво посміхнувся, але зовсім не «моторошно» на слова Міюкі

– Але ж ти візьмеш її з собою?

Запитала Ліна з посмішкою, яку влучно назвати «вищир».

– Я прийму це з вдячністю.

Тацуя визнав правоту Ліни з позицією, яка більше пасувала до «нахабної», ніж «зухвалої».

– Без неї було б не зручно.

Тоді додав тоном, який не можна сприймати, як жарт.

– ...Ця палиця має особливу силу, яка дозволяє їй функціонувати поза руїнами?

Від запитання Міюкі, вираз Тацуї навіть став серйозним.

– Можна сказати, що ця палиця «спадщина Шамбали» яку прагнуть отримати сучасні маги.

Прямо сказав Тацуя, і Міюкі та Ліна поглянули на палицю, загорнуту в тканину, з дивними виразами на обличчях.

◇ ◇ ◇

Пізніше, того ж вечора. Тацуя, який не спав з учорашнього дня, прибув до міжнародного аеропорту Бухари.

У приватній кімнаті, яка спочатку була зарезервована для персоналу аеропорту, навпроти Тацуї, засолом для переговорів, сиділа Чандрасехар, яка терміново приїхала з Гайдарабаду Саме вона забезпечила цю кімнату для таємної розмови.

– На жаль, ми не знайшли нічого, що можна було б назвати руїнами Шамбали.

Сказав Тацуя і поклав на стіл дві кам’яні плити.

– Ось результат розкопок. Залишаю їх вам, докторко.

– Де ви це взяли?

– У мавзолеї Ісмаїла Самані та некрополі Чор-Бакр. Артефакти, розкопані на горі Шаста, дозволили нам знайти вівтарі заховані під землею.

– Гора Шаста в Штатах... Отже, я не можу прийняти ці реліквії.

– Я хотів би знову спробувати свої сили в пошуках. Сподіваюся, ви зможете супроводжувати мене в моїх дослідженнях.

– Так, якщо у вас буде можливість, будь ласка, напишіть мені... До речі, ви впевнені, що хочете, щоб я залишила собі ці таблички?

– Все, що я можу сказати, це те, що на ній були написані надзвичайно древні форми ритуалів з ведичної лінії. Можливо ви зможете повідати нам про це більше.

– ...Я збережу їх, як цінний дослідницький матеріал.

Коли Чандрасехар підтягнула плитки ближче, Тацуя підвівся.

– Вибачте, докторко. Зазвичай, я мав би чемно подякувати вам, але мені раптово довелося повернутися до Японії.

– У вашому становищі, містер, думаю, такі речі не минучі.

Через мить Чандрасехар також встала.

– Докторко. Я хотів би дуже подякувати вам за вашу допомогу. Якщо я можу чимось допомогти вам у майбутньому, будь ласка, не соромтесь звертатися.

– Щиро дякую за час, який ви провели зі мною.

Тацуя потиснув руку Чандрасехар на прощання.

Чандрасехар не проявила жодних ознак сумнівів в тому, що Тацуя зрештою не знайшов руїни Шамбали.

◇ ◇ ◇

Щоб повернутися до дому, Тацуя викликав приватний літак. Це невеликий гіперзвуковий, реактивний літальний апарат, який поєднував в собі магію контролю інерції та управління повітряними потоками. Але навіть приватні літаки підлягають перевірці перед вильотом.

– Я здивована, що вони не знайшли палицю.

Щойно зайшовши до салону літака і влаштувавшись на своєму місці, Ліна заговорила до Міюкі, яка сиділа поруч з нею. Але її погляд був спрямований не на Міюкі, а на її валізу.

Посох, п’ятдесят сантиметрів завдовжки, який вони взяли з руїн Шамбали, був якраз такого розміру, щоб поміститися в її великій валізі. Міюкі сховала ціпок у власну валізу, сказавши, що перевірка буде більш поблажливою до жіночого багажу.

Однак не варто говорити, що митні перевірки такі вже й поблажливі. Мало того, за Тацуєю і його групою було встановлено пильне спостереження. Інспектори були попереджені про необхідність суворої перевірки реліквій, що вивозилися з країни. Чандрасехар не демонструвала такого ставлення, але в глибині душі вона, мабуть, зберігала природну підозрілість.

Попри це, тростина, захована у її валізі, не була зафіксована флюорографією чи металошукачами. Поки вони не можуть бути виявлені сканувальним обладнанням, не могли сказати Міюкі, яка була цивільною, але не звичною людиною, нічого надто різкого.

Попри те, що митні інспектори могли вимагати від них відкрити свої валізи, вони надто боялися зробити що-небудь, наприклад засунути руки в багаж і нишпорити в ньому, як вони робили б з невідомими цивільними.

І де не дивно. Опонентка - сучасна королева демонів, з родини мага, який може самостійно вести війну проти війкової сили. І не просто родич, його кохана наречена. Інспектор просто виконав свій обов’язок з почуттям обов’язку державного службовця, хоча хотів залишити ситуацію повз. Він не мав наміру ризикувати образити іншу сторону, роблячи щось більше, ніж передбачено процедурою.

Мислення митника Ліні було зрозуміле. Тому вона здивувалася тому факту, що її не зачепило новітнє сканувальне обладнання.

– Якщо на тростину не дивляться прямо, її не повинно існувати.

Відповідь на запитання Ліни прийшла не від Міюкі, а від Тацуї, який вже спав в масці на очах.

– ....Не повинно?

– Вона не відбиває жодні електронні хвилі, окрім видимого світла. Рентгенівські промені та промені магічного поля проходять крізь неї.

– Як це? Хіба палиця не металева?

Питально схилила голову Ліна. Вона припускала, що посох зроблений з металу кольору латуні.

– Можу лише сказати, що наразі це невідомий матеріал.

– Невідомий матеріал?.. Це щось дивовижне. Пізно, але це втрачена супердавня цивілізація! Я починаю відчувати.

Від відповіді Тацуї, очі Ліни знову загорілися.

– Ліно, досить. Шановний Тацуя, досить, будь ласка, лягайте спати.

Міюкі більше турбував фізичний стан Тацуї, який не спав всю ніч, вивчаючи руїни, і навіть не подрімав після цього, ніж приналежність тростини.

Через тиск Міюкі, в салоні запала тиша. Це не змінилося, коли маленький літак злетів і перейшов на надзвуковий політ.