Якщо придивитися, можна було побачити, що його тіло покривала зловісна луска, яка випромінювала темно-багряне світло — напевно, суміш її природного кольору та неосяжної сили, яка пробивалась на поверхню. Було щось дивно прекрасне у його величних формах, образі величної гідності.
Я почав шкодувати, що раніше був з ним грубим, поки ще не розумів всього, але зробленого не повернеш.
До речі, виявилось, що я справді овальної форми. Наче маленька булочка, якогось... світло-бірюзового кольору, гадаю. Світліше неба вдень, але не так щоб дуже. Досить елегантний колір, як я тоді подумав. Стало соромно за все те скиглення через те, що переродився саме слизом.
Пам’ятаєш свою обіцянку, так? І якщо брати до уваги твої попередні скарги, навчився ти доволі швидко, правда?
Ой, справді! Я просто трохи пожартував. Бачу я тепер чудово, до того ж почав чути. Я справді вдячний!
Хм. Міг би і не поспішати так...
Тож, зрештою, він не переймався через це. Виглядав він трохи лячно, але він був просто неможливо добрим до мене, хоча і не мав вагомих причин. Можна уявити, як самотньо він почувався. Не пощастило, що він так виглядав. Наче в тій історії, де бідний червоний демон хотів потоваришувати з людьми.
Тож, що збираєшся робити далі?
Що ж, для початку, гадаю, можна пошукати іншосвітян з моєї рідної країни. Я б сильно переймався, якщо не вийде, але... ну знаєш.
Знайти когось було б краще, але не те щоб ми гарантовано стали б друзями за короткий час. Крім того, тепер, коли у мене є зір, подорожувати світом було б дивовижно. Відчуття світла та звуку, що навколо мене, розширило мій світ у тисячі разів. Тепер я нарешті можу попрощатися з тими днями, коли я буквально борсався в багнюці в цій печері.
Одначе, це дракон.
Чим більше я на нього дивився, тим більш зловісним та жахливим він мені здавався. І до цього моменту він навіть на дюйм не поворухнувся. Раніше він казав про вже трьохсотрічне ув’язнення, так?
До речі, Вельдоро, ти казав щось про своє... ув’язнення тут?
Мм? Ах. Так, я, можливо, дещо недооцінив свого суперника. Зрештою, я все ж почав битися, скажімо, серйозніше, але... ну, на той час вже було занадто пізно!
Дракон, здавалось, майже пишався своєю поразкою. Одна справа магія, але сумнівався, що в цьому, чи хоч якомусь світі, існував меч або спис, який зміг би його подряпати. Однак, не те щоб я багато знав про цей світ — можливо у ньому було повно жахливих монстрів, навіть могутніших за нього.
Твій суперник був настільки міцним?
Вона була... доволі сильною. Таких як вона люди кличуть «героями», людьми, що наділені так званим божественним захистом.
Герой? Завдяки часу, проведеному за іграми на приставці, я добре знайомий із цим терміном. Однак, прості геройські подвиги не роблять тебе винищувачем драконів. Хоча всі ті новомодні ігри перетворили героїв на фантики та пародії на самих себе. Можливо, тут все залишилось трохи традиційнішим.
Зараз, коли я пригадую, Вельдора продовжив.
Героїня також казала, що її «прикликали». Можливо, що вона з тих же країв, що і ти.
Га? Ну я не знаю... Люди там, звідки я родом, не настільки сильні.
Може так і є, але багато іншосвітян приходять сюди з особливими силами. Силами, які були викарбувані в їх душах під час їхньої подорожі. Той, кого прикликали, завжди має якусь навичку — унікальну, себто, виняткову для них і лишень для них.
На відміну від іншосвітян, що потрапили сюди за волею випадку, у цих людей душа достатньо сильна, щоб витримати стрес від процесу прикликання. Той факт, що згаданий процес так рідко має успіх у цьому світі, також підтверджує і протилежне.
Коли ти кажеш про «процес прикликання», ти маєш на увазі... магію, чи щось таке?
Маєш рацію. Процес вимагає щонайменше тридцятьох магів, які проводять церемонію протягом трьох днів. Результат рідко буває успішним, але всі вважають, що краще мати при собі таку могутню зброю, коли буде потрібно.
Зброю?
Ага. Прикликані таким чином зв’язані магічним прокляттям. Його накладають на душу, тож опиратися волі господаря стає неможливо.
Ого. Справді? Жодних прав людини? Взагалі ніц?
Прав людини? Які права може мати людина у цьому світі зі всіх? Не думай, що такі фантазії мають місце у цій реальності, маленький слиз. Тут править лише один закон — виживає сильніший. Як то кажуть, право мають лише сильні.
Он як? Якщо тебе прикликали в цей світ, більше не має сенсу сподіватись, що все тут буде, як ти хочеш, думав я. Дещо складно таке прийняте.
Тож, ти маєш на увазі, що більшість іншосвітян тут нічим не краща за рабів?
Ні. Не всі. Їм не ставлять рабського тавра. Якщо суспільство їх приймає, вони можуть жити вільним життям, жити, як забажають. Вони можуть стати пригодниками чи ще кимось. Багато іншосвітних авантюристів приходили за моєю головою... Та вони швидко зрозуміли свою помилку! Ха-а-а-ха-ха-ха-ха!!
Тож тебе тримають у неволі, тільки якщо тебе сюди прикликали, га?...
Не те щоб «у неволі», але гадаю так. Мені подобається думати, що я знаю людей, як свої п'ять пальців*, та це не значить, що я знаю вс.
Ні... Крім того, ти дракон.
Насправді для дракона він навіть дещо забагато знав. Добре хоч, що після невеличкої розмови ми з ним трохи здружились, і цього виявилось достатньо, аби він відповів на кілька моїх питань. І ми продовжили теревенити — я та Вельдора, дракон та слиз, і говорили ми про все підряд.
Як пройшла битва з героїнею?
Наскільки сильною вона була?
Дракон розповів, що шкіра її була блідого кольору, губи — яскраво-червоними та маленькими. Її довге волосся відливало темним відтінком срібного та було зав’язаним у хвіст. Вона була стрункою та не дуже високою, навіть дещо малою для людини.
Схоже її обличчя вкривала маска, але я навіть не сумнівався в її красі. Я спитав, чи була вона достатньо красивою, аби відволікти його, чи був він надто захопленим, аби нормально захищатись. «Досить з мене твоїх дурощів!» — проревів він мені у відповідь.
Схоже також, що вона носила з собою довгий, вигнутий меч. «Катана», як її називають. Вона не обтяжувалась щитом. Вона користувалась перевагами двох своїх унікальних навичок: «Абсолютного Розрізу» та «Нескінченного Ув’язнення»; вона також мала силу в іншій магії, і з усім цим, врешті-решт, вона, як висловився Вельдора, «взяла над ним гору». І стільки задоволення було в його голосі, стільки ностальгії. Принаймні, так мені здавалось.
Дещо я помітив, поки ми балакали. Дракон цей... думаю йому справді подобаються люди. Він раз за разом називав їх «слабаками», «сміттям» тощо, але, як я це бачу, він ніколи свідомо не вбивав нікого, хто нападав на нього. Якщо лише вони його не дратували. Один раз, століття три назад — лише один раз, наголосів він — певний ланцюжок подій змусив його перетворити ціле місто на попіл. Саме через це люди були змушені відправити по нього героїню. І після цього, завдяки її Нескінченному Ув’язненню, він опинився в такому скрутному становищі.
Я і сам не міг до кінця розібратись, що відчуваю щодо цього. Годі і казати про інших людей. Однак я починав думати, що, ну, можливо, цей дракон був не таким вже і поганим. Тобто, він мені подобався. І він був взагалі не таким страшним, як раніше.
Гаразд! Ну, ем... Як тоді гадаєш, друзі?
Мені було трохи... ні — мені справді було соромно таке казати. Я б сто відсотків почервонішав, якби міг.
Ш-Що? Якийсь слиз має сміливість просити мене, могутнього звіра, що весь світ змушує тремтіти від страху, стати його другом? Мене, Штормового Дракона Вельдору?!
Ой, ем, ну ти не маєш це робити, якщо не хочеш, але...
Ти дурбецало! Дурний йолоп!! Хто казав, що не хочу?!
Ні? Тоді гаразд. Ем... Ну і що тепер?
— Хм, маєш рацію... Якщо наполягаєш... думаю, я можу подумати.
Я прямо відчував його погляд крадькома. Одна річ, якби це була якась миленька дівчинка, що сиділа поряд у кіно, але, коли це смертоносний міфічний звір, це вже зовсім інше. Взагалі не весело. Ну, взагалі-то доволі смішно.
Ага, наполягаю. Вирішено! А якщо тобі щось не подобається, стережись, бо я тоді не повернусь!
Ні! Ох, тоді най буде так. Я стану тобі... другом. Насправді я сподіваюсь, що ти цінуєш мій жест.
«Хех. Цікаво, чи зможу я так само легко маніпулювати рештою трьома драконами?» — гадав я. Я був народжений, аби експлуатувати, а він — щоб бути піді мною. Ми ідеально підходимо один одному.
Тоді до скорого!
І справді! До скорого!... Ах так, дозволь мені дати тобі ім’я. Натомість ти даси імена нам обом.
Га? Нащо? Звідки взагалі такі думки?
Воно викарбує в наших душах факт, що віднині ми є рівні. Щось на кшталт прізвищ, яке використовують в людських родинах, але, крім того, моє ім’я також наділить тебе чимось на зразок божого благословіння. Наразі ти досі безіменний, але так ти станеш справжнім іменним монстром.
М-м-м-м.
Тож він хотів, аби я придумав нам обом спільне ім’я? А натомість я отримаю власне ім’я, а разом із цим усі переваги статусу іменованого монстра? Краще вигадати щось гарне. Я просто жахливий у таких речах...
Ну, пам’ятаю, ти назвався штормовим драконом... тоді як щодо, не знаю навіть, Темпест?
Ух. Знаю, надто гучно, але звучить круто, як на мене, тож...
Ідеально! Так і буде! Це чудово підкреслить мій титул, так.
Йому сподобалось?!
З цієї миті і надалі мене кликатимуть Вельдорою Темпестом! А тебе... тебе називатимуть Рімуру. Оповісти весь світ, що твоє ім’я Рімуру Темпест!
І після цього у моїй душі викарбувалось ім’я. Не те щоб це щось змінило в мені, або моїх здібностях. Але десь глибоко в душі щось все ж таки змінилось — зовсім трохи. Думаю те ж сталось і з Вельдорою. І так ми стали друзями.
Що ж, настав час іти, думав я. Та перед цим...
Гей, я тут хотів де що спитати, доки не пішов. Ти... можеш щось зробити з печаткою, що ув’язнює тебе?
Ні, тільки не з моїми силами. Можливо хтось з унікальною навичкою на тому ж рівні, що і героїня, може мати шанс.
А ти таких не маєш, Вельдора?
Є декілька, але під цими оковами у мене не має доступу до жодної. Телепатія — це майже все, що я наразі можу.
Нескінченне Ув’язнення героїні могло вічно тримати свою жертву в нескінченній кількості уявних вимірів. Це не якийсь слабкий бар’єр з посереднім впливом на реальний світ. Оглядаючись назад, певно воно так сильно мене шарахнуло, що навіть став можливим зв’язок Телепатією.
З часом такий бар’єр не зламається, але Вельдора міг спілкуватись з навколишнім світом, що, можливо, казало дещо більше про нього. Одначе, жоден з нас тоді так про це й не подумав.
Що ж, дозволь дещо спробувати...
Пробуджую унікальну навичку «Хижак», задля поглинення унікальної навички «Нескінченне Ув’язнення»... Провалено.
Я вже підозрював, але тепер точно ні — я точно не був рівним героїні. Зі сліпучим світлом моя унікальна навичка намагалась зробити свою роботу, але натомість її здуло, наче якийсь листочок. Я намагався зробити лише невеличку дірку, але це все. Та й бар’єр безсумнівно швидко відновиться. Я сподівався також, що унікальна навичка над унікальною навичкою, хоч щось зробить, але ні.
Але, можливо, я хоч щось міг би зробити? Щось...
Прийнято. Частковий аналіз унікальної навички «Нескінченне Ув’язнення» завершено. Доповідаю про ймовірний шлях для втечі.
Побіг з використанням фізичного тіла неможливий. Шанси на знищення в’язниці фізичними пошкодженнями — нульові. Не можу проаналізувати шлях до втечі, що має справу з анулюванням уявного простору. Лише за умови ув’язнення тією ж навичкою вище наведений аналіз можливий. Це наразі неможливо.
Шанси на втечу у формі духовного тіла — один відсоток.
Якщо підготувати для цілі духовну ємність, це полегшить перехід, і шанси на успіх збільшаться до трьох відсотків. Цей процес рівноцінний переродженню. У випадку, якщо ціль майже несумісна з вище згаданою ємністю, він втратить всі спогади та здібності.
На цьому доповідь про ймовірні шляхи для втечі завершено.
Хмм. Якось мало, як на мене. З моєї точки зору Нескінченне Ув'язнення не більше за прозору мембрану... але фізичні пошкодження їй до фені? Може до неї прикріплений ще якийсь Нездоланий Захист?
Гей, ти хоч якоїсь шкоди героїні цій завдав? Чи все було навпаки?
Ох. Дякую, що спитав! Більшість моїх атак вона уникнула, але мені, зрештою, вдалось завдати їй декілька прямих ударів... які, на превеликий жаль, на неї зовсім не подіяли. Вітер, що прикликає Смерть, Чорна Блискавка та навіть Шторм Згуби — її взагалі нічого не брало, хоча ухилитись від цього абсолютно неможливо. Повний провал... Я міг лише сміятися!
Тоді Вельдора підкреслив свою точку зору глибоким реготом.
З цього схоже, що це Нескінченне Ув’язнення можна використовувати і на власному тілі, щоб захиститися від ворожих атак. Дуже зручно мати таку. Героїня починала здаватися мені прямо скажемо всемогутньою. У неї ще й був Абсолютний Розріз, а з цим вона взагалі була непереможною. Адже так? Я справді не хотів би натрапити не неї... але мені б і не довелося. Мені подобалось думати, що вона вже загинула за ці три сотні років. В іншому випадку, вона справді міцний горішок.
Хай там як, якщо я хочу витягнути його звідси, мені доведеться перемістити його свідомість в інше тіло, та?
Схоже мені потрібна якась ємність, аби витягнути тебе звідси. Мені здається це можливим, навіть якщо лише у формі духовного тіла.
Не має сенсу казати з якими шансами йому б довелось зробити ставку. Це лише засмутить його.
М? Звідси є шлях назовні?! Цікаво... Схоже магічної сили мені вистачить не більш ніж на століття. Навіть зараз магія продовжує полишати мене.
Справді? То ось чому тут така концентрація...
Маєш рацію. Навіть високорівневі монстри не наважуються сюди наближатись. Помітив, що тут взагалі не має бур’янів? Рослини, які можу квітнути в таких умовах неймовірно рідкісні!
Точно. Я пригадую, що тут було повно гіпокутової трави, доки я все не всмоктав у себе. Вона настільки цінна?
Цікаво. Тож... ти хочеш спробувати втекти звідси? Якби у мене була гарна ємність, гадаю будуть непогані шанси... Але ти знаєш, що я маю зробити?
... Думаю так. Навіть якби я втік у формі духовного тіла, зібрати магії достатню, щоб сформувати нове ядро буде доволі складно. Навіть якщо ти зробиш маленький зазор у в’язниці, шанси набагато збільшаться. А як щодо ємності — нового ядра, якщо ти знай... якщо ти зможеш знайти мені щось на зразок, мені потрібно буде лише вселитись туди. Наче переродження, гадаю...
Ой, леле! А я думав він повільно думає. Він знав з точністю, що я хотів робити. Висновки такі ж, що я почув від Мудреця.
Загалом так. Якщо я взагалі можу знайти це з цього боку, можу пошукати.
Хмм... Якщо казати правду, мені взагалі не потрібне ядро... Ти ж можеш тримати таємниці? Я вже казав, що я найбільш унікальний та ідеальний зі свого виду? Істинно унікальне створіння, що живе цілковито в духовній формі. Жодним чином я не прив’язаний до цього тіла. Ця форма — лише образ, створений розумом тих, що бачать мене.
І знов він почав казати якісь просто безглузді речі.
Ось як справи були насправді, якщо вірити тому, що я зібрав по частинках впродовж усієї нашої розмови:
Однією свідомістю він міг зібрати навколо себе достатньо магічасток, аби сформувати фізичну оболонку. Тіло це наразі перебувало у в’язниці, але водночас ця в’язниця не давала йому збирати магію. Чи міг він втекти в самій лише формі свідомості? Ні, тому що він потребував якоїсь ємності.
З часом він просто виснажить своє духовне тіло, а сутність його розвіє вітром, наче саму магію, а існування його зникне з цього світу. В результаті, не зрозуміло де, чи як, народиться новий штормовий дракон, але це мені вже було не важливо. Якщо коротко, може він і міг втекти, але тоді він розвіється і збереться знову в когось іншого. Це не мало для нього жодного значення.
Такі справи. Але що, якби я використав Хижака, аби поглинути Вельдору? Я б міг його проаналізувати всередині Черева, або ізолювати його та анулювати ефект Нескінченного Ув'язнення, а тоді звільнити його. Це спрацює?
Прийнято: зберігання цілі Вельдора в Череві, завдяки унікальній навичці «Хижак», справді можливо.
Справді?... Тоді, якщо я зможу переконати його, ми зможемо зрушити з мертвої точки. Якщо ні — він проведе століття в ізоляції, а потім зникне в небутті. Тому я витратив деякий час на пояснення роботи Хижака Вельдорі, а також, що я ним хотів зробити. Без допомоги Мудреця це було б неможливо, але...
Мва-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Як захопливо! Що ж, починай. Я залишу себе у твоїх руках!
Ти готовий довіритись мені?
Авжеж! Буде набагато веселіше проламати цю в’язницю разом із тобою, ніж сидіти тут та чекати на твоє повернення! А з нами двома Нескінченне Ув’язнення паде набагато швидше, ніж ми думали!
І тоді я зрозумів. Раніше він був один, але зараз ми були вдвох. Такий світогляд був мені до вподоби.
Тож план був таким: я з Великим Мудрецем та Хижаком проаналізуємо цю штуку ззовні, а Вельдора спробує знищити її зсередини. І не треба було перейматись, що Вельдора зникне у моєму шлунку. Я вже був почав думати, що це спрацює.
Гаразд. Тоді я тебе поглину, добре? Поспіши й вилазь вже звідти.
Хе-хе-хе! Не слова більше! Не змушуй мене чекати! Почнімо ж наше об’єднання!
Саме так! Я зібрав усі запаси рішучості та доторкнувся до нього. Тоді я активував Хижака. І тієї ж миті кремезний Вельдорів силует зник з поля мого зору.
Це сталося так швидко. Лише мить тому ми розмовляли. Від цього мені стало так самотньо, таким малим я почав почуватись. Я використав цю навичку на живій цілі вперше, і опір був надто великим, але Вельдора цілком і повністю співпрацював, тож краще й бути не могло. Його разом з Нескінченним Ув’язненням успішно засмоктало в мене.
Взагалі я здивувався, що він помістився в мені. Тоді я перевірив заповнення свого Черева... Твою ж за маківку. 25 відсотків? Він був настільки великим?
А тоді:
Розпочати Аналіз унікальної навички Нескінченне Ув’язнення?
Так
Ні
От би спрацювало, молився я та подумки сказав Так.
Далі
Розділ 5 - Перші відголоски
Того дня світ здригнувся. Лише так можна описати реакцію, коли підтвердилось, що штормовий дракон Вельдора зник. Не кожного дня монстр Особливого S-рангу зникає безслідно. Монстрів, так само я пригодників, поділяли на шість класів: від «А» до «F». Для більшої точності до цих рангів додавали плюси та мінуси. Ця система була вперше запропонована чоловіком, на ім'я Юкі Каґурадзака, за чутками, іншосвітянином та одним з декількох людей, які мали за честь мати звання грандмастера у Вільній Гільдії. Систему цю швидко перейняли. Зрештою, зрозуміти її було легше за попередню, дещо довільну систему з чотирьох рівнів: новачка, початківця, посереднього та передового. Особливий ранг «S» містив у собі ранг «S», який охоплював ворогів рівня демонських панів, які заслуговували більше за простий клас «А», та позначку «Особливий», яку зберігали для тих, хто навіть за межею цього, для монстрів, які власноруч мали здатність створювати стихійні лиха. Клас, що виходить за будь-які межі нормального. Клас, який виходить за рамки звичних шістьох. Зазвичай навіть монстри А-рангу мали змогу загрожувати існування цілої нації, а когось на кшталт Вельдори було досить, що загнати її у глибини відчаю. За три сотні років, поки він міркував над своїми діями, сили дракона рівня стихійного лиха ані скільки не похитнулись. І навіть якщо він зник, це не означало, що він не міг переродитись ще десь і незабаром створити нову загрозу. Однак, пройшло двадцять днів з першої доповіді про його зникнення, і Західна Свята Церква доповіла, що, за результатами розслідування, Штормовий Дракон Вельдора більше не існував і не показував жодних ознак існування найближчим часом. Спершу, чутки пішли околицями лісу Джури, широкими рівнинами, на яких виднілись численні крапки маленьких держав. Тільки-но доля Вельдори стала загально відомою, усі вони попідскакували на ноги та закрутились, як муха в окропі. Всі королі та всі міністри всіх країн проводили день за днем на термінових нарадах, збираючи інформацію та розмірковуючи над наступним планом дій. Це були важкі часи також і для барона Вер’ярда, одного з міністрів маленького королівства Блюмунд, але навіть для нього все було не так погано, як для чоловіка, якого він того дня запросив до своєї приватної кімнати. Це був Ф’юз, відомий як своїм гострим, невблаганним поглядом, так і маленьким зростом. У цій країні він був майстром гільдії, і посада ця давала йому значний авторитет, навіть у настільки крихітній країні. — Сподіваюсь, що ти знаєш, навіщо я тебе покликав, — почав барон тієї ж миті, як Ф’юз пройшов крізь вхід. — Адже ти вже чув про штормового дракона? Ф’юз кивнув. — Звичайно, бароне, — сказав він низьким, хриплим голосом. — Хе-ех, — протягнув Вер’ярод у відповідь. — Гадаю, меншого годі і очікувати, друже мій, голова гільдії. А тепер я хочу запитати: як планує відповісти на це гільдія? — Наразі у нас не має плану як такого, пане. — ... Перепрошую, мені не почулось? Ви не збираєтесь вживати жодних заходів. — Саме так, пане, — відповів Ф’юз повністю беземоційним голосом, водночас ніби запитуючи, що його так стурбувало. — Я не вважаю за необхідність реагувати на це. Барон, м’яко кажучи, був не в захваті від такої відповіді, але він вирішив приховати свої почуття. — Не вважаєш, що доволі дивно так казати? Не вважаєш за необхідність? Вельдора зник, і це може спричинити зміни в активності монстрів за лічені дні, ба більше — години! І ви не зробите взагалі нічого? — Було б доволі дивно так робити, пане. Зрештою, за подібні заходи відповідальна держава. Я відповідаю за Вільну Гільдію і не надаю волонтерів по першому запиту. Кожне слово Ф’юза було цілковитою правдою. Вільна Гільдія була незалежною організацією, що не підпорядковувалась уряду. Її членам не надавали жодних особливих гарантій безпеки чи комфорту. Цим вони відрізнялись від різноманітних працівників та ремісників уряду. Таким чином, вони мали лише основні права, які мали всі цивільні, а єдиний борг перед державою вони сплачували у формі податків. Так працювала система в Блюмунді, так само як і в інших країнах навколо. Іншими словами, гільдія була об’єднанням, яке діяло поза межами будь-якої нації, і, крім того, набагато більш згуртованим ніж будь-який уряд. Треба визнати, що деякі з їхніх операцій проходили без відома чи згоди тієї, чи іншої країни, але гільдія не переймалась, в якому світлі це їх виставить — Ви ж зі мною згодні? — покірно продовжив голова гільдії. — Захищати майно своїх людей — обов’язки країни. Так само як в обов’язки гільдії входить захист її членів. Думаю, нам обом є, що втрачати. Можливо Ф’юзу просто здалось, що на лобі Вер’ярда виступили блакитні вени — він не був певен. Але він не помилився. Барон знав, що той лише перевіряє його позицію. — Досить цього, голова гільдії! Як багато найманців ви можете надати нам? Як багато авантюристів з бойовим досвідом? Якого розміру захисні сили, які ви можете надати нам у користування? Мені потрібні числа! Голова гільдії закотив очі та зітхнув. — Я справді сподіваюсь, що ми розуміємо один одного, пане, але я нагаю вам, що ми не армія волонтерів. Якщо казати про мобілізацію, засновану на нашій угоді, я можу надати вам сили рівноцінні десятій частині наших членів. Якщо ж ви маєте бажання чогось більшого, це залежатиме від нашої компенсації. Популяція Блюмунда дорівнювала майже рівно мільйону. У місцевому відділенні Вільної Гільдії зареєстровано приблизно сім тисяч, якщо не брати до уваги їх родини. Таким чином, якщо королівство настоюватиме на виконанні домовленостей з гільдією та взяти до себе десять відсотків їх членів — загалом, сім сотень — це всі бійці, які приєднаються до командування національною армією. І, звичайно ж, такий наказ можна було застосувати лише до тих членів, що належали саме до Блюмунду. Кожен член відповідав лише перед Вільною Гільдію, але на цей випадок також вели записи про їхні рідні країни. Треба також зазначити, що, хоча за цією угодою країна була вільна визначати власний термін мобілізації, вона була зобов'язана надати гільдії знижку на податки у розмірі п’ятої частини впродовж усього цього часу. Уряд, завдяки цьому, мав змогу швидко прикликати великі сили, а гільдія — швидше повернути своїх людей. Для групи, такої як гільдія, яка повинна платити зарплату всім членам авансом, робити так було природно. Крім того, навіть якщо уряд робив запит на всіх людей у місцевому відділені Вільної Гільдії, впоратись із ними не здавалось можливим. Зрештою, приблизно половина з них не мала жодних бойових навичок. Вельможі Блюмунда чудово розуміли це. При нормальному розвитку подій ніхто б і не подумав відсилати важливого міністра, аби той залякував голову гільдії задля покращення умов... та цього вимагали часи. По-перше, монстри почали вилізати зі своїх гнізд, але, навіть так, у них були важливіші причини. — Дуже добре. Тоді покінчимо з цим. Ти ж просто хочеш витягнути з мене правду, так, Ф’юзе? Почувши своє ім’я Ф’юз трохи смикнув бровою. Вер’ярд рідко кликав його так, якщо взагалі кликав. Він вперше на барона — вперше за цей час. — Казали, що місцевість навколо місця ув’язнення Вельдори була абсолютно неприступною, — сказав він. — Тепер цей шлях потенційно можливо відкрити, а це значить, що ми маємо взяти до уваги ймовірність дій з боку Східної Імперії. — О, авжец це так! — відповів барон. — Не має різниці, чи вони просто дозволяли Вельдорі залишатись там, або були налякані, що окови падуть — зараз ми вперше за довгий період тиші чуємо про їхні рухи. Ти ж розумієш, що це означає? Якщо вони зможуть пройти через ліс, королівство наше буде миттю поглинуто. І можна забути про хоч скільки-то цінну допомогу від Західної Святої Церкви! Країни навколо Ліса Джури не мають достатньо сильного альянсу між собою. Ми й кліпнути не встигнемо, як вже будемо васалами імперії! — Тож Церква не допоможе?... Боюсь що так і є. Вони взагалі ніколи особливо не цікавилися війнами між звичайними смертними. Їхня доктрина каже лише про винищення монстрів. — Більшою мірою так і є. Якби ми тільки змогли переконати їх надіслати хоча б одного паладина, імперія точно сповільнила б темпи... Принаймні, ми б зекономили трохи часу, не турбуючись про атаки з боку монстрів. — Сумніваюсь, що хоч щось може змусити Церкву діяти, — сказав Ф’юз. — Одна чи кілька країн нічого не значать для них, і, навіть якщо вони зникнуть, на фінанси їх це не вплине. Вони не можуть врятувати всіх — навіть своїх. На мить він зупинився, аби побачити реакцію барона. Вер’ярд виглядав виснаженим, наче за минулі дні постарішав на сто років. Це було легко зрозуміти. Вони дружили з дитинства. І навіть якщо Вер’ярд був звичайнісіньким бароном, для обох них виникнуть деякі складності, якщо громадськість дізнається, що Ф’юз має близькі відносини з вельможою. Тож їм доводилось вдавати, що вони використовують один одного для власної вигоди, і тому вони зображали свої відносини вимушеними та грубими. Не вистачить сил простого маленького королівства, аби розібратись з їхніми поточними проблемами, але, як вважав Ф’юз, його друг перебільшував. Імперія і справді зробила свій хід, але це не означає, що вже після світанку можна чекати битви. — Але звідки ми знаємо, що Імперія виступить проти нас? — запитав він. — Я можу вкласти в цю справу власні ресурси. Не варто очікувати багато, але, принаймні, я зможу дізнатися ситуацію в лісі Джури та навколо Імперії. — ... Це було б добре з твого боку. Саме так. Не було жодної гарантії, що Імперія виступить проти них. А якщо і так, вони зберуть величезні сили. Ця нація ніколи не витрачала час на крихітні сутички. Ні, вони зберуть близько мільйона людей і розтопчуть всі країни одна за одною. Аби зібрати такі сили знадобиться час — принаймні, роки три. Цього досі було замало, але з цим вже можна було працювати. — Тоді мені краще почати збирати інформацію, — сказав Ф’юз наостанок. — Залишилось не так багато часу. Я пішов! — Дякую тобі... Вони кивнули один одному і пішли в різних напрямках. Залишилось ще багато роботи. Тридцять днів минуло відколи я проковтнув Вельдору. Що я весь цей час робив? Що ж, подумайте: якби на вас напав монстр, що б ви зробили? Себто, я тепер був слизом. У такому тілі було б складно втекти від ворога, який тільки й хотів підживитися мною, а про захист я взагалі помовчу. Тож весь цей час я міркував над тим, як битися. Дорогою я також поглинав всяку траву, яка хоч трохи виглядала дивною. Або, наприклад, сяючі каменюки. Цього добра було тут навалом. Я досі був у області, яка просто кишіла магією, як її описував Вельдора. Тут майже все, що я знайшов, це гіпокутова трава, що було в межах моїх очікувань. Ну тепер, хоча б, в мене буде більше зілля відновлення. Також я дізнався, що більшість тутешнього сяючого каміння називалося «магічною рудою», яку потім можна обробити та виготовити метал, міцніший за залізо та сталь та дуже сумісний з магією. Взагалі я сподівався на щось набагато більш рідкісне, але я навіть не знав чи існує тут оріхалкова, чи пурпурова руда, навіть якщо вони були популярними на Землі. Тож не варто мені бути надто жадібним. І ось я пережовував цю таку смачну травичку і камінчики, і ось воно — до мене прийшла ідея! Якщо я можу випльовувати воду достатньо швидко, аби літати, можливо, я зможу і різати нею ворогів, як різак під високим тиском? Ні, ні, ні, ні, ні. Я знаю, що ви думаєте. Думаєте, що я знову все зіпсую? Ну справді, не варто так сильно недооцінювати людей. У мене дуже добре виходило стискати різні речі. У щоденнику колись навіть писали: «Чудова робота, коли має запал». Тож та — думаю спрацює. Я повернувся до того підземного озера. Як я собі і уявляв, воно було доволі великим. В повітрі літали такі собі нотки спокою. Навколо жодного створіння — навіть у воді. Я припускав, що вся магія вбиралась в озеро, і тому навколо було так тихо. Ех, чиста, незаймана природа! Чудове видовище. Але повернімося до справи. Востаннє я навіть не проводив тестування та одразу перейшов до фази «дії», що призвело до поганих наслідків. Крім того, я вивільнив забагато води за раз, і тому полетів набагато швидше, ніж очікував. І чим я думав... Але цього разу я триматиму напір на рівні водяного пістолета і збільшуватиму його потрохи. Просто набираємо в рот води і — пфу-у-у-у — випльовуємо. Так я і зробив. Хм. Не багато так води виходить. Замалий вихід? Я трохи розширив його. Цього разу вода почала рухатися трохи енергійніше і навіть облила валун, в який я цілив. Сповнює надією. Ще кілька хвилин я регулював тиск. Покінчивши з цим я вирішив збільшити його ще трохи перед тим, як широко відкрити вихід. Запуск. Знову. І знову. Так я продовжував тренуватися зі своєю водяною зброєю, поступово збільшуючи вихід. Вже починало виходити — так, але, гаразд: хоча удар від пострілу водою трохи болітиме, не думаю, що він здатен завдати значної шкоди. «І що ж тепер?» — казав я подумки, все більше занурюючись в озеро, аби більше зосередитись. Я вирішив звільняти напругу, плаваючи тут, коли стомлюватимусь. Я не просто плескався там, ясно? Крім того, це дало мені можливість поспостерігати за тим, як я плаваю та тону, за допомогою Відчуття Магії. Я трохи нагадував якусь медузу, якщо чесно. Можливо, я зміг створити струм чи щось на кшталт, якщо змушу поверхню свого тіла вібрувати? Я спробував і огорнув навколо «шкіри» магічну силу, аби контролювати навколишні частинки. Коливання йшли всім моїм тілом, тож я спробував задати їм єдиний напрямок, і цього вистачило — вистачило, щоб зрушити мене. Клас! Я витратив трохи часу просто пересуваючись крадькома у воді, але мені подобалось. Гарно інколи трохи розслабитись, але я взагалі-то не розважався, гаразд? Варто прямо це зазначити. Навичку «Струмний рух» отримано. На мить я подумав, що це Мудрець, але виявилось, що це була Мова Світу. Я просто грався, і тут на тобі — нова навичка. Ой, взагалі-то я не грався, гаразд? Я просто знімав втому. Та хай там як, завдяки цьому я, можна сказати, порхав і у воді, і на ній, і, крім того, з непоганою швидкістю. За потреби можна було б також використати рушійну силу водяного тиску, аби пришвидшитись. Якщо брати до уваги те, що дихати мені не потрібно, в битві під водою в мене може бути перевага. Принаймні, в переміщенні. Це та інші подібні питання були в моїй голові, коли я залишав озеро. Час перерви закінчився, і це, звичайно, принесло мені свої плоди. Під час відпочинку у мене з’явилось кілька свіжих ідей. Якби я хотів і далі возитися з підходом водяного пістолета, довелося б впродовж довго проміжку часу тримати постійний тиск на одній точці. Замість цього, я вирішив взяти за основу циліндр, як в автомобільному двигуні. Я вивільнятиму менші об’єми води, але збільшу тиск, і з ним зіткнеться моє тіло. Далі я зменшу діаметр вихідної діри, і, як результат, збільшу силу витіснення. І, на щастя, це спрацювала, як я й сподівався. Маленький струмінь різко вирвався з мого тіла і врізався в камінь, і насправді він навіть трошки його зламав у тому місці. Вийшло... Певно. Краще продовжити тренуватись, доки я не втратив ритм. Відрегулюй діаметр виходу, відрегулюй тиск... і також спробуй трохи закрутити воду під час випуску. Я багато про що думав, поки продовжував повторювати це. Але у мене вийшло! Мені залишалось лише тримати в голові цю картину. І рубити все водою. Треба було зробити струмінь якнайтоншим та якомога більш плоским, і ще не забути гарно обернути його. Це я і робив. І це спрацювало! Циліндричний водяний удар боровся з опором повітря з усіх сил, і так швидко летів, що залишав за собою залишкові зображення. Прямо як лезо... А тоді розрізав камінь навпіл. Я був, м’яко кажучи, вражений. Це було вершиною моїх старань, найкращі результати за весь тиждень моїх тренувань. Навичку «Водяне Лезо» отримано. Отримано навички «Реактивний Рух», «Струмний потік» та «Водяне Лезо». Об’єднання та покращення до додаткової навички «Контроль Води». Ва-а-ай! І справді вийшло. Додаткова навичка має бути зовсім на іншому рівні, ніж звичайна. Тепер я можу захищатись. І тепер настав час вирушати. Нарешті. Минуло сто двадцять днів с тих пір, як я переродився на березі цього озера в печері. Чи нервував я? Так. Насправді я досі не міг говорити. Голосових зв’язок в мене не було, і я весь час думав, шукав щось у своєму тілі, аби замінити їх чимось, але поки що — нічого. Я міг залишитись тут, допоки не з’явиться прогресу, але, окрім Водяного Леза, більше я тут нічого не міг досягнути. Наразі ж мені не залишається нічого, окрім Телепатії. І якщо мій новий, досі не знайдений партнер її не має, то і добре. Ну дуже приємно буде, але нічого не поробиш. В іншому ж випадку мені доведеться вічно тинятися цією печерою. Я хотів побачити навколишній світ, і, якщо зміг би, зустріти декількох японських іншосвітян. Крім того, було б весело навчитися магії! Був час починати. Вельдора не давав якихось помітних знаків всередині мене. Я майже почувався, ніби втратив його, але я знав, що це не так. Крім того, ми дали обіцянку один одному. Наступного разу, коли ми зустрінемось, краще мені мати, що розповісти. Подумки я зітхнув і розпочав подорож назовні з цієї печери, в який виріс, і вже бачив широкий світ, в який прийду. Що ж мене чекає? Хтозна. Я не міг уявити, чого чекати, але знав, що хочу цього.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!