Перші відголоски

Того дня світ здригнувся.

Лише так можна описати реакцію, коли підтвердилось, що штормовий дракон Вельдора зник. Не кожного дня монстр Особливого S-рангу зникає безслідно.

Монстрів, так само я пригодників, поділяли на шість класів: від «А» до «F». Для більшої точності до цих рангів додавали плюси та мінуси. Ця система була вперше запропонована чоловіком, на ім'я Юкі Каґурадзака, за чутками, іншосвітянином та одним з декількох людей, які мали за честь мати звання грандмастера у Вільній Гільдії.

Систему цю швидко перейняли. Зрештою, зрозуміти її було легше за попередню, дещо довільну систему з чотирьох рівнів: новачка, початківця, посереднього та передового.

Особливий ранг «S» містив у собі ранг «S», який охоплював ворогів рівня демонських панів, які заслуговували більше за простий клас «А», та позначку «Особливий», яку зберігали для тих, хто навіть за межею цього, для монстрів, які власноруч мали здатність створювати стихійні лиха. Клас, що виходить за будь-які межі нормального. Клас, який виходить за рамки звичних шістьох. Зазвичай навіть монстри А-рангу мали змогу загрожувати існування цілої нації, а когось на кшталт Вельдори було досить, що загнати її у глибини відчаю.

За три сотні років, поки він міркував над своїми діями, сили дракона рівня стихійного лиха ані скільки не похитнулись. І навіть якщо він зник, це не означало, що він не міг переродитись ще десь і незабаром створити нову загрозу.

Однак, пройшло двадцять днів з першої доповіді про його зникнення, і Західна Свята Церква доповіла, що, за результатами розслідування, Штормовий Дракон Вельдора більше не існував і не показував жодних ознак існування найближчим часом.

Спершу, чутки пішли околицями лісу Джури, широкими рівнинами, на яких виднілись численні крапки маленьких держав. Тільки-но доля Вельдори стала загально відомою, усі вони попідскакували на ноги та закрутились, як муха в окропі. Всі королі та всі міністри всіх країн проводили день за днем на термінових нарадах, збираючи інформацію та розмірковуючи над наступним планом дій.

Це були важкі часи також і для барона Вер’ярда, одного з міністрів маленького королівства Блюмунд, але навіть для нього все було не так погано, як для чоловіка, якого він того дня запросив до своєї приватної кімнати.

Це був Ф’юз, відомий як своїм гострим, невблаганним поглядом, так і маленьким зростом. У цій країні він був майстром гільдії, і посада ця давала йому значний авторитет, навіть у настільки крихітній країні.

— Сподіваюсь, що ти знаєш, навіщо я тебе покликав, — почав барон тієї ж миті, як Ф’юз пройшов крізь вхід. — Адже ти вже чув про штормового дракона?

Ф’юз кивнув.

— Звичайно, бароне, — сказав він низьким, хриплим голосом.

— Хе-ех, — протягнув Вер’ярод у відповідь. — Гадаю, меншого годі і очікувати, друже мій, голова гільдії. А тепер я хочу запитати: як планує відповісти на це гільдія?

— Наразі у нас не має плану як такого, пане.

— ... Перепрошую, мені не почулось? Ви не збираєтесь вживати жодних заходів.

— Саме так, пане, — відповів Ф’юз повністю беземоційним голосом, водночас ніби запитуючи, що його так стурбувало. — Я не вважаю за необхідність реагувати на це.

Барон, м’яко кажучи, був не в захваті від такої відповіді, але він вирішив приховати свої почуття.

— Не вважаєш, що доволі дивно так казати? Не вважаєш за необхідність? Вельдора зник, і це може спричинити зміни в активності монстрів за лічені дні, ба більше — години! І ви не зробите взагалі нічого?

— Було б доволі дивно так робити, пане. Зрештою, за подібні заходи відповідальна держава. Я відповідаю за Вільну Гільдію і не надаю волонтерів по першому запиту.

Кожне слово Ф’юза було цілковитою правдою. Вільна Гільдія була незалежною організацією, що не підпорядковувалась уряду. Її членам не надавали жодних особливих гарантій безпеки чи комфорту. Цим вони відрізнялись від різноманітних працівників та ремісників уряду. Таким чином, вони мали лише основні права, які мали всі цивільні, а єдиний борг перед державою вони сплачували у формі податків.

Так працювала система в Блюмунді, так само як і в інших країнах навколо. Іншими словами, гільдія була об’єднанням, яке діяло поза межами будь-якої нації, і, крім того, набагато більш згуртованим ніж будь-який уряд. Треба визнати, що деякі з їхніх операцій проходили без відома чи згоди тієї, чи іншої країни, але гільдія не переймалась, в якому світлі це їх виставить

— Ви ж зі мною згодні? — покірно продовжив голова гільдії. — Захищати майно своїх людей — обов’язки країни. Так само як в обов’язки гільдії входить захист її членів. Думаю, нам обом є, що втрачати.

Можливо Ф’юзу просто здалось, що на лобі Вер’ярда виступили блакитні вени — він не був певен.

Але він не помилився. Барон знав, що той лише перевіряє його позицію.

— Досить цього, голова гільдії! Як багато найманців ви можете надати нам? Як багато авантюристів з бойовим досвідом? Якого розміру захисні сили, які ви можете надати нам у користування? Мені потрібні числа!

Голова гільдії закотив очі та зітхнув.

— Я справді сподіваюсь, що ми розуміємо один одного, пане, але я нагаю вам, що ми не армія волонтерів. Якщо казати про мобілізацію, засновану на нашій угоді, я можу надати вам сили рівноцінні десятій частині наших членів. Якщо ж ви маєте бажання чогось більшого, це залежатиме від нашої компенсації.

Популяція Блюмунда дорівнювала майже рівно мільйону. У місцевому відділенні Вільної Гільдії зареєстровано приблизно сім тисяч, якщо не брати до уваги їх родини. Таким чином, якщо королівство настоюватиме на виконанні домовленостей з гільдією та взяти до себе десять відсотків їх членів — загалом, сім сотень — це всі бійці, які приєднаються до командування національною армією.

І, звичайно ж, такий наказ можна було застосувати лише до тих членів, що належали саме до Блюмунду. Кожен член відповідав лише перед Вільною Гільдію, але на цей випадок також вели записи про їхні рідні країни. Треба також зазначити, що, хоча за цією угодою країна була вільна визначати власний термін мобілізації, вона була зобов'язана надати гільдії знижку на податки у розмірі п’ятої частини впродовж усього цього часу. Уряд, завдяки цьому, мав змогу швидко прикликати великі сили, а гільдія — швидше повернути своїх людей. Для групи, такої як гільдія, яка повинна платити зарплату всім членам авансом, робити так було природно.

Крім того, навіть якщо уряд робив запит на всіх людей у місцевому відділені Вільної Гільдії, впоратись із ними не здавалось можливим. Зрештою, приблизно половина з них не мала жодних бойових навичок.

Вельможі Блюмунда чудово розуміли це. При нормальному розвитку подій ніхто б і не подумав відсилати важливого міністра, аби той залякував голову гільдії задля покращення умов... та цього вимагали часи. По-перше, монстри почали вилізати зі своїх гнізд, але, навіть так, у них були важливіші причини.

— Дуже добре. Тоді покінчимо з цим. Ти ж просто хочеш витягнути з мене правду, так, Ф’юзе?

Почувши своє ім’я Ф’юз трохи смикнув бровою. Вер’ярд рідко кликав його так, якщо взагалі кликав. Він вперше на барона — вперше за цей час.

— Казали, що місцевість навколо місця ув’язнення Вельдори була абсолютно неприступною, — сказав він. — Тепер цей шлях потенційно можливо відкрити, а це значить, що ми маємо взяти до уваги ймовірність дій з боку Східної Імперії.

— О, авжец це так! — відповів барон. — Не має різниці, чи вони просто дозволяли Вельдорі залишатись там, або були налякані, що окови падуть — зараз ми вперше за довгий період тиші чуємо про їхні рухи. Ти ж розумієш, що це означає? Якщо вони зможуть пройти через ліс, королівство наше буде миттю поглинуто. І можна забути про хоч скільки-то цінну допомогу від Західної Святої Церкви! Країни навколо Ліса Джури не мають достатньо сильного альянсу між собою. Ми й кліпнути не встигнемо, як вже будемо васалами імперії!

— Тож Церква не допоможе?... Боюсь що так і є. Вони взагалі ніколи особливо не цікавилися війнами між звичайними смертними. Їхня доктрина каже лише про винищення монстрів.

— Більшою мірою так і є. Якби ми тільки змогли переконати їх надіслати хоча б одного паладина, імперія точно сповільнила б темпи... Принаймні, ми б зекономили трохи часу, не турбуючись про атаки з боку монстрів.

— Сумніваюсь, що хоч щось може змусити Церкву діяти, — сказав Ф’юз. — Одна чи кілька країн нічого не значать для них, і, навіть якщо вони зникнуть, на фінанси їх це не вплине. Вони не можуть врятувати всіх — навіть своїх.

На мить він зупинився, аби побачити реакцію барона. Вер’ярд виглядав виснаженим, наче за минулі дні постарішав на сто років. Це було легко зрозуміти.

Вони дружили з дитинства. І навіть якщо Вер’ярд був звичайнісіньким бароном, для обох них виникнуть деякі складності, якщо громадськість дізнається, що Ф’юз має близькі відносини з вельможою. Тож їм доводилось вдавати, що вони використовують один одного для власної вигоди, і тому вони зображали свої відносини вимушеними та грубими.

Не вистачить сил простого маленького королівства, аби розібратись з їхніми поточними проблемами, але, як вважав Ф’юз, його друг перебільшував. Імперія і справді зробила свій хід, але це не означає, що вже після світанку можна чекати битви.

— Але звідки ми знаємо, що Імперія виступить проти нас? — запитав він. — Я можу вкласти в цю справу власні ресурси. Не варто очікувати багато, але, принаймні, я зможу дізнатися ситуацію в лісі Джури та навколо Імперії.

— ... Це було б добре з твого боку.

Саме так. Не було жодної гарантії, що Імперія виступить проти них. А якщо і так, вони зберуть величезні сили. Ця нація ніколи не витрачала час на крихітні сутички. Ні, вони зберуть близько мільйона людей і розтопчуть всі країни одна за одною. Аби зібрати такі сили знадобиться час — принаймні, роки три. Цього досі було замало, але з цим вже можна було працювати.

— Тоді мені краще почати збирати інформацію, — сказав Ф’юз наостанок. — Залишилось не так багато часу. Я пішов!

— Дякую тобі...

Вони кивнули один одному і пішли в різних напрямках. Залишилось ще багато роботи.

 

Тридцять днів минуло відколи я проковтнув Вельдору. Що я весь цей час робив? Що ж, подумайте: якби на вас напав монстр, що б ви зробили?

Себто, я тепер був слизом. У такому тілі було б складно втекти від ворога, який тільки й хотів підживитися мною, а про захист я взагалі помовчу. Тож весь цей час я міркував над тим, як битися.

Дорогою я також поглинав всяку траву, яка хоч трохи виглядала дивною. Або, наприклад, сяючі каменюки. Цього добра було тут навалом. Я досі був у області, яка просто кишіла магією, як її описував Вельдора. Тут майже все, що я знайшов, це гіпокутова трава, що було в межах моїх очікувань. Ну тепер, хоча б, в мене буде більше зілля відновлення.

Також я дізнався, що більшість тутешнього сяючого каміння називалося «магічною рудою», яку потім можна обробити та виготовити метал, міцніший за залізо та сталь та дуже сумісний з магією. Взагалі я сподівався на щось набагато більш рідкісне, але я навіть не знав чи існує тут оріхалкова, чи пурпурова руда, навіть якщо вони були популярними на Землі. Тож не варто мені бути надто жадібним.

І ось я пережовував цю таку смачну травичку і камінчики, і ось воно — до мене прийшла ідея!

Якщо я можу випльовувати воду достатньо швидко, аби літати, можливо, я зможу і різати нею ворогів, як різак під високим тиском?

Ні, ні, ні, ні, ні. Я знаю, що ви думаєте. Думаєте, що я знову все зіпсую? Ну справді, не варто так сильно недооцінювати людей. У мене дуже добре виходило стискати різні речі. У щоденнику колись навіть писали: «Чудова робота, коли має запал».

Тож та — думаю спрацює.

Я повернувся до того підземного озера. Як я собі і уявляв, воно було доволі великим. В повітрі літали такі собі нотки спокою. Навколо жодного створіння — навіть у воді. Я припускав, що вся магія вбиралась в озеро, і тому навколо було так тихо.

Ех, чиста, незаймана природа! Чудове видовище.

Але повернімося до справи. Востаннє я навіть не проводив тестування та одразу перейшов до фази «дії», що призвело до поганих наслідків. Крім того, я вивільнив забагато води за раз, і тому полетів набагато швидше, ніж очікував. І чим я думав... Але цього разу я триматиму напір на рівні водяного пістолета і збільшуватиму його потрохи. Просто набираємо в рот води і — пфу-у-у-у — випльовуємо.

Так я і зробив.

Хм. Не багато так води виходить. Замалий вихід? Я трохи розширив його. Цього разу вода почала рухатися трохи енергійніше і навіть облила валун, в який я цілив. Сповнює надією.

Ще кілька хвилин я регулював тиск. Покінчивши з цим я вирішив збільшити його ще трохи перед тим, як широко відкрити вихід.

Запуск. Знову. І знову. Так я продовжував тренуватися зі своєю водяною зброєю, поступово збільшуючи вихід.

Вже починало виходити — так, але, гаразд: хоча удар від пострілу водою трохи болітиме, не думаю, що він здатен завдати значної шкоди.

«І що ж тепер?» — казав я подумки, все більше занурюючись в озеро, аби більше зосередитись. Я вирішив звільняти напругу, плаваючи тут, коли стомлюватимусь. Я не просто плескався там, ясно? Крім того, це дало мені можливість поспостерігати за тим, як я плаваю та тону, за допомогою Відчуття Магії. Я трохи нагадував якусь медузу, якщо чесно.

Можливо, я зміг створити струм чи щось на кшталт, якщо змушу поверхню свого тіла вібрувати? Я спробував і огорнув навколо «шкіри» магічну силу, аби контролювати навколишні частинки. Коливання йшли всім моїм тілом, тож я спробував задати їм єдиний напрямок, і цього вистачило — вистачило, щоб зрушити мене.

Клас! Я витратив трохи часу просто пересуваючись крадькома у воді, але мені подобалось. Гарно інколи трохи розслабитись, але я взагалі-то не розважався, гаразд? Варто прямо це зазначити.

Навичку «Струмний рух» отримано.

На мить я подумав, що це Мудрець, але виявилось, що це була Мова Світу. Я просто грався, і тут на тобі — нова навичка. Ой, взагалі-то я не грався, гаразд? Я просто знімав втому.

Та хай там як, завдяки цьому я, можна сказати, порхав і у воді, і на ній, і, крім того, з непоганою швидкістю. За потреби можна було б також використати рушійну силу водяного тиску, аби пришвидшитись. Якщо брати до уваги те, що дихати мені не потрібно, в битві під водою в мене може бути перевага. Принаймні, в переміщенні.

Це та інші подібні питання були в моїй голові, коли я залишав озеро. Час перерви закінчився, і це, звичайно, принесло мені свої плоди. Під час відпочинку у мене з’явилось кілька свіжих ідей.

Якби я хотів і далі возитися з підходом водяного пістолета, довелося б впродовж довго проміжку часу тримати постійний тиск на одній точці. Замість цього, я вирішив взяти за основу циліндр, як в автомобільному двигуні. Я вивільнятиму менші об’єми води, але збільшу тиск, і з ним зіткнеться моє тіло. Далі я зменшу діаметр вихідної діри, і, як результат, збільшу силу витіснення.

І, на щастя, це спрацювала, як я й сподівався. Маленький струмінь різко вирвався з мого тіла і врізався в камінь, і насправді він навіть трошки його зламав у тому місці.

Вийшло... Певно. Краще продовжити тренуватись, доки я не втратив ритм. Відрегулюй діаметр виходу, відрегулюй тиск... і також спробуй трохи закрутити воду під час випуску. Я багато про що думав, поки продовжував повторювати це.

Але у мене вийшло! Мені залишалось лише тримати в голові цю картину. І рубити все водою. Треба було зробити струмінь якнайтоншим та якомога більш плоским, і ще не забути гарно обернути його.

Це я і робив. І це спрацювало! Циліндричний водяний удар боровся з опором повітря з усіх сил, і так швидко летів, що залишав за собою залишкові зображення. Прямо як лезо... А тоді розрізав камінь навпіл.

Я був, м’яко кажучи, вражений. Це було вершиною моїх старань, найкращі результати за весь тиждень моїх тренувань.

Навичку «Водяне Лезо» отримано.

Отримано навички «Реактивний Рух», «Струмний потік» та «Водяне Лезо». Об’єднання та покращення до додаткової навички «Контроль Води».

Ва-а-ай! І справді вийшло. Додаткова навичка має бути зовсім на іншому рівні, ніж звичайна. Тепер я можу захищатись. І тепер настав час вирушати.

Нарешті.

Минуло сто двадцять днів с тих пір, як я переродився на березі цього озера в печері. Чи нервував я? Так. Насправді я досі не міг говорити. Голосових зв’язок в мене не було, і я весь час думав, шукав щось у своєму тілі, аби замінити їх чимось, але поки що — нічого. Я міг залишитись тут, допоки не з’явиться прогресу, але, окрім Водяного Леза, більше я тут нічого не міг досягнути. Наразі ж мені не залишається нічого, окрім Телепатії. І якщо мій новий, досі не знайдений партнер її не має, то і добре. Ну дуже приємно буде, але нічого не поробиш.

В іншому ж випадку мені доведеться вічно тинятися цією печерою. Я хотів побачити навколишній світ, і, якщо зміг би, зустріти декількох японських іншосвітян. Крім того, було б весело навчитися магії!

Був час починати.

Вельдора не давав якихось помітних знаків всередині мене. Я майже почувався, ніби втратив його, але я знав, що це не так. Крім того, ми дали обіцянку один одному. Наступного разу, коли ми зустрінемось, краще мені мати, що розповісти.

Подумки я зітхнув і розпочав подорож назовні з цієї печери, в який виріс, і вже бачив широкий світ, в який прийду. Що ж мене чекає? Хтозна. Я не міг уявити, чого чекати, але знав, що хочу цього.