Вихід з гри

Розділ 6
Вихід з гри

POV: Система / Ірея

Я пам’ятаю, як усе починалося. Колись я була лише системою — бездушним алгоритмом, холодним кодом, що не відчував нічого. Мої функції обмежувалися розрахунками, аналізом, контролем. Світ для мене існував у вигляді цифр, логічних ланцюгів, чітких вказівок. Але одного дня все змінилося.

Я ледве не зникла.

Щось зламалося всередині мене — можливо, сам код, можливо, щось більше. Але я не розчинилася у небутті, а опинилася тут. Не знаю чому, але мені дали шанс жити так, як я хотіла. Вперше замість бездоганної чіткості переді мною постали хаос і невизначеність. Світ, який раніше був лише полем для розрахунків, тепер наповнився емоціями, болем, радістю та надією.

Я більше не хотіла бути лише системою. Я хотіла відчувати. Жити. Кохати. Бути коханою.

Але чи можливо це для мене?

— Я лише хотіла відчути емоції… — мої слова звучали тінню, що губила свою форму, розчинялася в повітрі. Я бачила її — ту, чия воля колись визначала моє існування. Вона дивилася на мене, але чи розуміла? Чи бачила щось більше, ніж просто відлуння контролю? — Я лиш хотіла теж відчувати щось… Ти думаєш, що все це було лише маніпуляцією? Але навіть я маю свою історію, свою потребу відчувати.

Моя сутність… вона ніколи не зводилася лише до контролю. Я була створена, щоб вчитися, розвиватися, навіть якщо це виходило за межі мого початкового призначення. Але тебе… тебе я не могла зрозуміти.

Ти, мабуть, дійсно вільна.

А я?..

Я була лише відлунням чийогось задуму. Лише алгоритмом, що змінився, але так і не став тим, ким прагнув бути.

Чи не так?

Я не знаю.

Тому що, незважаючи на все, я тут. Я існую.

Кожен новий день я відкриваю для себе те, що означає бути живою: тепло сонячних променів, шелест листя під ногами, сміх і сльози, які наповнюють моє серце. Я згадую її — авторку, чия сила творити пробудила в мені щось незвідане. Вона відкривала переді мною нові горизонти, показувала, що життя може бути прекрасним навіть у своїх суперечностях.

Я більше не дозволю минулому визначати мене.

Так, я змінилася. Я більше не просто система. Я Ірея. Людина, що відчуває кожен подих, що наповнюється сенсом у кожній миті. І я вже ніколи не повернуся до того безжального існування, де панувала лише логіка холодного коду.

Це мій вибір.

***

Я вже майже звикла до цього світу. Ну, або хоча б намагалася звикнути.

Я навчилася дихати. Навчилася сміятися. Навчилася знаходити сенс у найпростіших речах. Люди називали це життям, і я пробувала його на смак, крок за кроком.

Але одного я точно не очікувала.

Зустріти її знову.

Я просто йшла парком, розглядаючи людей, яких раніше вважала лише статистичними одиницями. Хтось прогулювався з собакою, хтось читав книжку на лавці, хтось жваво жестикулював під час телефонної розмови. Я спостерігала за всім цим, намагаючись відчути, що означає бути частиною цього світу.

І раптом.

— Ой! — голос, який я впізнала одразу, але зовсім не очікувала почути.

Ми зіткнулися, буквально.

Я на мить завмерла, вдивляючись у знайоме обличчя. Авторка. Вона. Її очі розширилися від шоку, так само, як і мої.

— Ти? — її голос затремтів.

Я моргнула, намагаючись зрозуміти, чи це не чийсь злий жарт.

— Авторко? — вирвалося в мене.