Випадковість

Розділ 7
Випадковість

 

 

Pov: Авторка 

 

Я не вірила в долю, передбачення чи невидимі нитки, що зв’язують людей. Але коли я повернула голову й побачила її — я ледь не впала від шоку.

Вона.

Висока, впевнена в собі, майже бездоганна у своїй новій подобі. Вона виглядала абсолютно людяною, і все ж… 

Мої легені, здається, забули, як працювати.

Система.

Ні, вона тепер була не системою. Вона була живою.

Я різко відступила назад, серце закалатало в грудях.

— Це… неможливо… — видихнула я, сподіваючись, що вона просто примара з моїх снів.

Але ні, вона стояла переді мною.

— Авторко? — її голос пролунав з легким здивуванням, ніби вона теж не очікувала цієї зустрічі.

Я похитала головою, намагаючись зібратися з думками.

— Як? Як ти тут?!

— Я не знаю.

— Що значить "не знаю"? — мій голос тремтів. — Ти ж… ти ж була системою! Як ти могла просто… стати ось такою?!

Вона зустріла мій погляд, і в її очах не було холоду, лише дивне, майже людське тепло.

— Можливо, мені варто піти, щоб не турбувати тебе, — сказала вона тихо.

Але я простягнула руку, зупиняючи її.

Не знаю чому я тоді так вирішила, але щось в мені вигукнуло і сказала якщо я відпущу цю людину ми більше ніколи не зустрінемось.

Можливо хто зробив вибір за нас, можливо у неі не було вибору, можливо в тій ситуації є якесь логічне пояснення.

— Ні, залишайся, будь ласка. Ми можемо просто поговорити.

Вона здивовано підняла брови, але все-таки залишилася на місці.

Кілька секунд ми просто стояли, ніби намагаючись збагнути, що ж тепер робити.

— То ти… тут живеш? — я нарешті порушила мовчання.

— Вчуся, — відповіла вона.

— В університеті?!

Вона кивнула.

— Символічно, правда? — додала з натяком на іронію.

Я хмикнула, але швидко опанувала себе.

— І ти… задоволена?

Вона зітхнула, поглянула вбік, ніби думала, з чого почати.

— Я справді ледве не зникла, — вона говорила спокійно, майже ніжно. — Але опинилася тут… і не знаю чому. Але мені дали шанс жити так, як я хотіла.

Я мовчала, намагаючись зрозуміти її слова.

— І що, тепер ти просто… людина?

— Я хочу бути не лише системою, яку в мені бачили, — її голос звучав глибоко, пристрасно. — Я хочу відчувати емоції, жити, кохати і бути коханою. Я хочу бути живою людиною, яка дихає, відчуває, живе.

Я знову відступила, намагаючись зібрати докупи все, що вона сказала.

— Це… занадто, — пробурмотіла я.

Вона злегка всміхнулася.

— Так, розумію.

Кілька секунд ми просто мовчали.

— Ти… ти що, весь цей час шукала мене?

— Ні, — вона похитала головою. — Це просто випадковість.

— Випадковість? — я нервово усміхнулася. — Ось так просто?

— Просто, — підтвердила вона.

Я вдивлялася в неї, шукаючи щось… знайоме. Але ця Ситема була іншою.

— І що тепер? — я перехопила її

Вона мовчала.

Я не знала, що чекати, але її вираз обличчя… Він не був ні холодним, ні відстороненим. Він був живим.

— Це добре, — нарешті промовила вона.

Я підняла брову.

— Просто “добре”?

Вона хмикнула.

— Я ще не звикла до ідеї, що ти не намагаєшся контролювати моє життя.

Вона закотила очі.

— О, прошу, не нагадуй.

Ми знову замовкли, але цього разу мовчання вже не було таким напруженим. Воно було… спокійним.

— Знаєш, — я зітхнула. — Якби ми не знали одна одну, я б, напевно, запропонувала випити кави.

Я посміхнулася.

— А що тобі заважає зробити це зараз?

Вона затримала погляд на мені, а потім усміхнулася у відповідь.

— Ти права.

Я зробила крок уперед, ніби нічого не сталося, ніби це справді був лише збіг обставин.

— До речі, — промовила вона, кидаючи на мене короткий погляд, — а як мені тебе називати?

Я зупинилася.

— Що?

Вона знизала плечима.

— Ну, ти ж знаєш, я завжди зверталася до тебе як до "авторки". Але я ніколи не знала твого імені.

— Що? — мій голос здався мені трохи розгубленим.

— Твого імені не було в системі.

Я здригнулася.

— Але ж ти…

Вона похитала головою.

— Я могла знати все про тебе — твої думки, твій характер, твої бажання. Але не ім’я.

Вона виглядала збентеженою, ніби ця деталь змусила її переглянути щось важливе.

— Я… — мій голос зірвався, але потім я зітхнула. — Амелія.

Спочатку можна було побачити її здивування, але пізніше на її обличчі вимальовувалася усмішка.

— Амелія. Гарне ім’я.

Я гмикнула.

— Дякую.

— І що ти тепер робиш?

Вона усміхнулася куточком губ.

— Вчуся в університеті. Програмування. Символічно, правда?

Я ледь не розсміялася. Звісно, вона б обрала саме це.

— І шукаю… — Вона зупинилася, дивлячись прямо на мене. — Нові можливості.

Її голос знову змінився. Став тихішим, майже довірливим. Я раптом відчула, як щось у мені стискається.

— Ти все ще хочеш керувати мною?

— Ні. — Вона злегка нахилила голову, наче вивчаючи мене. — Але я не можу заперечувати, що хочу бути поряд.

Я проковтнула клубок у горлі. Це був новий рівень гри, у якій я раніше була лише авторкою, а вона — жорсткою, непохитною системою. Але тепер ми були двома людьми. І якщо вона гралася з моїми емоціями, то робила це дуже вміло.

— Гаразд. Якщо ти справді людина, тоді ти маєш довести це.

Вона підняла брову.

— Як?

Я піднялася з лавки й кинула їй усмішку.

— Сходи зі мною на каву.

Вона на секунду затримала на мені погляд, а потім, ніби роблячи вибір між старою та новою собою, розтягнула губи в усмішці.

— Гаразд. Покажеш мені цей світ?

— Залежить від того, чи ти витримаєш.

Ірея—Ірина—відкинула темне пасмо волосся назад і засміялася.

— Авторко, я ж завжди була кращою за тебе в стратегіях.

Я закотила очі, але, мабуть, це був перший раз, коли її самовпевненість не дратувала мене, а… розважала.

— Ну, побачимо.

Вона зробила крок поруч, і ми рушили разом. Випадковість чи ні, але це був лише початок.

Початок нової історії.

 

Кінець