Хом'як у печері (1)

Ми заночували на холодній землі, а наступного дня вирушили до шахти.

 

Лицарі, здавалося, були задоволені тим, як гладко пройшла подорож. Вони навіть підбадьорилися, допомігши мені з обладунками й давши кілька порад.

 

— Бережіться гоблінів, – обережно порадив я Джеймсу перед тим, як ми увійшли до печери, однак він лише нахилив голову, наче я сказав щось дивне.

 

— Гобліни так далеко не спускаються. Зазвичай вони живуть зграями в долинах засніжених гір, і не нападають, якщо їх не потурбувати.

 

Я на мить застиг, розмірковуючи над тим, як багато я маю сказати, а потім відкрив рота.

 

— Там можуть бути мутанти.

 

Почувши мої слова, Джеймс подивився на мене зі збентеженим виразом обличчя.

 

Я розумію. Можливо, складно сприймати це всерйоз. Вони, мабуть, ніколи не бачили, щоб гобліни покидали свої місця проживання.

 

Однак він кивнув, недовго думаючи, а вираз його обличчя був надзвичайно серйозним. Схоже, він вирішив довіритися мені. Або, точніше, довіритися рішеню Кайла, який обрав мене.

 

«Тому що довіра інших – це не те, що можна легко завоювати.»

 

У цей момент я ще раз усвідомив, наскільки чудовою людиною є Кайл.

 

Я оглянувся на нього, а потім доповів, що інші солдати відвели коней у безпечне місце.

 

— Ходімо всередину.

 

Його голос був низьким і надзвичайно серйозним. Лицарі з напруженими виразами облич випростались.

 

— Поділіться ліхтарями з магами. Рухатимемося по двоє. Діяти за інструкцією. Будьте обережні, не торкайтеся стін.

 

— Слухаємося, командире!

 

Лицарі швидко відреагували на вказівки Джеймса.

 

Звісно, зрештою я рухався разом із Кайлом. Моя роль полягала в тому, щоб освітлювати навколишнє середовище маленьким магічним ліхтариком у той час, коли він дістав меча.

 

Повітря в печері було холодним і вологим. Зловісна й холодна темрява, яка затьмарювала це місце, була такою густою, що важко було повірити, що в такій шахті можуть бути якісь цінні камені.

 

Хруск. Хруск. Хруск.

 

Я не знав, чи це був камінь, чи лід під ногами, але хрускіт, який це видавало з кожним моїм кроком, звучав якось моторошно, тож я здриґався кожного разу.

 

Звичайно, я просто не міг піддатися цьому страху. Я підніс ліхтар ближче; зелене листя, яке старанно горіло, освітлювало шлях.

 

— Щось бачиш?

 

На запитання Кайла я похитав головою й коротко відповів: 

 

— Ні.

 

Зараз я ношу «Очі істини» – окуляри, призначені для людей, але поки нічого не бачив. Насправді, «Очі істини» для хом'яка набагато корисніші для перевірки присутності магічних звірів, але перетворюватися так швидко назад було б безглуздо.

 

— Принаймні, я не думаю, що тут є мутанти. Гадаю, ми можемо йти далі.

 

— Добре.

 

Знаючи, що гоблінів-мутантів тут немає, я відчув невелике полегшення.

 

Ми спокійно просувалися вперед, освітлюючи місцевість, і намагалися якомога менше зачіпати стіни печери, побоюючись, що там може бути закладена вибухівка.

Незабаром ми досягли місця, де стався вибух.

 

Відкритий простір, достатньо великий, щоб десятеро чоловіків могли вишикуватися в лінію, нагадував площу. Мабуть, магічний вибух розширив прохід.

 

Усі, хто ніс ліхтарі, в унісон підняли руки, і я не був винятком.

 

І тут із-за моєї спини панічно закричав лицар.

 

— Ваша Високосте!

 

Він був не єдиним. Зміни й хвилювання обрушилися на нас одна за одною, а магічні ліхтарі раптом згасли.

 

Маг заговорив голосом, сповненим напруги:

 

— Це магічне втручання.

 

Кайл загарчав:

 

— Оборонні позиції! Тримайтеся ближче.

 

Лицарі швидко повернули самовладання й вишикувалися в ряди в темряві. Вони стояли спинами одне до одного, з піднятими напоготові мечами, що свідчило про чіткі наміри.

 

Вони утворили захисне коло навколо Кайла, а я опинився позаду нього. Справа не в тому, що мене не прийняли до лав групи, а в тому, що вони хотіли тримати мене в центрі, аби захистити.

 

— Шу, підійди на півкроку ближче.

 

— Так, Ваша Високосте.

 

Я впритул притиснувся до спини Кайла й відчув, як Джеймс став праворуч від мене.

 

Мою гордість це не зачепило. Тому що це реальність. Навіть якщо я тренувався разом із ними цілих десять днів, я ніяк не міг вважатися рівним цим лицарям, які все життя орудували мечами.

 

Тож натомість мені просто потрібно зробити те, що можу зробити тільки я. Я поправив окуляри й озирнувся.

 

І…

 

— Я дещо бачу, – сказав я тихим голосом. 

 

Кайл застиг і запитав:

 

— Що ти бачиш, Шу?

 

Я почав уважно розглядати стіни відкритого простору очима, які вже звикли до темряви.

 

— Я бачу світло. Ні, воно занадто маленьке й слабке, щоб його можна було назвати світлом. Щось схоже на подряпину... Тепер, коли стало так темно, я думаю, що бачу його. Синій. Мені знайомий цей колір... Але де ж я його бачив?

 

Джеймс сказав спокійним голосом.

 

— Нам його не видно.

 

— Га?

 

— Ми бачимо лише темряву без жодного натяку на світло.

 

— ...А. Можливо…

 

Я швидко зняв окуляри в роговій оправі, і, немов за командою, відчув, як мій зір погіршився, а зіниці розширилися за відсутності світла.

 

— Ваша Високосте, схоже, що вони використовували вибухівку, виготовлену з ядра демонічного звіра.

 

— Отже, те, що ти бачиш, це сліди від того ядра. Зрозуміло. – Кайл кивнув і продовжив: — Це просто подряпина? Не куля світла, яка схожа на вибухівку?

 

— Зараз ні, але, оскільки тут немає особливо яскравих плям, гадаю, що була лише одна вибухівка... Га? Зачекай хвилинку. – Я поклав руку на плече Кайла й обережно промовив. — Ти не проти, якщо просунуся трохи вперед? Я бачу місце, на якому немає жодної подряпини.

 

Кайл стиснув мою руку на своєму плечі, і ми пішли вперед повільним кроком.

 

Один крок, два кроки, три кроки.

 

Я закусив нижню губу й відкинув назад чубчик, що спадав на брови. Він був трохи розпатланий, хоча я його не торкався.

 

— Я відчуваю, як дме вітер.

 

— Вітер у печері?

 

Здавалося, Кайл щось зрозумів, і його хватка у наших стиснутих рук посилилась.

 

— Має бути дорога, що веде назовні.

 

Можливо, саме цим проходом скористався той, хто заклав тут вибухівку.

 

Я кивнув і вказав на непошкоджену ділянку в темряві. У мене не було сумнівів, що це той самий шлях, яким треба йти.

 

Я повернувся до Кайла, помінявся з ним місцями й узяв на себе ініціативу. Ми продовжили йти вперед, ретельно обмацуючи стіну обережними рухами.

 

Слабке синє світло тьмяно освітило кінчики моїх пальців, а потім зникло.

 

[Ядро демонічного звіра. Це джерело Серця Зими, яке змушує серця завмирати.]

 

Чомусь мені здавалося, що я й сам звідкись це розумів. Говорили, що ті, кого зачепив вибух, отримали «тавро морозу», яке змушувало холод просочуватися аж до їхніх сердець. Мені здалося, що це був схожий вид магії.

 

Можливо, маг, який заклав вибухівку, хотів випробувати силу своєї магії на людях. Маги, про яких я чув, безумовно, були з тих, хто здатен на подібні вчинки.

 

«Які ж вони мерзотники.»

 

Зціпивши зуби, я пробирався крізь темряву.

 

Прохід, що вів назовні, був дуже вузьким. Навіть мені доводилося низько нахилятися, згорбивши плечі, тож не важко було уявити, як виглядали великі кремезні лицарі.

 

Звук брязкоту обладунків супроводжувався легким прицмокуванням язика Кайла.

 

— Тут тісно.

 

— Будь ласка, потерпи. Як тільки ми вийдемо, ти зможеш розім'ятися, скільки захочеш.

 

Кайл злегка хмикнув на мою різку відповідь, напевно, знаючи, що це мало б підняти настрій.

 

Час від часу кілька поривів холодного мокрого вітру проносилися повз кінчик мого носа, а потім розвіювались. А потім я з тріском відчув, як крихітний кубик льоду вдарився об окуляри.

 

Хрусь.

 

У цей момент я відчув, як щось зламалося над моєю головою. Я простягнув руку й намацав у темряві тверду руку.

 

Кайл простягнув руку над моєю головою й зламав бурульку.

 

— Здавалося, що вона може впасти.

 

— Я думав, ти погано бачиш?

 

— Так і є.

 

— У тебе хороші рефлекси.

 

Замість того, щоб засміятися з мого жарту, він тихо пробурмотів.

 

— Нам краще швидше забиратися звідси. Прохід був проритий нашвидкуруч і наразі нестабільний.

 

— Гаразд.

 

Ми прискорили кроки й попрямували вперед. Як і казав Кайл, здавалося, зверху долинав якийсь тривожний гуркіт, тож ми ще більше поквапились.

 

Незабаром, недалеко попереду, мені в очі вдарило чисте біле світло.

 

Це був вихід.

 

— Я піду першим.

 

— Але буде важко помінятися місцями в цьому тісному просторі.

 

Саме тоді Кайл простягнув руку й обхопив мене за плечі, притягнувши ближче до себе.

 

— Добре, що тут трохи ширший прохід.

 

Його голос був так близько, що я відчував його тепле дихання на своїй шкірі. Я був міцно притиснутий до нього, а мої руки лежали на його грудях.

 

Раптом Кайл обійняв мене й змінив позицію. Нас оточував крижаний лід, однак від близькості одне одного нам було надзвичайно гаряче.

 

Я міг сказати це, навіть не дивлячись. Здавалося, що його пильний погляд був приклеєний до кожної частини мого обличчя. Мені було ніяково, але я не відчував неприязні.

 

Кайл вийшов на біле світло назовні, і немовби тільки на те й чекаючи, раптом спалахнуло синє світло.

 

— Ваша Високосте!

 

У ту мить, коли я зрозумів, що щось прямує до його потилиці, я зібрав усі наявні у мене бали удачі, навіть не замислюючися про це.

 

«Я повинен захистити його шию!»

 

Бам!

 

Біля потилиці Кайла з'явилося інше синє світло, і несамовито летячий об'єкт відскочив убік.

 

На мить я відчув полегшення від того, що мені вдалося відвернути напад.

 

— А тепер зачекай…

 

З гучним тріском я почув звук, ніби щось падає позаду мене.