Обнявши мене за талію, Кайл насупився й подивився на моє обличчя:
— Це неможливо. Це найглибша частина лісового масиву. Це місце зовсім не схоже на те, куди ми ходили з тобою минулого разу. Ні, навіть якщо це не так, я не хочу вести тебе в таке небезпечне місце.
— Небезпечне?
— Так. Ти й так добре справляєшся, допомагаєш мені у багатьох справах, тому тобі не потрібно їхати в цю розвідку. Залишайся тут у безпеці.
Ці слова змусили мене відчути певну безпорадність. Невже я повинен просто сидіти у безпечному місці й спокійно чекати на звістку про його смерть?
— Тож, оскільки я тобі подобаюся, ти хочеш тримати мене в безпечному місці, щоб оберігати, як якусь коштовність? – різко запитав я, хапаючи Кайла за руку.
Я знаю, що це емоційна реакція. Але цього разу я мушу вирушити з ним. Якщо дозволю йому ось так поїхати, він точно помре, як і було призначено.
Я знаю.
Для нього це, напевно, здасться не більше, ніж нерозважливим спалахом. Тому, хоча я знав, що повинен спокійно вмовити його, мені було важко зберігати самовладання. Моє серце калатало так голосно, що було майже нестерпно.
— Невже це дивно? – запитав Кайл так, ніби не знав, що це був очевидний факт.
Я на мить замовк, потім трохи опустив руку й поклав її на тильну сторону його долоні. Після цього, намагаючись якомога краще контролювати тремтіння, я глибоко вдихнув і промовив:
— Звичайно, це дивно. Ми ж разом ходили на полювання.
— Так. Тим більше, – Кайл сказав це так, ніби шкодував про свій тодішній вибір. — Я на власні очі бачив, у якій небезпеці ти можеш опинитися. Це був жахливий досвід. Я не хочу, щоб ти знову опинився в такій ситуації. Оскільки ти мені подобаєшся, природно, що я хочу захистити тебе.
— Це не захист.
— ...
— Це лише означає, що ти хочеш самостійно відповідати не лише за свою долю, але й за мою, – Неможливо було приховати ні розчарування в голосі, ні спотвореного виразу обличчя. — Ти кажеш, що у нас спільна доля, але що це означає, якщо ти все робиш сам? Чим тоді я відрізняюся від численних тягарів і зобов'язань, які Ваша Високість несе на своїй спині?
Це аж ніяк не можна назвати спільною долею. Принаймні, я не хочу виживати, сидячи осторонь, або покладаючись на його здібності.
Я продовжував твердим голосом:
— Якщо тобі потрібні докази, то я їх надам.
Наша розмова, мабуть, стала досить гучною, у цей час по сходах затупотіли лицарі, які щойно закінчили тренування.
Кайл стишив голос і швидко прошепотів:
— Поговорімо наодинці.
— Ні, відповідай мені тут.
— Шу.
— Якщо ти справді думаєш, що я не можу захистити себе, то можеш залишити мене тут.
— ...
— Дай мені шанс довести це.
Він має рацію. Нерозумно кидатися на небезпеку, з якою не під силу впоратись. У найгіршому випадку це закінчиться не лише моєю смертю, а й смертю людини, яка намагатиметься мене захистити.
Тож я наполегливо тренувався, бо хотів бути здатним захистити його так само, як і допомагати йому в роботі.
Звичайно, цього могло бути недостатньо, щоб задовольнити Кайла. Але принаймні зараз я став набагато сильнішим, ніж три місяці тому.
— Ваша Високосте.
Можливо тому, що він відчув щирість у моєму голосі, зрештою, Кайл нарешті погодився і взяв мене за руку з трохи стурбованим виразом обличчя.
— ...Гаразд. Я поставлюся до цього серйозно. Тож…
Я більше не зволікав, бо для цього не було жодних підстав. Ми піднялися сходами й попрямували до спальні.
Двері зі скрипом зачинилися. Він сів на ліжко, потягнув мене до себе на коліна, а потім зустрівся з моїм поглядом і прошепотів:
— Цього разу ти не відступиш, так?
— Так.
— ...
— Ти засмучений?
Кайлове обличчя показувало, що відповідь була позитивною, але зрештою він похитав головою. Я ледь помітно усміхнувся й поклав руку йому на плече.
— Як ти сказав, із мого боку егоїстично брати всю відповідальність на себе. І для тебе немає сенсу рухатися виключно згідно з моєю волею.
— ...
— Але також, як ти й сказав, мені потрібні докази.
— Не хвилюйся. Ти визнаєш, що я маю рацію, чи не так?
— Саме тому я і хвилююся, – з жалем сказав Кайл.
Потім він надувся, а я розсміявся й ніжно погладив його по щоці.
— Я знаю, що можу здатися тобі дуже слабким. Але якщо стоятиму на місці тільки тому, що слабкий, то нічого не зміниться.
— ...Гаразд.
— Тож, будь ласка, вір у мене. Якщо не зможеш довіряти своєму супутнику, то кому взагалі довіряти?
Він тихо засміявся й міцніше обійняв мене за талію, притягнувши ближче. Перш ніж я встиг це збагнути, Кайл поклав голову мені на груди й заплющив очі. Потім я обережно обхопив його руками.
До закінчення «Перевтілення» залишилося ще близько тридцяти хвилин, тож невелика перерва була б не зайвою для того, хто розділив мою долю і був зайнятий цілий день.
[d=====( ￣/// ￣*)b]
Звісно, посеред усього цього я не забув відштовхнути систему, яка вирішила вискочити незрозуміло звідки.
***
Наступного дня.
Використавши «Перевтілення», я зустрівся з ним у кутку тренувального майданчика, де було вишикувано п'ять-шість мішеней.
Я зосередив усю увагу на пошарпаному лукові, який я вже занадто багато разів натягував. Прохолодний вітер скуйовдив моє волосся, але я не відривав погляду від мішені.
Щойно я відпустив тятиву, яка висіла на кінчиках моїх пальців, я почув різкий удар об дерев'яні дошки, який перекрив навіть шум пронизливого вітру.
Стріла попала в мішень, проте не в центр. Якби це був демонічний звір, а не яблучко, цього було б недостатньо, щоб убити його. І ця помилка могла коштувати мені життя.
Я зробив глибокий удих, знову натягнув тятиву й сконцентрував свій розум. Аж поки ціль не зібралася в одну точку.
Удар. Стріла полетіла знову, і цього разу пронизала точно по центру.
Ще один постріл, і ще, і ще.
Сім із восьми стріл влучили прямо в яблучко. Згадуючи, коли я вперше тримав лук, це був справді величезний прогрес.
— О.
Саме тоді, коли я щойно випустив дев'яту стрілу. Кайл, який спостерігав за цим збоку, наказав магу щось зробити, і раптом нерухомі мішені почали рухатися з нерегулярною швидкістю.
— Га?
Стріла, яку я випустив, цілячись у центр, пробила кінець мішені. На мить я був ошелешений, а потім повернувся до Кайла, щоб висловити своє невдоволення.
— Це нечесно!
— Думаєш, що демонічні звірі терпляче чекатимуть, поки ти натягнеш тятиву?
— ...
— Але ти хоча б спробував. Хоча ти не зміг поцілити в центр, але спромігся в рухому мішень.
Я впевнений, що не тільки в моїй уяві останній коментар прозвучав поблажливо.
Я схопив десяту стрілу й натягнув тятиву тугіше, ніж будь-коли.
З палаючими від рішучості очима я зосередився на одній із мішеней, що жваво рухалися навколо, але раптом повністю зупинилися. Чи зупинилися вони з власної волі? Ціль тепер була ще ближче, ніж раніше.
«На такій відстані я міг би влучити в неї з одним заплющеним оком.»
Впевнено усміхаючись, я сфокусувався на червоному центрі мішені. Коли я вже збирався розслабити тятиву...
— Зачекай! Зачекай хвилинку!
Кайл недбало підійшов до мішені. Злякавшись, я випустив стрілу, яка вислизнула в мене крізь пальці.
Бум! Звук стріли, що розсікає вітер, і мій вигук його імені разом створили гучний шум.
У той же час Кайл витягнув меч із піхв, і легко парирував стрілу, що летіла на нього.
Я поклав лук і поспішив до нього. Мій голос підвищився, коли я заговорив:
— Чому ти раптово наблизився до мішені саме тоді, коли я натягував тятиву? А якби ти поранився?
— А якщо виникне ситуація, коли доведеться стріляти у ворога, який захопив союзника?
— ...То ти...
— Я визнаю, що твої навички покращилися. Ти, безумовно, швидко вчишся, і тепер досить витончено поводишся з луком. Трохи більше часу й трохи більше сили, і ти навіть зможеш приєднатися до лицарів.
— …
— Але, Шу. Я поведу тебе не на свіжоскошене тренувальне поле. Бій у реальному світі зовсім інший.
Його слова були твердими, холодними й протверезними.
Це були слова Кайла Блейка, лідера Лицарів Блейка й володаря території Блейків. Його слова були раціональними та прямолінійними.
Зазвичай я б кивнув. Ні, якби я був просто читачем, який дивиться ззовні, я б точно погодився з його судженнями.
Але йшлося про моє життя. Так само, як Беліал, Сен і Кайл мали власні життя, так і це життя належало мені, Бе Сухьону і Шу.
— Отже, ти плануєш чекати, поки все буде повністю відшліфовано? Скільки часу це займе? Рік? Десять років? Двадцять? Я не хочу просто стояти осторонь і спостерігати, як гинуть люди тільки тому, що мене не вважають сильним бійцем.
— ...
— Я... Якщо настане момент, схожий на той, що був під час політичного конфлікту, я зроблю вибір.
Того разу я не зробив вибір. Мені не вистачило впевненості, щоб узяти на себе відповідальність. Можливо, я хотів уникнути її, виправдовуючися тим, що це був лише світ у романі, а не реальність.
Але вже ні.
Це вже не був простий процес, через який мені довелося пройти, щоби повернутися до свого старого життя. Мені щиро подобаються люди, які тут живуть, мені подобається Кайл, і я хочу бути їхнім союзником і захищати їх.
Тому я не можу здатись.
Кайл дивився на мене деяку мить. Він дивився так, ніби намагався прочитати рішучість у моїх очах, а потім стиснув губи.
Я розумію. Кайл не це мав на увазі. Так само, як я хочу бути йому корисним, він також хоче захистити мене.
Але це не все, що Кайл має на увазі. Він також хоче поважати мої бажання так само сильно, як і захищати мене.
— Лицарі, увага! – Незабаром Кайл зробив заяву. — Через десять днів Шу поїде зі мною на розвідку нової шахти на півночі. Підготуйте припаси для лицарських лучників і нехай вони беруть участь у спільних тренуваннях. Це все!
Громова відповідь пролунала в залі.
— Як накажете, великий герцогу!
