Навіть хом'як може навчитися стріляти з лука за три місяці (2)

Обнявши мене за талію, Кайл насупився й подивився на моє обличчя:

 

— Це неможливо. Це найглибша частина лісового масиву. Це місце зовсім не схоже на те, куди ми ходили з тобою минулого разу. Ні, навіть якщо це не так, я не хочу вести тебе в таке небезпечне місце.

 

— Небезпечне?

 

— Так. Ти й так добре справляєшся, допомагаєш мені у багатьох справах, тому тобі не потрібно їхати в цю розвідку. Залишайся тут у безпеці. 

 

Ці слова змусили мене відчути певну безпорадність. Невже я повинен просто сидіти у безпечному місці й спокійно чекати на звістку про його смерть?

 

— Тож, оскільки я тобі подобаюся, ти хочеш тримати мене в безпечному місці, щоб оберігати, як якусь коштовність? – різко запитав я, хапаючи Кайла за руку.

 

Я знаю, що це емоційна реакція. Але цього разу я мушу вирушити з ним. Якщо дозволю йому ось так поїхати, він точно помре, як і було призначено.

 

Я знаю.

 

Для нього це, напевно, здасться не більше, ніж нерозважливим спалахом. Тому, хоча я знав, що повинен спокійно вмовити його, мені було важко зберігати самовладання. Моє серце калатало так голосно, що було майже нестерпно.

 

— Невже це дивно? – запитав Кайл так, ніби не знав, що це був очевидний факт.

 

Я на мить замовк, потім трохи опустив руку й поклав її на тильну сторону його долоні. Після цього, намагаючись якомога краще контролювати тремтіння, я глибоко вдихнув і промовив:

 

— Звичайно, це дивно. Ми ж разом ходили на полювання.

 

— Так. Тим більше, – Кайл сказав це так, ніби шкодував про свій тодішній вибір. — Я на власні очі бачив, у якій небезпеці ти можеш опинитися. Це був жахливий досвід. Я не хочу, щоб ти знову опинився в такій ситуації. Оскільки ти мені подобаєшся, природно, що я хочу захистити тебе.

 

— Це не захист.

 

— ...

 

— Це лише означає, що ти хочеш самостійно відповідати не лише за свою долю, але й за мою, – Неможливо було приховати ні розчарування в голосі, ні спотвореного виразу обличчя. — Ти кажеш, що у нас спільна доля, але що це означає, якщо ти все робиш сам? Чим тоді я відрізняюся від численних тягарів і зобов'язань, які Ваша Високість несе на своїй спині?

 

Це аж ніяк не можна назвати спільною долею. Принаймні, я не хочу виживати, сидячи осторонь, або покладаючись на його здібності.

 

Я продовжував твердим голосом:

 

— Якщо тобі потрібні докази, то я їх надам.

 

Наша розмова, мабуть, стала досить гучною, у цей час по сходах затупотіли лицарі, які щойно закінчили тренування.

 

Кайл стишив голос і швидко прошепотів:

 

— Поговорімо наодинці.

 

— Ні, відповідай мені тут.

 

— Шу.

 

— Якщо ти справді думаєш, що я не можу захистити себе, то можеш залишити мене тут.

 

— ...

 

— Дай мені шанс довести це.

 

Він має рацію. Нерозумно кидатися на небезпеку, з якою не під силу впоратись. У найгіршому випадку це закінчиться не лише моєю смертю, а й смертю людини, яка намагатиметься мене захистити.

 

Тож я наполегливо тренувався, бо хотів бути здатним захистити його так само, як і допомагати йому в роботі.

 

Звичайно, цього могло бути недостатньо, щоб задовольнити Кайла. Але принаймні зараз я став набагато сильнішим, ніж три місяці тому.

 

— Ваша Високосте.

 

Можливо тому, що він відчув щирість у моєму голосі, зрештою, Кайл нарешті погодився і взяв мене за руку з трохи стурбованим виразом обличчя.

 

— ...Гаразд. Я поставлюся до цього серйозно. Тож…

 

Я більше не зволікав, бо для цього не було жодних підстав. Ми піднялися сходами й попрямували до спальні.

 

Двері зі скрипом зачинилися. Він сів на ліжко, потягнув мене до себе на коліна, а потім зустрівся з моїм поглядом і прошепотів:

 

— Цього разу ти не відступиш, так?

 

— Так.

 

— ...

 

— Ти засмучений?

 

Кайлове обличчя показувало, що відповідь була позитивною, але зрештою він похитав головою. Я ледь помітно усміхнувся й поклав руку йому на плече.

 

— Як ти сказав, із мого боку егоїстично брати всю відповідальність на себе. І для тебе немає сенсу рухатися виключно згідно з моєю волею. 

 

— ...

 

— Але також, як ти й сказав, мені потрібні докази.

 

— Не хвилюйся. Ти визнаєш, що я маю рацію, чи не так?

 

— Саме тому я і хвилююся, – з жалем сказав Кайл. 

 

Потім він надувся, а я розсміявся й ніжно погладив його по щоці.

 

— Я знаю, що можу здатися тобі дуже слабким. Але якщо стоятиму на місці тільки тому, що слабкий, то нічого не зміниться. 

 

— ...Гаразд.

 

— Тож, будь ласка, вір у мене. Якщо не зможеш довіряти своєму супутнику, то кому взагалі довіряти?

 

Він тихо засміявся й міцніше обійняв мене за талію, притягнувши ближче. Перш ніж я встиг це збагнути, Кайл поклав голову мені на груди й заплющив очі. Потім я обережно обхопив його руками.

 

До закінчення «Перевтілення» залишилося ще близько тридцяти хвилин, тож невелика перерва була б не зайвою для того, хто розділив мою долю і був зайнятий цілий день.

 

[d=====( ￣⁠/// ￣⁠*)b]

 

Звісно, посеред усього цього я не забув відштовхнути систему, яка вирішила вискочити незрозуміло звідки.

 

***

 

Наступного дня.

 

Використавши «Перевтілення», я зустрівся з ним у кутку тренувального майданчика, де було вишикувано п'ять-шість мішеней.

 

Я зосередив усю увагу на пошарпаному лукові, який я вже занадто багато разів натягував. Прохолодний вітер скуйовдив моє волосся, але я не відривав погляду від мішені.

 

Щойно я відпустив тятиву, яка висіла на кінчиках моїх пальців, я почув різкий удар об дерев'яні дошки, який перекрив навіть шум пронизливого вітру.

 

Стріла попала в мішень, проте не в центр. Якби це був демонічний звір, а не яблучко, цього було б недостатньо, щоб убити його. І ця помилка могла коштувати мені життя.

 

Я зробив глибокий удих, знову натягнув тятиву й сконцентрував свій розум. Аж поки ціль не зібралася в одну точку.

 

Удар. Стріла полетіла знову, і цього разу пронизала точно по центру.

 

Ще один постріл, і ще, і ще.

 

Сім із восьми стріл влучили прямо в яблучко. Згадуючи, коли я вперше тримав лук, це був справді величезний прогрес.

 

— О.

 

Саме тоді, коли я щойно випустив дев'яту стрілу. Кайл, який спостерігав за цим збоку, наказав магу щось зробити, і раптом нерухомі мішені почали рухатися з нерегулярною швидкістю.

 

— Га?

 

Стріла, яку я випустив, цілячись у центр, пробила кінець мішені. На мить я був ошелешений, а потім повернувся до Кайла, щоб висловити своє невдоволення.

 

— Це нечесно!

 

— Думаєш, що демонічні звірі терпляче чекатимуть, поки ти натягнеш тятиву?

 

— ...

 

— Але ти хоча б спробував. Хоча ти не зміг поцілити в центр, але спромігся в рухому мішень.

 

Я впевнений, що не тільки в моїй уяві останній коментар прозвучав поблажливо.

 

Я схопив десяту стрілу й натягнув тятиву тугіше, ніж будь-коли.

 

З палаючими від рішучості очима я зосередився на одній із мішеней, що жваво рухалися навколо, але раптом повністю зупинилися. Чи зупинилися вони з власної волі? Ціль тепер була ще ближче, ніж раніше.

 

«На такій відстані я міг би влучити в неї з одним заплющеним оком.»

 

Впевнено усміхаючись, я сфокусувався на червоному центрі мішені. Коли я вже збирався розслабити тятиву...

 

— Зачекай! Зачекай хвилинку!

 

Кайл недбало підійшов до мішені. Злякавшись, я випустив стрілу, яка вислизнула в мене крізь пальці.

 

Бум! Звук стріли, що розсікає вітер, і мій вигук його імені разом створили гучний шум.

 

У той же час Кайл витягнув меч із піхв, і легко парирував стрілу, що летіла на нього.

 

Я поклав лук і поспішив до нього. Мій голос підвищився, коли я заговорив:

 

— Чому ти раптово наблизився до мішені саме тоді, коли я натягував тятиву? А якби ти поранився?

 

— А якщо виникне ситуація, коли доведеться стріляти у ворога, який захопив союзника?

 

— ...То ти...

 

— Я визнаю, що твої навички покращилися. Ти, безумовно, швидко вчишся, і тепер  досить витончено поводишся з луком. Трохи більше часу й трохи більше сили, і ти навіть зможеш приєднатися до лицарів.

 

— …

 

— Але, Шу. Я поведу тебе не на свіжоскошене тренувальне поле. Бій у реальному світі зовсім інший.

 

Його слова були твердими, холодними й протверезними.

 

Це були слова Кайла Блейка, лідера Лицарів Блейка й володаря території Блейків. Його слова були раціональними та прямолінійними.

 

Зазвичай я б кивнув. Ні, якби я був просто читачем, який дивиться ззовні, я б точно погодився з його судженнями.

 

Але йшлося про моє життя. Так само, як Беліал, Сен і Кайл мали власні життя, так і це життя належало мені, Бе Сухьону і Шу.

 

— Отже, ти плануєш чекати, поки все буде повністю відшліфовано? Скільки часу це займе? Рік? Десять років? Двадцять? Я не хочу просто стояти осторонь і спостерігати, як гинуть люди тільки тому, що мене не вважають сильним бійцем.

 

— ...

 

— Я... Якщо настане момент, схожий на той, що був під час політичного конфлікту, я зроблю вибір.

 

Того разу я не зробив вибір. Мені не вистачило впевненості, щоб узяти на себе відповідальність. Можливо, я хотів уникнути її, виправдовуючися тим, що це був лише світ у романі, а не реальність.

 

Але вже ні.

 

Це вже не був простий процес, через який мені довелося пройти, щоби повернутися до свого старого життя. Мені щиро подобаються люди, які тут живуть, мені подобається Кайл, і я хочу бути їхнім союзником і захищати їх.

 

Тому я не можу здатись.

 

Кайл дивився на мене деяку мить. Він дивився так, ніби намагався прочитати рішучість у моїх очах, а потім стиснув губи.

 

Я розумію. Кайл не це мав на увазі. Так само, як я хочу бути йому корисним, він також хоче захистити мене.

 

Але це не все, що Кайл має на увазі. Він також хоче поважати мої бажання так само сильно, як і захищати мене.

 

— Лицарі, увага! – Незабаром Кайл зробив заяву. — Через десять днів Шу поїде зі мною на розвідку нової шахти на півночі. Підготуйте припаси для лицарських лучників і нехай вони беруть участь у спільних тренуваннях. Це все!

 

Громова відповідь пролунала в залі.

 

— Як накажете, великий герцогу!